Європейські вчені про психологію народів (середина XVIII — перша половина XIX ст. )

Принципово новий етап у дослідженні етносів починається із середи­ни ХУІІІ ст. Реальні процеси, що відбуваються в соціально-економічно­му житті західноєвропейських країн XVIII-XIX ст. побудили філософів і соціологів осмислити їх теоретично.

Г. Гегель, К. Гердер, К. Гельвецій, І. Кант, Ш. Монтеск'є розглядали у своїх працях такі поняття, як "нація", "народ", "національний характер".

У Х^І ст. поширився географічний детермінізм — вчення про те, що національний характер народу, його психологічні особливості визнача­ються географічним чинником.

Ш. Монтеск'є, відомий представник географічного детермінізму, так писав про визначення національного характеру кліматичними умовами: "Влада клімату сильніша від усіх інших влад... Народи жарких кліматів не­рішучі, як старі люди, народи холодних кліматів відважні, як юнаки" [4]. При цьому, підкреслював Ш. Монтеск'є, можна спостерігати зміну на­ціонального характеру: "Через зміни клімату: у північному кліматі ви побачите людей, у яких мало вад, та немало чеснот, багато щирості й прямодушності. При наближенні до півдня ви начебто віддаляєтесь від самої моралі: поряд із посиленням пристрастей помножуються злочини. У країнах із помірним кліматом ви побачите народи непостійні у своїй поведінці та у своїх хибах і чеснотах, оскільки недостатньо визначені властивості клімату не в змозі зробити їх стійкими. У кліматі занадто жаркому тіло зовсім втрачає силу, а розслаблення тіла переходить і на ду­шу: така людина до усього байдужа, не здатна ні на який благородний вчинок, ні на яке виявлення благодушності, всі його схильності набува­ють пасивного характеру, лінощі стають щастям; там радше будуть тер­піти покарання, аніж спонукати себе до діяльності духу, рабство їм зда­ватиметься легшим, ніж розумові зусилля, які необхідні для того, щоб самим керувати собою" [4].

Отже, Ш. Монтеск'є звернув увагу на те, що народи відрізняються один від одного за характером і намагався встановити причини відмін­ностей. Але виведення характеру народу з кліматичних умов очевидно є одностороннім. При сумлінніше проведеному дослідженні ми спостері- гатимемо народи, які відрізняються один від одного за характером. Пев­ні народи хоча й живуть в одній кліматичній зоні, але мають різні форми державного правління, різну культуру та релігію, різну психологію. Вод­ночас можна знайти схожі за характерами народи, які живуть на різних континентах і в різних кліматичних умовах. У будь-якій кліматичній зо­ні можна зустріти поруч як працелюбні й енергійні народи, так і відста­лі, пригноблені.

Більш того, досвід історії та сучасності свідчить, що такі працелюб­ні й талановиті народи, як український та російський, були перетворені комуністичним режимом на сіру, безініціативну масу, яка легко піддава­лася маніпуляції, — "радянський народ".

На жаль, спроби повернутися до теорії географічного детермінізму існують і в наш час, тому так детально ми зупинились на його критично­му аналізі.

Д. Юм, англійський філософ, сучасник Ш. Монтеск'є, виступав про­ти теорії географічного детермінізму. Замість географічного детермініз­му він висуває іншу теорію, згідно з якою всі розумні істоти, включаю­чи людину, живуть не відокремлено одне від одного, а тяжіють до спіл­кування та об'єднання. Люди вступають у контакти, в результаті яких схожі схильності та звички передаються один одному. У подальшому ці схильності, а також звички передаються від однієї групи до іншої. І на­решті, об'єднання людей в одну політичну організацію, вирішення ними багатьох спільних питань, пов'язаних з обороною, торгівлею, управлін­ням, приводять до утворення не тільки спільної мови, спільних схильно­стей, а й національного характеру [7].

Аналогічні погляди висловлював представник французької просвіти К. Гельвецій. Всякий народ, писав К. Гельвецій у книзі "Про людину", має свій особливий спосіб бачити та відчувати, який і створює його ха­рактер. Причому в усіх народів цей характер може змінюватись або рап­тово, або поступово, залежно від раптових або поступових змін, що від­буваються у формах правління ними та в суспільному вихованні.

Отже, національний характер, за К. Гельвецієм, — це спосіб бачення та відчування, який є характерним тільки для одного народу і залежить, в основному, від соціально-політичної історії (форм правління). Зміна форм правління, тобто соціально-політичних відносин, впливає на особ­ливості національного характеру. Характер народів, вважав К. Гельвецій, особливо змінюється під час переворотів, коли народи переходять зі ста­ну свободи в стан рабства. Тоді народ, який був гордим і сміливим, стає слабким і малодушним; і навпаки — розвиток свободи, демократичне правління сприяє зміні характеру народу в позитивний бік.

Отже, незважаючи на те, що інший представник французької просві­ти Д. Дідро критикував погляди К. Гельвеція, викладені у доробку "Про людину", зокрема піддав критиці ідею К. Гельвеція про тісний зв'язок характеру народу та форм правління; слід відзначити, що цим мислите­лем французької просвіти були закладені наукові принципи розуміння сутності національного характеру, такі, як ідея розвитку, соціальної обу­мовленості та рівнозначності народів. Гельвецій також зазначав, що від клімату, ґрунту та повітря не залежить, перебуватиме народ у варварстві або знаходитиметься в розквіті культури. Природа, за К. Гельвецієм, ді­лила дари порівну.

Отже, ідея рівнозначності народів і рас за своїми інтелектуальними здібностями є однією з найяскравіших ідей французького філософа. Ан- тирасистська спрямованість концепції національного характеру К. Гель- веція звучить актуально і в наші дні, її гуманістичне забарвлення свід­чить про значний внесок французького матеріаліста в розробку пробле­ми рівноправності націй і народів. Безумовно, вчення К. Гельвеція про характер народів значно вплинуло на прогресивну думку ХІХ ст. [7].

Серед представників німецької класичної філософії проблемами ет­носу займались І. Гердер, Г. Гегель, І. Фіхте, І. Кант.

І. Гердер підходить до формування національного характеру з точки зору єдності зовнішнього та внутрішнього. Під зовнішнім він розумів кліматичні умови, а під внутрішнім — органічні, зокрема генетичні, особливості. Він відзначає, що генетична сила породила органічні утво­рення на Землі, а клімат лише сприяє або протидіє цій силі. У зв'язку з цим головну роль в етнічній історії він віддає внутрішнім факторам.

У своїй головній філософській праці "Ідеї до філософії історії людс­тва" І. Гердер поставив завдання розглянути рушійні сили розвитку сус­пільства. Він зробив спробу відповісти на питання про те, чи існують за­кони розвитку суспільства, чи воно розвивається без певних законів.

Крім того, І. Гердер аналізував характери різних народів. Зокрема, значне місце у своєму дослідженні він надає слов'янським народам. Зма­льовуючи національний характер слов'ян, І. Гердер показує важливість їхньої ролі в історичному процесі, їхні працелюбність, миролюбство, милосердя та гостинність. Він зазначає, що слов'яни скрізь освоювали землі, які полишали інші, і вирощували на них хліб, розводили худобу. Слов'яни не намагалися пригноблювати інші народи. Навпаки, історич­но та географічно склалося так, що впродовж багатьох сторіч вони були об'єктом агресії з боку татаро-монголів та інших племен. Оскільки слов'яни не бажали панувати над цілим світом, наголошує І. Гердер, не мали войовничих царів і готові були платити данину, аби тільки залиши­ли їхню землю у спокої, то чимало народів, а більш за всіх — німці, кої­ли проти них великий гріх. Але слов'яни не мирилися зі своїм станом, а поставали проти своїх гнобителів, демонструючи мужність та героїзм.

Виходячи з особливостей національного характеру слов'ян, І. Гердер оптимістично оцінював історичні перспективи розвитку цих народів. Ко­лесо часу, говорив він, обертається нестримно, і оскільки слов'янські на­ції населяють найпрекрасніші землі Європи, то коли ці землі будуть упо­рядковані, то й слов'янські народи пробудяться від свого тяжкого сну, скинуть ланцюги рабства, стануть обробляти свої прекрасні землі та від­святкують на них свої стародавні свята працелюбства й торгівлі (Гер­дер). Безумовно, І. Гердер не міг передбачити, що слов'янським народам ще доведеться пережити таке лихо, як тоталітаризм і комунізм.

Велике місце в історії етнопсихологічних досліджень мають праці І. Канта.

І. Кант один з перших почав вживати такі поняття, як "народ" і "на­ція", і визначив ці поняття.

Народ, за І. Кантом, — це об'єднана у тій чи іншій місцевості вели­ка кількість людей, що становить єдине ціле.

Нація — це частина народу, що через спільне походження признає себе об'єднаною в одне громадянське ціле.

Кожен народ, вважав І. Кант, має свій характер. Основний прояв на­ціонального характеру — це ставлення до інших народів, гордість за свою державну та суспільну свободу. Кант визнавав вплив географічно­го фактора на національний характер, але при цьому стверджував, що клімат і ґрунт, також як і спосіб правління, не є основою характеру наро­ду. Основою ж характеру він вважав ті риси предків, які закріплені гене­тично і передаються з покоління у покоління. Це доводиться тим, що при зміні місця проживання та форм правління характер народу, як правило, не змінюється — зберігається мова, рід занять, костюми.

Значним внеском у народознавство була спроба І. Канта зробити по­рівняльний аналіз характерів європейських народів — німців, французів, англійців, іспанців, італійців. Причому німецький філософ наряду із су­часниками розглядає як позитивні, так і негативні риси, що властиві кож­ному з народів.

Думка про те, що у національному характері кожного народу присут­ні як позитивні, так і негативні риси, є тим раціональним моментом, що внесла філософська та суспільно-політична думка Х^П ст. у досліджен­ня цього феномена.

Отже, діалектика національного характеру, досліджена І. Кантом, а також ідея К. Гельвеція про рівнозначність народів та ідея єдності куль­тур різних народів, висунута І. Гердером, є важливим внеском у розроб­ку психології етносу.

У філософській та суспільно-політичній думці початку ХІХ ст. у зв'язку з аналізом національного характеру того чи іншого народу фор­мується поняття "дух народу", яке отримало в подальшому всебічне по- ширення. Це поняття, зокрема, зустрічається у працях представників ні­мецької класичної філософії Г. Гегеля та І. Фіхте.

Г. Гегель у праці "Філософія духу" відзначає, що національний ха­рактер — це прояв суб'єктивного духу в різних природних умовах, які по суті визначають специфіку духовного світу націй та рас, особливий дух народу [7].

Крім того, Г. Гегелем були вирішені деякі методологічні питання. Так, він виступив проти ототожнення понять характеру, стверджуючи, що во­ни різняться за змістом. Якщо національний характер — це риса націо­нальної спільноти, то темперамент — риса індивідуума.

Великою заслугою Г. Штейнталя і М. Лацаруса є те, що вони перши­ми спробували побудувати систему етнічної психології як науки.

Концепцію "народного духу" розробляв також французький соціолог Г. Лебон у праці "Психологія народів і мас", у якій історія держав роз­глядається як наслідок характеру народу, який називає "психічним складом". Народна душа, яка складається із загальних почуттів, інтере­сів і вірувань визначає історичний процес і повинна вивчатись через еле­менти цивілізації: мову, ідеї, вірування, мистецтво, літературу.

Г. Лебон вважав, що існує різниця у структурах психіки різних наро­дів і рас. Причому різниця настільки велика, що говорити про рівно­значність народів і рас неможливо. Отже, за теорією Г. Лебона, існують народи нижчі та вищі, причому до вищих народів належать тільки євро­пейці. Такі помилки в теоретичних викладках стосовно нерівнозначнос- ті народів і рас, привели Г. Лебона у табір апологетів колоніалізму та ра­сизму.

Засновником "школи народів" і вченим, який здійснив значну роз­робку етнопсихологічної концепції, був німецький учений В. Вундт. Йо­го праці, зокрема "Проблеми психології народів" послужили поштовхом до розвитку соціальної психології, зокрема такої її гілки, як психологія великих соціальних груп.

У своїх дослідженнях В. Вундт виходив з того, що оскільки народна душа така ж реальність, як й індивідуальна, то і вивчати її потрібно та­кож детально, як й індивідуальну душу. Душа народу, вважав В. Вундт, це не просто сума уявлень індивідів, а їхній взаємозв' язок і взаємодія, котра вивчає нові, специфічні явища та закони.

Народна душа, за В. Вундтом, це вищі психічні процеси, що виника­ють при спільному житті багатьох індивідів, тобто народна душа — це зв'язок психологічних явищ, сукупний зміст душевних переживань, за­гальні уявлення та почуття.

Душу народу В. Вундт пропонує вивчати методом аналізу конкретно- історичних продуктів творчості народу: мови, міфів, звичаїв. Мова наро­ду, за теорією В. Вундта, ідентична розуму; міфи — почуттям; звичаї — волі в індивідуальній психології.

Крім цього, В. Вундт провів межу між психологією народів та інди­відуальною психологією, відзначаючи, що психологія народів — це са­мостійна наука, яка існує поряд з індивідуальною психологією, і хоча во­на користується послугами останньої, але й сама значно допомагає інди­відуальній психології.

Отже, в ХУШ-ХІХ ст. у дослідженнях європейських мислителів значне місце посідають проблеми етнічної психології. Зокрема, багато видатних умів хвилювала проблема своєрідності духовного стану на­родів. Особливо плідною в цьому напрямі була школа "психології на­родів".

Становлення етнічної психології як науки пов'язано з діяльністю представників саме цього напряму: Г. Штейнталя, М. Лацаруса, В. Вунд- та, Г. Лебона, а також послідовників цієї школи в Росії — М. Ланге, Г. Челпанова, В. Бехтерева.