Розселення і регулювання росту міст.

Вступ

Серед актуальних проблем містобудування найбільш пріоритетною визнається проблема створення комфортних умов проживання, а у ряді випадків і виживання людства у різко загострюваному конфліктними ситуаціями урбанізованому середовищі. Вирішення цієї проблеми містобудуванням у минулому сторіччі відбувалось здебільшого у економічному і технічному, або у кращому випадку, в прикладному екологічному аспекті. Значно менше ця за змістом екологічна проблематика розглядалася у загальнометодологічному та культурологічному аспектах.

Природні і урбанізовані складові оточуючого середовища протистояли одне одному як мало сумісні частини. Природне оточення традиційно розглядалося як ресурсне середовище, з якого необхідно було «добувати», у якому потрібно було «розміщати» і нарешті, труднощі, що виникали у діалозі з природним оточенням, потрібно було «перемагати». Культурологічні стереотипи, що сформувалися у суспільстві минулого сторіччя, мали вплив і на містобудівні теорію і практику, де неповторність і унікальність будь-якого природного оточення розглядалася через призму уніфікованих стандартів і нормативів. Провідними науково-дослідними і проектними організаціями створено методологічні засади, які у нових умовах початку 21 ст. потребують відповідної рефлексії і розробки адекватних методологічних підходів.

Сучасний стан урбанізованих територій України характеризується складним екологічним становищем, що є наслідком територіальної концентрації і масштабів природно-затратного виробництва. Річки і прирічкові території України виступали неодноразово об'єктами не завжди послідовної господарської діяльності. Реалізація масштабних проектів перебудови природного середовища (як, наприклад, гідротехнічні споруди) обумовила виникнення штучних ландшафтів, які поєднують природні і антропогенні складові у єдині системи.

Актуальність теми обумовлена спрямованістю її на вирішення пріоритетних загальнодержавних завдань по створенню повноцінного, життєво-комфортного урбанізованого середовища, позбавленого явищ екологічної напруги. Перспективи розвитку теорії містобудування сьогодні на Україні визначаються умовами формування незалежної і суверенної держави. Закладаються законодавчі основи такого розвитку: прийняття Законів України “Про основи містобудування” (1992 р.), “Про архітектурну діяльність” (1999 р.), “Про планування і забудову територій” (2000 р.); виконання Указу президента України № 422/97 від 13 травня 1997 року "Про пріоритетні завдання у сфері містобудування”; впровадження Державної концепції сталого розвитку населених пунктів та ін. Вирішення екологічних проблем, пов’язаних з прирічковими територіями забезпечується законодавчими документами: Законами України “Про охорону навколишнього природного середовища” (1991 р.); Водним кодексом України (1995 р.); Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки (2000 р.) та іншими, які, в свою чергу, відповідають ряду міжнародних законодавчих документів.

У цих документах підкреслюється особливе значення у розвитку держави природоохоронних проблем як окремих її районів, так і всієї території у цілому, передбачаючи при цьому необхідність ландшафтного різномаїття та зменшення негативного впливу на природне середовище в умовах інтенсивного містобудівного освоєння.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження являється розробка методологічних основ еколого-містобудівного освоєння урбанізованих територій з урахуванням їх природно-ландшафтної та містобудівної специфіки.Поняття про територіальне і регіональне плануваря як частину містобудівного проектування і як таке, що cпирається на схеми розселення, регіональні містобудівні програми, схеми і проекти районного планування, ув’ язані з концепціями основних напрямків соціально-економічного та територіального розвитку населеного пункту та місцевими особливостями (етнічними, культурними та іншими).

 

Об’єкт дослідження – урбанізовані території (урбанізовані зони, міські агломерації, міста).

Предмет дослідження – система теоретичних і методологічних знань, принципи, методи з покращення містобудівного освоєння урбанізованих територій.

Переважно рекреаційне призначення мають ліси населених пунктів. Правовим режимом останніх забороняються рубки головного користування, заготівля живиці, деревних соків, лісової підстилки, а також випасання худоби. Законодавством може бути передбачена заборона й інших видів використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду, якщо вони несумісні 3 організацією відпочинку населення.

За межами міст та інших населених пунктів землі, зайняті лісопарками та іншими зеленими насадженнями, що виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення, включаються до зелених зон, тобто до складу земель рекреаційного призначення.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про туризм» під час містобудівного планування, проектування, розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів містобудування на територіях рекреаційних зон відповідні органи виконавчої влади, власники об'єктів містобудування повинні передбачати максимальну інтеграцію споруджуваних об'єктів до місцевого соціально-економічного, природного та історико-культурного середовища.

Для проектування, будівництва та реконструкції рекреаційно-оздоровчих закладів (будинків відпочинку, пансіонатів, комплексів цих закладів, туристичних баз, туристичних притулків, баз відпочинку та ін.) незалежно від форм власності та відомчої належності Міністерством охорони здоров'я України затверджені Державні санітарні правила розміщення, улаштування та експлуатації оздоровчих закладів (1996). Межі зон відпочинку (рекреаційних зон), функціональне зонування та планувальна організація їх територій мають відповідати чинним містобудівним і гігієнічним нормативам та вимогам до планування та забудови зон відпочинку ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», а також Санітарних правил і норм «Планування та забудова населених місць».

На території зон відпочинку забороняється будівництво нових, розширення та реконструкція діючих виробничих та інших об'єктів, не пов'язаних з безпосереднім обслуговуванням відпочиваючих та населення, яке постійно проживає в цій місцевості. Наявні в межах зон рекреації промислові об'єкти, які є джерелами шкідливого впливу на навколишнє природне середовище і перешкоджають розвитку цих зон, підлягають виносу за межі зон відпочинку або зміні їх виробничого профілю.

У рекреаційних зонах мають створюватися комплекси курортно-рекреаційних закладів, які формуються близькими за профілем установами, об'єднаними на основі спільного архітектурно-просторового рішення та централізації медичного, культурно-побутового, господарського, інженерного та енергетичного обслуговування.

Природокористування - це основна форма взаємодії суспільства і природного середовища, яка реалізується через систему заходів, спрямованих на освоєння, використання, перетворення, відновлення і охорону природних ресурсів, і відображає зв'язки між виробництвом, населенням і оточуючим середовищем. В процесі рекреації природа виступає одним з провідних факторів відпочинку і оздоровлення, відновлення фізичних і нервово-психічних сил людини. Історична закономірність взаємодії суспільства і природи проявляється в розширенні впливу людини на природу при зростанні темпів економічного розвитку і усвідомленні необхідності збереження природного середовища при зростаючому значенні його рекреаційної функції.

В умовах екстенсивної та інтенсивної взаємодії суспільства і природи, зростання потреб суспільства в рекреації виникає об'єктивна необхідність в планомірному використанні природних багатств для задоволення потреб, тобто в організації особливого виду природокористування - рекреаційного.

Рекреаційне природокористування має три основні функції: соціальну, економічну і природоохоронну. Соціальна функція рекреаційного природокористування - це задоволення специфічних потреб населення у відпочинку, оздоровленні, спілкуванні з природою, що сприяє зміцненню фізичного і розумового здоров'я суспільства. Економічна функція полягає, головним чином, у відновленні робочої сили. Завдяки рекреації підвищується працездатність, збільшується фонд робочого часу, що сприяє зростанню продуктивності праці. До економічної функції належать також розширення сфери застосування праці і прискорений розвиток соціальної і виробничої інфраструктури на територіях інтенсивного рекреаційного природокористування. Природоохоронна функція полягає в попередженні деградації природних рекреаційних комплексів під впливом антропогенної діяльності, в тому числі і рекреаційної.

Методично рекреаційне природокористування слід розглядати як єдність таких процесів, як організація рекреації населення з використанням природних ресурсів і умов, передбачення змін стану оточуючого середовища під впливом рекреаційної діяльності, задоволення потреб населення в природних рекреаційних ресурсах і відновлення робочої сили.

Висновки

Таким чином, що стосується впливу урбанізації на природне середовище, то можна відзначити постійне зростання навантаження на нього, постійне забруднення та виснаження природних ресурсів та уповільнення темпів їх відновлення.

Урбанізація неоднозначно діє на людське суспільство: з одного боку, місто надає людині ряд суспільно-економічних, соціально-побутових і культурних переваг, що позитивно позначається на її інтелектуальному розвитку, дає можливість для кращої реалізації професійних і творчих здібностей, з інший – людина віддаляється від природи і попадає в середовище зі шкідливими впливами – забрудненим повітрям, шумом і вібрацією, обмеженою житлоплощею, ускладненою системою постачання, залежністю від транспорту, постійним змушеним спілкуванням з безліччю незнайомих людей – усе це несприятливо позначається на його фізичному і психічному здоров'ї.

Положення збільшується тим, що міста-гіганти розвивалися стихійно і, як правило, без обліку біологічних потреб і психологічних особливостей людини.

Проблеми, зв'язані з урбанізацією та урбанізованим розселенням, необхідно вирішувати не окремими приватними заходами, вишукуючи скоростиглі і малоефективні рішення, а розробивши комплекс взаємозалежних соціальних, екологічних, технічних і інших мір. В усіх випадках людина і навколишнє середовище повинні розглядатися як єдине ціле.

Отже, необхідним є перехід від екстенсивного розвитку урбанізації до інтенсивного. При інтенсивному розвитку урбанізації відбувається не стільки створення нових, скільки вдосконалення соціально-економічному розвитку існуючих, формування мережі міст відповідно до потреб країни. Для цього типу розвитку урбанізації характерний перехід на багатофункціональну основу розвитку міст, що виражається в ускладненні структури і розширенні складу міських функцій. В цьому випадку місто розвивається не так у ширину, як у глибину – шляхом якісного вдосконалення і подальшого перетворення міських поселень, ускладнення форм та систем урбанізаційних структур у межах охоплених містами територій.

Список джерел:

1. Агаджанян Н.А., Торшин В.И. Екологія людини. М., 1994.

2. Загальна біологія. Проф. А.С. Данилевський. Під. Ред. Ю.И.

3. Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Вступ до соціальної географії: Навч. Посіб. – К. Т-во «Знання», КОО, 2000. – 204 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

4. Перцик Е. Н. География городов (геоурбанистика). – М.: Высшая школа, 1991. – 156 с.

5. Реймс Н.Ф. Екологія. Теорія, закони, правила, принципи і гіпотези. М., 1994.

 

Вступ

Серед актуальних проблем містобудування найбільш пріоритетною визнається проблема створення комфортних умов проживання, а у ряді випадків і виживання людства у різко загострюваному конфліктними ситуаціями урбанізованому середовищі. Вирішення цієї проблеми містобудуванням у минулому сторіччі відбувалось здебільшого у економічному і технічному, або у кращому випадку, в прикладному екологічному аспекті. Значно менше ця за змістом екологічна проблематика розглядалася у загальнометодологічному та культурологічному аспектах.

Природні і урбанізовані складові оточуючого середовища протистояли одне одному як мало сумісні частини. Природне оточення традиційно розглядалося як ресурсне середовище, з якого необхідно було «добувати», у якому потрібно було «розміщати» і нарешті, труднощі, що виникали у діалозі з природним оточенням, потрібно було «перемагати». Культурологічні стереотипи, що сформувалися у суспільстві минулого сторіччя, мали вплив і на містобудівні теорію і практику, де неповторність і унікальність будь-якого природного оточення розглядалася через призму уніфікованих стандартів і нормативів. Провідними науково-дослідними і проектними організаціями створено методологічні засади, які у нових умовах початку 21 ст. потребують відповідної рефлексії і розробки адекватних методологічних підходів.

Сучасний стан урбанізованих територій України характеризується складним екологічним становищем, що є наслідком територіальної концентрації і масштабів природно-затратного виробництва. Річки і прирічкові території України виступали неодноразово об'єктами не завжди послідовної господарської діяльності. Реалізація масштабних проектів перебудови природного середовища (як, наприклад, гідротехнічні споруди) обумовила виникнення штучних ландшафтів, які поєднують природні і антропогенні складові у єдині системи.

Актуальність теми обумовлена спрямованістю її на вирішення пріоритетних загальнодержавних завдань по створенню повноцінного, життєво-комфортного урбанізованого середовища, позбавленого явищ екологічної напруги. Перспективи розвитку теорії містобудування сьогодні на Україні визначаються умовами формування незалежної і суверенної держави. Закладаються законодавчі основи такого розвитку: прийняття Законів України “Про основи містобудування” (1992 р.), “Про архітектурну діяльність” (1999 р.), “Про планування і забудову територій” (2000 р.); виконання Указу президента України № 422/97 від 13 травня 1997 року "Про пріоритетні завдання у сфері містобудування”; впровадження Державної концепції сталого розвитку населених пунктів та ін. Вирішення екологічних проблем, пов’язаних з прирічковими територіями забезпечується законодавчими документами: Законами України “Про охорону навколишнього природного середовища” (1991 р.); Водним кодексом України (1995 р.); Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки (2000 р.) та іншими, які, в свою чергу, відповідають ряду міжнародних законодавчих документів.

У цих документах підкреслюється особливе значення у розвитку держави природоохоронних проблем як окремих її районів, так і всієї території у цілому, передбачаючи при цьому необхідність ландшафтного різномаїття та зменшення негативного впливу на природне середовище в умовах інтенсивного містобудівного освоєння.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження являється розробка методологічних основ еколого-містобудівного освоєння урбанізованих територій з урахуванням їх природно-ландшафтної та містобудівної специфіки.Поняття про територіальне і регіональне плануваря як частину містобудівного проектування і як таке, що cпирається на схеми розселення, регіональні містобудівні програми, схеми і проекти районного планування, ув’ язані з концепціями основних напрямків соціально-економічного та територіального розвитку населеного пункту та місцевими особливостями (етнічними, культурними та іншими).

 

Об’єкт дослідження – урбанізовані території (урбанізовані зони, міські агломерації, міста).

Предмет дослідження – система теоретичних і методологічних знань, принципи, методи з покращення містобудівного освоєння урбанізованих територій.

Розселення і регулювання росту міст.

Розселення — розміщення населення на території та форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна вирізнити такі головні й найпоширеніші його форми:

Дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір'ями — садибами, яке наближає людей до місць праці — земельних ділянок, лісів, мисливських угідь тощо. Найвиразніші приклади дисперсної форми розселення — це хутори в Україні та поселення-одно-двірки фермерів у зоні гомстедів США.

Дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною формою сільського розселення у більшості країн світу. Розміри сіл та їх розміщення значно різняться залежно від країни.

Місто як найважливіша форма міського розселення.

Промислові поселення, які не «доросли» до рівня міст. Найуні-версальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом поселень є зосередження гірничо-промислового населення (селища шахтарів і рудокопів, золотошукачів, робітників нафтопромислів та будівельних кар'єрів). Другий масовий вид промислових поселень пов'язаний з переробкою деревини, третій — з переробкою сільськогос­подарської сировини.

Поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості). Функції службових поселень (найчастіше невеликих за розміром) завжди вузькоспеціалізовані. Історично вони з'явилися лише за умов розвиненого суспільно-територіального поділу праці.

Розселення кочових народів, коли постійні населені пункти зазвичай відсутні, а кочове населення має лише тимчасові стоянки — табори. Кочівництво — це форма розселення із специфічним господарським побутом.

Зазначені форми розселення далеко не завжди існують у чистому вигляді, вони часто утворюють численні мішані та перехідні модифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком продуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог життя.

Заходами регулювання росту великих і найбільших міст є наступні: обмеження будівництва в них нових заводів і фабрик, за винятком підприємств, які обслуговують потреби населення, і комунального господарства, розвиток прилеглих до них малих і середніх міст, а також укрупнення селищ міського типу, що розміщуються у зовнішній, що тяжіє до них зоні; встановлення обов'язкових зон центрального міста: освоєної і резервної його території, лісопаркового пояса і зовнішньої зони, в якій передбачається переважний розвиток перспективних міст.

Для вирішення цих задач на схемах районного планування намічають розвиток територій малих і середніх міст, а також укрупнення інших населених місць як майбутніх промислових і культурних центрів різних економічних районів.

Використовувати принцип групового розміщення промисловості в подальшому передбачається в більшості економічних районів нашої країни при забезпеченні приблизно однакових культурно-побутових умов життя у всіх населених пунктах.

В цілому планування та благоустрій приміських зон, а також регулювання зростання великих міст, які займають величезні території та пов'язані з вирішенням проблем формування групових систем розселення, можна здійснювати тільки на основі розроблених і затверджених схем районного планування.