Нормативно-правове регулювання відносин усиновлення

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

(РОБОТА)

з ___________________________________________________________

(назва дисципліни)

на тему:_____________________________________________________

____________________________________________________________

 

 

Студента (ки) _____ курсу ______ групи

напряму підготовки__________________

спеціальності_______________________

__________________________________

(прізвище та ініціали)

Керівник ___________________________

____________________________________

(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

 

Національна шкала ________________

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____

 

Члени комісії ________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали

 

м. _________ - 20 __рік

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП
1. Нормативно-правове регулювання відносин усиновлення
2. Підсудність справ про усиновлення
3. Особи, які беруть участь у справі про усиновлення
4. Вимоги до заяви про усиновлення
5. Підготовка до розгляду справи про усиновлення
6. Розгляд справи та ухвалення рішення суду
7. Вимоги до рішення у справі про усиновлення
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

Вступ

 

Одним з основних напрямків державної політики України є реалізація комплексу заходів, спрямованих на охорону дитинства. Свідченням цього є Конституція України, яка проголосила рівність дітей у своїх правах. Якщо ж дитина лишилась сиротою або позбавлена батьківського піклування з тих чи інших причин, обов'язок утримання та виховання таких дітей основний закон покладає на державу (ст. 52)[1].

В останні роки спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Закони, прийняті останнім часом, зокрема, Закон України “Про охорону дитинства” від 6 квітня 2001 р.[2], Закон України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” від 13 січня 2005 р.[3], визнали усиновлення (удочеріння) (далі – усиновлення) пріоритетною формою влаштування дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Дійсно, серед усіх форм влаштування таких дітей, усиновлення – найкраща. Адже сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення. Усиновлення прирівнює дитину у правовому смислі до рідних дітей подружжя, дитина набуває в особі усиновителів батьків та сім’ю.

Ніякі суспільні форми виховання дітей не можуть зрівнятися із вихованням у сім’ї, а неодноразові спроби в радянський період замінити сімейне виховання суспільним, є підтвердженням тому. Таким чином, держава повинна сприяти усиновленню як в Україні, так і за її межами, оскільки, як свідчить судова практика, громадяни України усиновлюють, як правило, здорових дітей, вік яких не перевищує трьох років. Хворих дітей, дітей – інвалідів, усиновлюють, в основному, іноземні громадяни. Тому виникає необхідність у створенні досконалого правового механізму процедури усиновлення дітей.

Справи цієї категорії є особливо суспільно значущими, адже усиновлюються діти України, які є сиротами та позбавлені батьківського піклування, таким чином, вони, в основному, не мають законних представників, їх інтереси може захистити лише держава в особі своїх органів[4].

Проблеми судочинства в справах про усиновлення дітей у вітчизняній науці цивільного процесуального права України є недостатньо дослідженими. Нові завдання, які сьогодні стоять перед Україною, і, зокрема, необхідність входження держави у європейський правовий простір, потребують врегулювання правових відносин усиновлення на сучасному рівні, який відповідав би світовим стандартам. Це також обумовлює необхідність переосмислення законодавства, що регулює процес міжнародного усиновлення і приведення його у відповідність з Конституцією України та міжнародно-правовими актами, які стоять на захисті прав і свобод дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також вже усиновлених дітей. Усі вище зазначені обставини обумовлюють актуальність теми курсової роботи.

Об’єктом дослідження є судочинство у справах про усиновлення дітей та механізм забезпечення прав і законних інтересів усиновлюваних.

Предметом дослідження є норми чинного цивільного процесуального, сімейного законодавства України, підзаконні акти, які регулюють процес усиновлення дітей іноземцями, а також судова практика та статистика.

Методологічну основу дослідження склали діалектичний та інші методи наукового пізнання явищ. При написанні курсової роботи використано, логіко-граматичний (при тлумаченні певних положень та точок зору), аналітичний (зокрема, коли було необхідно обґрунтувати, довести, спростувати ті або інші теоретичні положення), порівняльно-правовий (у процесі розкриття окремих питань порівнювалися положення законодавчих актів), статистичний (досліджувалась динаміка кількості розглянутих справ про усиновлення дітей).

Обрану проблематику досліджували такі українські вчені, як В.С. Гопанчук, О.В. Дзера, О.Г. Дріжчана, Н.О. Кіреєва, В.В.Комаров, В.А. Кройтор, С.А. Фурса, М.Й.Штефан та інші. Зазначених питань торкалися також вчені інших країн – М.В. Антокольська, Е.В. Васьковська, М.А. Гурвич, М.А. Вікут, Г.А. Жиліна, І.М. Зайцева, І.В. Решетнікова, М.К. Треушніков, Н.О.Чечина., Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, В.В. Яркова та інших.

Теоретичне і практичне значення роботи полягає у тому, що в дослідженні міститься комплексний аналіз особливостей судочинства в справах про усиновлення дітей, а також шляхи законодавчого їх урегулювання. Висновки, зроблені автором, можуть бути використані при подальшому дослідженні даної теми, при підготовці курсів лекцій, при розробці спецкурсів, при проведенні практичних занять, при підготовці навчальних посібників.

 

Висновки

 

 

Поступово відбувається все більше зближення сім'ї, заснованої на спорідненості, і сім'ї, заснованої на усиновленні. Раніше це зближення в основному відбувалося за рахунок наближення правового регулювання відносин між усиновленими і усиновителями до правового регулювання відносин між батьками і дітьми, а саме усиновлення конструювалося по моделі кровно-спорідненої сім'ї. В даний час правові підстави відносин між батьками і дітьми все більш наближаються до правових підстав усиновлення. Якщо раніше кровно-споріднена сім'я завжди грунтувалася на біологічному походженні, то в даний час, як вже наголошувалося раніше, у випадках, встановлених законом, батьками дитини вважаються особи, що не мають з ним генетичного зв'язку. Наприклад, при вживанні технології штучного запліднення, сурогатного материнства, при визнанні батьківства особою, що знає, що насправді він не є батьком дитини.

Таким чином, соціальне батьківство і материнство одержує таке ж право на існування, як біологічне. З погляду соціології усиновлення також є одним їх різновидів соціального батьківства або материнства. Проте, якщо обов'язки усиновителів практично ідентичні батьківським, то фактичні відносини, що виникають в процесі усиновлення, не завжди нагадують батьківські. В тих випадках, коли дитина вважає усиновлена своїми батьками, їх відносини нічим не відрізняються від споріднених. Якщо ж дитина знає про те, що усиновителі не її батьки, фактичні відносини між ними можуть бути дещо іншими. Безумовно, знання про відсутність біологічного зв'язку набуває в даний час все менше значення. Якщо усиновителі виховували дитину протягом всього її життя, саме по собі виявлення факту відсутності кровної спорідненості, як правило, нічого не змінює у відносинах між ними і дитиною. Проте, якщо дитина усиновлена вже в підлітковому віці, природньо, що вона не може вважати таких усиновителів своїми батьками. Тому законодавство повинне, з одного боку, шляхом збереження таємниці усиновлення забезпечити можливість там, де це можливо, створення видимості кровно-спорідненої сім'ї. З другого боку, там, де відсутність спорідненого зв'язку очевидна, законодавство не повинне штучно моделювати відношення усиновлення за образом і подобою кровної сім'ї.

Розробка теоретичних проблем інституту усиновлення, питання удосконалення сімейного законодавства в сучасних умовах тісно пов'язані з принциповими положеннями Конституції України про охорону сім'ї, дитинства, материнства і батьківства.

На сьогоднішній день внаслідок економічних, загострення соціальних проблем велика кількість дітей України залишилась без батьківського піклування. Такі діти привертають особливу увагу правозахисних організацій, які сприяють влаштуванню їх у дитячі заклади та порушують питання щодо усиновлення, в тому числі і міжнародне.

Треба відмітити, що серед усіх форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, усиновлення - найкраща, адже усиновлення прирівнює дитину у правовому відношенні до рідних дітей подружжя, а дитина набуває в особі усиновителів батьків та сім'ю, усиновителі ж, в свою чергу, мають можливість створити справжню сім'ю та задовольнити властиве людям почуття батьківської любові. Усиновлення також відіграє помітну роль і в укріпленні сім'ї. Певна кількість шлюбів розривається через бездітність подружжя. Усиновлення здатне в ряді випадків заповнити цей дефект і попередити розпад сім'ї. Тому таке важливе значення, окрім здійснення соціально-економічних заходів щодо підтримки дитинства, материнства та охорони сім'ї, відіграє правове регулювання влаштування дітей-сиріт шляхом їх усиновлення (удочеріння).

Серед науковців, теоретиків сімейного права відсутня єдність думок щодо визначення поняття, суті усиновлення. Одна група авторів розглядають усиновлення як юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення між особою, яка прийняла дитину у сім'ю і дитиною, правовідношень, прирівняних до правових відносин, що існують між родичами за походженням. Інша група науковців (Вебер Я.Р., Поссе Е.А., Індиченко С.П.) вважають, що усиновлення є юридичним актом, який встановлює між усиновителем і усиновленим такі правові відношення, які існують між батьками і дітьми. Таким чином, авторами обґрунтовуються два види спорідненості: заснована як на кровному, так і на правовому зв'язку осіб. Дане питання розв'язане у Сімейному кодексі України, в якому усиновлення розуміється як прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах сина чи дочки, що здійснене на підставі рішення суду.

В чинному законодавстві України чітко визначені умови, за наявності яких законодавець передбачив можливість здійснення усиновлення. До них потрібно віднести: а) бажання громадянина усиновити дану дитину; б) згоду на усиновлення батьків дитини, за винятком випадків, коли такої згоди не вимагається; в) згоду на усиновлення іншого члена подружжя; г) згоду самої дитини на усиновлення; д) дотримання вимог закону, які стосуються особи, яку всиновлюють та усиновителя; є) наявність в сім'ї усиновителя сприятливої обстановки для нормального розвитку і належного виховання дитини.

Усиновлення здійснюється судом в порядку окремого провадження за заявою особи, яка бажає усиновити дитину. З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права та обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена та виникають взаємні особисті немайнові та майнові права та обов'язки між усиновленим та усиновлювачем і його родичами за походженням.

До особистих прав усиновителя можна віднести його право визначати в рішенні про усиновлення, що усиновленому присвоюється прізвище усиновителя і по батькові за його іменем, право на особисте виховання дитини, право вимагати повернення усиновленої дитини від другої особи, яка утримує дитину у себе не на підставі закону або рішення суду. На усиновителів покладається обов'язок захисту і представництва прав усиновлених дітей, відшкодування у випадках, передбачених ст.ст. 1178-1180 ЦК України заподіяної ними шкоди, виконання аліментних зобов'язань. Важливим немайновим обов'язком повнолітніх дітей є турбота про усиновителів і надання їм допомоги. Усиновлені та їх нащадки при спадкоємстві після смерті усиновителя або його родичів прирівнюються до дітей усиновителя та їх нащадків. Так само і усиновителі та їх родичі при спадкоємстві усиновленого або його нащадків прирівнюються до батьків і інших кровних родичів усиновленого.

Заслуговує підтримки збереження правових гарантій, що забезпечують таємницю усиновлення. Складнощі з таємницею усиновлення виникли тому, що відповідно до статті 7 Конвенції про права дитини, дитина має право, «наскільки це можливо, знати своїх батьків». Це положення Конвенції сформульовано достатньо м'яко, воно не накладає на держави-учасники безумовного обов'язку надати дитині право одержати інформацію про своїх біологічних батьків. Проте Конвенція формулює таке право і закликає держави забезпечувати його здійснення. В результаті збереження таємниці усиновлення виявилося проблематичним. Проте доводи за її збереження як і раніше переважують аргументи на користь її відміни. Збереження таємниці усиновлення в переважній більшості випадків відповідає інтересам і усиновителів, і дитини. Усиновляючи дитину, усиновителі нерідко зацікавлені в тому, щоб у дитини і у всіх оточуючих не виникало сумнівів в тому, що вони його батьки. Розкриття цих відомостей крім їх волі може заподіяти непоправну шкоду їх відносинам з дитиною і заподіяти їм і дитині важку травму.

Законодавство передбачає припинення правовідносин усиновлення двома шляхами: шляхом визнання усиновлення недійсним та скасування усиновлення. Визнання усиновлення недійсним є позбавленням юридичної сили акту усиновлення з моменту його проведення, внаслідок того, що він не відповідає вимогам чинного законодавства про усиновлення: 1) усиновлення проведене на підставі підроблених документів; 2) усиновлення проведене без наміру породити відносини, встановлені для батьків та дітей (фіктивне усиновлення); 3) усиновлення проведене без згоди дитини і батьків, якщо така згода була необхідна. При визнанні усиновлення недійсним рішення про усиновлення втрачає юридичну силу, а відносини по усиновленню визнаються такими, що взагалі не виникали. При визнанні усиновлення недійсним вважається, що усиновлений не втрачав своїх прав і обов'язків щодо кровних батьків та їх родичів.

Основним критерієм скасування усиновлення є його невідповідність інтересам дитини. Усиновлення скасовується, якщо судом буде встановлено, що воно хоч і проведене з додержанням всіх умов і зі справжнім наміром усиновити дитину, тобто без будь-яких порушень закону, проте внаслідок ряду обставин перестає відповідати інтересам дитини.

Сімейний кодекс України, крім наведеної підстави скасування усиновлення наводить ще й наступні: по-перше, страждання дитиною недоумством, психічною чи іншою тяжкою невиліковною хворобою, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення; по-друге, між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які роблять неможливим їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків. Перша з наведених підстав відповідає інтересам усиновлювачів, оскільки вони природньо бажають усиновителі виховати повноцінну, здорову в фізичному і психічному плані дитину. Друга підстава відповідає інтересам, насамперед, дитини, оскільки за наявності поганих відносин з усиновлювачем вона не буде мати можливості повноцінно розвиватися, виховуватися.

Правові наслідки скасування усиновлення багато в чому відрізняються від наслідків визнання усиновлення недійсним. При скасуванні усиновлення воно припиняє свою чинність лише на майбутнє. Тому всі ті права і обов'язки, що раніше набули усиновитель, його родичі і усиновлений на основі відносин, що виникли з факту усиновлення, зберігаються за ними і після скасування усиновлення. Днем скасування усиновлення є день набрання рішенням суду законної сили.

Сімейний кодекс України передбачає можливість усиновлення дітей, які є громадянами України, іноземними громадянами. Врегулювання порядку усиновлення в таких випадках здійснюється на підставі договорів про правову допомогу між Україною та державою, громадянином якої є особа, що виявила бажання усиновити дітей-громадян України.

Але не дивлячись ні на що, усиновлення є якнайкращим видом сімейного виховання дітей, оскільки тоді діти опиняються в умовах, найближчих до тих, які складаються в сім'ї, заснованій на спорідненості.

Отже, як ми бачимо, правові норми інституту усиновлення мають за мету забезпечення інтересів усиновлених і усиновителів, дійсної охорони їх прав і належного виконання обов'язків, дотримання законності та укріплення сім'ї.

Не секрет, що українські сироти сьогодні мають більший «попит» за кордоном, аніж на батьківщині. Якось на засіданні з усиновлення суддя запитала подружжя іноземців: чому ви вирішили взяти саме українську дитину? І почула у відповідь: «Наші знайомі всиновили маленьких українців і щасливі з цими дітьми. Вони — добрі, лагідній прагнуть тепла...»

За даними Служби у справах неповнолітніх Волинської облдержадміністрації, в області сьогодні на обліку перебуває 3135 сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Правові підстави для усиновлення мають 755 дітей. За минулий рік було всиновлено 67 маленьких волиння. Як бачимо, «черга» рухається не надто швидко. Але куди рухається: в Україну чи за кордон?

Віддаючи своїх маленьких громадян на чужину, наша країна не тільки втрачає так званий людський потенціал, а й посилює свій негативний імідж в очах цивілізованого світу. Втім доля конкретного малюка, який ще вчора був сиротою, а тепер готовий на весь світ сповістити, що «мама за день його поцілувала 136 разів» набагато важливіша за абстрактні поняття про «імідж держави». Ще одна колишня вихованка інтернату під час телефонної розмови нещодавно зізналася: «Я щаслива, що живу у Франції». Можливо, настане час, коли подібні слова будуть вигукувати каші — вже не сироти — і в Україні.

 

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

(РОБОТА)

з ___________________________________________________________

(назва дисципліни)

на тему:_____________________________________________________

____________________________________________________________

 

 

Студента (ки) _____ курсу ______ групи

напряму підготовки__________________

спеціальності_______________________

__________________________________

(прізвище та ініціали)

Керівник ___________________________

____________________________________

(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

 

Національна шкала ________________

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____

 

Члени комісії ________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали

 

м. _________ - 20 __рік

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП
1. Нормативно-правове регулювання відносин усиновлення
2. Підсудність справ про усиновлення
3. Особи, які беруть участь у справі про усиновлення
4. Вимоги до заяви про усиновлення
5. Підготовка до розгляду справи про усиновлення
6. Розгляд справи та ухвалення рішення суду
7. Вимоги до рішення у справі про усиновлення
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

Вступ

 

Одним з основних напрямків державної політики України є реалізація комплексу заходів, спрямованих на охорону дитинства. Свідченням цього є Конституція України, яка проголосила рівність дітей у своїх правах. Якщо ж дитина лишилась сиротою або позбавлена батьківського піклування з тих чи інших причин, обов'язок утримання та виховання таких дітей основний закон покладає на державу (ст. 52)[1].

В останні роки спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Закони, прийняті останнім часом, зокрема, Закон України “Про охорону дитинства” від 6 квітня 2001 р.[2], Закон України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” від 13 січня 2005 р.[3], визнали усиновлення (удочеріння) (далі – усиновлення) пріоритетною формою влаштування дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Дійсно, серед усіх форм влаштування таких дітей, усиновлення – найкраща. Адже сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення. Усиновлення прирівнює дитину у правовому смислі до рідних дітей подружжя, дитина набуває в особі усиновителів батьків та сім’ю.

Ніякі суспільні форми виховання дітей не можуть зрівнятися із вихованням у сім’ї, а неодноразові спроби в радянський період замінити сімейне виховання суспільним, є підтвердженням тому. Таким чином, держава повинна сприяти усиновленню як в Україні, так і за її межами, оскільки, як свідчить судова практика, громадяни України усиновлюють, як правило, здорових дітей, вік яких не перевищує трьох років. Хворих дітей, дітей – інвалідів, усиновлюють, в основному, іноземні громадяни. Тому виникає необхідність у створенні досконалого правового механізму процедури усиновлення дітей.

Справи цієї категорії є особливо суспільно значущими, адже усиновлюються діти України, які є сиротами та позбавлені батьківського піклування, таким чином, вони, в основному, не мають законних представників, їх інтереси може захистити лише держава в особі своїх органів[4].

Проблеми судочинства в справах про усиновлення дітей у вітчизняній науці цивільного процесуального права України є недостатньо дослідженими. Нові завдання, які сьогодні стоять перед Україною, і, зокрема, необхідність входження держави у європейський правовий простір, потребують врегулювання правових відносин усиновлення на сучасному рівні, який відповідав би світовим стандартам. Це також обумовлює необхідність переосмислення законодавства, що регулює процес міжнародного усиновлення і приведення його у відповідність з Конституцією України та міжнародно-правовими актами, які стоять на захисті прав і свобод дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також вже усиновлених дітей. Усі вище зазначені обставини обумовлюють актуальність теми курсової роботи.

Об’єктом дослідження є судочинство у справах про усиновлення дітей та механізм забезпечення прав і законних інтересів усиновлюваних.

Предметом дослідження є норми чинного цивільного процесуального, сімейного законодавства України, підзаконні акти, які регулюють процес усиновлення дітей іноземцями, а також судова практика та статистика.

Методологічну основу дослідження склали діалектичний та інші методи наукового пізнання явищ. При написанні курсової роботи використано, логіко-граматичний (при тлумаченні певних положень та точок зору), аналітичний (зокрема, коли було необхідно обґрунтувати, довести, спростувати ті або інші теоретичні положення), порівняльно-правовий (у процесі розкриття окремих питань порівнювалися положення законодавчих актів), статистичний (досліджувалась динаміка кількості розглянутих справ про усиновлення дітей).

Обрану проблематику досліджували такі українські вчені, як В.С. Гопанчук, О.В. Дзера, О.Г. Дріжчана, Н.О. Кіреєва, В.В.Комаров, В.А. Кройтор, С.А. Фурса, М.Й.Штефан та інші. Зазначених питань торкалися також вчені інших країн – М.В. Антокольська, Е.В. Васьковська, М.А. Гурвич, М.А. Вікут, Г.А. Жиліна, І.М. Зайцева, І.В. Решетнікова, М.К. Треушніков, Н.О.Чечина., Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, В.В. Яркова та інших.

Теоретичне і практичне значення роботи полягає у тому, що в дослідженні міститься комплексний аналіз особливостей судочинства в справах про усиновлення дітей, а також шляхи законодавчого їх урегулювання. Висновки, зроблені автором, можуть бути використані при подальшому дослідженні даної теми, при підготовці курсів лекцій, при розробці спецкурсів, при проведенні практичних занять, при підготовці навчальних посібників.

 

Нормативно-правове регулювання відносин усиновлення

 

Інститут усиновлення як пріоритетна форма сімейного виховання дітей, які залишились без турботи батьків, відомий усім правовим системам. Визначальною ідеєю інституту усиновлення є турбота про дітей, які втратили батьків або з тих чи інших причин позбавлені батьківського піклування, створення для них середовища, яке є характерним для сім'ї. Українська держава сприяє розвитку усиновлення, встановивши обов'язковий судовий порядок його проведення, заборону посередницької, комерційної діяльності щодо усиновлення дітей, вимоги стосовно нагляду за станом утримання та виховання дітей, усиновлених іноземними громадянами, можливість застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав.

Інститут усиновлення як окремий самостійний правовий інститут, покликаний створити між усиновителями і усиновленими відносини, наближені до тих, що виникають між батьками і рідними дітьми, визнається більшістю учених в галузі сімейного права[5].

В законодавстві (ст. 207 СК України), усиновлення розглядається як прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснюється на підставі рішення суду.

З юридичної точки зору усиновлення (удочеріння) необхідно розглядати як інститут сімейного права (під інститутом права розуміють “групу взаємопов’язаних юридичних норм, що регулюють окремий вид суспільних відносин” [6]), метою якого є встановлення в судовому порядку сімейних відносин між усиновителями та усиновленими [7].

На захист прав дитини, її розвитку прийнята низка міжнародних документів. Серед цих документів особливо важливе значення має Конвенція ООН про права дитини, яку було прийнято і відкрито для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 р. Ця Конвенція ратифікована Верховною Радою України і набула чинності для України 27 вересня 1991 р.[8] Міжнародними зобов'язаннями Україна гарантує свободу і гідність своїх дітей, створює умови для їхнього всебічного розвитку.

З метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток в Україні останніми роками було прийнято низку нормативно-правових актів, які встановлюють основні принципи та напрями захисту прав дітей, а також основні засади державної політики у цій сфері.

Зокрема, у 2001 р. прийнято Закон України «Про охорону дитинства»[9], в якому встановлюється, що охорона дитинства в Україні є стратегічним загальнонаціональним пріоритетом. Цей законодавчий акт встановив основні принципи та засади проведення усиновлення, а саме: можливість усиновлення виключно в інтересах дитини та відповідно до закону; пріоритет громадян України на усиновлення дітей, які є громадянами України; усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземними громадянами тільки у випадку, коли були вичерпані всі можливості щодо передачі під опіку, піклування, на усиновлення чи виховання в сім'ї громадян України; заборону зайняття посередницькою комерційною діяльністю щодо усиновлення дітей, передачі їх під опіку (піклування) чи на виховання в сім'ї громадян України або громадян інших держав; укладення з іноземними державами договорів про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, з питань правового захисту дітей - громадян України, усиновлених іноземними громадянами, та здійснення контролю за умовами утримання та виховання таких дітей у сім'ях іноземних громадян.

У 2005 р. прийнято Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»[10]. Цей Закон визначає правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа, і є складовою законодавства про охорону дитинства.

Основним законодавчим актом у сфері регулювання відносин усиновлення та позбавлення батьківських прав є Сімейний кодекс України[11], прийнятий 10 січня 2002 р., набрав чинності з 1 січня 2004 р. (далі - СК України).

Порядок розгляду справ про усиновлення, визначений статтями 251 - 255 Цивільного процесуального кодексу[12] (далі – ЦПК), а також статтями 207 - 242 СК України. Виключна компетенція суду щодо розгляду справ про усиновлення покладає на суддів значну відповідальність щодо майбутнього усиновлюваної дитини.

На реалізацію положень СК України щодо усиновлення постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. було затверджено Порядок ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення[13].

З 1 грудня 2008 р. набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 р. „Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей”.

Щодо розгляду судами справ даної категорії, то місцеві суди України у 2007 р. розглянули понад 5 тис. справ про усиновлення, які становлять 5,6 % від загальної кількості справ позовного провадження; у тому числі — 1 тис. 220 справ про усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземцями, що становить 23,4 % від загальної кількості справ про усиновлення, тобто майже чверть.

Неоднаковою в різних областях є частка справ про усиновлення дітей іноземцями у структурі справ про усиновлення. У деяких областей ця частка істотно перевищує середню. Так, у Донецькій області вона складає аж 41,7 %, в Одеській — 38,4 %, у Чернігівській — 36,8 %. Натомість у багатьох областях кількість справ про усиновлення дітей іноземцями рідко перевищує десяток; їх частка у структурі справ про усиновлення є незначною. В абсолютній більшості випадків — у 99,7 % — вимоги заявників задовольняються судами як щодо усиновителів-громадян України, так і щодо іноземців[14].