Дд І. Поняття законності як багатоаспектної категорії 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Дд І. Поняття законності як багатоаспектної категорії



СПІВВІДНОШЕННЯ

Державний механізм діє та розвивається не ізольовано від інститутів громадянського суспільства. Його взаємодія з органами місцевого самоврядування, які не належать до системи органів державної влади, має дві правові підстави. Вона виходить із спільності завдань у сфері економіки та соціального розвитку. Разом з тим закон припускає можливість наділення органів місцевого самоврядування певними державними повноваженнями. Взаємодія механізму держави з органами місцевого самоврядування сприяє розширенню демократичної бази державної влади, а реалізація конституційного права громадян на участь в управлінні державними справами пов'язується з їх діяльністю в органах самоврядування. Саме це забезпечує компроміс суспільних інтересів.

Для громадянського суспільства та механізму держави ключовою проблемою є довіра та підтримка населення. Відчуження громадян від влади призводить до конфронтації та послабляє державний механізм.


Місцеве самоврядування є особливим видом управління, що забезпечує реалізацію права територіальних спільнот самостійно вирішувати питання місцевого значення, виходячи з інтересів громадян та засновуючись на положеннях закону.

Як інститут громадянського суспільства місцеве самоврядування має наступні ознаки:

- має децентралізований управлінський характер;

- здійснює публічну владу на певній територіальній-одиниці;

- є інститутом народовладдя, що забезпечує реалізацію питань місцевого значення;

- здійснюється представниками населення, що мешкає на певній території;

- є самостійним інститутом, що є організаційно відокремленим;

- несе відповідальність за свою діяльність.

Конституція України визнає і гарантує місцеве самоврядування як інститут соціального управління та громадянського суспільства. Саме на це вказують можливість представництва місцевих інтересів, власна матеріальна, фінансова та організаційно-правова база місцевого самоврядування.

Закон України „Про місцеве самоврядування" до представницьких органів місцевого самоврядування відносить сільські, селищні та міські ради; обласні та районні ради, що представляють інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Посадовими особами відповідних територіальних громад закон називає сільського, селищного та міського голову.

Однак, наявність особливих повноважень не ізолює.органи держави та місцевого самоврядування. В процесі здійснення повноважень вони взаємодіють, засновуючись на наявності спільних та особливих рис.

Спільні риси:

1. Органи держави та самоврядування виконують функції по управлінню суспільством шляхом встановлення і гарантування діяльності суб'єктів; їх повноваження конкретизуються підзаконними актами.

2. Вони передбачені конституційно.

3. Вони приймають рішення нормативного характеру, що в разі їх протиріччя Конституції можуть бути певним чином відмінені.

4. Мають чітко визначену компетенцію у відповідній сфері та форми і методи здійснення повноважень.

5. Рішення мають владний характер, певним, чином забезпечуються і гарантуються.

.6. Формуються у встановленому законом порядку.

7. Функціонують на основі принципу розподілу повноважень та певним чином взаємодіють в процесі здійснення повноважень.

Відмінності:

Органи держави Органи місцевого самоврядування
Формуються шляхом виборів, призначаються чи затверджуються. Обираються населенням територіальної • одиниці.
Дія нормативних актів поширюється на територію держави чи адміністративні одиниці. Дія нормативного акту поширюється на територіально адміністративні одиниці.
Повноваження визначають зміст управлінської функцій держави. Повноваження націлені на вирішення проблем певної території по самоврядуванню.
Є колективами службовців. Діяльність не має професійного характеру.
Діють на основі конституційне закріпленого принципу розподілу влад. Можуть за взаємною згодою перерозподілити між собою окремі повноваженні на підставі договору.
Рішення приймаються колегіально чи одноособово керівником органу. Рішення приймаються виключно шляхом голосування.
Здійснюють повноваження безпосередньо. Здійснюють повноваження як безпосередньо, так і через обрані органи.
Фінансову базу становить державний бюджет. Фінансові базу становить місцевий бюджет та позабюджетні надходження.
Виступають від імені держави. Є представниками інтересів населення певної території.

 

Виконавчі органи складають самостійну частину державного апарату. Виконавчі органи формуються керівником органу самоврядування..
Діють на основі принципу координації. Діють на снові субординації.
В деяких випадках можливе делегування виконавчих повноважень органам самоврядування. Делегування повноважень державним органам неможливе.

 

Таким чином, органи держави та місцевого самоврядування є взаємодіючими структурами, що забезпечують найбільш доцільний рівень упорядкування суспільних відносин та забезпечення функціонування суспільства як певним чином організованої соціальної системи.

Особливого значення ця взаємодія має за умови формування громадянського суспільства.


п

О і II. Поняття і ознаки правової держави.

Хоч вона і має специфічні ознаки, проте залишається власне державою, у якої є загально - родові ознаки. Започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б максимально обмежена правом і правами людини. Вона є поняттям і ідеологічним з історично змінюваним змістом.

Правова держава - це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави. Характеризується наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного просування суспільства на шляху наближення до ідеалу, що містить теорія правової держави.

Це такі ознаки:

Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здійснення і гарантування державою невід'ємних прав і свобод людини, що передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Соціальна природа правової держави означає законодавче закріплення рівних прав і рівних шансів їх реалізації представниками різних соціальних верств, а отже - досягнення соціального плюралізму.

Принцип верховенства права. Право, по відношенню до держави,є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формування, в яких закріплюються уявлення про справедливість, що об'єктивно склалися в суспільстві і потребують державного захисту. Його реалізація забезпечує незалежність державного апарату від зміни правлячих політичних сил, а також відносну безперервність розвитку держави в умовах постійних змін, що відбуваються в житті суспільства і навіть стають передумовою таких змін. Планування права в житті суспільства забезпечує створення демократичних державних структур, воно гарантує верховенство конституції як найвищого за юридичною силою нормативно-правового акта, а також правових законів. У цілому верховенство права означає, що не тільки громадяни, але й передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно в межах права. За


допомогою права і через правові закони правова держава сама обмежує себе. У правовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий закон. У ній не припустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим законом, вона не може вважатися правовою. Пов'язаність усіх суб'єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.

Правова держава зароджується і функціонує в умовах громадянського суспільства. Тому, коли під громадянським суспільством розуміють сукупність недержавних і неполітичних відносин, які утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-власників і їх об'єднань, то це не означає його абсолютної відокремленості від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов'язаними між собою, по- перше, генетично(в європейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювали одне одного), а по- друге - корегуючи одне одного. Отже, громадське суспільство розвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.

Принцип поділу влади. Вперше сформулював Ш. Монтеск'є, традиційно вважається обов'язковою ознакою сучасного конституційного ладу. По- перше, незалежність і самостійність кожної з гілок влади - законодавчої, виконавчої й судової. По- друге - існування й ефективне функціонування конституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Вона являє собою сукупність правових обмежень однієї гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до таких обмежень відносять: здійснюване за допомогою принципів права, норм конституції і законів регламентування нормотворчої діяльності, зокрема видання законів виключно парламентом, обмеження підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке визначення повноважень вищих органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення; здійснення правосуддя виключно судом; визнання судом неконституційними нормативно - правових актів тощо. Разом з тим система «стримувань і противаг» може набувати специфічних ознак, що обумовлено існуючою країні формою правління.

Цей принцип включає систему вимог:

- розподіл функцій і повноважень між органами влади у відповідності до вимог розвитку праці;

- неприпустимість втручання в повноваження одного органу іншого;

- виключення можливості узурпації влади однієї із гілок;

- узгодження і правовий контроль дій органів влади;

- рівність всіх органів влади перед законом;

- неможливість змін повноважень органів держави конституційним шляхом.

Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захищеність інтересів

держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні.

Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підвищення соціальної активності особистості, їх відповідальності, самодисципліни при виконанні обов'язків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення правової захищеності людини і громадянина повинно мати першочерговий і комплексний характер. Принцип правової захищеності в змістовому. Принцип правової захищеності в змістовому плані має специфічні правові ознаки. Це - правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх суб'єктів права; особливий режим правового регулювання; стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його непорушності.

У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загальнодозвільного правового режиму. У 1789 році в США вперше був сформульований принципово інший підхід до бачення змісту цього режиму - людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити, що не передбачено законодавством». У правовій державі діє й інший режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держава має право і навіть зобов'язана за порушення законів застосовувати примус до особи, але при цьому особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав. Особливо важливого значення для ефективного функціонування правової держави набуває незалежний і ефективний суд.

7. Незалежний та ефективний суд. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості судів, доступності судового захисту для громадян тощо.

8. У правовій державі на належному рівні знаходиться правосвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідношення держави й особистості з точки зору виконання державою соціальних обов'язків перед особливістю й суспільством - від повного заперечення таких обов'язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації, так званою «державою нічного сторожа», і до підняття соціально-економічних прав на рівень конституцій соціальною правовою державою. З огляду на це слід зазначити, що формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й

:,г> удосконалення вчення про правову державу. ^„ Ш> Поняття І ознаки соціальної держави

В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідношення держави і особистості з точки зору виконання державою соціальних обов'язків перед особистістю і суспільством.

Формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку і удосконалення вчення про правову державу. Історія формування концепції соціальної держави налічує п'ять етапів:

1) Етап передісторії соціальної держави (І 800-1880рр.) знаменний ухваленням політичних рішень, що відкрили шлях до її становлення.

2) Початок її розбудови (1880-1914рр.) характеризується формальним започаткуванням терміна «соціальна держава» у працях Ад. Пренса, Г.Ф. Шершеневича, Г. Хеллера та інших, виокремлення у межах внутрішньої політики її самостійного компоненту - соціальної політики, що здійснюється на основі соціального законодавства.

3) Етап розширення соціальної діяльності держави (1918-1960рр.)ознаменувався заснуванням двох традицій щодо започаткування конституційної моделі соціальної держави: як збірного поняття,що був реалізований у Вейсмарській конституції Німеччини, і як фундаментального принципу конституційного ладу у Франції, ФРН, Іспанії, Україні тощо.

4) Етап прискорення темпів її розвитку (1960-1975рр.) супроводжувався процесом формування соціального права й прийняття значної кількості міжнародно- правових документів, зокрема Європейської соціальної хартії, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що регулюють відносини в соціальній сфері, визначенням мінімальних соціальних стандартів.

5) На етапі уповільнення темпів розвитку соціальної держави, починаючи з 1975 року, відбувається адаптація концепції до нових умов, переглядаються мінімальні соціальні стандарти в напрямку їх підвищення.

При характеристиці соціальної держави слід врахувати те, що, по-перше, хоча вона і має специфічні ознаки, разом з тим залишається власне державою, у якої є загально родові ознаки й риси. По - друге, при визначенні її змісту необхідно виходити з єдності правової, демократичної і соціальної державності. Ознаки:

1. Наукове прогнозування розвитку економіки;

2. Перерозподіл матеріальних засобів між регіонами, націленість на забезпечення середнього рівня життя;

3. Надання благодійної допомоги населенню та матеріальної підтримки соціально незахищеної частини населення;

4. Створення системи безкоштовної освіти, медичного обслуговування, підтримка національної культури;

5. Створення системи побутового обслуговування населення;

6. Створення системи державних органів для прогнозування стихійних лих та надання допомоги постраждалим;

7. Попередження соціальній напруги та конфліктів.

Незалежно від специфіки тієї чи іншої моделі соціальної держави для неї характерні такі спільні ознаки:

1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадського суспільства соціальної демократії;

2) вона завжди визнається якісною характеристикою правової держави;

3) проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту прав людини;

4) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність(соціальна політика) визначається правовим рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства;

5) соціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві;

6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову,служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.


І. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ НОРМИ ПРАВА

Норма права належить до числа найважливіших категорій теорії права. Будь-яке правове явище розкривається і виявляє себе лише у взаємозв'язку з нормами права. Саме через норми права держава здійснює вплив на суспільство, на їх основі визначаються повноваження державних структур, завдяки нормам конкретизуються та реалізуються суб'єктивні права. Норма права є первинною клітинкою права та вихідним структурним елементом системи права.

Норма права як особливий засіб регулятивного впливу на суспільство характеризується певними ознаками, які надають цій категорії самостійного значення та відрізняють від інших засобів соціального впливу.

1. Правова норма пов'язана з державою. Вона являє собою владний припис, що встановлюється чи санкціонується державою та відображає її волю. Встановлення норми здійснюється шляхом безпосередньої державної чи делегованої правотворчості, а санкціонування являє собою державне затвердження існуючих вже у суспільстві приписів та надання їм певного ступеню обов'язковості. Лише держава наділена можливістю встановлювати, змінювати та відміняти норми права.

2. Норма права має владний характер. Вона визначає важливі для держави та суспільства відносини і регулює їх. Владність норми виявляється і в тому, що вона регулює такі відносини, без яких держава і суспільство не можуть бути перетворені у соціальну систему. Норма права завжди відображає волю певної соціальної групи чи всього населення держави, закріплює її та охороняє.

3. Це правило поведінки, що визначає межі можливої та необхідної поведінки суб'єктів, яка відповідає інтересам суспільства та держави. Завдяки нормі суб'єкти можуть визначити правомірність чи протиправність власної поведінки. Зміст норми складають права як

можливість вчиняти правомірні дії для реалізації власних інтересів, обов'язки як необхідність виконання необхідної поведінки та заборони як необхідність утриматися від вчинення дій певного роду.

4. Це загальнообов'язкове правило поведінки, оскільки має загальний характер, поширюється на невизначену кількість випадків та невстановлене число суб'єктів. Правова норма є рівним масштабом поведінки кожного суб'єкта, який знаходиться у сфері правового регулювання.

5. Формальна визначеність норми виявляється у її зовнішньому прояві шляхом закріплення в тексті певного правового документу. Формальна визначеність норми повною мірою забезпечує її юридичний характер. Завдяки письмовому характеру норми, вона стає зрозумілою адресатам та володіє певним ступенем обов'язковості, що і визначає її юридичну силу.

6. Це елемент системи норм, що характеризується ієрархічним підпорядкуванням, структурною будовою та спеціалізацією, яка виявляється в особливостях сфери суспільних відносин, що регулюється нормою.

7. Гарантованість державою означає можливість створення системи гарантій реалізації норми, забезпечення необхідних умов для добровільного виконання приписів суб'єктами, а також застосування державного примусу до суб'єктів, що порушують нормативні установлення.

8. Логічність норми виявляється у встановленні нею логічно завершеної моделі поведінки суб'єктів та наявності логічного змісту і структури. Форму логічності норми права можливо визначити тезами:

- якщо суб'єкт права діє в ситуації, що регулюється правом, він повинен вчиняти поведінку, яка вимагається;

Співвідношення

Своїм Існуванням право впливає на поведінку людей. Право як культурна та інформаційна цінність визначає напрямок людської діяльності, окреслюючи її загальними межами цивілізованих суспільних відносин.

Правове регулювання як здійснюваний системою юридичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування пов'язується з категорією правовий вплив як::зятий в єдності багатоманітний процес впливу права на соціальне життя, свідомість і поведінку людей. Ці категорії мають самостійний характер га є взаємодіючими.

Дослідження співвідношення правового впливу і правового регулювання вимагає уточнення понять "регулювання'" і "вплив", оскільки в юридичній літературі справедливо наголошується на нерівнозначності цих категорій. Поняття "регулювання" походить від латинського слова "гециіо" - "правило" і означає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у відповідність-з чим-небудь. "Вплив" означає цілеспрямовану дію на що- небудь за допомогою системи засобів.

Ці два поняття мають близький зміст, який не є тотожним. Поняття "вплив" за обсягом є ширшою категорією, ніж "регулювання", оскільки вплив охоплює як регулювання за допомогою певної правової норми, так й інші правові засоби і форми впливу на. поведінку людей. Тому неможливо зводити правові засоби і форми впливу права на суспільні відносини лише до правового регулювання.

Правовий вплив з усією його багатоманітністю здійснюється на суспільне життя, на свідомість та поведінку людей за допомогою правових і неправових засобів. Правовий вплив здійснюється на людину двома

шляхами; інформаційним і ціншсно-орієнтаційиим, а також завдяки вихованню - пропаганді правових знань, юридичній освіті.

Таким чином, правовий вплив - це результативна, нормативно- організаційна дія на суспільні відносини спеціальної системи власне правових засобів (норм права, правовідносин, актів правореалізації та правозастосування), й інших правових чинників (правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу), а також неправових механізмів (соціальних, ідеологічних, психологічних тощо).

Під правовим регулюванням суспільних відносин розуміють лише одну з форм впливу права на суспільні відносини - вплив за допомогою специфічних правових засобів: норм права, правовідносин, актів правореалізації тощо.

Всі відмінності між правовим регулюванням і правовим впливом можна визначити як:

1) відмінності за обсягом;

2) за змістом;

3) за механізмом реалізації права.

Відмінності за обсягом полягають у наступному: предмет правового впливу є значно ширшим, ніж предмет правового регулювання. Його складають відносини (економічні, соціальні, політичні), які безпосередньо не врегульовані правом, але на які розповсюджується його дія.

Відмінності за змістом складає таке: правовий вплив не завжди має точний юридичний засіб, адже окрім норм права, вплив охоплює інші соціальні засоби і форми впливу на поведінку людей. Правове регулювання завжди містить певний юридичний засіб (регулювання відбувається за допомогою визначеної правової норми).

Відмінності за механізмом реалізації права полягають в наступному: правовий вплив здійснюється шляхом системи неюридичних засобів - ідеологічних, психологічних, інформаційних та інших механізмів, тоді як у правовому регулюванні право реалізується через механізм - систему

правових засобів і форм (норми права, правовідносини, акти реалізації та застосування норм права тощо).

Таким чином, правовий вплив є ширшим поняттям. Текстуальний вплив може бути різним. Наприклад, у випадку прийняття закону, який не відповідає інтересам більшості населення, він може чинити негативний психологічний вплив на громадян: викликати громадський осуд, критику, непокору. Разом з тим правовий вплив завжди передує правовому регулюванню, оскільки інформаційно-ціннісний правовий вплив с необхідною умовою виникнення правової регламентації.

Правове регулювання притаманне всім видам права, але в державно- організованому праві воно мав свідомо-вольовий і нормативний характер.

Отже, правове регулювання і правовий вплив є самостійними правовими явищами, хоча правомірно говорити про те, що правовий вплив є більш широкою категорією, а правове регулювання є її аспектом.

Правовий вплив - це забезпечення особистих чи соціальнозначущих результатів взаємодії учасників суспільних відносин за допомогою правових засобів.

Правове регулювання - це вплив спеціальних правових засобів на поведінку учасників суспільних відносин для узгодження їх інтересів та впорядкування суспільних відносин

Іншими словами це процес, що передбачає безпосередній активний правовий вплив на юридично значущі суспільні відносини. Ознаки правового впливу:

- є частиною соціального впливу;

- здійснюється за допомогою правових засобів;

- забезпечує досягнення суспільно значущих результатів взаємодії учасників суспільних відносин;

- доповнюється психологічною, інформаційною, виховною та іншими - соціальними формами впливу;

- формує шннісно-правойі установки поведінки суб'єктів права;

- визначає соціально корисний напрям діяльності суб'єктів права;

- призначенням є впорядкування суспільних відносин;

- метою є узгодження інтересів учасників суспільних відносин;

- е джерелом правової активності учасників суспільних відносин.

Отже, правове регулювання с частиною правового впливу. Кажучи загалом, право за своєю природою є завжди регулятивним. Тому шо регулює поведінку суб 'єктів права, ставить ЇЇ у відповідні рамки. Внаслідок правової регуляції формується юридична основа, визначаються зафіксовані в лравових приписах орієнтири для організації діяльності учасників регульованих відносин і досягнення фактичних цілей права.


З другої половини XIX століття значнопоширеним напрямом світової правової думки був юридичний позитивізм, який за об'єктивних причин почав формуватися в Англії, а пізніше і в континентальній Європі. Як свідчить аналіз, цей напрям в кожній країні мав свої особливості виникнення і розвитку.

Головним представником і засновником такого напряму в Англії в юридичній літературі вважається Джон Остін (1790-1859), який видав у 1832 році працю «Лекции по юриспруденції!!, шіи Философия позитивного права». їм було закладено підґрунтя аналітичної юрисдикції, що займала у XIX столітті провідне становище в англосаксонських країнах.

На думку Джона Остіна, позитивне право - це наказ, який виходить від монарха або групи суверенів до особи або осіб, які знаходяться в підпорядкуванні.

На таких позиціях стояв і інший англійський вчений Ш.Амос, який зазначав, що "право є наказ верховної політичної влади держави з метою контролю дій осіб у даному суспільстві". Тому, на їх думку, правові норми необхідно сприймати такими, якими вони є.

У Німеччині юридичний позитивізм формується в 50-60 роках XIX століття і стає також основним напрямом правової думки. Найбільший його прояв простежуємо у працях К.Бергбома,

Автор тут виступає як супротивник природного права і доводить, що юристам слід виходити тільки із діючого права, тому що "природно- правова" філософія лише віддаляє юридичну науку від реальної дійсності, а її теорії не мають ніякої юридичної цінності і вносять в юридичну науку повністю неминучий і шкідливий дуалізм ідеального і дійсного права. Єдиним джерелом права Бергбом визнає позитивний закон. Прихильниками його поглядів були Гербер, Цительман, Лабанд.

Виникнення юридичного позитивізму у Франції було пов'язане з боротьбою проти окремого існування природного права та з культом


наполеонівського кодексу, в якому неначе об'єднували в щось єдине природне право і позитивне право.

Виникнення юридичного позитивізму в Україні І Росії припадає на 60-ті роки XIX століття. Остаточно він сформувався у 80 роках XIX століття. Особливістю правової теорії в Росії в цей період було те, що сформувалися два напрями - юридичний позитивізм і соціологічний напрям у теорії права.

Однією із причин його появи було виникнення, розвиток і зміцнення капіталістичних відносин, які супроводжувалися бурхливим розвитком законодавства, його кодифікацією, появою та розвитком нових правових інститутів і галузей права. У зв'язку з цим виникає необхідність у чіткій формально логічній обробці діючого права, розвитку законодавчої техніки, поясненні основних юридичних понять і норм. Це зумовило формування правової науки, як науки формально догматичної.

Представники цього напряму виступали проти концепції природного права, закликали до вивчення діючого права, залишаючись на формально- логічних позиціях, через що були обмежені в розробці нових наукових методів дослідження права. Разом з тим слід зазначити, що вони мали неабиякі досягнення, особливо в практичній юриспруденції.

Ідеї юридичного позитивізму в Росії також відстоювало багато видатних вчених. Наприклад Г.Ф.Шершеневич (1863-1912), В.Д.Каткова, який підкреслював, що "право, за визначенням позитивістів,? сукупність діючих в державі примусових норм".

До представників цього напряму можна віднести М.І.Палієнка В.В.Сокольського, а також Ф.В.Тарановського (1875-1936) 3 їх точки зору, право розглядалось, як продукт діяльності держави. Відомим представником юридичного позитивізму був О.Д.Градовський (1841-1889), професор Санкт-Петербурзького університету.

На позиціях юридичного позитивізму в Україні у другій половині XIX століття стояв професор юридичного факультету Київського університету


М.К.Ренненкампф (1832-1899). В основу своїх досліджень, як свідчать архівні матеріали, вчений поклав позитивний метод.

Під правом М.К.Ренненкампф розумів конкретну юридичну норму і зазначав, що "право є тільки те, що існує як закон, визнаний суспільством"

Отже, спільною рисою для представників юридичного позитивізму як України та Росії, так і європейських країн було те, що, з їх погляду, право повинно - розглядатися з позицій сугубо формальних.

Нормативістська теорія - це правова теорія, яка є однією із течій юридичного позитивізму. Вона розглядає право, як обєктивно логічну форму, абстраговану від соціального, психологічного і історичного змісту, немовби у чистому вигляді.

У виникненні цієї школи велику роль відіграли західні юристи Р.Ієринг (1818-1892), особливо Г.Кельзен (1881-1973)(професор Віденського університету, суддя Конституційного Суду Австрії 1921-1929р. праці: "Чиста теорія права","Загальна теорія права І держави".) Л.Дюги (1859- 1928) і російський юрист М.Коркунов (1853-1904) і ін.

Розуміючи під правом юридичні норми, представники даної теорії розглядали їх у відриві від економіки, політики, соціальної структури суспільства. Вони виходили з того, що правові норми зобов'язані своїм виникненням і розвитком не реальним суспільним відносинам, а формальним установкам держави.

Виступаючи проти теорії природного права, Кельзен стверджував, що ніякого іншого, крім того, що спирається на державу, права не існує, обов'язковість правових норм випливає не із моральності, а із державного авторитету.

Взявши за основу в своїх роздумах нормативний зміст права, забезпечений державним примусом, одні вчені бачили в нормах права розмежування соціальних інтересів, інші, як наприклад Г.Кельзен в

Оцінка.

Позитивним було те, що її прихильники вперше з'єднали такі поняття як право і справедливість хоча і через прояв божественої волі.

Недолік. Є певні складнощі у розумінні права, яке пропонує божествена теорія. Це пов'язано з ідеологією світових релігійних поглядів: християнством, ісламом, буддизмом.

Висновок: Ця теорія відіграла свою роль у певний період і на сучасному етамі не всіма спиймається.


 

 



 

Природно-правова теорія.


Ідея природного права виникла ще в Стародавній Греції і стародавньому Римі і пов'язана з іменем Сократа, Аристотеля, Цицерона та ін.юристів. Природно-правова доктрина склалась в період розпаду


з

феодалізму, підготовки і проведення буржуазних революцій ХУІІ-ХУІІІ сторіччя. Її видатними представниками були: Гуго Гроцій, Т.Гоббс, Д.Локк, Вольтер, Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, О.М.Радищев та ін. Ця теорія продовжувала розвиватись і у 20 ст. Штамлером, Фуллером. Тому розрізняють різні теорії природного права: теорію природного права, де виходять із договірного аспекту (договірна теорія права) і теорію відродженого природного права.(Є.М.Трубецькой).

Суть теорії.

Природно-правова школа в своїх поглядах виходила із існування двох систем права - природного і позитивного.

Позитивне - це офіційно визнане, діюче право, яке отримало вираз в законах та інших правових актах державної влади, в тому числі санкціонованих нею звичаях.

Спрямовуючи критику проти реально існуючого феодального права, особливо в умовах королівського абсолютизму, представники природно- правової школи вказували на його обмеженість, несправедливість, на те, що закони, які видаються владою, закріплюють пригнічення людей.

На відміну від позитивного, природне право витікає із природи людини, людського розуму, загальних моральних принципів.

Тому воно розумно та справедливо і розповсюджується на всі часи і народи. Воно вічне та незмінне, як і природа І розум людини.

Основні моральні і правові ідеї та принципи, які обґрунтовуються даною теорією в якості природних законів - це невідчужувані права людини: свобода, рівність, сім'я, власність, безпека. їх захист повинен бути метою кожної держави.

Тому позитивне право, яке суперечить вимогам природного права, повинно бути замінено на таке позитивне право, яке б засновувалось на природних законах. Тільки в такому випадку позитивне право може розглядатись як розумне і справедливе.

Арістотель зазначав: "якщо закон несправедливий, то від такого закону необхідно відступити і поступити по справедливості.

Природно-правова теорія відіграла прогресивну роль у боротьбі з феодалізмом, ідеологічно сприяла переходу суспільства до більш високого капіталістичного ступеня розвитку. Але демократичний потенціал природної школи права цим не був вичерпаний. З особливою силою він проявився в другій половині 20 сторіччя, став теоретичним фундаментом загальної боротьби за права людини у всьому світі.

Позитивне значення природно-правової теорії:

1. вона стверджує ідею природних, невідчужуваних прав людини;

2. вона розрізняє право і закон, природне і позитивне право;

3. ця позиція з'єднує право і моральність.

Зауваження:

1. Не завжди уяву про право як справедливе або несправедливе можна втілити в правовій дійсності.

Історична школа права склалась в першій половині XIX сторіччя в Німеччині. Представниками цієї школи були Густав Гуго, Савіньї, Пухта. В Україні деякі ідеї історичної школи розвивали Іванішев, Владимирський-Буданов. Ця теорія виникла як противага теорії природного права із якої витікали демократичні і революційні ідеї, заклики до зміни існуючого ладу і прийняттю законів, які відповідали б "природі людини".



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-27; просмотров: 162; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.243.2.41 (0.226 с.)