Інноваційний розвиток енергетики

Сучасні процеси глобалізації зумовлюють глибо­ку інтернаціоналізацію науково-технологічного про­гресу. Через дію світових глобалізаційних процесів Україна повною мірою стала відкритою для сприй­няття зовнішніх дій як позитивного, так і негатив­ного характеру. Для України важливо знайти дієві відпо­віді на виклики XXI століття і забезпечити на основі випереджаючого розвитку зближення України з рі­внем розвитку країн, які задають динаміку та якість розвитку у світі, із збереженням національної іден­тичності.

1. Стратегічним завданням влади в Україні має стати формування екосоціальної ринкової економі­ки, спрямованої на забезпечення добробуту всіх чле­нів суспільства при дотриманні балансу економічних, екологічних та соціальних чинників. На сучасному рівні розвитку економіки України важливо забезпечити формування ринку високих технологій, становлення інноваційної моделі її роз­витку, а також сприяти переходу на вищий техноло­гічний рівень.

Радикальні перетворення в економіці, структур­на перебудова промисловості України, спрямовані на подолання технічної відсталості основних галу­зей матеріального виробництва, прискорення розви­тку наукомістких та високотехнологічних галузей, можливі тільки за умови проведення державою ак­тивної інноваційно спрямованої інвестиційної полі­тики.

Такі перетворення для нашої країни, як пока­зує багаторічний досвід, потрібно здійснювати не стільки на основі класичної монетарної теорії, як шляхом інноваційної української теорії. «Інноваційна» - це науково-технічна активність, це проведен­ня державної інноваційної політики на загальноде­ржавному і регіональному рівнях, спрямованої на впровадження новітніх науково-технічних розробок, відродження конкурентоспроможного вітчизняного виробництва, а «українська» - це національна ідея відродження, патріотичність і в тому числі по відно­шенню до вітчизняного виробника, його продукції.

2. Велике значення для дієвої інноваційної політи­ки має наявний потужний науковий базис України. Можна стверджувати, що Україна отримала 25-річний запас наукових розробок. Вони ще будуть акту­альні до 2012-2015 років. Отже, за 7-10 років потрі­бно використати те, що не спромоглися за 15 попе­редніх років. Однак не слід забувати, що прогрес наукових досліджень, підвищення освітнього рівня в нашій країні на початку XXІ століття суттєво загаль­мувався.

На жаль, здійснення реформ в Україні з середи­ни 90-х років XX століття розпочалось з очікування, що інноваційна система формуватиметься без втру­чання держави. Така позиція вела до сировинної пе­реорієнтації нашої економіки та відповідну спеціа­лізацію у напрямі обслуговування потреб країн-лідерів. Миритися з цим ми не можемо. Тому сьогодні держава повинна активно, всіма доступними мето­дами впроваджувати інноваційний шлях розвитку. Як приклад, у США сьогодні дві третини випускни­ків шкіл вступають до вищих навчальних закладів. Японія проголосила вищу освіту доступною прак­тично для всіх. Освіта сьогодні не розкіш, а об’єкти­вна вимога часу. Дослідження показують, що при­близно 30-40 % випускників шкіл без збитку для себе та економіки держави можуть здобути вищу освіту. У нас же на 10 тис. населення припадає усьо­го 429 студентів, у той час як у європейських краї­нах ця цифра значно більша. Зміни необхідні і для залучення коштів підприємств на наукові досліджен­ня, комерціалізацію наукових розробок - із тисячі зареєстрованих в Україні патентів лише 6 доходять до виробництва. У Фінляндії реалізація патентів становить 30 %, а доходи та роялті від ліцензій на патенти в Україні у перерахунку на одного грома­дянина становлять 0,9 дол. на рік, у Росії - 10 дол., а в США - понад 150 дол.

В Україні необхідно серйозно зайнятися іннова­ційною політикою, реорганізацією державного інно­ваційного фонду, створити умови для нормальної роботи технопарків - сьогодні працюють лише оди­ниці. Так, важливо створити український фонд ви­находів, який має стати своєрідним посередником між бізнесом та наукою. Необхідним є розуміння владою, що тільки науково-технічний прогрес є за­порукою інноваційного шляху розвитку України - єдиного шляху для цивілізованого майбутнього нашої держави, її входження в євроатлантичні стру­ктури. Відомо, що добре живуть люди лише у тих країнах, де є справжня наука (значна частина нових знань виробляється у США, менша - в ЄС і Японії, а це 90 % світової науки).

Інноваційну політику можна розглядати як варіанти чи «технологічного поштовху», що передбачає виділення державою пріоритетних напрямків розви­тку науки і техніки, при умові наявності для цього необхідних матеріальних ресурсів, відповідного рі­вня експертизи та інформаційного забезпечення, чи «технологічного прориву», згідно з яким концентра­ція зусиль має бути ще більшою. Інноваційна полі­тика в нашій країні має виходити з парадигми «тех­нологічного прориву», з наявності науково-техніч­них та соціально-економічних проблем і передбача­ти для їх вирішення розробку різних державних про­грам, великих капіталовкладень та інших прямих форм державної участі.

Безсумнівно, державна підтримка інноваційних процесів дає змогу перейти до реалізації комплекс­них регіональних, галузевих та загальнодержавних програм, а також сконцентрувати бюджетні ресурси на пріоритетних напрямках виробництв та приско­рити процеси структурної перебудови економіки України. Інноваційний механізм дає можливість ре­алізувати наступні важливі функції: стратегію пла­нування інвестицій, конкурсний механізм формуван­ня програм та відбору інноваційних пропозицій для їх реалізації, квотування бюджетних коштів для ре­алізації загальнодержавних, галузевих та регіональ­них програм, регіональний принцип розподілення коштів, державну експертизу, повномасштабний механізм бізнес-планування.

Інноваційна політика - складний і не без ризику процес, хід якого визначається багатьма вихідними посилками: технічними, фінансовими, економічни­ми і соціальними. Разом з тим сьогодні в Україні вже здійснюються перші спроби створення чіткої полі­тики, яка має здатність реагувати на швидкі, неочікувані зміни ситуацій, підтримувати складні наукоємні проекти з високим ступенем технічного і фінан­сового ризику.

Реалізація інноваційної політики в країні на за­гальнонаціональному, галузевому та регіональному рівнях можлива лише при умові активної участі всіх суб’єктів цього комплексного процесу: державних установ, інформаційного забезпечення процесу роз­робки та випуску продукції, її сертифікації, право­вого захисту, органів центральної та місцевої влади, наукових організацій, промислових підприємств і окремих винахідників. Коли кожне підприєм­ство незалежно від його розмірів, форми власності і виробничої спрямованості буде націлене на актив­ний інноваційний процес на рівні від цехового до загальнодержавного, успіх кінцевого процесу виро­бництва (а саме це сьогодні проблема з проблем в нашій економіці, конкурентоспроможність і реаліза­ція продукту на ринку) буде забезпечений. І тільки відродження вітчизняного виробництва на базі технологічного оновлення та інноваційних чинни­ків може забезпечити виконання бюджету як держа­вного, так і обласного.

3. Згідно з Законом України «Про інноваційну дія­льність» поняття інновації визначається насту­пним чином: «Інновації - новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-тех­нічні рішення виробничого, адміністративного, ко­мерційного або іншого характеру, що істотно поліп­шують структуру та якість виробництва і (або) соці­альної сфери». Як зазначено в цьому ж законі держа­вне регулювання інноваційної діяльності здійсню­ється наступним шляхом:

- визначення і підтримка пріоритетних напря­мів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

- формування і реалізація державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

- створення нормативно-правової бази та еко­номічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

- захист прав та інтересів суб’єктів інновацій­ної діяльності;

- фінансова підтримка виконання інноваційних проектів;

- стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують вико­нання інноваційних проектів;

- встановлення пільгового оподаткування су­б’єктів інноваційної діяльності;

- підтримка функціонування і розвитку сучас­ної інноваційної інфраструктури.

4. Значення інноваційного шляху розвитку. Інноваційним процесам належить визначальна роль в економіці держави взагалі та в енергетично­му секторі зокрема. Сьогодні інноваційний напрям розвитку є базовою стратегією для бізнесу, де знан­ня разом з соціальним капіталом створюють конку­рентні переваги окремих країн та регіонів в більшо­му ступені, ніж їх природні ресурси. Інноваційні про­цеси стають головним джерелом економічного зрос­тання, особливо в контексті сучасної парадигми ста­лого розвитку та обмеженості природних ресурсів (в тому числі і енергетичних). Адже сьогодні інші ре­зерви розвитку окрім якісних технологічних та ор­ганізаційних змін знайти важко. Головна роль у вті­ленні саме такого шляху розвитку, безумовно, нале­жить державі, і особливо в енергетиці, де є значна частка природних монополій. Разом з цим повністю використати закладений інноваційний потенціал не завжди вдається.

Нагальною є широкомасштабна технічна та тех­нологічна модернізація національної економіки, ре­алізація стратегії випереджального розвитку - зрос­тання валового внутрішнього продукту (ВВП) на 6-7 % щорічно. Однак з 1991 до 2005 року частка паливно-сировинних галузей зросла майже втричі і ста­новить половину від обсягів промислового виробни­цтва, а частка машинобудування зменшилася удвічі.

У промисловому комплексі України сьогодні домінуючим є виробництво третього та четвертого тех­нологічних укладів (важке машинобудування, виро­бництво та прокат сталі, суднобудування, кольорова металургія, органічна та неорганічна хімія), пито­ма вага яких складає до 94 %. П’ятий технологічний уклад (комп’ютеризація, інформатизація, сучасні сфери електротехнічної промисловості, приладобу­дування) не перевищує 5 %, а шостий (мікробіологічна промис­ловість, наукоємна і високотехнологічна медична техніка) - 1 %. Все це свідчить про те, що економіка та енергетика України розвиваються практично без наукових розробок, і це в той час, коли в розвинених країнах до 90 % приросту досягається за рахунок застосування результатів інноваційної діяльності. Тільки переведення економіки на інноваційний режим є гарантією стійкого розвитку нашої країни. Модернізація повинна охопити також основні фон­ди, виробничі технології, механізми корпоративно­го керування підприємств.

5. Роль енергозбереження. Енергетична галузь України, як одна із системо­утворюючих галузей економіки України, яка має ва­жливе значення в системі національної безпеки, є і однією з найбільш технічно відсталих та економіч­но малоефективних.

Аналіз показує, що енергетичний сектор є най­більш перспективним з точки зору проведення інно­ваційної політики. До нього має бути прикута пер­шочергова увага уряду. Велике значення повинно на­даватися науковому обґрунтуванню структурної та технологічної модернізації енергетики України. Один із механізмів структурно-інноваційного онов­лення енергетичного сектора - це обпертя на наукоємне виробництво та «економіку знань».

Стимулюючим чинником технологічного пере­оснащення української економіки є безумовна реа­лізація політики модернізації об’єктів паливно-ене­ргетичного комплексу (ПЕК), енергозбереження, виконання завдань Національної енергетичної про­грами України (НЕП), Комплексної державної про­грами енергозбереження України. Економічна зна­чущість цієї проблеми очевидна. Економічного та енергозберігаючого ефекту буде досягнуто за раху­нок цілеспрямованого сприяння трансферу техно­логій, впровадження найбільш перспективних енергоефективних технологій та обладнання на конк­ретних об’єктах енергетичного сектора України. Експертні оцінки інноваційного процесу в паливно-енергетичному комплексі, енергозбереженні в провідних Західних країнах показують, що науко­во-інформаційна підтримка інноваційної діяльності дає ефект на рівні 12-15 % від економії енергоресу­рсів за рахунок безпосереднього впровадження енергозберігаючих, енергоефективних технологій та об­ладнання.

На сьогодні в промисловості України залишається дуже високою енергетична складова собівартості вітчизняної продукції, споживання первинних ПЕР на одиницю ВВП складає 1,96, що значно вище, ніж в інших розвине­них країнах світу (в ЄС складає в середньому 0,4). Тому ігнорування проблем ПЕК може призвести до втрат нашими виробниками зовнішніх ринків, адже вітчизняна продукція не зможе конкурувати за та­ких умов.

6. Сучасні проблеми розвитку енергетики України. Україні історично дістався потужний енергетич­ний потенціал: розвинута система енергогенеруючих потужностей і мереж, газотранспортних мереж і схо­вищ, підприємства нафтопереробної промисловості. Протягом 12 років незалежності галузь розвивалась безсистемно і з інституційної, і з технічної точок зору. Внаслідок браку коштів та відсутності ефективної системи управління та господарювання в галузі, ене­ргетичні потужності майже не оновлювались, навіть на програмному рівні не вирішене питання заміщен­ня потужностей, що відпрацювали або відпрацьову­ють свій ресурс. Наша країна належить до числа країн зі значною індустріальною базою для забезпечення широких енергетичних зв’язків. Особливо розвину­та мережа міжнародних вуглеводневих шляхів та ліній електропередачі, що зв’язують північно-східні та західні кордони України.

У останні роки XX століття у галузях ПЕК спо­стерігались негативні тенденції:

- відбулось скорочення виробництва в усіх га­лузях. Скоротились обсяги видобування нафти і газу, вугілля, виробництво електроенергії;

- виникла велика залежність від зовнішніх по­ставок як сировини (нафта, вугілля), так і енергоре­сурсів (газ, електроенергія);

- застарілі технології видобування, переробки нафти та виробництва теплової та електроенергії;

- невизначеність з обсягами та структурою поста­чання енергоносіїв на довгострокову перспективу.

Наприклад, при сьогоднішніх об’ємах споживан­ня по газу на рівні 70 млрд. м³, а по нафтопродуктах -16 млн. т, власний видобуток відповідно складає - близько 18,6 млрд. м³ газу та близько 3,7 млн. т наф­ти і газового конденсату. Україна не спроможна за рахунок власного видобутку забезпечити ці потре­би. Основним постачальником енергоносіїв в Укра­їну залишається Російська Федерація. В розрізі цьо­го питання може виникнути проблема, що Україна не зможе нарощувати об’єми споживання газу за ці­нами, що існують на сьогодні. Враховуючі конкретні дії РФ по закупівлі ресурсів природного газу в краї­нах Середньої Азії, слід зважати на те, що Росія по­ставила перед собою стратегічне завдання зберегти і стабілізувати досягнуті обсяги видобування газу, за­безпечити потреби власної економіки у цьому виді палива, а також розвивати свою присутність на при­вабливих ринках Європи, Америки та Східної Азії.

З точки зору енергетичної безпеки стратегічно важливим паливом для України є, безумовно, вугіл­ля. Промислові запаси вугілля складають близько 26 млрд. тон, що може забезпечити потребу в ньому протягом декількох століть. Особливої уваги потре­бує питання розробки відкритих родовищ бурого вугілля, адже Україна володіє великими покладами цього енергоносія.

Щодо власних ресурсів нафти: понад 57 % пото­чних розвіданих запасів за своїми характеристика­ми належать до категорії важко видобувних. Разом з цим, на сьогодні, на 1 т видобутої нафти припадає 1 т розвіданої (для порівняння, раніше цей показник складав 4 т розвіданої на 1 т видобутої). Разом з цим в Україні існує потужна нафтопереробна галузь, яка може загалом переробляти понад 52 млн. т нафти на рік і від стану роботи якої залежить економічна ста­більність інших галузей господарства. Реформуван­ня цієї галузі шляхом залучення стратегічних інвес­торів - власників нафти - дозволило суттєво збільши­ти обсяги переробки нафтової сировини і виробля­ти більше нафтопродуктів, ніж їх споживається в країні. Україна перетворилась з імпортера нафтопро­дуктів у сталого експортера на світовий ринок. Але при цьому, на жаль, це не вирішує проблему стабіль­ного забезпечення споживачів. На ринку продовжу­ють відбуватись різкі коливання цін, що призводить не лише до втрат споживачів, а й до зниження кон­курентоспроможності вітчизняних товарів.

Існує ще одне важливе питання, яке вимагає тер­мінового вирішення. Це відсутність в Україні зага­льного балансу споживання палива, який доцільно формувати з окремих складових і який визначав би який вид палива має використовуватись в кожному секторі економіки та суспільного виробництва з ура­хуванням можливостей комплексу, національних інтересів та економічної доцільності. Наявність та­кого балансу дала б можливість вирішити великий блок економічних питань, спрогнозувати розвиток нафтогазової промисловості, теплової-, атомної- та гідроенергетики, розвивати енергозберігаючі техно­логії, збільшити виробництво конкурентоспромож­ної продукції.

На сьогодні в структурі існуючого паливно-ене­ргетичного балансу (ПЕБ) простежуються негативні тенденції, коли зменшується частка вугілля та наф­ти, натомість відбувається заміщення газом. Так, на початку XXI століття частка природного газу (41 %) в загальному споживанні енергоносіїв в Україні є дуже високою - вона майже вдвічі перевищує сві­товий показник (22,3 %) і відповідає практиці лише держав, які володіють великими запасами природ­ного газу (Росія, Нідерланди та ін.). Частка вугілля (24,3 %) в ПЕБ є співставною зі світовим показником (28,5 %), однак вона зменшується і є значно нижчою, ніж в державах, що (як і Україна) мають значні запаси вугілля. Напри­клад, Польща (яка також володіє значними запасами вугілля) має іншу структуру споживання енер­гоносіїв: вугілля - 68,1 %, нафта ~ 20,9 %, газ - 10,5 %, гідроенергія - 0,5 %.

У разі подальшого зростання частки газу в зага­льному споживанні енергоносіїв перед Україною може постати питання де взяти необхідні ресурси для такого зростання. Адже основний постачальник газу до України - Росія поставила перед собою мету стабілізувати свій баланс газу та збільшувати свою присутність на більш привабливому ринку ЄС.

При цьому також слід зазначити, що у відповід­ності до планів України досягти мети щодо євроатлантичної інтеграції нашої країни, виконання станда­ртів ЄС в галузі енергетики для нашої країни обумо­влює необхідність зменшення впливу держави в цьо­му секторі економіки, лібералізацію ринків енерго­носіїв, залучення іноземного капіталу в ПЕК за ра­хунок створення прийнятного інвестиційного клі­мату, приватизацію більшості підприємств ПЕК, створення стратегічних запасів нафти (нафтопроду­ктів) тощо.

При технологічному переозброєнні як енерговидобувних, тепло- і електрогенеруючих компаній, ене­ргетичних систем українських підприємств важли­во використовувати сучасні енергетичні технології та устаткування, які базуються на сучасних та нових принципах генерації, передачі та перетворенні енергії, нових технологічних рішеннях. На разі від­сутня комплексна, науково обґрунтована оцінка до­цільності використання конкретних перспективних типів енергетично ефективних технологій та облад­нання, що обумовлює певні труднощі у проведенні ефективної інноваційної політики у сфері енергоз­береження та визначає пріоритетність наукових до­сліджень у зазначеній сфері.

Об’єкти ПЕК і енергетичне господарство краї­ни в цілому вимагають докорінної перебудови. Ра­зом з тим Україна має можливості забезпечити зро­стання виробництва наукоємної, високотехнологічної продукції за рахунок широкого впровадження інновацій, екологічно чистих та ресурсозберігаючих технологій, спираючись значною мірою на власний науково-технічний та кадровий потенціал, на мож­ливості вітчизняної промисловості, поглиблення її кооперації з промисловістю інших країн, на розви­ток спільних з іноземними інвесторами підпри­ємств. Але при здійсненні політики реформ ми роз­раховували, що інноваційна система формувати­меться без втручання держави - спонтанно - на основі механізмів самоорганізації. Власне, такою була позиція не лише України, а й інших країн по­страдянського простору. Вказана позиція не була націлена на подолання технологічного відставання та утворення передумов інтеграції нашої країни у співтовариство високотехнологічних держав. Як бачимо, без державного регулювання темпи розви­тку інноваційної діяльності явно недостатні, а тому інноваційна діяльність потребує державної підтри­мки та регулювання.

Розглянемо більш детальніше механізми регулю­вання інноваційної діяльності в ПЕК України, згід­но із відповідним Законом України пріоритетні на­прями інноваційної діяльності в Україні визначені як «науково, економічно і соціально обґрунтовані та законодавчо визначені напрями інноваційної діяль­ності, спрямовані на забезпечення потреб суспільс­тва у високотехнологічній конкурентоспроможній, екологічно чистій продукції, високоякісних послу­гах та збільшення експортного потенціалу держави. Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні складаються із стратегічних (розраховані на тривалу перспективу - не менше десяти років) та середньострокових (розраховані на реалізацію про­тягом найближчих трьох-п’яти років).

7. Головні завдання і напрями інноваційного розвитку. Головні завдання - проблема модернізації не тіль­ки паливно-енергетичних галузей, але й енергетич­ного машинобудування, електротехнічної та елект­ронної промисловості. Якнайперше мають бути ви­значені пріоритети в розвитку галузей ПЕК з точки зору національних інтересів та безпеки держави. Такий документ є надзвичайно важливим і має роз­роблятись шляхом комплексного аналізу ситуації в ПЕК з урахуванням зовнішніх і внутрішніх чинни­ків, що мають на нього вплив. Він повинен органіч­но пов’язуватись з розвитком і функціонуванням інших базових галузей економіки держави. В ньому необхідно передбачити визначення пріоритетних напрямків розвитку енергетики України.

Згідно з Законом України «Про пріоритетні на­прями інноваційної діяльності в Україні», пріорите­тними напрямами інноваційної діяльності в Україні на період 2003-2013 років, які стосуються енергети­чної галузі, визначені: модернізація електростанцій; нові та відновлювані джерела енергії; новітні ресур­созберігаючі технології; охорона і оздоровлення лю­дини та навколишнього середовища. Середньостроковими пріоритетними напрямами інноваційної ді­яльності визначені наступні:

- модернізація електростанцій;

- нові та відновлювані джерела енергії;

- новітні ресурсозберігаючі технології, в тому числі: засоби охорони праці та підвищення техніки безпеки на вуглевидобувних підприємствах; облад­нання для видобутку вугілля з похилих і тонких пла­стів; засоби дегазації шахт, способи і методи видо­бування та утилізації метану з вугільних родовищ; енергоефективні двигуни та електроприводи для ба­зових галузей економіки; основне електротехнічне обладнання; енергоекономічні джерела світла та си­стеми освітлення; функціональна та силова електро­ніка в енергетичній галузі;

- модернізація електростанцій і електромереж;

- електромережі видачі потужностей атомних електростанцій (АЕС);

- парогазові установки (ПГУ) та технології спа­лювання низькосортного твердого, рідкого і газопо­дібного палива;

- бурове нафтогазове обладнання;

- високопродуктивне енергозберігаюче компре­сорне обладнання для оснащення вугільних шахт, підприємств залізничного транспорту та інших га­лузей;

- модернізація систем транспортування газу, нафти, аміаку;

- енергоефективне, ресурсозберігаюче, модуль­не, екологічно безпечне обладнання та устаткуван­ня для здійснення процесів водопідготовки, очищен­ня води, теплопостачання та засоби управління цими процесами.

Одним із пріоритетних напрямків в ПЕК мають бути атомна енергетика та підприємст­ва атомної промисловості. Незважаючи на те, що в головному підприємства атомної промисловості мо­жна віднести до сировинних, у своїй діяльності вони потребують високих технологій і є високотехнологічними та відносно молодими навіть за світовими мірками. Крім того, потенціал, закладений в цій га­лузі, може бути використаний не тільки для енерге­тики, а і для багатьох інших секторів економіки України (наприклад, металургія, хімічна промисло­вість, медицина та багато інших). Одним із головних напрямів інноваційної діяльності не тільки в ПЕК, а й у всій економіці держави має стати значне підви­щення енергоефективності та енергозбереження. При цьому стимулюючим чинником технологічного переоснащення української економіки взагалі та ПЕК має стати практичне втілення Енергетичної стратегії України на період до 2030 року та подаль­шу перспективу.

Таким чином, можна сформулювати головне за­вдання програм інноваційної діяльності в ПЕК, що, на погляд українських фахівців, може передбачати три головних складових:

- зменшення питомих, а згодом і загальних, ви­трат паливно-енергетичних ресурсів для забезпечен­ня сталого економічного розвитку держави, яке по­винно включать програми підвищення ефективності енерговиробництва та використання енергії (крім того, ці програми багато в чому пов’язані з поліпшен­ням екологічного становища в Україні);

- збільшення частки споживання вугілля та еле­ктроенергії АЕС за рахунок зменшення частки вико­ристання газу, яке передбачає такі головні напрями:

- підвищення продуктивності праці (технічне пе­реоснащення вугільної галузі, створення та викори­стання сучасної гірничої техніки, забезпечення ви­сокої безпеки робіт, використання сукупних проду­ктів видобутку вугілля та інші);

- розробка та впровадження новітніх технологій спалювання вугілля та технічне переоснащення те­плових електростанцій (ТЕС);

- створення власного ядерно-паливного циклу;

- покращення соціально-побутових умов роботи енергетиків і особливо вугільників, створення нових робочих місць;

- зменшення частки імпортованих ПЕР та збі­льшення долі власних енергоресурсів, пошук та реа­лізація виробництва енергії, використовуючи новітні відновлювані джерела енергії.

8. Механізми реалізації. Однак тільки визначення пріоритетних напрямів державної інноваційної політики та відповідних про­грам, не зважаючи на їх важливість, не здатні просу­нути державу на шляху інноваційного розвитку. Го­ловне завдання державного регулювання інновацій­ної діяльності полягає в створенні та використанні механізмів їх реалізації. Успішна реалізація іннова­ційних механізмів розвитку пов’язана з такими на­прямами державного регулювання: створення нор­мативно-законодавчої бази, податкової політики, тарифної та цінової політики, забезпечення прива­тизаційних процесів, створення ринкових умов кон­куренції, залучення інвестицій тощо. Важливого значення набуває інформаційне забезпечення інно­ваційної діяльності. Таке забезпечення повинно включати проведення заходів щодо інформування виробників про існуючі види технологій і устатку­вання, надання допомоги в адаптації новітніх тех­нологій у виробництві, консультаційні та експертні послуги тощо.

Для забезпечення інноваційного оновлення ене­ргетичного сектора України стоїть завдання науко­во визначити та забезпечити трансфер, просування перспективних наробок (технологій і обладнання) у сфері енергозбереження на українські ринки та на­ціональної продукції на закордонні ринки. Важливо виконати наступні роботи:

відбір та оцінку перспективних технологій і обладнання у сфері енергетичного сектора, енергоз­береження (енергоефективності);

формування механізму технологічних перед­бачень та розвиток технологічної бази енергетично­го сектора України;

співставний аналіз техніко-економічних хара­ктеристик нових енергозберігаючих, енергоефективних технологій і обладнання при генерації, передачі, перетворенні та споживанні енергоресурсів в енер­гетичному секторі України;

формування механізму трансферу інновацій­ного продукту в сфері енергозбереження в українсь­кій економіці та на закордонні ринки;

створення електронного каталогу перспекти­вних енергозберігаючих та енергоефєктивних техно­логій та обладнання;

визначення умов ефективного впровадження виділеного класу енергоефєктивних технологій і об­ладнання;

формування механізму трансферу інновацій­ного продукту в сфері енергетики у виробництво;

створення науково-технічної та інформаційної бази інноваційного процесу у сфері паливно-енергетичного комплексу, енергозбереження.

Необхідно забезпечити інтегрування національної системи знань у сфері інноваційної політики в енер­гетичному секторі України в глобальні інформаційні структури, у тому числі мережу Інтернет, здійснення доступу до світових інформаційних ресурсів.

До головних механізмів реалізації інноваційної політики держави також слід віднести створення нормативно-правової бази та фінансову підтримку інноваційної діяльності. Як відомо, саме закони є важливим інструментарієм реалізації державної інноваційної політики. На сьогоднішній день мож­на вважати, що в створенні нормативно-правової бази та економічних механізмів регулювання інно­ваційної діяльності є значні зрушення. Так, є ще за­конодавчо не визначені моменти, які дещо гальму­ють інноваційний розвиток ПЕК. До них слід відне­сти досі не прийнятий закон «Про енергетичну полі­тику України» та деякі інші.

Питання фінансової підтримки інноваційної ді­яльності стоїть, напевне, найгостріше. Фінансове ста­новище багатьох галузей ПЕК не дозволяє виділити достатні кошти на інноваційну діяльність. Процес же залучення іноземних інвестицій багато в чому галь­мується поки що недостатнім рівнем ринкових пе­ретворень в ПЕК та й у всій економіці України, не завершеною приватизацією в галузі, на жаль, ще є багато випадків корупції, інших зловживань. Голо­вними джерелами такого внутрішнього фінансуван­ня мають стати:

власні кошти українських компаній (аморти­заційні, частина прибутку);

частина коштів, отриманих від приватизації об’єктів ПЕК України;

приватний капітал (в тому числі і за рахунок випуску облігацій під інвестування державних про­грам розвитку ПЕК);

кошти Оптового ринку електроенергії та інших (за рахунок цільової інвестиційної надбавки до тарифу).

Однак необхідно вказати наступне. Необґрунтоване надання певних пільг та податкових послаблень без комерційної відповідальності за наслідки інно­ваційної діяльності не завжди виправдане. Так, за даними Української державної інноваційної компанії на початку XXI століття понад 90 % інноваційних проектів в нашій країні було зірвано.

Для просунення на шляху інноваційного розвит­ку необхідним є створення та підтримка функціону­вання сучасної інноваційної структури. В дійсний час ні в ПЕК, ні в економіці країни взагалі така стру­ктура ще не створена. Успішне функціонування та­ких систем вимагає не тільки сильної науки й ос­віти, але і цілого комплексу інших інституціональних умов, таких як:

конкурентоспроможний підприємницький се­ктор як найважливіший сегмент національних інно­ваційних систем;

пріоритет державної політики в розвитку осві­ти, науки і технологій, створенні сприятливих інституційних умов для інноваційного росту;

інтеграція в глобальну інноваційну сферу.

Таким чином, не зважаючи на визнання необхід­ності та значення саме інноваційного шляху розвит­ку економіки України взагалі та енергетики, зокре­ма, говорити про його широке застосування поки що не доводиться. І хоча багато причин такого станови­ща пов’язано з загальним незадовільним станом еко­номічного розвитку у попередні роки, не заверше­ним процесом ринкових перетворень, недостатнім рівнем приватизації та деякими іншими об’єктивни­ми факторами, є і значні, поки що не використані, можливості значного просування на цьому шляху в самій галузі. Стратегія сталого розвитку та структу­рно-інноваційної перебудови української економіки має забезпечити остаточне утвердження України як демократичної, високорозвиненої, соціальної за сво­єю суттю держави, її інтеграцію в систему загально-цивілізаційного і, насамперед, європейського процесу як країни з конкурентоспроможною високотехнологічною економікою, здатною вирішувати най­складніші завдання.

На початку XXI століття ми закладаємо фунда­мент майбутньої економіки України, що буде визна­чати її розвиток не на одне десятиліття. Тому над­звичайно важливо саме тепер уважно розглянути все те, що стосується її якісних характеристик та надій­ності, виправити допущені деформації, уникнути яких за умов тривалої економічної кризи було немо­жливо. Пріоритетність якісних перетворень - суть нового етапу економічної модернізації, який факти­чно вже розпочався.

Не кожна країна може дозволити собі інновацій­ний шлях розвитку. Головними умовами саме тако­го шляху, на нашу думку, є високий науковий, нау­ково-технічний та виробничій потенціал, висококва­ліфіковані виробничі сили, достатня законодавча база, стимулююча інноваційні процеси, певні кош­ти. Все це в Україні є. Тому можна сподіватися на те, що і у нас з’являться українські «селиконові до­лини» які стануть значним просуненням на шляху сталого розвитку, гарантом економічної розвинутості і незалежності держави.

 

Запитання для самоконтролю

1. Стратегічні цілі модернізації комунальної теплоенергетики.

2. Що означає перехід комунальної теплоенергетики на ринкові умови господарювання?

3. Які очікувані результати виконання Програми стабілізації розви­тку комунальної теплоенергетики?

4. Що таке «альтернативні джерела» енергії?

5. Які види відновлювальних джерел енергії є перспективними в Україні?

6. Що таке «інновація»?

 

 

Університетська освіта