Загальні підходи та принципи соціальної роботи.

У суспільній практиці виділяють так звані моделі інвалідності – варіанти концептуально-практичних підходів до розуміння інвалідності, взаємовідносин інваліда і суспільства, меж і можливостей соціальної реабілітації та інтеграції інвалідів.

Розрізняють такі моделі: медичну, соціальну, політико-правову, модель з позицій культурного плюралізму.

Медична модель інвалідності розглядає інвалідність як захворювання, постійний або тимчасовий фізіологічний, психологічний, анатомічний дефект і визначає групу інвалідності, виходячи зі ступеня втрати працездатності. Основним методом розв'язання проблем інвалідності з погляду цього підходу є медична реабілітація і трудотерапія.

Соціальна модель розглядає інвалідність як обмеження соціального функціонування та життєдіяльність в межах збереження інвалідом здатності соціально функціонувати. Розв'язання проблем інвалідності сконцентровано на створенні системи соціальних послуг, спрямованих на забезпечення соціальної адаптації. Згідно з цією моделлю, розробляти яку почали ще у 1970-ті роки, визначальна роль в обмеженні повноправного функціонування людини в суспільстві належала її оточенню. Під інвалідністю розуміють тепер стан, спричинений не фізичним, психічним або розумовим порушенням людини, а взаємодією із середовищем, непристосованим до її можливостей. А відновлення працездатності нова концепція інвалідності пов'язала зі створенням альтернативних соціальних об'єктів, пристосованих до її потреб, засобів, що надавали б їй можливість вести максимально повноцінне суспільне життя. Це означає якісно новий підхід до розв'язання проблем взаємодії з суспільством людини з функціональною обмеженістю.

Політико-правова модель трактує інвалідність як обмеження в можливостях і розглядає людей з інвалідністю як меншість, яка має право на рівність і свободу. Рівність участі у всіх аспектах життя суспільства і свобода вибору для цієї групи людей повинна реалізовуватися через законодавчо закріплені права, стандартизацію положень і правил, доступність архітектурного середовища, розвиток відповідної інфраструктури, зміну суспільної свідомості.

Модель інвалідності з позицій культурного плюралізму, який розглядає людину з погляду її унікальності як особистості, яка має позитивне значення для розвитку суспільства. Інвалідність трактують як культурну відмінність нарівні із неоднаковістю за кольором шкіри, віросповіданням, традиціями. В суспільстві для кожного члена, включаючи й людей з функціональними обмеженнями, повинні бути створені рівні умови для розвитку і реалізації потенційних здібностей і талантів.

Зараз в Україні відбувається перехід від суто медичного підходу щодо розуміння інвалідності до соціальної моделі, в межах якої реабілітацію людини з обмеженими можливостями розглядають як відновлення не лише працездатності, а й усіх соціальних функцій.

Прийнято говорити про такі принципи соціальної роботи з людьми, які мають функціональні обмеження:

- ранній початок здійснення реабілітаційних заходів;

- безперервність і поетапність їхнього проведення;

- комплексний характер реабілітаційних програм з урахуванням їхніх медичних, педагогічних, психологічних, професійних, соціально-побутових, технічних аспектів;

- індивідуальних підхід до визначення характеру і направленості реабілітаційних заходів, що ґрунтується на координації роботи спеціалістів різного профілю (лікарів, педагогів, психологів, соціальних працівників, логопедів, терапевтів, реабілітологів, техніків із протезування, спеціалістів з профорієнтації тощо).

Соціальна робота з особами із функціональними обмеженнями повинна бути орієнтованою на цінності, проголошені країнами Європи провідними у ставленні до людей з неповносправністю, у зв'язку з проведенням у 2003 році Року людей з інвалідністю:

• Всі рішення щодо людей з інвалідністю – лише за їхньої участі.

• Громадяни з інвалідністю мають такі самі права, як і інші громадяни.

• Люди з інвалідністю прагнуть рівних можливостей, а не благодійності.

• Створення суспільства для всіх.

• Повноваження та емансипація – контроль над власним життям, власні рішення і власний вибір.

Повна рівність та участь в усіх сферах життя.

• Люди з інвалідністю – активні громадяни.

• Середовище повинне бути доступним.

• Незалежне/автономне проживання.

• Повага до різноманітності.

Соціальну роботу з людьми, які мають обмеження, здійснюють з позицій забезпечення рівних можливостей, нормалізації та інтеграції.

Терміном рівні можливості позначають процес, унаслідок якого різні соціальні інститути є доступними для кожного у задоволенні своїх потреб у звичайній системі освіти, охорони здоров'я, зайнятості та в соціальних послугах.

Термін нормалізація стосується усіх сфер унормованого життя суспільства, можливості залучення до емоційних, соціальних та інших стосунків з іншими членами суспільства, можливості для особистого зростання та оплачуваної роботи, брати участь у прийнятті рішень, що стосуються власного життя. Нормалізація (соціальна валоризація) – принцип організації соціальної роботи, який ґрунтується на переконанні, що перебування в установах закритого типу небажане для людей із будь-яким типом патології, що майже всі особи, навіть зі стійкими вадами, можуть і повинні мати якомога нормальніше і повноцінніше життя у спільноті, отримуючи необхідну їм для цього індивідуальну підтримку.

Термін інтеграція означає ступінь, до якого людина відчуває належність до соціальної групи або громади через прийняття їхніх норм, цінностей, вірувань. Інтеграцію у суспільство у сучасній соціальній роботі пов'язують зі створенням альтернативних соціальних об'єктів, пристосованих до її потреб, засобів, що надавали б їй можливість вести максимально повноцінне суспільне життя. Це означало б якісно новий підхід до розв'язання проблем функціонування в суспільстві людини з функціональною обмеженістю. У визначенні реабілітаційних заходів важливим є перехід від застосування методів медичних до абілітаційних, навчальних, адаптаційних, які справді сприяють інтеграції.