Позиції фонем. Алофони. Виділення фонем у слові. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Позиції фонем. Алофони. Виділення фонем у слові.



Зазвичай виділяють:

конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;

ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Поняття додаткової дистрибуції.

В мовознавстві, дистрибуція (позиційне розподіл) - це множина всіх оточень (контекстів), в яких зустрічається певний елемент, тобто безліч всіх (різних) можливих позицій елемента щодо позицій інших елементів. Поняття дистрибуції відображає властивість мовних одиниць, яке у тому, що сполучуваність кожної одиниці (за винятком пропозиції) з іншими подібними одиницями більш-менш обмежена.

Типи дистрибуції:

додаткова (комплементарна) - два елементи ніколи не зустрічаються в однаковій позиції; цей тип характерний для варіантів однієї і тієї ж одиниці (наприклад, для більш відкритого і більш закритого голосного в рус. дід і діти, перший з яких зустрічається в російській мові перед твердими, а другий - перед м'якими приголосними; обидва голосних є варіантами фонеми е);

Два елементи зустрічаються в одній позиції

контрастна - дистрибуція функціонально різних одиниць, що належать до одного класу. Випадок такий дистрибуції можуть представляти два звуки, заміна одного з яких іншим спричиняє за собою різницю в значенні;

«Вільне чергування» факультативних варіантів однієї і тієї ж одиниці (наприклад, вібруючий [r] і грассірованное [ʁ] у французькій мові, закінчення-ий і-ою в орудному відмінку однини в російській мові);

безліч можливих позицій однієї одиниці включає в себе безліч можливих позицій іншої. Даний випадок є різновидом контрастної дистрибуції і характерний для функціонально протиставлених одиниць, одна з яких зазвичай описується як що володіє позитивною ознакою (маркована), а інша - негативним (немаркированная). Так, дистрибуція російських глухих приголосних ширше дистрибуції дзвінких, так як останні не зустрічаються в позиції кінця фонетичного слова;

безлічі можливих позицій двох одиниць або двох класів одиниць частково перетинаються (наприклад, в чеській мові дистрибуція фонем r і l, що відносяться до класу приголосних, частково перетинається з дистрибуцією голосних, так як вони можуть бути центральним елементом складу, ср vlk - «вовк», prst -«палець»)

Позиційні зміни звуків

До позиційних змін належить редукція голосних, оглу-

шення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.

Редукція голосних (від лат. reductio "відсунення, повернення, від-

ведення назад") — ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і

зміна їхнього звучання.

Наприклад, у словах кленок і клинок [є] в ненаголо-

шеному складі своїм звучанням наближається до [и], а [и]

до [є], так що ці слова звучать однаково: [кле

и

н6к].

Різниця в звучанні наголошених і ненаголошених скла-

дів у різних мовах не однакова. Скажімо, в російській

мові наголошений склад у півтора раза сильніший від пер-

шого складу перед ненаголошеним і в три рази — від ін-

ших ненаголошених складів. В англійській мові найслаб-

шим є перший склад перед наголошеним (understand

[,And9'stsnd]). В українській і німецькій мовах так само є

відмінність у звучанні наголошених і ненаголошених го-

лосних, але вона не є такою значною, як у російській та

англійській мовах.

КІЛЬКІСНА РЕДУКЦІЯ — редукція, за якої голосні ненаголо-

шених складів утрачають силу і довготу, але зберігають

характерний для них тембр. Так, якщо порівняти звучан-

ня голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у дру-

гому слові є слабшим та коротшим, а в третьому — ще

слабшим і коротшим, але його тембр, зумовлений формою резонатора при високому піднесенні задньої частини

язика і витягненими вперед заокругленими губами, зали-

шається незмінним.

ЯКІСНА РЕДУКЦІЯ — редукція, за якої голосні ненаголоше-

них складів стають не тільки слабшими і коротшими, але

й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість.

Комбінаторні зміни звуків

До комбінаторних змін звуків належать акомодація,

асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.

Акомодація (від лат. accomodatio "пристосування") — зміна одно-

го звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування су-

сідніх звуків.

При вимові звуків органи мовлення настроюються на

наступний звук і таким чином відбувається накладання

екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього. Це добре відчутно, коли порівняти вимову голосних у таких па-

рах слів, як дар і доза, той і тон. У слові доза відбувається

огублення звука [д], а в слові тон — крім огублення [т], звук

[о] під впливом звука [н] набуває носового відтінку.

АСИМІЛЯЦІЯ (ВІД лат. assimilatio "уподібнення") — артикуляційне упо-

дібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах сло-

ва або словосполучення.

Наприклад, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на

попередній глухий [т'] і уподібнює його собі, тобто одзвін-

чує його: [бород'ба].

ДИСИМІЛЯЦІЯ (ВІД лат. dissimilatio "розподібнення") — розподібнен-

ня артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова,

втрата ними спільних фонетичних ознак.

Гаплологія (ВІД гр. haploos "однаковий, простий", logos "слово") —

випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових

або подібних складів.

Дієрєза (від rp. diairesis "поділ, розділяння") - викидання звука чи

складу в слові для зручності вимови.

Епентеза (ВІД rp. epenthesis "вставка") - поява у словах додатко-

вого звука.

Метатеза (ВІД rp. metathesis "перестановка") - взаємна переста-

новка звуків або складів у межах слова.

Крім позиційних і комбінаторних, у мові бувають змі-

ни, зумовлені звичною для мовців артикуляційною базою.

До них належить субституція звуків.

Субституція (ВІД лат. substitutio "підстановка") — заміна в запози-чених словах чужого звука своїм.

Колись у слов'янських мовах не було звука [ф]. Коли

почали запозичувати іншомовні слова з цим звуком, то

його заміняли своїми звуками [п], [т], [х], [кв]: Пилип,

катедра, Хома, квасоля.

Фонетичні процеси

Фонетичні процеси не є стабільними. Вони час від ча-

су змінюються, одні припиняють своє існування, інші з'яв-

ляються. Так, скажімо, колись у нашій мові діяв процес

переходу [ґ], [к], [х] в [ж], [ч], [ш] перед голосними перед-

нього ряду (друг — друже, рука — заручення, птах — пта-

шина). Нині він не діє, і тому в словах, що з'явилися після

призупинення дії цього процесу, задньоязикові вільно по-

єднуються з голосними переднього ряду: герб, гени, кеп-

тар, кілограм, хекати, хіхікати, Херсон тощо. Нині в

українській мові діють інші процеси: відсутність оглушен-

ня дзвінких приголосних в кінці слова, твердість кінце-

вих губних (голуб, вісім тощо; пор. рос. голубь, восемь, де

кінцеві губні є м'якими). Тому потрібно розрізняти живі

та історичні фонетичні зміни (в деяких підручниках їх

називають відповідно фонетичними і нефонетичними, що

некоректно, бо в обох випадках йдеться про зміну звуків,

тобто фонетичні процеси).

Живі, або актуальні, фонетичні зміни є наслідком ді-

ючих у мові фонетичних процесів. Прикладом таких змін

є асиміляція і дисиміляція в українській та інших сучас-

них мовах, акання в білоруській мові (Касіу Ясъ канюшы-

ну, паглядау на дзяучыну), редукція ненаголошених го-

лосних і оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в

російській мові ([мъллко], [дуп], [друк] тощо).

Історичні, або традиційні, зміни не пов'язані з діючи-

ми в сучасній мові фонетичними процесами. До таких іс-

торичних фонетичних змін належить чергування задньо-

язикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і свистячими [з], [с], [ц].

Часто історичні чергування використовуються у мові

для розрізнення граматичних форм. Так, у германських

мовах чергування голосних заднього ряду з голосними пе-

реднього ряду (умлаут) залежали від позиції цих голосних,

тобто були живими. Тепер вони є одним із важливих гра-

матичних засобів: розрізняють форми однини і множини:

нім. Vater "батько" — Vdter "батьки", Bruder "брат" — Briider

"брати"; англ. tooth [tu:9] "зуб" — teeth [ti:9] "зуби", man

[тагп]"чоловік, людина" — men [men] "чоловіки, люди".

Спонтанні зміни звуків.

Спонтанні зміни— історичні зміни звуків, причина яких тепер невідома.

Наприклад, давній звук і в українській мові повсюдно перейшов в і (тінь — тінь, д-кпо — діло), і цей перехід не пов'язується ні з відкритим чи закритим, ні з наголошеним чи ненаголошеним складами. Так само давні звуки ь та ь в українській мові або змінилися відповідно на о та є (сьнь — сон, дьнь — день), або зовсім зникли.

Регулярні звукові зміни називають звуковим (фонетичним) законом. Сюди належать такі явища, як асиміляція, акомодація, субституція, дисиміляція, епентеза, дієреза тощо. Проте до звукових законів не можна зарахувати метатезу та гіперизм, оскільки вони проявляються нерегулярно.

Поняття про звуковий закон.

Звукові закони:

у кожній мові свої, притаманні лише їй; поширення звукових законів однієї мови на іншу порушує лад мови, спотворює її;

обмежені в часі (колись в українській мові звук о в закритому складі переходив в і навіть у запозичених словах: дріт із німецького Draht, шріт із німецького Schrvt, колір із латинського color; нині таких змін не відбувається: протокол, мотор, бутерброд);

прагнуть бути всеохоплюючими у своїй мові, хоча нерідко залишаються й винятки (наприклад, в усіх словах української мови "Ь перейшов в і; чергування ж о, є у відкритому складі з і в закритому відбулося не так послідовно).

Знання звукових законів допомагає глибше зрозуміти вну­трішній лад мови, полегшує її засвоєння й користування нею. На основі знання звукових законів будується правопис мови, визначаються правила орфоепії, встановлюється спорідненість м, розробляються етимологічні словники.

29. Орфоепія. Транскрипція та транслітерація.

Якщо фонетичні процеси в усному народному мовлен-

ні не знають обмежень (у діалектному мовленні українців

можна почути свєто "свято", паранна "парадна", здоровлє "здоров'я", гаварити, харашо, died, щъо, бурак, робиф,

ходю тощо), то в літературний мові вони регламентовані

орфоепічними нормами.

Орфоепія (ВІД rp. orthos "правильний", epos "мовлення, розпо-

відь") - 1) вимова, яка відповідає прийнятим у мові нормам (су-

купність вимовних норм); 2) розділ мовознавства, який встанов-

лює систему вимовних норм.

Опираючись на фонетичні процеси, орфоепія подає ін-

дивідуальні норми для різних випадків і вибирає із наяв-

них варіантів вимови те, що найбільш відповідає прийня-

тим традиціям і тенденціям розвитку мови.

Коли виникає потреба позначити звучання слова, відмінне від його написання, вдаються до транскрипції. А для буквеного передавання іншомовних слів застосовують транслітерацію.

* Транскрипція — спеціальна система письма, яку використовують для точного запису звучання слів тієї чи іншої мови незалежно від її графічних та орфографічних норм. Є два основні види транскрипції: фонетична й фонематична.

Фонетична транскрипція має на меті якомога точніше передати вимову звуків з усіма її відтінками. За основу фонетичної транскрипції береться якийсь існуючий алфавіт, до нього для тих звуків чи "їхніх відтінків, шо не відображаються у звичайному алфавіті, додаються діакритичні знаки, перевернуті букви, лігатури, букви з інших алфавітів.

*Транслітерація — це якомога точніше передавання переважно власних назв однієї мови графічними засобами іншої. Транслітерація в наш час набула особливо важливого значення у зв'язку з активізацією міжнародних офіційних та особистих контактів.

 

Труднощі транслітерації полягають у тому, шо, по-перше, фонологічні системи різних мов не відповідають одна одній і, по-друге, у кожній мові своя графіка, свої правила читання окремих букв і буквосполучень. Якщо, наприклад, в англійській мові розрізняються дві фонеми — w і v, то в українській є лише одна — в.

30. Етапи формування і розвитку графічного письма.

Власне письмо — графічне. Воно пов'язане з викорис-

танням графічних знаків — малюнків, значків, букв, цифр.

Графічне письмо пройшло декілька етапів у своєму роз-

витку. Першим етапом була піктографія.

Піктографія (від лат. pictus "розмальований" і гр. grapho "пишу") —

відображення змісту повідомлення у вигляді малюнка або послідов-

ності малюнків (малюнкове письмо).

У піктографії мистецтво і письмо нероздільні, хоча для

функції письма художній рівень малюнків несуттєвий.

Принагідно зазначимо, що первісно значення "малювати"

і "писати" виражалися синкретично в одному слові, тобто

не диференціювалися. Та й до цього часу слово nucamu

нерідко вживається в значенні "малювати": художник пи-

ше картину. Див. ще: писана красуня (гарна, як нама-

льована), писанка (розмальоване великоднє яйце).

Найдавніші зразки піктографії належать до епохи па-

леоліту. Правда, провести чітке розмежування між живо-

писом палеоліту і власне піктографією важко.

Піктографія не пов'язана з алфавітом, тому для її ро-

зуміння не потрібно вміти читати й писати. Непов'язаність

піктографії з мовними формами — зручний засіб спілку-

вання різних племен. Недолік піктографії полягає в тому,

що абстрактне в ній розшифрувати дуже важко.

 

Письмо у слов’ян.

Існує дві слов'янські азбуки:

кирилиця та глаголиця. Яка з них є давнішою і яку винайшов слов'янський

просвітник Кирило — ось ті питання, що багато років хвилюють славістів у

всьому світі.

Кирилиця — писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI—XII ст. її

азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19

ориґінальних слов'янських. Накреслення літер (графіка) близьке

грецькому, візантійському алфавітові. Кирилиця — складна творча

переробка грецького алфавіту. До її складу увійшли 19 літер, зовсім не

відомих грекам. Кирилиця — цілком ориґінальна система слов'янської

писемності. Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою

сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності.

 

На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у

вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює

оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці

складається з 39 літер. Більшість вчених гадає, що глаголицю винайшов

Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом

Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою.

Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час

вживалася в деяких південнослов'янських країнах.

 

Втім, історію створення слов'янської писемності має одну дуже цікаву згадку. У IX столітті в слов'ян з'явилися водночас дві системи письма: одна отримала назву глаголиці, інша - кирилиці.Багато вчених схильні вважати, що першою слов'янської абеткою була глаголиця. Інші - вважають, що святий Кирило винайшов кирилицю. Можливо, первоучителями слов'ян було створено обидві ці системи письма, але надалі найбільшого поширення отримала кирилиця, що стали основою сучасної російської абетки. Але хіба що не утряслися наука опікується цими питаннями, свідчення історичних джерел про братів Кирила і Мефодія як "про творців слов'янської писемності і книжкової культури залишається незмінною

Фонетичне членування мови.

Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру. Ці відрізки і є основними фонетичними одиницями.До них належать фрази, такти, склади і звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є фраза. Кожна фраза (фонетична синтагма) пов'язана зі змістом та інтонаційним малюнком і має власний (фразовий)наголос.Неоднакове членування речення на фрази зумовлює різну змістову інтерпретацію. Пор.: Це було спостереження | за грою наших шахістів і Це було спостереження за грою | наших шахістів. У першому випадку хтось спостерігав за грою наших шахістів, у другому — наші шахісти спостерігали чиюсь гру.

Фраза - відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно-змістову єдність, виділену з двох боків паузами.

Фраза розпадається на такти.Такт — частина фрази, об'єднана одним наголосом. У мовознавстві такт ще називають фонетичним словом, оскільки службові слова, як правило, не мають наголосу і примикають до повнозначного слова з наголосом; не рідко і повнозначне слово втрачає наголос, передаючи його попередньому чи наступному слову. Слухач, особливо іноземець, який недостатньо знає мову, кожен такий такт сприймає як одне слово. Так, скажімо, шевченківське Реве та стогне Дніпр широкий сприймалося тими, хто не знав слова реве, як Ревета стогне \ Дніпр широкий, де ревета осмислювалося якоюсь істотою жіночої статі.

Такти членуються на склади, оскільки кожен такт складається з декількох зростань і спадів звучності.Склад у свою чергу складається зі звуків — мінімальних фонетичних одиниць. Хоча склади у словах легко визначають навіть ті мовці, які не обізнані з елементарними лінгвістичними поняттями, однак у науці донині немає загальноприйнятої' дефініції складу. Склади мають різну структуру. Розрізняють відкриті,закриті, прикриті і неприкриті склади:

Відкритий склад закінчується голосним (ма-ти), закритий закінчується приголосним (кіт), прикритий починається з приголосного (та, він), неприкритий — з голосного (от). Враховуючи всі чотири характеристики, можна виділити такі типи складів:

1) відкритий неприкритий (V*): і, у, о, англ. eye [al],ear [із] "вухо", are [а:] "є";

2) закритий прикритий (CVC): сад, кіт; англ. hat [hast]"капелюх", top [top] "вершина", look [lu:k] "погляд";

3) відкритий прикритий (CV): на, те, до; англ. day [del]"день", know [nou] "знати", far [fa:] "далеко";

4) закритий неприкритий (VC): ар, ось, от, ум; англ. is[iz] "є", ice [ais] "лід", arm [a:m] "рука".



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-27; просмотров: 1076; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.232.35.62 (0.097 с.)