Національна мова і мовна політика

Мова виступає перш за все у свідомості її носіїв як національна, хоча поняття «мова» і «національна мова» не зовсім тотожні. Вони розрізнюються з точки зору зовнішнього і внутрішнього (форми і змісту) і не завжди збігаються.

Так, кубинець, який користується іспанською мовною системою при спілкуванні, – не іспанець, так само, як і американець, що розмовляє англійською мовою, – не англієць. Мовна система, за допомогою якої відбувається спілкування залежно від об’єктивних чи суб’єктивних причин, викликаних історичними, соціальними або психологічними чинниками, прямо не стосується національної мови як внутрішнього прояву національного характеру і способу світосприйняття.

Якщо мова є ідеальною уніфікованою системою й основним засобом спілкування, який реалізується у мовленні, то національна мова – засіб і свідоцтво спільності нації. Це тип національного мислення, який може матеріалізовуватися не тільки в різних мовних системах, а й у різноманітних витворах національної культури.

Ось чому національна мова охоплює:

1.Сукупність мов національностей та усіх територіальних діалектів певної держави – територіальних різновидів спільнонаціональної мови, які відрізняються специфічними мовними засобами. Так, у Прикарпатті ми можемо почути слова ґазда («господар»); на Івано-Франківщині – файний («гарний»); на Поділлі – пательня («сковорода»), рівчак («струмок») та ін.

2.Соціальні жаргони, тобто мову певних соціальних колективів (на-гор’а у шахтарів, проголосувати питання – у політиків тощо). Щоправда, соціальні жаргони слід відрізняти від злодійського арго – кодованої мови декласованих елементів, яка стоїть поза межами національної мови.

3.Національний фольклор, літературну мову як вищу форму національної мови, національну культуру і мистецтво, які обслуговують культурне і громадське життя, об’єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Таким чином, національна мова – це тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, що може реалізовуватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Національна мова об’єднує людей більше, ніж класова, партійна або релігійно-конфесійна приналежність, більше, ніж історія народу, а інколи навіть більше, ніж етнічне походження. Ось чому на відміну від літературної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфікованої норми. Для сформованої політичної нації територіальні або соціальні особливості мови є свідченням широти, стійкості й багатства спільної національної культури.

У зв’язку з цим завдання держави та її інституцій полягає у тому, щоб побудувати ієрархію цінностей і розставити акценти національно-мовної політики таким чином, щоб зберегти своєрідність кожної мовної культури, дозволити їй розвиватися, поповнюючи скарби національної мови. При цьому національну мову як вічну духовну цінність не можна ототожнювати, а тим більше підганяти під категорію «державної» («офіційної», «регіональної») мови, що перебуває у сфері поточної матеріальної політики.

У конкретній політичній ситуації державна і національна мова можуть збігатися і не збігатися, і, отже, головною для будь-якої держави є проблема збереження і піднесення до світового рівня національної мови. Звичайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх збігу, але так буває не завжди.

Виходячи з цього, класифікації і політичні моделі функціонування мов не стосуються безпосередньо національної мови, а лише сприяють (якщо політична і мовна ситуації оцінені адекватно) або не сприяють її розвиткові (коли оцінки неадекватні), як і розвиткові нації і держави. Йдеться про другий аспект життя національної мови – соціально-політичний (матеріальний), до якого входять поняття «державної» (або «державних»), «офіційної», «регіональної» (або «мов національних меншин») і «нетериторіальної» (або «мов національностей») мов.

Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено Законом «Про мови в Українській РСР» і Конституцією України:

«Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, Гарантування його суверенної національно-державної самобутності» (Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», прийнятий 28 жовтня 1989 року);

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та ви-шачається законом» (Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Стаття 10).

Вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президентом України містяться у статті 103, володіння державною мовою професійними суддями у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов’язкове володіння державною мовою особами, які вступають до громадянства України (щоправда, в обсязі, достатньому для спілкування).

Як правило, поняття «державний» і «офіційний» розглядаються як синоніми: «державний – такий, що має відношення до держави», а «офіційний – той, що регулюється урядом; урядовий, службовий». У побуті люди можуть говорити різними мовами, а для службових офіційних відносин у всіх державах світу існує державна (тобто, офіційна) мова. Щодо інших понять, наприклад, «мови національних меншин», то їх взагалі не визначають.

Розпливчастість і невизначеність термінів, у свою чергу, призводить до спекуляції мовними проблемами і дозволяє приймати на рівні регіонів найсуперечливіші постанови щодо функціонування української, російської чи інших мов. Проблем можна було б уникнути при фіксації відповідних визначень у державних документах, а саме:

Державна – це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмовляти більшість населення країни незалежно від національної або територіальної належності її громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні. Статус державної або державних мов визначається і закріплюється Конституцією, а механізми і норми їх розвитку й функціонування (як і норми функціонування інших мов) розробляються й описуються в Законі про мови.

Мови національних меншин (регіональні мови) – це мови, які використовуються як засіб спілкування у межах певної території компактними національними групами, меншими, ніж інша частина населення країни, і відрізняються від діалектів державної мови або мови мігрантів.Такими мовами в Україні, наприклад, можуть буги грецька, болгарська або татарська (але аж ніяк не російська).

Мови національностей (нетериторіальні мови) – це мови, якими користуються громадяни певної національності, що не мають широкого розповсюдження у межах конкретної місцевості (наприклад, ідиш у євреїв) і не належать до державної мови.