Сирітство та бездоглядність як соціальні явища

Конвенція ООН про права дитини, яка набула чинності для України з 27 вересня 1991 року, називає дитиною особу до досягнення 18-річного віку. Серед вразливих груп дітей особливо виділяються діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування.

Дитина-сирота, за Законом України «Про охорону дитинства» (2001) – це дитина, в якої померли чи загинули батьки. Проте останнім часом набуло поширення явище соціального сирітства, яке зумовлене ухилянням або усуненням батьків від своїх обов'язків щодо неповнолітньої дитини. Соціальні сироти – це діти, батьки яких за рішенням суду позбавлені батьківських прав, перебувають на лікуванні або в установах виконання покарання, а також діти, які при живих батьках, не позбавлених батьківських прав, страждають через відсутність батьківського виховання та піклування.

Українське законодавство визначає таку групу дітей як діти, позбавлені батьківського піклування. До них належать ті, хто залишився без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їхнє місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти. Ще одна вразлива група дітей, визначена в законодавстві, – це безпритульні діти, тобто діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання. Таких дітей часто називають «дітьми вулиці».

Сучасне явище в Україні – поява дітей, чиї батьки виїхали на заробітки за кордон. Ці діти можуть виховуватися у власних родинах (наприклад, бабусею, батьком тощо), родинах родичів або неформальних прийомних родинах, їх можуть відправляти до інтернатів, інколи їх виховують спеціально найняті доглядальники. Фахівці відзначають, що такі діти можуть потерпати від жорстокого поводження або емоційної депривації (відсутності любові та уваги), втікати з дому або інтернату, перетворюватися на «дітей вулиці». Іншою небезпекою, що чигає на цих дітей, є звичка до споживацтва, до витрачання «легких коштів» (переказаних з-за кордону батьками), зокрема, на наркотики; відсутність контролю за поведінкою дитини з боку батьків. Нелегальна трудова міграція ставить під сумнів збереження цілісності сім'ї, як духовної, так і фізичної та юридичної. Вона спричинює соціальну ізоляцію сім'ї та дітей у сім'ї при вирішенні питань, пов'язаних із заробітчанством та вихованням дітей. Внаслідок цього спостерігається:

- соціально-педагогічна занедбаність дітей заробітчан, їхня соціальна дезадаптованість та недостатній рівень соціальних вмінь;

- девіантна поведінка дітей та їхніх опікунів.

- емоційно-вольова неготовність до школи молодших школярів;

- складнощі зі статево-рольовою та професійною самовизначеністю старшокласників.

У науковій літературі до причин залишення дітей без батьківського піклування відносять: соціально-економічні (економічна криза, безробіття, голод, міграція) та соціально-психологічні причини (збільшення кількості розлучень, втрата одного з батьків, погіршення клімату в родині грубим ставленням батьків до дітей, фізичним покаранням).

Втрата батьків або їхня відсутність з моменту народження чи пізніше руйнує психіку, волю, характер і, як наслідок, впливає на фізичний та інтелектуальний розвиток дитини. Зміни, зазвичай, виявляються в затримці психічного розвитку й інколи залишають свій відбиток на все життя. Численними дослідженнями доведено, що найповноцінніший розвиток діти отримують від своєї, «постійної» матері або особи, яка замінює її. Тоді вони розвиваються найкраще у всьому.

Конвенція про права дитини проголошує право кожної дитини на проживання в родині. Бо саме родина як безпосереднє соціальне оточення має максимальні, порівняно з іншими соціальними інститутами, можливості для поступового залучення дитини до світу соціальних та емоційних цінностей, до виконання соціально значущих ролей, до оволодіння знаннями, вміннями й навичками, необхідними їй для становлення соціальної та емоційної компетентності.