Фізіологічний аспект у вивченні звуків

Кожен звук, який ми вимовляємо, є не тільки фізичним, а й фізіологічним явищем, причому фізіологічний аспект звуків важливіший за фізичний, оскільки пов'язаний з безпосереднім творенням звуків мовлення.

Спеціально створених природою органів мовлення немає. Звуки творять органами, які виконують життєво важливі фізіологічні функції. Творення ними звуків мовлення - це, так би мовити, їхнє додаткове навантаження. Тому терміни органи мовлення, мовленнєвий апарат є умовними.

Органи мовлення складаються з органів дихання й органів, які безпосередньо беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити три "поверхи" мовленнєвого апарату - нижній, середній і верхній.

До нижнього належить апарат дихання - легені, бронхи, трахея та діафрагма. їх функція - накопичувати й видихати необхідний для творення звуків повітряний струмінь.

Середній поверх - гортань. Гортань - це своєрідна трубка, яка складається з персневидного та розміщеного над ним щитовидного хрящів (виступ щитовидного хряща у чоловіків називають адамовим яблуком, або кадиком) і двох рухомих пірамідальних хрящів. До щитовидного і двох пірамідальних хрящів прикріплені голосові зв'язки - дві натягнуті еластичні мускульні плівки, які складаються з волокон, розташованих у горизонтальному, вертикальному й діагональному напрямках. Це дає можливість змінювати їх товщину і затискати їхні коливальні частини в різних місцях, що впливає на характер творення звуків. Рухомі пірамідальні хрящі змінюють положення голосових зв'язок, і щілина, утворена голосовими зв'язками й пірамідальними хрящами (голосова щілина), змінює свою форму. Виділяють три основні положення пірамідальних хрящів і голосових зв'язок

25. Мовний акт здійснюється складною системою органів, в якій головна, провідна роль належить діяльності головного мозку. Мовний апарат складається з двох тісно пов'язаних між собою частин: центрального (або регулюючого) мовного апарату і периферичної (або виконавчого)

Будова мовного апарату. Центральний мовний апарат знаходиться в головному мозку. Він складається з кори головного мозку (переважно лівої півкулі), підкіркових вузлів, провідних шляхів, ядер стовбура (насамперед довгастого мозку) і нервів, що йдуть до дихальних, голосовим і артикуляційним м'язам.

Периферичний мовний апарат складається з трьох відділів: дихального, голосового і артикуляційного.

У дихальний відділ входить грудна клітка з легкими, бронхами і трахеєю.

Проголошення промови тісно пов'язано з диханням. Мова утворюється у фазі видиху. У процесі видиху повітряний струмінь здійснює одночасно голосоутворювальні і артикуляційну функції. Дихання в момент мовлення істотно відрізняється від звичайного. Видих набагато довше вдиху. Крім того, у момент мовлення число дихальних рухів вдвічі менше, ніж при звичайному диханні.

Голосовий відділ складається з гортані і які у ній голосовими складками. Особливе значення для артикуляції мають органи ротової порожнини і сама ротова порожнина. Саме в ній голос багаторазово посилюється і диференціюється на певні звуки, тобто забезпечується виникнення фонем. Тут же, в ротовій порожнині, утворюються звуки нової якості - шуми, з яких згодом формується членороздільна мова. Здатність диференціювати голос у визначені фонеми відбувається тому, що органи ротової порожнини і утворюють ротову порожнину структури перебувають у русі. Це призводить до зміни розміру і форми ротової порожнини, до утворення певних затворів, які або замикають, або звужують ротову порожнину

При замиканні потік повітря затримується, щоб потім з шумом прорватися через цей затвор і це сприяє виникненню одних певних звуків мови. При звуження виникає досить тривалий шум, який відбувається в результаті тертя повітряного потоку об стінки звуженої порожнини і це викликає виникнення іншого роду мовних звуків.

Основними органами артикуляції є язик, губи, щелепи (верхня і нижня), тверде і м'яке піднебіння, альвеоли. В основному це органи, які розташовуються в ротовій порожнині.

Артикуляція (від лат. articulatio від лат. articulare — вимовляти членороздільно) — робота органів мови, спрямована на продукування звуків (Розенталь Д.Е Словник лінгвістичних термінів).

Вся сукупність навиків артикуляції звуків, засвоєних людиною з дитинства разом із опануванням мови, створює т. з. артикуляційну базу, властиву кожному мовному колективу.

Артикуляція здійснюється мовними зонами кори й підкіркових утворень головного мозку. При вимові певного звуку реалізується слуховий і кінестетичний контроль. Недорозвинення фонематичного слуху істотно ускладнює утворення правильної артикуляції.

Артикуляційна база мовлення — сукупність артикуляційних навичок, потрібних для правильного вимовляння звуків тієї чи іншої мови. Артикуляція (від лат. articulatio «вимовляння») — робота органів мовлення, тобто сукупність їх порухів при вимові певного звука. Артикуляційна база виробляється внаслідок тривалого тренування у вимовлянні звуків певної мови, завдяки чому нервові волокна, що йдуть від нейронів мозку (а їх ц ньому понад 10 млрд.), густо пронизують саме ті м'язи органів мовлення, які беруть найактивнішу участь в артикуляції цих звуків. Таким чином, у тих, для кого українська мова є рідною, м'язи мовних органів пронизані нервовими волокнами по-іншому, ніж у тих, хто змалку говорить, наприклад, грузинською, російською чи англійською мовою. Перенесення артикуляційної бази однієї мови на вимову звуків іншої мови спричиняє так званий акцент.