Тема 1. Українська орфографія на зламі хіх - хх століть

ВСТУП

Зміст посібника відповідає чинній навчальній програмі з модуля «Український правопис», який є важливим елементом у підготовці бакалаврів за напрямом 6.030203 „Видавнича справа та редагування”. Цей навчальний модуль має на меті сформувати необхідні знання загальноприйнятих правил української орфографії та міцні навички передавання мовлення на письмі. Потреба в його освоєнні зумовлена самим характером редакторської діяльності, центральним місцем та активною роллю редактора в підготовці до випуску різних видань.

У результаті вивчення дисципліни студенти повинні бездоганно знати найголовніші правила українського правопису, зокрема написання ненаголошених голосних, апострофа, м’якого знака, префіксів, суфіксів, подвоєних приголосних, складних слів, великої літери, слів іншомовного походження, відмінкових закінчень різних частин мови, прізвищ тощо. Вони мають уміти:

- знаходити порушення орфографічних правил;

- безпомилково впізнавати невідповідність нормам евфонії;

- знати та правильно розрізняти особливості вживання великої літери.

Вивчення курсу «Український правопис» здійснюється в таких формах:

1. Лекції – виклад матеріалу викладачем в аудиторії з метою розкрити основні положення навчальної програми.

2. Практичні заняття, що передбачають попереднє самостійне опрацювання студентами запропонованих текстів практикуму з наступною їх аудиторною звіркою.

3. Позааудиторне вивчення навчальної літератури, яке дозволяє студентам виробити навички самостійної роботи, сприяє розвиткові творчого мислення.

4. Періодичне атестування за темами 2–3 попередніх лекцій і за результатами 5–7 практичних занять, що дозволяє викладачеві побачити помилки студентів у сприйнятті й відображенні лекційного матеріалу та опрацюванні практичних зразків.

5. Консультації, які дають викладачеві змогу індивідуалізувати процес навчання, а студентові – отримати роз’яснення й допомогу в оволодінні необхідними знаннями й виробленні професійних навичок.

Після кожної теми вміщено завдання та вправи для самоконтролю.

 

Сучасні правописні дискусії

Як це не парадоксально, але твердження, що історія повторюється, стосовно українського правопису спрацьовує стовідсотково. На початку ХІХ століття ми маємо не менш запальну, ніж на початку ХХ століття, дискусію з приводу орфографічних питань. Та й своїм корінням вона сягає якраз цього періоду історії, тому оминути це питання неможливо. Правописна дискусія сьогодення розпочалася в кінці ХХ століття, її втіленням став „Проєкт” українського правопису, запропонований у
1999 р. новими реформаторами української мови, зокрема, мовознавцями В. Німчуком, О. Пономаревим. Основне їхнє гасло – „відновлення сплюндрованого більшовиками справжнього українського правопису”.

Зокрема, наведемо найдискутивніші орфографічні нововведення, що пропонувалися„Проєктом”:

1) розподільна вимова губних б, п, в, м та йотованих я, ю, є: б’юро, б’юджет, п’юпітр (незалежно від того, чи це власне українське слово чи запозичене);

2) пропонується також відмінювати раніше невідмінювані запозичені іменники на о: метра, сітра, б’юра;

3) впроваджуються паралельні форми ефір та етер, кафедра та катедра;

4) дифтонг аu радять передавати за допомогою ав: авкціон, лавреат, павза;

5) написання и на початку слова замість і: инакше, иноді, инколи;

6) и в родовому відмінку іменників жіночого роду: радости, печали, повісти;

7) написання я після голосних у словах: матеріяльний, соціяльний;

8) розширено вживання ґ у власних назвах: Верґілій, Ґеґель тощо;

9) написання слів з пів - окремо: пів літра, пів метра, пів сотні, пів тонни.

Серед мовознавців запропоновані зміни сприйняті були неоднозначно. Так, В. Русанівський наводив досить аргументовані спростування: „навряд чи який-небудь ентузіаст (а я розроблювачів цього правопису називаю ентузіастами, або ентузіястами, або ентузіазистами), навряд чи хто з них захоче повертати „крейді” її німецьке звучання „крайде”, „шибці” її німецьке звучання „шайбе”. Так і з іменниками, що мають у мові оригінальний „йот” між голосними. Українська мова засвоїла з „йот” такі слова, як „дієта”, „пієлонефрит”... і багато інших, але уникла цього звука в словах „аерофлот”, „пірует”, „асоціація”, „варіант”. Штучно підганяти під оригінал – гибле заняття для фахівця” [19; с. 6]. Із цим важко не погодитися, адже, справді, мова – це живий організм, що перебуває в постійному русі, змінюється, до неї потрапляють запозичення з інших мов, причому деякі з них сприймаються без змін, а деякі пристосовуються до власної фонетичної системи.

Щодо запозичених іменників на о теж переконливим видається звинувачення реформаторів у непослідовності, адже за аналогією до того, як вони пропонують відмінювати метра, кіна, пальта слід відмінювати також і плата, плацца, такса, какада, меня, б’юра. А це вже нісенітниця, з якою важко погодитися навіть обивателю. Якщо робити для ряду слів винятки, то навіщо запроваджувати таке правило?

Щодо необґрунтованого розширення вживання ґ В. Русанівський застерігає реформаторів від поширення літери на всі запозичені слова, де відповідна літера виступає в оригіналі: у „проєкті” відхилення від четвертого видання українського правопису нібито немає, нові правила не вводяться, але написання накшталт: Верґілій, Ґеорг, Ґеґель, Васко де Ґама вже є, а далі можуть піти загальні назви, в яких g передаватиметься через ґ. Це призведе до втрати своєрідності української мови та зникнення орфографічної прозорості.

Написання окремо слів з пів - вноситиме також непослідовність, адже по-різному будуть писатися похідні слова: пів літра, але півлітровий, пів відра та піввідерний.

Отже, В. Русанівський підсумовує: „пропозиції найновішого правопису нічого не полегшують, а на багато років роблять неграмотним 48 мільйонний народ. Німчук милостиво обіцяє нам, що нові правила існуватимуть паралельно зі старими років з 10. Це означає тільки одне – 10 років у нас не буде ніякого правопису. Та не буде його й пізніше. То чи слід спокійно спостерігати за неграмотною авантюрою?” [19; с. 9-10].

Проблема реформування українського правопису вийшла за площину суто мовознавчу, в обговорення включилися науковці інших галузей: соціологи, політики й навіть пересічні громадяни. На початку 2001 р. до дискусії з приводу правописних питань змушений був долучитися Президент України Л. Кучма, виступивши проти правописних реформ. На тому етапі це було конче необхідно, адже мовознавчі питання ставали дестабілізуючим фактором у житті суспільства, спонукали до розколу нації. Приводом до політизації лінгвістичних проблем були виступи самих основоположників реформи, які переводили свої обговорення в політичну площину, заявляючи, що лише ті, хто „прагне реформи українського правопису, мають право називати себе патріотами України”, про що свідчать їхні заклики на зразок: „проти проекту виступають в основному російськомовні ЗМІ”, метою противників правописної реформи є „збереження недоторканості „здобутків” більшовицького втручання в „Український правопис” у 1933 р.”, вони вперто „не хочуть знімати з себе більшовицької шинелі” [19; с. 54].

Саме надмірну політизацію та персоніфікацію зараховують до найбільших прорахунків реформаторів правопису сучасні мовознавці, зокрема О. Тараненко: „Зробивши спробу монополізувати за собою право на український патріотизм, прибічники проекту 1999 р., по-перше, ставлять в одну площину далеко не завжди співвідносні поняття – любов до своєї країни і погляди на те чи інше мовне явище, по-друге спровокували зайве емоційне напруження в обговоренні проблеми. Другий прорахунок – це знову ж таки непотрібна персоналізація” [19; с. 55].

Реформаторами в мовознавчу дискусію вводяться такі поняття, як „природні українці”, українці „з природною українською вимовою”. Зокрема, В. Німчук стверджує: „... всі, хто засвоїв природну українську мову, губні приголосні та йотовані голосні вимовляють окремо, незалежно від того, чи слово своє чи іншомовне”.

Виникає справедливе питання: хто ж саме так засвоїв українську мову, наскільки це типово для інших носіїв мови? Тому абсолютно на рівні питання звучить і відповідь О. Негребецького: „Пан Німчук заявляє, що, хто змалку україномовний, той ніколи не вимовить бюджет, вестибюль, а скаже б’юджет, вестиб’юль. Але ж деякі змалку україномовні до голів верховних рад дослужилися, а вимовляють мікрохвон. То, може, й букву ф скасувати, переробивши її на хв? Чи добре панове науковці поміркували?”
(О. Негребецький. Картаген нового правопису. // Українське слово. – № 6 –12.07.2000).

Досить дивно, що фахівці-філологи не бачать шкоди, яку може завдати таке реформування, натомість, навіть не спеціалісти у філології висловлюють слушні думки.

Таким чином, як бачимо, питання реформування українського правопису досить гостро стоїть і на сьогоднішній день – через 100 років після подібної дискусії на початку ХХ століття. Прикро тільки, що помилки повторюються знову – знову суто філологічні питання, які мають вирішуватись у наукових кабінетах, стають предметом політичних спекуляцій, а тому загрожують ще більшими проблемами – розколу суспільства. В. Липинський на початку ХХ ст. писав, що українці в 1917-1919 рр. розійшлися на правописі, а втратили державність. Наш сучасник
П. Толочко зауважує, що щось подібне відбувається і сьогодні: „Ми штучно підігріваємо мовне питання, доводимо його до кипіння, і тим самим розриваємо українське суспільство”.

Вищезазначені процеси відбуваються в той час, коли українська мова ще не так давно здобула свою державність, коли лише почалось її справжнє утвердження в багатьох сферах, розширились межі функціонування, коли деяка частина не українськомовного суспільства тільки усвідомила нагальну потребу її вивчення та використання. Тому потрібно досить уважно та ретельно підходити до будь-яких мовних змін, вводити нові норми обережно, враховуючи історичні чинники, а не чиїсь амбіції чи аргументи на зразок „так говорять у нашому селі”.

Так, деякі питання українського правопису справді потребують доопрацювання, вони є каменем спотикання навіть для окремих фахівців, не кажучи вже про школярів: наприклад, родовий відмінок іменників чоловічого роду однини, кличний відмінок, написання складних слів окремо, разом, через дефіс, особливо в новотворах, іншомовних запозиченнях. Але якраз ці проблеми лишаються поза увагою реформаторів, які більше цікавляться політичними аспектами.

Слід також пам’ятати, що діючий правопис – це закон, мовна Конституція, і саме ним потрібно користуватися, поки законодавчо не затверджені нові норми. У цьому плані велика відповідальність покладається на засоби масової інформації, у декотрих з яких, на жаль, спостерігається прикра тенденція, коли видання виходять з тими правописними особливостями, яких дотримуються видавці, керівники. Проте вони мусять пам’ятати, що безвідповідальним ставленням до слова можуть завдати непоправної шкоди мовній системі.

Література: [18; 19; 21; 23; 25; 27].

Евфонічні чергування

Чергування і – й не буває:

а) при зіставленні понять: дні і ночі; батьки і діти; війна і мир;

б) перед словом, що починається на й, є, ї, ю, я: Ольга і Йосип – друзі; І раптом людська тінь майнула. Куди, для чого, хто і як? (Рильський);

в) після паузи: Щось такеє бачить око, І серце жде чогось (Шевченко).

Варіанти прийменника з –із –зі (зрідка зо) чергуються на тій самій підставі, що й в – у, і – й.

1. З уживається:

а) перед голосним початку слова незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: 3 одним рибалкою він дуже подружив (Глібов); Диктант з української мови.

б) перед приголосним (крім с, ш), рідше – сполученням приголосних початку слова, якщо попереднє слово закінчується голосним, а також на початку речення, після паузи: Плугатарі з плугами йдуть (Шевченко); З її приїздом якось повеселіла хата (Леся Українка); Як сонях той до сонця, до Вкраїни свій погляд я з любов'ю повертав (Малицький).

Щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови, вживають із або зі.

2. Варіант із уживається переважно між свистячими й шиплячими звуками (з, с, ц, ч, ш, щ) та між групами приголосних (після них або перед ними): Тихович разом із сходом сонця зірвався на рівні ноги (Коцюбинський); Лист із Бразилії (Франко); Місив новий заміс із тіста старого (Драч); Родина із семи чоловік; Гнат запріг коні й так їх гнав із села, що вони із шкури вилазили (Стельмах); А вже весна, а вже красна! Із стріх вода капле (Нар. пісня); Із шовку виготовили вітрила.

3. Зі вживається перед сполученням приголосних початку слова, зокрема коли початковими виступають з, с, ш, щ тощо, незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: Бере книжку зі стола (Леся Українка); Ви зустріли ворога з палаючою ненавистю в очах, зі зброєю в руках (Яновський); Зі школи на майдан вивалила дітвора (Головко); Війнув зі Сходу легіт волі (Павличко); Балада зі знаком запитання (Драч).

Примітка.Зо як фонетичний варіант прийменника зі завжди виступає при числівниках два, три: позичив зо дві сотні; може виступати й при займеннику мною: зі (зо) мною, але тільки зі Львова.

Приголосні

2.4.1. Літера г передає на письмі гортанний щілинний приголосний як в українських словах: гадка, гей, могутній, плуг, так і в іншомовних давнішого походження: газета, генерал, грамота, Євангеліє, Гегель, Гомер, Англія, Гаага, а також у недавніх запозиченнях, часто вживаних, особливо в звукосполученнях іео-, -лог-, -гог-, -грам-, -граф-: агітація, агресія, горизонт, магазин; географія, геологія, педагог, кілограм, фотографія.

2.4.2. Літера ґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний як в українських словах, так і в давнозапозичених і зукраїнізованих: аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґеґати, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґерґотіти, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґрасувати, ґрати (іменник), ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик тощо та похідні від них, а також у прізвищах Ґалаґан, Ґудзь і под.

Примітка. У власних назвах іншомовного походження етимологічний ґ згідно з усталеною традицією вимовляється як г; проте збереження у вимові не є порушенням орфоепічної норми. Отже, правильною є вимова: Гданськ і Ґданськ, Гренландія й Ґренландія, Гібралтар і Ґібралтар; Гарібальді й Ґарібальді, Гете й Ґете.

 

Зміни приголосних при збігу

При словотворенні приголосні звуки часто змінюються.

· Група приголосних -цьк- змінюється в -чч- при творенні іменників із суфіксом -ин(а): вояцький – вояччина, козацький – козаччина, німецький – Німеччина, турець­кий – Туреччина, але: галицький – Галичина.

· Групи приголосних -ськ-, -ск- змінюються в щ при творенні іменників із суфіксом -ин (а): віск – вощина, пісок (піску) – піщина, полтавський – Полтавщина.

· Групи приголосних - ск-, -шк - змінюються в щ при творенні прикметників та іменників із суфіксом -ан- (- ян -): віск – вощаний – вощанка, дошка – дощаний, пісок (піску) – піщаний.

· Групи приголосних - ск-, -ст - змінюються в щ, група - зк - у - жч - при творенні багатьох форм дієслів II дієвідміни: вереск – верещати, верещу, верещиш тощо; простити – прощати, прощаю, прощаєш, прощу, але: простиш, простить; брязк – бряжчати, бряжчу, бряжчиш.

· Групи приголосних - ськ-, -зьк - відповідно змінюються на - щ -, - жч - при творенні прізвищ на - енко, -ук: Васько – Ващенко – Ващук, Ісько – Іщенко – Іщук, Онисько – Онищенко – Онищук, Водолазький – Водолажченко, Кузько – Кужченко.

Примітка. У присвійних прикметниках від власних імен із групами
- ск-, -ськ - с на письмі зберігається, а к переходить у ч: Параска – Парасчин, Ониська – Онисьчин; -шк- дає щ: Мелашка – Мелащин.

Перед суфіксами - ськ (ий), - ств (о) деякі приголосні при словотворенні змінюються, змінюючи й самі суфікси:

· К, ч, ц + ськ (ий), - ств (о) дають - цьк (ий), - цтв (о): гірник – гірницький, молодець – молодецький, молодецтво, парубок – парубоцький – парубоцтво, ткач – ткацький – ткацтво.

· Г, ж, з + - ськ (ий), - ств (о) дають - зьк (ий), - зтв (о): боягуз – боягузький – боягузтво, Запоріжжя – запорізький, Париж – паризький, Прага – празький, убогий – убозтво.

· X, ш, с + - ськ (ий), - ств (о) дають - ськ (ий), - ств (о): залісся – заліський, птах – птаство, товариш – товариський – товариство.

Інші приголосні перед суфіксами - ськ (ий), - ств (о) на письмі зберігаються: багатий – багатство, брат – братський – братство, завод – заводський, інтелігент – інтелігентський, люд – людський – людство, пропагандист – пропагандистський, студент – студентський – студентство.

У вищому ступені прикметників і прислівників г, ж, з перед суфіксом
- ш (ий) змінюються в - жч (ий), а с + ш (ий) – у - щ (ий): високий – вищий (вище), вузький – вужчий (вужче), дорогий – дорожчий (дорожче), дужий – дужчий (дужче), низький – нижчий (нижче), але: легкий – легший (легше). Це стосується також і дієслів, утворених від прикметників вищого ступеня: ближчати, вужчати, кращати тощо й похідних від них іменників: підвищення (від підвищити), подорожчання (від подорожчати).

Приголосні основи к, ц (ь) перед суфіксом - чн -, - шн - змінюються в ч: безпека – безпечний, безпечність, безпечно; вік – вічний, вічність, вічно; кінець – кінечний, місяць – місячний, околиця – околичний, пшениця – пшеничний, рік – річний, серце – сердечний, сонце – сонячний, яйце – яєчня. Приголосний основи ч зберігається: поміч – помічний, помічник; ніч – нічний, ячмінь – ячний (або ячмінний). Виняток становлять слова: дворушник, мірошник, рушник, рушниця, сердешний (у значенні бідолашний), соняшник, торішній.

Примітка 1. Приголосні ж, ч, ш, щ, т (ь) у давальному та місцевому відмінках іменників (жін. р.) та в дієсловах перед постфіксом - ся на письмі зберігаються: діжці, дочці, квітці, книжці, юшці; не вріжся, не морочся, не морщся, радишся, спиться.

Примітка 2. Глухі приголосні основи перед дзвінкими на письмі зберігаються: боротьба (бо бороти), молотьба (бо молотити), просьба (бо просити). Так само й дзвінкі перед глухими на письмі зберігаються: бабка, борідка, вогкий, дігтяр, кігті, книжка, легкий, нігті. Але: затхлий, зітхнути (хоч дихати), натхнути, тхір.

Спрощення груп приголосних

У групах приголосних -ждн-, -здн-, -с(т)н-, -с(т)л- -стл-, -стн- випадають д і т: тиждень – тижня – тижневий; виїздити – виїзний, поїзд – поїзний; лестощі – улесливий, щастя – щасливий; вість – вісник, користь – корисний, честь – чесний, якість – якісний. Але в словах: зап’ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, хвастнути, хворостняк, шістнадцять літера т зберігається.

Примітка. У прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження з кінцевим - ст, літера т у групі приголосних - стн - зберігається, хоч відповідний звук і не вимовляється: аванпост – аванпостний, баласт – баластний, компост – компостний, контраст – контрастний.

У групах приголосних - зкн-, -скн - випадає к при творенні дієслів із суфіксом - ну -: бризк – бризнути, брязк – брязнути, блиск – блиснути, писк – писнути, плюск – плюснути, тріск – тріснути, але: випуск – випускний, виск – вискнути, риск – рискнути.

У групах приголосних - слн - випадає л: масло – масний, мисль – умисний, навмисне; ремесло – ремісник.

 

Подвоєння приголосних

Подвоєні приголосні маємо при збігу однакових приголосних:

· префікса й кореня: ввіч, ввічливий, піддати, відділ, заввишки, ззаду.

Примітка. Не подвоюються приголосні в таких словах, як отой, отут, отак, отам, отепер, отоді, оцей тощо;

· кінця першої й початку другої частини складноскорочених слів: військкомат (військовий комісаріат), страйкком (страйковий комітет), юннат (юний натураліст);

· кореня або основи на -н- (-нь-) і суфіксів -н(ий) -н(ій), -ник, -ниц(я): вина – безвинний, день – денний, закон – законний, кінь – кінний, причина – причинний; осінь – осінній, ранок – ранній; баштанник, годинник, письменник; віконниця, Вінниця;

· основи дієслова минулого часу на с і постфікса -ся: винісся, пасся, розрісся, трясся.

Подвоєння н зберігається також перед суфіксом - їсть в іменниках та прислівниках, утворених від прикметників з подвоєним н: безвинний – безвинність – безвинно, законний – законність – законно, туманний – туманність – туманно.

Буквосполучення - нн - пишеться:

а) у збільшувально-підсилювальному суфіксі - енн (ий): здоровенний, силенний, численний;

б) у прикметниках на - енн (ий), - анн (ий), - янн (ий) зі значенням можливості або неможливості дії: здійсненний, невблаганний, недозволенний, недоторканний, незрівнянний, нечисленний, непримиренний, несказанний, нескінченний та в прикметнику старанний з відтінком підсилення.

в) у прикметниках на - енн (ий) старослов’янського походження: благословенний, блаженний, огненний, священний.

Буквосполучення - нн - зберігається також і в іменниках та при­слівниках, утворених від таких прикметників: здійсненність, старанність, старанно, численність (численно) тощо.

Примітка. Н не подвоюється в дієприкметниках: вивершений, ви­хований, зроблений, індустріалізований, побраний, сказаний, спечений, як і в прикметниках на - ений з відповідних дієприкметників (з іншим наголосом): варений (пор. варений), печений (пор. дієприкметник печений) тощо, а також у прикметнику довгожданий.

Треба розрізняти такі слова, як здійсненний (який може здійснюватися – прикметник) і здійснений (який здійснився – дієприкметник), нездоланний (непереможний) і нездоланий (якого не подолали), незліченний (представлений у дуже великій кількості) і незлічений (не порахований) та ін.

Подвоюються приголосні в словах: бовван, Ганна, лляний, овва, ссати, а також у похідних: бовваніти, Ганнин, виссати, ссавці тощо.

Подовження приголосних

Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються (а на письмі позначаються двома літерами), коли вони стоять після голосного та перед:

а) я, ю, і, є в усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім родового множини): знаряддя, знаряддю, на знарядді; життя, життю, у житті; мотуззя, мотуззю, у мотуззі; колосся, колоссю, у колоссі; гілля, гіллю, на гіллі; знання, знанню, у знанні; збіжжя, збіжжю, у збіжжі; сторіччя, сторіччю, у сторіччі; піддашшя, піддашшю, на піддашші; а також у похідних словах: гілля – гіллястий, гіллячка; життя – життєвий (і життьовий), життєпис тощо. Але: знарядь, піддаш, сторіч, угідь.

б) я, ю, і, є в усіх відмінках деяких іменників чоловічого та жіночого роду І відміни (за винятком родового множини із закінченням - ей): суддя, судді, суддю, суддів; стаття, статті, статтею (але в родовому множини – статей); рілля, ріллі, ріллю, ріллею; Ілля, Іллі, Іллю, Іллею та ін.

в) ю в орудному відмінку іменників жіночого роду однини III відміни, якщо в називному відмінку їх основа закінчується на один м’який або шиплячий приголосний: молодь – молоддю, мить – миттю, мазь – маззю, вісь – віссю, міць – міццю, сіль – сіллю, тінь – тінню, подорож – подорожжю, ніч – ніччю, розкіш – розкішшю. Але: молодість – молодістю, повість – повістю, кров – кров'ю, матір – матір’ю, пригорщ – пригорщю. У називному відмінку однини вони закінчуються на два приголосних (у тому числі шч – на письмі щ), губний або р.

· г) я, ю в прислівниках на кшталт зрання, навмання, спросоння; попідвіконню, попідтинню.

· д) ю, є у формах теперішнього часу дієслова лити (литися): ллю, ллєш, ллємо, ллєте, ллють, ллється, ллються, а також у похідних: виллю, наллю тощо.

Якщо в родовому відмінку множини іменники середнього роду закінчуються на - ів, подовження зберігається: відкриття – відкриттів, почуття – почуттів.

Примітка. Приголосні не подовжуються в словах: кутя, попадя, свиня, у формах числівника третя, третє тощо.

Література: [15; 17].

 

Завдання для самостійної роботи:

1. Випишіть слова зі вставленою буквою и в ліву колонку, зі вставленою буквою е – у праву. Поясніть орфограми у виписаних словах.

Бл…зенько, хв…люватися, оп…нитися, справ…дливий, розп…тати, р…вти, тр…мати, зш…вати, дал…чінь, неприм…ренний, поч…нати, вир…нати, сп…нити, дят…л, ст…лити, ущ…мити, тр…вога, оц…нкований, в…ршина, ч…кати, нос…ш, вікон…чко, ч…р…да, смуж…чка, міл…на, вел…тень, мар…во, прос…мо, мереж…во, п…р…бігти, пос…віти, к…рманич, завм…рати, стр…бати, кош…чок, сит…чко, печ…во, вул…чка, виш…нька, ш…л…стіти, в…с…лка, д…р…во, хв…л…чка, ос…литися, неприм…ренний, д…ректор, ущ…мити, дят…л, зн…сти, кр…шити, др…жати, джер…ло, вел…чезний, п…л…на, станов…ще, дал…ч, враж…ння, рушн…чок, дал…на.

Поясніть значення слів.

Білль, біль, бонна, бона, булла, була, вілла, віла, голландка, гал, качча, кача, манна, мана, мирра, миро, мотто, мото, пенні, пені, пруссак, прусак.

 

53. Запишіть слова у дві колонки: 1) із подвоєнням, 2) із подовженням.

Невпинність, подання, суддя, рілля, піднісся, страйкком, ссавці, попідтинню, піддашшя, переддень, ллється, причинний, богоявлення, Полісся, мерзенно, волосся, огненний, молоддю, юннат, спросоння.

 

Правопис префіксів

Префікс з- перед глухими приголосними к, п, т, ф, х переходить у с-: сказати, спалахнути, ствердити, сфотографувати, схил. Перед усіма іншими приголосними пишеться з- (іноді із -): збавити, звести, зжитися, ззирнутися, зсадити, зціпити, зчепити, зшиток, ізнов.

Префікс з- (с -) виступає переважно в словах, корінь яких починається голосним звуком або сполученням приголосного й голосного: зекономити, з’єднувати, зігнорувати, з’їзд, зорієнтуватися, зумовити, згаслий, змазати, знадливий, скоротити, склад тощо.

У тих випадках, коли корінь слова починається сполучен­ням приголосних, як правило, пишеться префікс зі -: зібгати, зігнути, зідрати, зізнатися, зімкнути, зіпсуватися, зіставити, зіткнення, зіщулитися тощо. Префікс зі - вживається також у словах із коренем, перший склад якого становить спо­лучення губного та йотованого звукосполучення: зів’ялий, зім’яти, зіп’ястися тощо.

У деяких словах префікс зі - чергується із зо -: зігрівати й зогрівати, зімлівати й зомлівати, зіпрівати й зопрівати, зітліти й зотліти.

У всіх префіксах – без -, від - (од -), між -, понад - пред - роз -, через - – кінцевий дзвінкий приголосний перед глухими не змінюється: безкраїй, безкорисливий, відкриття, відстань, міжконтинентальний, міжпланетний, надпотужний, обпалити, обтрусити, підтримка, передплата, передчасний, понадплановий, представник, розтягнути, розчин, розхитати, черезплічник.

Слід розрізняти префікси пре - і при -:

- префікс пре - вживається переважно в якісних прикметниках і прислівниках для вираження найвищого ступеня ознаки: прегарний, презавзятий, прекрасний, премудрий, прекрасно, препогано;

- префікс при - вживається переважно в дієсловах, що означають наближення, приєднання, частковість дії, результат дії тощо, а також у похідних словах: прибігти, прибудувати, прикрутити, приборкати, пришвидшити; прибуття, притулок, прибраний, привабливо.

Крім того, префікс пре - виступає в словах презирливий, презирство й у словах старослов’янського походження: преосвященний, преподобний, престол, а префікс при - вживається в іменниках та прикметниках, утворених від поєднання іменників з прийменниками: пригірок, приярок; прибережний, прикордонний.

Префікс прі - вживається тільки в словах прізвисько, прізвище, прірва.

 

Правопис суфіксів

Суфікси - ик, -ник, -івник, -чик (-тик) пишуться з и: братик, вузлик, передовик; гірник, кулеметник; газівник, працівник; хлопчик, прапорщик.

Примітка. Слід відрізняти український суфікс - ик від іншомовних - ик, -ік (- їк). В іншомовних суфіксах пишеться и або і відповідно до правил правопису и та і (ї) в словах іншомовного походження: історик, медик, фізик, але: механік, прозаїк, хімік.

Суфікс - ив (о), що вживається для вираження збірних понять, які означають матеріал або продукт праці, пишеться тільки з и: вариво, добриво, куриво, меливо, мереживо, місиво, морозиво, паливо, печиво, прядиво; але: марево (не матеріал і не продукт праці).

У суфіксах - альник, -ильник, -ільник, після л перед н завжди пишеться ь: постачальник, уболівальник, фрезерувальник; волочильник, мастильник; полільник; відповідальність, геніальність.

Кінцевий приголосний у суфіксах - аль, -ень, -ець (-єць), -ість, -тель завжди м’який, а тому всі слова з цими суфіксами пишуться з ь: коваль, скрипаль; велетень, в’язень; бельгієць, мовознавець, переможець; здатність, свіжість; вихователь, любитель.

Суфікси - инн (я), - інн (я), - анн (я) - янн (я) пишуться з двома н.

Суфікс - инн (я) вживається в іменниках середнього роду, що означають збірні поняття: бобовиння, гарбузиння, картоплиння, павутиння; але: каміння, коріння, насіння.

Суфікс - інн (я) мають іменники середнього роду, що утворюються від дієслів з голосними основи и та і: горіти – горіння, носити – носіння, ходити – ходіння, шарудіти – шарудіння.

Суфікс - анн (я), - янн (я) мають іменники середнього роду, утворені від дієслів з голосним основи а (я): гукати – гукання, гуляти – гуляння, зростати – зростання, сприяти – сприяння.

Суфікс - енн (я) мають віддієслівні іменники середнього роду, в яких наголос падає на корінь: звернення, напруження, піднесення, удосконалення.

Суфікс - ен (я) - єн (я) вживається в іменниках середнього роду, що означають живі істоти: вовченя, гусеня, чаєня.

Суфікси зменшено-пестливих слів - ечок -єчок, -ечк (а), -ечк(о) - єчк (о) не слід змішувати із суфіксами - ичок, - ичк(а). Останні бувають тільки в словах, що походять від слів з суфіксами - ик -, - иц(я): вогничок, кошичок, вуличка, паличка. В інших випадках уживаються суфікси з е, є (і): вершечок, мішечок, краєчок; діжечка, копієчка, Марієчка, річечка; віконечко, словечко, яєчк о.

Слід відрізняти суфікс - енк (о) - єнк (о) від суфікса - еньк (о, а), - єньк(о): суфікс - енк (о, а), - єнк(о) вживається здебільшого в іменниках, що означають прізвища: Гордієнко, Кравченко, зрідка – в загальних назвах: безбатченко; суфікс -еньк(о, а) -єньк(о) вживається для творення пестливих іменників: серденько, батенько, тополенька.

У прикметниках із значенням присвійності, утворених від назв тварин, після приголосних (крім й) пишеться суфікс - ин (ий): бджолиний, голубиний, горобиний, качиний, орлиний; після голосних та апострофа – - їн(ий): зміїний, солов’їний.

Суфікс - ист (ий) уживається в прикметниках після приголосних: барвистий, голосистий, іскристий, перистий, пірчастий; але перістий (рябий), променистий, урочистий; після голосних – - їст (ий): вибоїстий, гноїстий, двоїстий, оліїстий, троїстий.

Суфікс - ев (ий) уживається в прикметниках, які мають перед ним м’який або шиплячий приголосний і в яких наголос падає переважно на основу слова: березневий, грушевий, овочевий, ситцевий. У прикметниках, у яких перед суфіксом виступають м’які н, т або й, пишеться - єв(ий): алюмінієвий, дієвий, життєвий, значеннєвий, суттєвий.