Етнопсихологічні дослідження в Росії та Україні

Питання національних особливостей власного народу детально роз­глядалось у працях російських та українських філософів і суспільно-по­літичних діячів другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Інтерес до етніч­них проблем у Російській імперії обумовлювався як її багатонаціональ- ністю, так і бажанням визначитись, оскільки вона була країною двох континентів.

Детальне висвітлення проблем етнопсихології особливо спостеріга­ється в роботах В. Бєлінського, М. Добролюбова, М. Чернишевського. Серед українських філософів, письменників і суспільних діячів пробле­ми етнопсихології розглядали І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Українка, П. Грабовський, С. Подолинський, В. Шухевич, М. Сумцов, В. Охримо- вич, П. Юркевич.

Як бачимо, серед дослідників, яких цікавили проблеми психології ет­носу, значне місце посідають так звані революційні демократи, тобто та частина інтелігенції Російської імперії, що була опозиційно налаштова­на до царської влади.

Так, М. Чернишевський запропонував тезу про рівнозначність усіх народів, з одного боку, а з іншого — висловлював думку про те, що за властивостями характеру представники панівних класів більш схожі один на одного, аніж на селян своєї країни.

Великою заслугою М. Чернишевського було те, що він здійснив кри­тичний аналіз стереотипним уявленням про характер народів. Він від­значав, що етнічні портрети народів складені переважно під впливом симпатій або антипатій, що не відповідають справжньому характеру то­го чи іншого народу і мають, скоріш, соціально-політичний характер. Так, М. Чернишевський звернув увагу на стереотипне сприймання іспан­цями, французами та німцями італійців як боягузливих і підступних. Ці риси були приписані італійцям тими народами, які намагалися завоюва­ти Італію. Тож пояснити ці стереотипи можна, з одного боку, досадою за­войовників, які не могли повністю підкорити собі цей народ, а з іншо­го — роздробленістю Італії і у зв'язку з цим послабленням її боротьби проти загарбників [7].

Особливу лінію у дослідженні психології етносу проводили слов'янофіли, які наполягали на унікальності шляху розвитку росій­ського народу, на так званій руській самобутності. До слов'янофілів на­лежали: О. Хом'яков, П. Киреєвський, С. Аксаков, К. Аксаков, Ю. Са- марін.

Значне місце проблемам російського етносу приділяють у своїх пра­цях філософи В. Соловйов, К. Леонтьєв, М. Бердяєв.

У книжці Н. Данилевського "Росія та Європа" центральною є ідея про принципову протилежність Росії та Європи. К. Леонтьєв пізніше на­пише про те, що книга Н. Данилевського "Росія та Європа" справила на нього велике враження і він також, слідом за іншими слов'янофілами, напише про винятковість російського народу-богоносця. Навіть між ро­сійським та українським народами, як вважав К. Леонтьєв, загальним є тільки православ'я.

У цей же час (наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.) в Україні теж актив­но досліджувались проблеми етнопсихології. Ними займались учені, фі­лософи, письменники та суспільні діячі. Значний внесок у дану сферу зробили М. Костомаров, П. Чубинський, Філарет, О. Потебня, Д. Овся- нико-Куликовський.

М. Костомаров у праці "Дві руські народності" писав про те, що на національний характер впливає як географічне положення, так й істо­ричні обставини. У зв'язку з цим різноманітний етнічний склад населен­ня України він пояснює тим, що українці традиційно працювали в інших країнах і служили у військах інших держав, що, у свою чергу, пояснює дух терпимості й відсутність національної гордині та зверхності.

У багатьох працях підкреслювався демократизм українців, особливі нахили до музики та співу, особливе залюблення у природу, що пронизує український фольклор. Але ці окремі описування, на думку сучасного дослідника В. Хруща [16], не давали цілісної характеристики україн­ській нації. Значно доповнив цю характеристику О. Потебня, який запро­понував принципово новий напрям розвитку досліджень етнопсихології.

На відміну від традиційних досліджень, у яких предметом був націо­нальний характер, або особливості певного етносу, О. Потебня запропо­нував досліджувати механізми формування психології етносу. У таких працях, як "Думка та мова", "Мова і народність", "Про націоналізм", він розглядає поняття "народність" як таке, що відрізняє один народ від ін­шого, тобто становить його національну своєрідність.

О. Потебня рішуче виступав проти ідеї стирання національних від­мінностей та злиття народів, яке начебто є необхідним наслідком прогре­су в житті суспільства.

Цікавою з точки зору етнопсихології є також праця Д. Овсянико-Ку- ликовського "Психологія національності", в якій автор визначає механіз­ми та засоби формування психологічної своєрідності націй. Слідом за О. Потебнею, Овсянико-Куликовський також вважав, що мова — це стрижень народної психіки і що національна своєрідність полягає в особливостях мислення.

Так, М. Чернишевський запропонував тезу про рівнозначність усіх народів, з одного боку, а з іншого — висловлював думку про те, що за властивостями характеру представники панівних класів більш схожі один на одного, аніж на селян своєї країни.

Великою заслугою М. Чернишевського було те, що він здійснив кри­тичний аналіз стереотипним уявленням про характер народів. Він від­значав, що етнічні портрети народів складені переважно під впливом симпатій або антипатій, що не відповідають справжньому характеру то­го чи іншого народу і мають, скоріш, соціально-політичний характер. Так, М. Чернишевський звернув увагу на стереотипне сприймання іспан­цями, французами та німцями італійців як боягузливих і підступних. Ці риси були приписані італійцям тими народами, які намагалися завоюва­ти Італію. Тож пояснити ці стереотипи можна, з одного боку, досадою за­войовників, які не могли повністю підкорити собі цей народ, а з іншо­го — роздробленістю Італії і у зв'язку з цим послабленням її боротьби проти загарбників [7].

Особливу лінію у дослідженні психології етносу проводили слов'янофіли, які наполягали на унікальності шляху розвитку росій­ського народу, на так званій руській самобутності. До слов'янофілів на­лежали: О. Хом'яков, П. Киреєвський, С. Аксаков, К. Аксаков, Ю. Са- марін.

Значне місце проблемам російського етносу приділяють у своїх пра­цях філософи В. Соловйов, К. Леонтьєв, М. Бердяєв.

У книжці Н. Данилевського "Росія та Європа" центральною є ідея про принципову протилежність Росії та Європи. К. Леонтьєв пізніше на­пише про те, що книга Н. Данилевського "Росія та Європа" справила на нього велике враження і він також, слідом за іншими слов'янофілами, напише про винятковість російського народу-богоносця. Навіть між ро­сійським та українським народами, як вважав К. Леонтьєв, загальним є тільки православ'я.

У цей же час (наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.) в Україні теж актив­но досліджувались проблеми етнопсихології. Ними займались учені, фі­лософи, письменники та суспільні діячі. Значний внесок у дану сферу зробили М. Костомаров, П. Чубинський, Філарет, О. Потебня, Д. Овся- нико-Куликовський.

М. Костомаров у праці "Дві руські народності" писав про те, що на національний характер впливає як географічне положення, так й істо­ричні обставини. У зв'язку з цим різноманітний етнічний склад населен­ня України він пояснює тим, що українці традиційно працювали в інших країнах і служили у військах інших держав, що, у свою чергу, пояснює дух терпимості й відсутність національної гордині та зверхності.

У багатьох працях підкреслювався демократизм українців, особливі нахили до музики та співу, особливе залюблення у природу, що пронизує український фольклор. Але ці окремі описування, на думку сучасного дослідника В. Хруща [16], не давали цілісної характеристики україн­ській нації. Значно доповнив цю характеристику О. Потебня, який запро­понував принципово новий напрям розвитку досліджень етнопсихології.

На відміну від традиційних досліджень, у яких предметом був націо­нальний характер, або особливості певного етносу, О. Потебня запропо­нував досліджувати механізми формування психології етносу. У таких працях, як "Думка та мова", "Мова і народність", "Про націоналізм", він розглядає поняття "народність" як таке, що відрізняє один народ від ін­шого, тобто становить його національну своєрідність.

О. Потебня рішуче виступав проти ідеї стирання національних від­мінностей та злиття народів, яке начебто є необхідним наслідком прогре­су в житті суспільства.

Цікавою з точки зору етнопсихології є також праця Д. Овсянико-Ку- ликовського "Психологія національності", в якій автор визначає механіз­ми та засоби формування психологічної своєрідності націй. Слідом за О. Потебнею, Овсянико-Куликовський також вважав, що мова — це стрижень народної психіки і що національна своєрідність полягає в особливостях мислення.

Експериментальне підтвердження ідей культурно-історичного підхо - ду Л. Виготського було здійснено його учнем О. Лурія у 1931-1932 рр. в Узбекистані. Результати досліджень показали, що зміна суспільно-істо­ричної формації та характеру суспільної практики призвела до корінних змін психічних процесів узбеків — сприймання, мислення, уяви. Але ма­теріалам цієї експедиції поталанило побачити світ тільки через 40 років.

У 30-ті роки ХХ ст. почалися гоніння на психологічну науку, апогеєм яких стала постанова "Про педологічні збочення у системі Наркомпро- су". Не допомогли тут покаянні публікації Т. Баранової, С. Балабуєва та ін. "Питання конструювання національного тесту", яка відрізнялась підкреслено компартійною фразеологією. Зокрема, у ній проголошува­лось, що "тест повинен бути соціалістичним, пролетарсько-класовим за змістом та національним за формою". Автори статті закликали до не­щадної боротьби з виявами лівого та правого ухилів у конструюванні тестів, критикували свої попередні праці.

Але такі публікації вже не могли зупинити вигнання психології вза­галі та етнопсихології зокрема з наукової арени, оскільки ці науки могли стати на перешкоді тоталітарному режимові, проголошуючи свободу та унікальність кожної особистості.

Поряд з іншими галузями психологічної науки етнопсихологія була засуджена як "буржуазна" наука і такою вона залишалась дуже довго. Ще у 1964 р. в енциклопедичному словнику етнопсихологія визначаєть­ся як одна з гілок буржуазної психології.

І хоча поступове повернення до проблем етнопсихології стало поміт­ним вже в 60-ті роки, розквіт досліджень у цій сфері почався тільки піс­ля розпаду СРСР, коли стало зрозуміло, що єдина нація — радянський народ — так і не стала реальністю.