Тема 7. Доведення і спростування

1.Поняття аргументації та її структура. 2. Сутність доведення та його структура. 3. Поняття про критику. Спростування як окремий випадок критики. 4. Правила й помилки в доведенні та спростуванні. 5..Софізми і парадокси.

1.Поняття аргументації та її структура. Аргументацію можна визначити як спосіб міркування, який складається з доведення і спростування, в ході яких формується переконання в істинності чи хибності якогось положення як у самого автора, так і в опонентів.

Розкриваючи проблему аргументації, слід зазначити, що знання людини про навколишній світ – це не ізольовані, самостійно існуючі висловлювання про ті чи інші предмети, а певні системи доведених і перевірених на практиці положень. Існують два способи аргументації – безпосередній спосіб, який здійснюється за допомогою органів чуття в процесі діяльності людини (експеримент, спостереження тощо) та опосередкований спосіб доведення, який полягає в обґрунтуванні тих чи інших висловлювань за допомогою раніше встановлених правил, законів, загальних положень, істинність яких вважається незаперечною (твердження, гіпотези, концепції).

Доведенням і спростуванням широко користуються в різних науках і різних сферах людської діяльності, при цьому переконуючий вплив комунікативних суджень залежить не лише від логічних факторів (правильно побудованого доведення), але і від позалогічних факторів – лінгвістичних, риторичних, психологічних та інш. Отже, в аргументації поряд з логічними застосовуються також мовні, емоційно-психологічні та інші методи, які мають вплив на переконання людей.

Теорія аргументації – це комплексне вчення про найбільш ефективні в комунікативному процесі логічні та позалогічні методи, що мають вплив на переконання.

Суб’єктами аргументації є: пропонент (S 1) – це учасник, що відстоює певне положення – особисте чи колективне; опонент (S 2) – це учасник, що виражає незгоду з пропонентом (він може приймати участь в обговоренні або може не бути присутнім).; аудиторія (S 3) – це основний об’єкт аргументативного впливу – аудиторія підтримує або не підтримує пропонента або опонента.

2. Сутність доведення та його структура. Поняття доведення вживається в широкому та вузькому значеннях. В широкому розумінні доведення означає будь-яку форму обґрунтування істинності висловлювання:а) джерело інформації про факти (літописи, мемуари, листи); б) логічний спосіб обґрунтування суджень; в) обґрунтування істинності положень за допомогою математичних методів.

Доведення у вузькому розумінні означає особливу логічну форму обґрунтування істинності суджень – дію, в процесі якої істинність певного судження обґрунтовується за допомогою інших суджень, істинність яких доведена. Доведення є центральною процедурою логіки. У ході доведення ми не просто встановлюємо істинність якогось положення, але примушуємо свого співрозмовника визнати цей факт.

Структура доведення складається з:

· тези;

· основи доведення (аргументів);

· способу доведення (демонстрації).

Теза - це положення, істинність якого треба довести. Логічною формою вираження тези є судження. Однією з основних властивостей тези є те, що вона повинна бути істинною. Хибне положення, яке висувається як теза, не може бути обґрунтоване ніяким доведенням.

У судовому пізнанні доведення, як правило, є складним, отже виділяють основну тезу і підлеглі, часткові тези. Часткова теза - це таке положення, котре стає тезою лише тому, що за її допомогою доводиться основна теза. Часткова теза, будучи доведеною, сама стає потім аргументом для обґрунтування основної тези.

Аргументи – це положення, істинність яких доведена, які є достатньою підставою для підтвердження істинності тези. Аргументами можуть бути: факти, закони, теорії, постулати, аксіоми тощо. Аргументація звернута, перш за все, до розуму людини. Вона має наступні суттєві моменти:

1) виражена завжди мисленнєво, тобто має форму висловлених, або написаних тверджень;

2) аргументація є цілеспрямованою діяльністю, завдання якої полягає в посиленні або послабленні деяких переконань;

3) аргументація є соціальною діяльністю, оскільки спрямована на іншу людину або людей; вона передбачає діалог;

4) аргументація передбачає розумність тих, хто її сприймає, їх здібність раціонально оцінювати аргументи.

У сучасній логіці відбувається становлення нової теорії аргументації, що створюється на зрізі багатьох наук: логіки, лінгвістики, психології, філософії, герменевтики, риторики, евристики. У сучасних умовах постмодерну характерна поліваріантність аргументацій.

Демонстрація – логічне міркування, в процесі якого з аргументів з логічною необхідністю виводиться істинність чи хибність тези. Демонстрація може приймати форму будь-якого умовиводу: чи то індуктивного, чи то дедуктивного, чи то за аналогією. Аналогія і індукція дають ймовірні висновки, тому як методи доведення вони мають обмежене застосування.

Найчастіше обґрунтування істинності судження відбувається в формі дедуктивного умовиводу. Але абсолютно “чистих” дедуктивних, індуктивних і традуктивних міркувань не існує. Як правило, застосовується “змішаний” спосіб доведення.

Аргументація в правовому пізнанні відіграє першочергову роль. Будь-який юридичний факт чи обвинувачення повинні бути не суперечливими, а аргументованими. Це дає гарантію його неспростовності. Доказ і переконливість - важливі вимоги, яким повинні задовольняти рішення суду.

Проблема співвідношення логічного доведення і судового доказу. Необхідно звернути увагу на те, що в юридичній науці і практиці відбувається термінологічне розмежування понять “доведення” і “судовий доказ”. Судовий доказ – це специфічна форма пізнання, яка здійснюється під час розслідування і розгляду кримінальних справ. Судовий доказ і логічне доведення – не тотожні поняття. Судовий доказ ширший за обсягом, ніж поняття логічного доведення.

Логічне доведення – це розумова діяльність, розумовий процес обґрунтування одного положення за допомогою інших положень, що доведені раніше.

Судовий доказ – це не лише логічний процес, а складна діяльність, яка складається з ряду моментів: збирання, закріплення, перевірки, оцінки доказів, а також практичної діяльності. Логічне доведення відбувається за законами і правилами лише логіки. Судовий доказ підлягає також і юридичним законам, він має юридичний характер. Це означає, що суб’єктом судового доказу може бути не будь-яка особа, а тільки слідчий, прокурор, суддя; факти дійсності стають доказовими у судовій справі лише за умови, якщо вони здобуті із дотриманням норм процесуального права. Отже, логічне доведення – це складова судового доказу.

Види доведення: пряме та непряме. Види доказів поділяються в залежності від: мети доказу, способу доказу і ролі фактичних даних як основи доказу. За способом докази розрізняють на прямі і непрямі.

Прямим називається доведення, в якому істинність тези безпосередньо випливає з аргументів. Наприклад, у результаті аналізу обставин однієї справи слідчий прийшов до висновку, що постріл у потерпілого Н. було зроблено з близької відстані. Аргументація слідчого мала такий вигляд:

Аргументи:

1.Якщо навколо вогнепальної рани знаходять сліди пороху, що не згорів, то постріл був зроблений з близької відстані.

2.Навколо вогнепальної рани на тілі Н. знайдено сліди пороху, що не згорів.

Теза:

Постріл у потерпілого Н. Було зроблено з близької відстані.

Схема такої аргументації: А 1

А 2

Т

А 1 і А 2 – аргументи, Т –теза.

Непряме доведення – це доведення, в якому істинність тези визначається через доведення хибності суперечного їй судження (антитези).

Непряме доведення буває двох видів: апагогічне і розділове. Апагогічне доведення – непряме доведення, в якому з антитези виводять наслідки, що явно суперечать дійсності або відомим істинним і достовірним положенням.

Міркування в даному випадку відбувається за наступною схемою:

Висувається теза – Т, а також антитеза ù Т. Антитезу визнають істинною, з неї виводять наслідки (С) ù Т ® С.

Наслідки С співвідносять з фактами дійсності (встановлюється, що наслідки суперечать фактам дійсності):

СÚF, F

ùC

Із хибності наслідків С витікає хибність тези (міркування у формі заперечувального модусу):

ùТ® С,ùС

ù ù Т

Із хибності антитези витікає істинність тези:

ù ù Т

Т

Існує ще один вид непрямого доведення – розділове доведення, яке полягає в тому, що з розділового судження, до складу якого входить теза, послідовно виключають всі альтернативи крім однієї - тези.

Міркування відбувається в формі заперечувально-стверджувального модусу розділово-категоричного умовиводу:

ТÚВÚС, ùВ, ùС

Т

Наприклад, в ході слідства висувається версія, що злочин скоїв Н. Формулюється розділове судження, в якому перераховуються всі підозрювані: “Злочин могли скоїти або М., або Т., або Н.” На основі матеріалів слідства стає відомим, що ні М., ні Т. Не були причетні до злочину. Отже, злочин скоїв Н.

Термін “непряме доведення” ми зустрічаємо в кримінальному процесі. Але тут у цей термін вкладається інший зміст. У логіці непряме доведення – це спосіб встановлення істинності тези, а в кримінальному процесі під непрямим доведенням розуміють характер зв’язку певного факту з певною подією. Наприклад, у справі про крадіжку свідчення про те, що звинувачений виходив із квартири, де сталася крадіжка, з краденими речами є прямим доказом, а такі факти, як те, що у звинуваченого знайшли крадені речі або, що звинувачений висловлював наміри здійснити крадіжку, це буде непрямий доказ.

3.Поняття про критику. Спростування як окремий випадок критики. Критика – це обгрунтування безпідставності процесу аргументації, який відбувся раніше. Структура будь-якої критики складається з тези, аргументів і демонстрації. Окремим випадком критики є спростування.

Спростування – це логічна дія, в процесі якої встановлюється хибність тези, або неспроможність доведення в цілому. Спростування може бути виконано трьома способами:

· спростування тези;

· спростування аргументів;

· спростування демонстрації.

Спростування тези. Спростування тези - це такий вид спростування, за допомогою якого встановлюється хибність тези. Спростування тези здійснюється 2 способами:

1) доведення істинності антитези,

2) зведення до абсурду.

Спростування шляхом доведення істинності антитези полягає у встановленні істинності нової тези, яка суперечить спростовуваній. Цей вид спростування будується так:

1) висувають антитезу,

2) шляхом доведення встановлюють її істинність,

3) застосовуючи закон виключеного третього, відкидають тезу як хибну.

Наприклад, потрібно спростувати тезу: “Суддя може брати участь у будь-якому судовому процесі”.

1) Висуваємо антитезу: “Невірно, що суддя може брати участь у будь-якому судовому процесі”.

2) Будуємо доведення антитези. Відомо, що суддя Н. є потерпілим. Існує загальне положення: “Суддя не може брати участь у тому судовому процесі, де він виступає як потерпілий”.

3) Отже, тезу треба визнати хибною.

Спростування в формі “зведення до абсурду” полягає в тому, що з тези, яку треба спростувати, виводяться наслідки, які суперечать фактам дійсності або доведеним раніше істинним положенням.

Побудова даного виду спростування відбувається так:

1) припускають істинність спростовуваної тези,

2) із даної тези виводять наслідки, які також повинні бути істинними, згідно з пунктом 1,

3) якщо наслідок виявиться хибним, то за правилом умовно-категоричного умовиводу визнають хибність основи, якою є спростовувана теза.

Переконавшись у хибності наслідків, робимо висновок про хибність тези. Наприклад:

Якщо пароплав зазнав аварії, потрапивши на коралові рифи, то в цьому районі дно моря повинно бути вкрите кораловими рифами.

В цьому районі дно моря не вкрите кораловими рифами.

Пароплав зазнав аварії не внаслідок того, що потрапив на коралові рифи.

Міркування відбувається наступним чином:

1. Т®С 2 .С Ú F, F 3. Т®С, ùС

ù C ù Т

Спростування аргументів. Спростування аргументів – це такий вид спростування, за допомогою якого встановлюють необґрунтованість тези шляхом доведення хибності аргументів. Коли встановлено, що аргументи, за допомогою яких обґрунтовується теза, хибні, то теза буде необґрунтованою.

Для того, щоб спростувати аргументи, треба з’ясувати їх суть. Після цього встановлюється, що аргументи є хибними і непереконливими положеннями. Спростування аргументів не означає спростування самої тези. Також критика аргументів може бути виражена в тому, що опонент вказує на неточність фактів, підтасовування процедури узагальнення статистичних даних, на некомпетентність експерта.

Наприклад, теза: “Злочин скоїв Н., який мав уже засудженість” доводиться таким чином:

1. Усі, раніше засуджені, скоюють нові злочини.

2. Н. Був раніше засудженим.

Отже, Н. скоїв злочин

Це доведення спростовується тим, що істинність більшого засновку є сумнівною.

Спростування демонстрації. Спростування демонстрації досягається шляхом встановлення того факту, що між аргументами і тезою немає логічного слідування. Спростування, як і доведення здійснюється у формі умовиводу.

Слід мати на увазі, що для створення видимості логічного зв’язку між аргументами і тезою полемісти можуть використовувати “мовні трюки”:“З усією визначеністю можна сказати, що з наведених фактів випливає…”, “Всім зрозуміло, що в цій ситуації можна зробити лише один висновок...”, “Факти впевнено підтверджують ідею про те, що…”