Призначення, склад географічних інформаційних систем.

В найбільш широкому понятті, географічні інформаційні системи – це засоби для обробки просторової інформації, яка звичайно прив’язана до певної земної поверхні і використовується для управління нею.

Це визначення є ні достатнім ні точним. На практиці цей термін складновизначаємий і являє собою поєднання багатьох предметних областей науки і техніки, його зміст змінювався зі змінами у науці, культурі, економіці тощо. Наведемо деякі приклади визначення поняття геоінформаційної системи.

ГІС – інформаційна система з вивчення природних ресурсів,

ГІС – інформаційна система з вивчення наук про Землю (дисциплінарна термінологія).

ГІС – просторова інформаційна система (негеографічний термін).

ГІС – система аналізу просторових даних (термінологія виходячи з того, що робить система).

Відсутність загальноприйнятого визначення ГІС призводить до значного непорозуміння того, що ж таке геоінформаційна система, які її можливості і для чого вона застосовується. Для попереднього розгляду можна взяти визначення ГІС американського вченого Девіда Райнда (1988) – ГІС це комп’ютерна система для збору, перевірки, інтеграції і аналізу інформації, яка відноситься до земної поверхні.

Інше визначення ГІС наведено у Коновалова і Капралові “Введення в ГІС” (1996) – ГІС це автоматизована система, яка має велику кількість графічних і тематичних баз даних, що поєднані з модельними та розрахунковими функціями для маніпулювання ними і перетворення їх в просторову картографічну інформацію для прийняття на її основі різних рішень і здійснення контролю.

Марал і Пюке (1983) дають інше визначення ГІС – ГІС це набір підсистем, що її складають і які поєднані єдиним завданням аналізу просторової інформації (просторово-часової).

Будь-яка геоінформаційна система складається з чотирьох основних структурних компонентів:

- апаратного комплексу;

- програмного комплексу;

- інформаційного блоку;

- експлуатаційного персоналу.

Апаратний комплекс – включає електронно-обчислювальну техніку (комп’ютери) з достатньо великими (визначається в кожному окремому випадку) обсягами оперативної та постійної пам’яті і швидкістю дії, комплектом периферійних засобів, що забезпечують введення та виведення інформації – цифрувателі (дигітайзери), сканери, принтери, графопобудувачі (плоттери).

Програмний комплекс – являє собою сукупність взаємопов’язаних (інтегрованих) програмних модулів, що забезпечують виконання основних функцій ГІС з дотриманням визначеного стандарту інтерфейсу користувача. Принципи структури програмного комплексу, перелік операцій в групах і самі групи, рівно як і стандарт інтерфейсу користувача може суттєво змінюватися, в залежності від переліку завдань, які вирішуються системою, від вимог до її функціональних можливостей та удосконалення інтерфейсу користувача, а також фінансовими можливостями.

Інформаційний блок геоінформаційної системи містить просторову інформацію у вигляді відповідним чином закодованих шарів однорідних картографічних даних (їх кількість та зміст визначаються існуючими вимогами до змісту цифрових топографічних карт), а також просторово прив’язаної цифро – буквеної (атрибутивної) інформації для визначеної території. Кількість шарів цифрових картографічних даних, а також обсяги атрибутивної інформації обмежуються тільки ємністю постійного запам’ятовуючого пристрою комп’ютера і можуть бути дуже значними.

Експлуатаційний персонал системи складається з фахівців відповідних спеціальностей, які забезпечують безперервне функціонування, технічне обслуговування та ремонт елементів системи.

Основними функціями, що реалізує ГІС у загальному випадку є:

- введення і оновлення даних;

- зберігання і операції з даними;

- аналіз даних;

- виведення і подання даних та результатів.

Загальна схема функціонування геоінформаційної системи подана на рис.1.1. Функціональні можливості ГІС визначаються основними напрямами їх практичного використання:

- створення і ведення банків даних;

- автоматизоване картографування;

- просторовий аналіз природних, природно-господарчих і соціально-економічних територіальних систем;

- моделювання природних, природно-господарчих і соціально-економічних процесів;

- підтримка прийняття рішень у плануванні, проектуванні і управлінні.

 

 

Рис.1.1. Загальна схема функціонування ГІС.

Повернемося до розглянутих нами визначень геоінформаційної системи. Всі наведені визначення характеризують з різних сторін одне і теж саме поняття та мають право на існування.

Зупинимося на визначенні ГІС, яке використовує ідею підсистем, що дозволяє легко усвідомити рамки вивчення геоінформаційної системи. У відповідності з цим визначенням ГІС має наступні підсистеми, що показані на рис. 1.2. Розглянемо більш докладно кожну з них.

 

 

 

 

Рис.1.2. Підсистеми ГІС.

Підсистема збору даних (введення даних) – призначена для збору і попередньої обробки вихідних даних про місцевість з різних джерел, якими можуть бути різні електронні пристрої: дигитайзери (цифрувателі), на якому здійснюється цифрування карт; сканери, що зчитують вихідне зображення у виді растрової картинки; електронні теодоліти-тахеометри; супутникові навігаційні приймачі; інші геодезичні прилади. Інформація може бути як введена з клавіатури виконавцем так і отримана з іншої комп’ютерної системи. В якості вихідної інформації можуть бути: топографічні карти на папері; діапозитиви постійного зберігання топографічних карт; матеріали польової зйомки; табличні та текстові дані; аеро та космічні фотознімки; матеріали дистанційного зондування (рис. 1.3).

 

 

 

Підсистема зберігання і пошуку даних – здійснює організацію просторових даних у бази даних з метою їх пошуку, оновлення та редагування.

Бази даних є обов’язковими компонентами ГІС, яка завжди має два їх типи – графічні бази даних та тематичні бази даних. В графічних базах зберігається те, що прийнято називати топографічною основою. Тематичні дані містять в собі так називаємо навантаження карти і додаткові дані, що відносяться до просторових, але не можуть бути прямо нанесені на карту – це опис територій або інформація, що міститься у різних звітах. Ці два види баз даних являють собою файли (набори) даних, що зберігаються на магнітних носіях.

Крім них будь-яка ГІС має підсистему візуалізації. За допомогою цієї підсистеми виводяться на екран монітору наявна інформація у вигляді карт, таблиць, схем тощо.

Підсистема обробки і аналізу. За допомогою цієї підсистеми здійснюється робота з базами даних: пошук, сортування, розподіл і групування даних, встановлення обмежень і параметрів, а також виконуються задачі на основі існуючих даних та виконуються функції моделювання.

Підсистема виводу. Призначена для відображення наявної бази даних, або частини її та результатів обробки (моделювання) цих даних у табличній, діаграмній, або картографічній формі, тобто у виді, який потрібний користувачу. За допомогою плоттера (графопобудовача), наприклад, можуть бути отримані дуже якісні чорно-білі та кольорові зображення – майже готова карта. Крім того використовуються також різні типи принтерів, в тому числі і лазерні. Результати роботи також можуть бути подані у вигляді відеофільмів, записані на компакт-дисках, роздруковані на принтері у вигляді звітів, або відправлені по комп’ютерній мережі у зовнішні комп’ютерні системи (рис.1.4).

 

 

Рис. 1.4. Подання даних підсистемою виводу.

 

Звичайно, такий широкий спектр можливостей вводу (виводу) даних властивий лише великим геоінформаційним системам. Більшість систем мають обмежену кількість варіантів вводу (виводу) даних. Конкретний перелік пристроїв, що підтримуються системою, формується за вимогою користувача.

Визначення ГІС, як складної системи дозволяє дуже легко провести порівняння геоінформаційної системи з традиційною паперовою картою, якщо розглянути етапи картографічного процесу (створення топографічної карти).

Перша підсистема (збору даних) може бути порівняна з першим та другим етапами процесу створення топографічної карти – збирання вихідних даних і складання топографічної карти (табл. 1.1.).

Таблиця 1.1.

Порівняння процесу картографування за традиційною технологією і при використанні геоінформаційних систем.

Карта

ГІС

Збір даних: аерофотознімки, геодезичні роботи, статистичні дані, описи.   Обробка даних: класифікація, лінійній процес. Створення карти: кінцева стадія.   Тиражування карти. Введення: запис на папір (точки, лінії, області). Джерела даних: - матеріали аерофотозйомки; - цифрове дистанційне зондування; - геодезичні роботи; - описи, статистичні дані, тощо.

Збір даних: аерофотознімки, геодезичні роботи, статистичні дані, описи, ЦКМ, ЦММ, ЦМР, цифрові бази даних. Обробка даних: класифікація, аналіз, циклічний процес. Створення карти: не завжди кінцева стадія. Звичайно одна карта є основою для створення іншої. Тиражування карти. Введення: запис в пам’ять ПЕОМ (точки, лінії, області). Джерела даних ті самі, що й для карт, додатково: - цифрові карти; - цифрові моделі рельєфу; - цифрові фотознімки; - цифрові бази даних.

 

Підсистема зберігання і пошуку даних не має відповідного аналогу у картографічному методі (табл.1.2). Це обумовлено тим, що сама карта є засобом зберігання і пошуку інформації. Точки, лінії, області, що нанесені на карті, зберігаються там для вибору їх користувачем карти. Дуже часто насиченість та складність карти перешкоджають користувачу у отриманні необхідної інформації з неї. В ГІС підсистема зберігання і пошуку має перевагу перед картою. Вона полягає у тому, що є можливість робити запити, за допомогою яких отримується конкретна необхідна інформація. Крім того, ця підсистема зберігає інформацію про координати точкових, лінійних та площинних геометричних об’єктів та пов’язані з ними характеристики (атрибути).

 

Таблиця 1.2.

Порівняння процесу збору і пошуку даних за традиційною технологією

і при використанні геоінформаційних систем.

Карта	ГІС
Точки, лінії, області викреслюються на папері за допомогою спеціальних символів.     Пошук (вибір) – це читання карти.	Точки, лінії, області зберігаються як растри або координати і ідентифікатори у комп’ютері. Таблиця атрибутів пов’язана з координатами. Пошук (вибір) потребує спеціальних методів комп’ютерного пошуку.

 

В традиційному картографічному методівідсутній і аналог для підсистеми обробки даних і аналізу (табл.1.3), за винятком того, що сама карта є фундаментальним інструментом аналізу просторово-пов’язаних даних. Традиційна карта потребує використання спеціальних інструментів для вимірів. Більш того, користувач, який аналізує карту, обмежений графічними методами, що використовуються для подання даних на аркуші карти.

Підсистема аналізу є основою геоінформаційної системи. ГІС – аналіз використовує потенціал сучасних комп’ютерів для виміру, порівняння та опису інформації, що зберігається у базах даних. ГІС не тільки не обмежені у видах інформації, що може використовуватися, але і мають можливість комбінації її різних видів.

Таблиця 1.3.

Порівняння процесу обробки даних і аналізу за традиційною технологією і при використанні геоінформаційних систем.

Карта	ГІС
Потрібні різні інструменти, які використовує людина – аналітик.     Можливості обмежені даними, які подані на паперовій карті.	Використовуються можливості комп’ютерів для проведення вимірів, порівняння, опису інформації в базах даних. Забезпечується швидкий доступ до вихідних даних. ГІС дозволяє виконувати різні операції з даними для проведення подальшого аналізу.

Підсистема виводу. Після виконання аналізу необхідно подати його результати. В картографії, будь це традиційна паперова карта або цифрова карта, кінцевий результат в цілому один – карта.І загальною метою картографії є створення необхідного тиражу карт. Різниця між ГІС та картографуванням полягає у способах подання результатів аналізу (табл. 1.4). Як свідчить практика використання геоінформаційних систем, форми видачі кінцевого результату визначаються більше областю застосування ГІС та вимогами користувачів, ніж програмним забезпеченням, яке використовується.

Таблиця 1.4.

Порівняння процесу виводу інформації за традиційною технологією і при використанні геоінформаційних систем.

Карта	ГІС
Тільки графічне подання.   Різні види карт.	Карта – це одна з форм виводу в ГІС. ГІС надає такі ж можливості, що і традиційні карти. Включає таблиці, графіки, діаграми, фотографії тощо.

 

 

1.3. Місце географічних інформаційних систем у інформаційних системах.

Початок створення і використання географічних інформаційних систем відноситься до 60 – х років. Але тільки в останні десять років ця технологія отримала широке розповсюдження. Основною передумовою такого розвитку став розвиток обчислювальної техніки. Колосальні обсяги текстової та графічної інформації, модельні розрахунки, якісна графіка, якими оперує ГІС, потребують значних машинних ресурсів. Бурхливий розвиток обчислювальної техніки вирішив цю проблему.

Існує кілька причин бурхливого розвитку геоінформаційних систем. Серед них – розвиток суміжних областей, постійне удосконалення діалогу між ЕОМ та користувачем, завдяки чому робота на ГІС потребує мінімального обсягу навчання, можливість обміну наявною інформацією з іншими інформаційними системами.

Зарубіжний та вітчизняний досвід останніх 10 – 15 років показав, що геоінформаційні системи є інформаційним базисом вирішення наступних завдань:

- прийняття рішень управлінського рівня;

- науково-обгрунтованого перспективного і оперативного планування розвитку територій та міст;

- проектування об’єктів різного призначення;

- вивчення стану екологічних, природних, соціально-економічних ресурсів територій;

- обліку земельних ресурсів;

- збору горно-геологічної інформації, даних про техногенні процеси;

- проведення розрахунків за використання природних ресурсів, отримання податків;

- охорона прав користувачів та власників;

- планування операцій (бойових дій);

- вирішення розрахункових задач, які пов’язані з даними про місцевість.

Досвід використання ГІС показав їх широке застосування і в вузьковідомчих інтересах та у сфері споживання – транспорт, ціноутворювання, туризм, довідкові послуги, військова справа тощо.

Таким чином, географічна інформаційна система за своїм призначенням і своїми функціями є багатоцільовою і орієнтованою на забезпечення даними про місцевість і об’єкти на ній широкого переліку різних установ та громадян.

Для потенційних користувачів географічної інформації можливо віднести: виконавчу владу; органи планування; силові структури держави; податкові органи; юридичні та правоохоронні органи; науково-дослідні установи; архітектурно-плануючі і земельні служби; організації, що експлуатують транспорт, комунікації, будівлі тощо.

Визначивши сферу використання ГІС та її потенційних користувачів, тепер спробуємо встановити місце геоінформаційних систем у класифікації існуючих інформаційних систем. Можливий підхід до класифікації інформаційних систем показаний на рис. 1.5.

 

 

Цей рисунок ясно показує розподіл між просторовими (географічними) та непросторовими інформаційними системами (ІС). Правильним місцем для ГІС є категорія просторових інформаційних систем. Розподіляють два класи просторових інформаційних систем: географічні та негеографічні. Останні, хоча і часто мають справу з деякою частиною географічного простору, але звичайно мають слабкий зв’язок з самою земною поверхнею та координатами на ній. Іншими словами, вони не використовують географічного кодування. Таким чином, класи систем, такі як системи для автоматизованого проектування і автоматизованого управління технічним виробництвом, відносяться до негеографічних просторових ІС.

Географічні інформаційні системи мають в свою чергу ще і свій розподіл. Вони розподіляються на земельні та інші. Хоча такий розподіл дещо штучний, але він дещо корисний, оскільки відділяє застосування ГІС, яке сфокусоване на землі, від тих систем, де хоча і використовують геокодування, більш значима є інформація, що може оказувати вплив на пов’язані з земною поверхнею фактори, або підвергається впливу з боку цих факторів. Це демографічні, військові, поліцейські геоінформаційні системи, тощо. Як приклад, військові геоінформаційні системи в свою чергу можна розподілити на ГІС органів управління різних рівнів та ГІС, які призначені для управління функціонуванням військових об’єктів (військові містечка, військові полігони тощо).

Крім того, пов’язані з землею види діяльності визначають рамки для іншого, і можливо найбільш часто використовуємого типу геоінформаційних систем – земельних інформаційних систем (ЗІС). ЗІС далі розподіляються на ті, що засновані на управлінні і аналізі земельних ділянок, з точки зору землекористування та системи, що розподіл земної поверхні на ділянки не використовують. Останні включають інформаційні системи для аналізу природних ресурсів.

 

1.4. Апаратні засоби географічних інформаційних систем.

Сьогодні існує велика кількість ГІС, що призначені для вирішення різних завдань і мають неоднакові функціональні можливості. Одні з них призначені для експлуатації на персональних комп’ютерах (ПК), інші на великих комп’ютерах, що називаються робочими станціями.

Інформація, що зберігається в геоінформаційних системах постійно оновлюється та зростає, тому важливо правильно оцінити, якого обсягу вона може досягти, а в залежності від цього вибирається ГІС та апаратне забезпечення.

Персональні ком’пютери звичайно мають обмежені можливості і використовуються, як правило, у навчальних та довідково-інформаційних ГІС, або як окрема машина в мережі, на якій вирішують окремі задачі.

Робоча станція – це більш потужний комп’ютер, що має можливість підключення до нього великої кількості менш потужних ПК – таким чином організується обчислювальна комп’ютерна мережа.

Базові технічні засоби ПК в цілому визначаються структурними компонентами: процесором, відеосистемою, системним інтерфейсом.

Процесор є цифровим обробляючим пристроєм, мозком комп’ютеру. Він виконує команди програм та управляє ресурсами системи. Існує велика кількість мікропроцесорів, що забезпечують сумісність усіх версій їх між собою. Найбільш поширені ПК на базі мікропроцесорів Intel.

Процесор персонального комп ’ ютеру містить:

- основний (центральний) мікропроцесор, що управляє роботою комп’ютера та виконує усі обчислення;

- оперативна пам’ять (ОП), в якій розміщуються програми, що виконуються комп’ютером в момент їх роботи, і дані, що їм використовуються. Від розмірів ОП залежить швидкість роботи ПК. Зміст цієї пам’яті постійно змінюється. Вся інформація, яка є в ній, стирається у момент виключення комп’ютера. Величина ОП складає у середньому для сучасних ПК 128 –256 Мб;

- електронні схеми (контролери), що керують роботою різних пристроїв, які входять в комп’ютер (монітор, накопичувачі на магнітних дисках тощо);

- порти вводу (виводу), через які процесор здійснює обмін даними з зовнішніми пристроями. Порти є двох типів: спеціалізовані – для обміну даними з внутрішніми пристроями комп’ютеру; порти загального призначення - для підключення додаткових зовнішніх пристроїв (принтер, миша, мережений адаптер тощо).

Швидкість комп’ютеру визначається частотою мікропроцесора, що використовується, від неї залежить час доступу до оперативного запам’ятовуючого пристрою ПК.

Дисплей (монітор) – основний пристрій відображення графічної та текстової інформації. Монітори розподіляються на кольорові та монохроматичні і можуть працювати вдвох режимах: текстовому та графічному.

В текстовому режимі екран монітору розподіляється на окремі ділянки. На кожну ділянку може бути виведений один з наперед визначених 256 символів (букви, цифри, символи тощо).

Графічний режим монітору призначений для виводу на екран рисунків і графіків. В цьому режимі передбачено і виведення тексту. При використанні графіки, екран монітору складається з точок. Кількість точок по горизонталі і вертикалі називається дозвільною спроможністю монітору (800 на 600 та 1280 на 1024). Всі монітори розподіляються за розміром екрану, величиною дозвільної спроможності, кількістю кольорів, що одночасно виводяться.

Робочі станції. При великих обсягах робіт застосовуються робочі станції. Вони характеризуються двома основними характеристиками: потужність та швидкість обробки даних. Так як більшість геоінформаційних систем працює з великими базами даних, де постійно йде процес пошуку, сортування, оновлення, то швидка робота з графікою - є необхідною умовою, тому робочі станції в ГІС – технологіях отримали найбільше розповсюдження.

Базові технічні засоби робочих станцій такі, як і у персонального комп’ютера. Вони визначаються основними структурними компонентами: процесором, відеосистемою, системним інтерфейсом.

Мікропроцесори, операційні системи, оперативна пам’ять.

Мікропроцесори, які використовуються в робочих станціях мають RISC – архітектуру, що забезпечує високу швидкість обробки даних. Операційні системи VAX/VMS, UNIX тощо, які застосовуються в робочих станціях, мають можливість багатозадачного режиму роботи і забезпечують доступ одночасно великої кількості користувачів.

Обсяг оперативної пам’яті складає 256 Мб і більше. Крім ОП робоча станція (сервер) має жорсткий диск (вінчестер), ємність якого складає сотні Гб дискового простору. Робоча станція може використовуватися при необхідності і як сервер локальної мережі. Можливо підключення додаткових жорстких дисків, стримерів (пристрої для зберігання інформації на магнітних стрічках), а також кількох дисководів різних типів, в тому числі для оптичних дисків великої ємності.

Робочі станції мають високоякісні кольорові графічні дисплеї, які мають великі розміри екрану (19 –37 дюймів [48 см за діагоналлю і більше]), високу дозвільну спроможність 1664 на 1248 точок та велику кількість кольорів (звичайно 256 з 16,7 млн. кольорів).

Мережа. Робоча станція комплектується портами, які забезпечують підключення до неї інших комп’ютерів, і таким чином утворюють мережу. Основні типи комп’ютерних мереж показані на рис. 1.6.

В мережі існують спеціальні засоби, що забезпечують зв’язок і координацію різних комп’ютерів. Взаємодія між ПЕОМ здійснюється пристроями, що називаються контролерами зв’язку. Спеціальне програмне забезпечення дозволяє отримати доступ до інших комп’ютерних мереж з терміналу. Оператор за допомогою свого пульту може користуватися даними, які зберігаються в пам’яті центрального комп’ютера.

 

 

 

 

Рис.1.6. Типи комп’ютерних мереж.

 

Зовнішні запам’ятовуючі пристрої. В якості зовнішніх запам’ятовуючих пристроїв в персональних комп’ютерах використовують накопичувачі на гнучких дисках (дискетах) і накопичувачі на жорстких дисках типу “вінчестер”.

Гнучкі диски дозволяють переносити документи і програми з одного комп’ютера на інший, зберігати інформацію, що не використовується постійно на комп’ютері, робити архівні копії даних, які містяться на жорсткому диску. Найбільш поширені сьогодні дискети 3,5 дюйма і ємністю 1,44 Мб.

Накопичувачі на жорстких дисках призначені для постійного зберігання інформації, яка використовується при роботі з комп’ютером, програм операційної системи, редакторів документів тощо. Ємність диску типу “вінчестер” складає 10 – 100 Гб. Для збереження великих обсягів інформації використовують накопичувачі на оптичних дисках. Існує два типи накопичувачів на оптичних дисках: на компакт-дисках постійної пам’яті (СDROM); на оптичних дисках з однократним записом (WORM). Ємність таких дисків складає 500 Мб і більше.

Іноді для збереження інформації використовують і стримери. Стример – це пристрій для швидкого зберігання всієї інформації, яка знаходиться на жорсткому диску. Він записує інформацію на магнітну стрічку. Звичайно ємність касети стримера – 60 Мб, але існують касети з ємністю до кількох Гб.

Периферійні пристрої введення інформації.

До пристроїв вводу інформації відносяться: клавіатура, дигітайзери, сканери та інша спеціалізована апаратура.

Сканер - ц е пристрій для зчитування графічної і текстової інформації. В ГІС вони застосовуються широко для отримання растрових зразків карт. Такий прилад дозволяє створювати електронну копію зображення для подальшої її обробки. Сьогодні існує три типи сканерів: ручні, планшетні, барабанні. Будь-який з них може бути чорно-білим або кольоровим.

Чорно-білий сканер діє за таким принципом. Світло від спеціальної лампи, яка освітлює предмет сканування, відбивається та попадає на спеціальний фотоелемент. Пристрій являє собою матрицю, що складається з світлочутливих чарунок, кожна з яких формує електричний заряд, який пропорційний величині отриманого світла. Далі, аналогово-цифровий перетворювач визначає для кожної чарунки її цифрове значення. Отримані значення передаються в ПЕОМ, де вони обробляються прикладними програмами.

Кольорове сканування здійснюється у три проходи. Відбитий від зображення промінь світла проходить окремо через три світлофільтри: червоний, зелений та синій. Суміщення результатів дає уяву про колір.

Результати сканування подаються у вигляді файлу, який може бути записаний у різних форматах подання даних. Найбільш поширені: TIFF, PCX, GIF, EPS.

Дигітайзер - це пристрій планшетного типу, що призначений для вводу інформації в цифровій формі. Дигітайзер складається з електронного планшету і курсору. Він має власну систему координат і при переміщенні курсору по планшету координати курсору передаються у комп’ютер. Дигітайзери мають формат від А4 до А0. Кількість кнопок на курсорі складає від 4 до 12.

Периферійні засоби виводу.

До ПЕОМ можуть бути підключені периферійні пристрої виводу до яких відносяться принтери і графопобудовачі.

Принтери призначені для виводу інформації на папір. За типом друку вони розподіляються на: матричні, струминні, лазерні.

Графопобудовачі – це пристрої для виводу креслень на папір. Робота цих пристроїв заснована на механічних і немеханічних способах реєстрації графічної інформації. Основними типами графопобудовачів є векторні і растрові. Растрові графопобудовачі розподіляються на: електростатичні, чорнильно-струминні, термографічні, лазерні. Лазерні графопобудовачі можливо використовувати для створення видавничих оригіналів топографічних та спеціальних карт.

За конструкцією графопобудовачі розподіляються на: планшетні, барабанні, роликові і комбіновані. Швидкість переміщення пера в них складає: для планшетних (100 – 700 мм/с); барабанних (110 – 630 мм/с); роликових (100 – 800 мм/с).

Велика кількість різноманітних зразків обчислювальної техніки та засобів вводу, виведення інформації вимагає, щоб існуючі ГІС мали в складі програмного забезпечення відповідні програми-драйвери. За їх допомогою здійснюється зв’язок з периферійними пристроями та передаються дані від комп’ютера до пристрою і зворотно. Крім того, підключення будь-якої нової апаратури до комп’ютера полягає у написанні драйвера (програми взаємодії).