ТОП 10:

Початок війни. Німецько-нацистська окупація району. Партійно-комсомольське підпілля.



22 червня 1941 р. Радянський союз облетіла страшна звістка –почалася війна.

Близнюківці, як і весь український народ, стали на захист Батьківщини, примножили свої трудові зусилля. Все життя, праця швидко перебудовувалися на воєнний лад. Виконуючи свій обов’язок перед Батьківщиною, понад 50 мешканців селища пішли в загони по знищенню ворожих десантників, чимало з них влилося до Харківського партизанського загону ім. Котовського, яким командував лозівчанин Микола Воронцов та комісар з с. Берестове нашого району Яків Гутаров. Цей партизанський загін, до якого влилися 33 бійці з Лозівського та Близнюківського районів, активно діяв на Сумщині. У Харкові народні месники пройшли навчання, ґрунтовно вивчили тактику боротьби, мінно-підривну справу, трофейну зброю. Вони пліч – о - пліч воювали з відомими партизанськими з’єднаннями С.Ковпака, О.Сабурова та М.Наумова на Сумщині, Брянщині. Зразки хоробрості у боях показували і наші земляки Я.Чухрай, І.Маник, В. Гутаров, Г.Сагаровський та інші [2].

Коли фронт став наближатися, все майно колгоспів, радгоспів, МТС Евакуювали у східні райони колишнього Радянського Союзу. У зв’язку з швидким просуванням військ противника виникла потреба в будівництві нових оборонних рубежів, аеродромів та ін. об’єктів. До інженерних робіт, крім спеціальних військових частин, широко залучалось місцеве населення. З його допомогою створювалися смуги загороджень з колючого дроту та протитанкові перешкоди. Величезні трудомісткі земляні роботи виконувались вручну. На будівництві оборонних споруд працювали сотні і тисячі людей-в більшості своїй жінки і підлітки. Трудилися самовіддано вдень і вночі, без вихідних, щоб надати фронтові ще більшу допомогу. Часто - густо доводилося працювати під обстрілом ворожої артилерії, бомбардувань літаків з повітря [26].

«Що ти зробив для фронту?». Цей лозунг-запитання можна було побачити у ті дні скрізь - на підприємствах, у колгоспах, в інших виробничих підрозділах. Він мобілізовував усі сили народу на розгром агресора. Проявами цього патріотичного руху в прифронтових зонах були й винищувальні батальйони та групи сприяння їм, формування народного ополчення.

Оскільки чоловіки пішли на фронт, багато жінок замінили їх. Закінчила механізаторські курси при Добровільській МТС і сіла на трактор М.А.Калашник, чоловік якої загинув у перші дні війни. У колгоспі «Більшовик» вона трудилася за кермом трактора понад 40 років. Нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, «Знак пошани», медаллю «За трудову доблесть». Працювала комбайнером, а згодом керувала тракторною бригадою у колгоспі «Побєда» Ф.М.Прокопенко. Після визволення району від німецько-фашистських загарбників вона добровільно пішла на фронт. Хоробра жінка воювала у складі 2-го Українського фронту [2].

Коли ворог був на підступах до м. Лозової, туди прибув батальйон народного ополчення з Близнюків. Зайнявши оборонний рубіж, ополченці почали відбивати ворожі атаки. Батальйон знищив понад 60 ворожих солдатів і офіцерів, захопив 9 кулеметів, 7 автоматів, 16 ящиків з гранатами, 100 гвинтівок, 2 радіостанції тощо.

12 жовтня 1941 р. нацисти прийшли на Близнюківщину. Страшно згадувати часи чорної неволі, часи лютої сваволі і знущання гітлерівських катів над мирними жителями. Голодна смерть, тортури, повсюдні грабежі, вивезення на німецьку каторгу, наруга над гідністю і честю, над усім святим українського народу - такий «новий порядок» насаджували фашистські варвари на окупованій території [25].

Ось спогади Володченка М.М, мешканця Близнюків про цей день 12 жовтня: « В жовтні в той день йшов дощ зі снігом, а ми з хлопцями сховалися в стічну трубу під залізничним насипом біля переїзду. Сиділи, перешіптувались, коли почули німецьку мову. Так страшно стало, що нас розстріляють, тому вилізли з труби і підняли руки вгору. Нацисти направили на нас зброю, але їхній гарний настрій врятував нам життя. Дивлячись на наші перелякані замурзані обличчя, німці просто посміялися і відпустили нас. До цього часу пам’ятаю, як щодуху бігли ми додому. А потім почалися довгі і страшні роки окупації…» [Л.А. Мухін, персональне інтерв’ю].

« 12 жовтня 1941 року. Німці по вулиці Жовтневій заїхали на конях і бричках. Офіцери ходили по хатам, - згадує М.Я.Волков, - Називали людей «Матка» (жінок), «Кіндер» (дітей), «Пан» (чоловіків). Друга хвиля німців йшла тиловики. У подвір’я до людей заганяли свої машини. Вночі патрулювали вулиці. Вдень ходили по хатах і самі готували собі їжу. У нашій хаті німці спали у залі. Ми під полом. Німці забирали у населення яйця, молоко, курей. Люди ганяли своїх корів у степ пастись, як і раніше.

Ми з хлопцями крали у німців сигарети, шоколад, тушонку. Всі німецькі машини були криті. На одній вулиці стояла машина з продовольством, на іншій – зі зброєю».

Німці видавали німецькі паспорти. Була організована управа та жандармерія. Управа знаходилася у двоповерховому приміщенні, де зараз знаходиться райвідділ освіти, а жандармерія у сучасному приміщенні пенсійного фонду, до війни це приміщення було двоповерхове і там знаходилась міліція.

З місцевого населення набирали поліцаїв. У більшості мордували тих, які не були задоволені радянською владою. Поліцаї грабували людей, забирали зерно, продовольство, майно, збрую, коней тощо на благо німецької армії. Ходили з наганами та у поліцайській формі [81].

Наші люди боролися в тяжких умовах. Ось один з прикладів: місцевого жителя Володченка П. Р. німці примусили відремонтувати водокачку. Пустити її в дію, звичайно, можна було за кілька днів, але патріот затримав пуск її в дію на два з половиною місяці. Володченко П. Р. у себе вдома переховував бійців Червоної Армії, які потрапили в оточення. Ось що писав йому капітан Г.Б.Чудновський: «У жовтні 1941 р., коли я попросився до вас переночувати, ви без вагань впустили мене, нагодували, перев’язали рани. Три дні я жив у вас. А потім ви знайшли мені гвинтівку, і я продовжував боротьбу проти німецько-нацистських окупантів» [25].

А.М.Коцаренко. підібрала трьох поранених, вилікувала їх і переправила через лінію фронту. Чимало днів і ночей переховувала у себе вдома й лікувала рани заступникові командира полку 41-ї десантної дивізії 1-ї гвардійської армії Колодчуку П. С. мешканка села Миколаївка Синельник А. П. Коли він помер від тяжких ран, Агрипина Павлівна поховала його, ризикуючи своїм життям [2].

Весною 1942 р. в Близнюках почала діяти партійно-комсомольська група, організатором якої був майстер з Лозівського вагонного депо Немченко О. І. У її складі перебували слюсар вагонного депо Янко О. З., офіцер Червоної Армії Мезенцев І. П., політпрацівник 57-ї армії Ахундов В. Г., Торбін А. Р. та ін. Через деякий час група переросла у велику підпільну організацію. До неї входила також дочка Олександра Івановича Надія Немченко, Ангеліна Чередниченко та інші комсомольці [35].

Одним з найактивніших бійців підпілля був Велі Гусейн-огли Ахундов (до війни член ЦК Компартії Азербайджану й депутат Верховної Ради цієї республіки). Вирвавшись із оточення, Ахундов продовжував боротьбу у Близнюках. За допомогою підпільників, його було забезпечено документами на інше ім’я, влаштовано на роботу агрономом у Близнюківській земельній управі. З ініціативи Ахундова у селі Надеждине в хаті підпільниці Валентини Белушенкової для шефа районної управи Ангальта було організовано обід. Фашиста напоїли до безтями, витягли у нього печатку і проштампували чисті бланки перепусток, за допомогою яких згодом вдалося врятувати багатьох військовополонених.

Петро Маркович Шевчун разом з іншими підлітками вулиці Куйбишева допомагали Миколі Гонтаренку формувати партійно – комсомольське підпілля. Доросліші на кілька років юнаки і дівчата збиралися у хаті навпроти житла Миколи, а Петро Шевчун і його напарники прикривали їх, вертілися поблизу на вулиці, ніби теревенили про своє. Насправді пильнували, аби не пропустити щось підозріле. Коли помічали, що поліцаї наближаються – давали знати Миколі і його оточенню про небезпеку. Ті враз влаштовували убоге застілля, мовляв, зібралися до вдовиці хлопці і дівчата на посиденьки.

Близнюківські підпільники діставали для голодуючого населення хліб, розповсюджували листівки, зривали заходи окупантів. Члени організації Галина Суліма та Людмила Слюсарчук вбили біля складу боєприпасів вартового і взяли звідти кулемет, 10 гвинтівок та 2 тисячі патронів [25].

У січневу ніч 1942 р. надійшла радісна звістка: сюди, глибоко в тил, пробилися три радянських танка з десантниками. Основне завдання - допомогти їм захопити Близнюки та вибити фашистів. Слюсарчук Л. та Суліма Г. розшукали по хатам червону матерію, зшили велике полотнище. Прикріпити червоний прапор над німецькою комендатурою випала честь піонеру Близнюківської середньої школи Павлику Шевченку. Вночі 28 січня за підтримки однокласників пробрався до будинку комендатури та з допомогою кочегара Лонгвина Кушніра, Павлик піднявся на будинок, зрізав з флагштока прапор з нацистською свастикою і причепив до нього червоний радянський [2].

Навіть темної ночі стяг було видно на значну відстань. Дівчата в цей час вийшли на залізничний переїзд і чекали танкістів. О четвертій годині ранку долинув гуркіт танкових моторів, а згодом дівчата вже радо вітали танкістів і автоматників. Вони розповіли воїнам де найбільше ворогів, показали, як краще проїхати до німецької комендатури.

Зав’язався бій. Багато німецько-нацистських окупантів знайшли смерть у Близнюках. Дві доби танкісти разом із патріотами тримали селище у своїх руках. Хоробро діяв у запеклих перестрілках Павлик Шевченко. Він підносив патрони, ходив у розвідку у села Добровілля, Уплатне. Водночас розповсюджував листівки, розкидав на шлях колючих жучків, зроблених зі сталевого дроту, щоб проколювати шини німецьким автомобілям. У німецького офіцера викрав військові карти, які передав у штаб стрілецького полку Червоної Армії. Як вихованець однієї з бойових частин, Павлик брав участь у наступі радянських військ. Загинув у боях при форсуванні Дніпра [2].

Нажаль втримати звільнені Близнюки не вдалося. Німецько-нацистські загарбники знову захопили селище.

2-го лютого 1942 р. бронепоїздом з Лозової та снігочистителем-штучним броневиком група бійців разом з мирними жителями Лозової та с.Домахи звільнили с. Самійлівку. Бій йшов запеклий, сили були значно нерівні. Червона Армія змушена була відступити. Поранених бійців, що випадково залишились на полі бою, мешканці Самійлівки миттю розібрали по домівках. Після цих подій німці ще більше озвіріли. Всіх людей чоловічої статті від 10-13 років, до 60-70 заарештовували і відправляли у Юр’ївську тюрму, а частину в головну тюрму Дніпропетровська. Життя стало нестерпним - 22-го березня, все населення без винятку, роздягнених, без шматка хліба, німці вигнали за 40 км. від Самійлівки. Повернутись дозволили лише у червні місяці. Все було знищено. Люди застали одні руїни [65].

У 1942 р. після звільнені Миролюбівки жителі села зі зброєю в руках визволяли другі села. У цьому ж році у селі Дмитрівка вночі німецькою жандармерією було заарештовано і розстріляно у Лозовій учительку Онишко М.А.

Під час німецької окупації населенню заборонялося виходити з дому після 8 вечора.

У травні 1943 р. підпільну організацію, яка налічувала 60 чол., очолив представник Харківського обкому комсомолу Микола Гонтаренко. Підпільники збирали і передавали командуванню Червоної Армії та партизанським загонам відомості про склад військ і чисельність техніки ворога, зривали відправку хліба до Німеччини, забезпечували продовольством партизанів. Внаслідок диверсії, проведеної транспортною групою, залізничний перегін Близнеці – Дубове - Гаврилівка був виведений з ладу на 18 годин [2].

У квітні 1943 р. серед близнюківської молоді була сформована розвідувальна диверсійна група під командуванням офіцера-десантника. До складу цієї групи ввійшли кулеметник Василь Головаш, розвідник Павло Бердюков, Микола Кобзар та ін.

Ще на початку жовтня 1941 р. ескадрилія молодшого лейтенанта 249 винищувального полку Євгена Михайловича Чистякова вступила в бій з німецькими загарбниками у Лозівському, Близнюківському та Барвінківському районах. 25 жовтня Чистяков Є. М. у складі трьох літаків І-153 вилетів на розвідку. В районі села Кірове Близнюківського району він виявив колону німецько-нацистських військ. Оцінивши обстановку, командир ескадрильї прийняв рішення негайно атакувати. В результаті сміливої атаки льотчики знищили 8 ворожих танків, 40 автомашин, близько 100 солдатів та офіцерів.

28 жовтня того ж року ланка винищувачів під командуванням Чистякова Є.М. атакувала скупчення німецьких окупантів у селі Семенівка. Знищено понад 200 фашистів [2].

Близнюківський район у війну тричі переходив з рук в руки.

За його визволення боролися різні народи колишнього Радянського Союзу. Всі вони виявили в боях стійкість, мужність, ініціативу, не шкодували життя для того, щоб швидше і назавжди вигнати окупантів з рідної землі. Ось лише один з бойових епізодів. У січні 1942 р. 130-а танкова бригада, якою командував Герой Радянського Союзу полковник, а згодом генерал-лейтенант танкових військ Ю.Г.Пушкін, пішла в наступ. В цей час стояли жорстокі тридцятиградусні морози. Німці на цій ділянці зробили розвинуту і глибоко ешеловану оборону.

- В один з вечорів,- згадує колишній командир 260-го танкового батальйону волжанин Микола Батаєв, - викликав мене комбриг і наказав: «Прорватися в тил ворога на станцію Гаврилівка, це 75 кілометрів від лінії фронту. Зайняти станцію, вивести з ладу залізницю й відрізати шляхи відступу противника з Барвінкового» [2].

З цією метою мені було виділено п’ять танків і взвод автоматників. Йшли на граничній швидкості. Семенівку проскочили за кілька хвилин. Жоден німець так і не вискочив ні з однієї хати. Вже на світанку ми побачили залізничну станцію. Я дав команду: «Повний вперед!». Машини розгорнулися у бойовий порядок, кожна виконувала поставлене перед нею завдання. Гармати, що охороняли станцію, були розчавлені, обслуга навіть не встигла підбігти до них. Ми взяли залізницю в кільце і відкрили по станції вогонь прямою наводкою. Захопили чимало полонених і два військових ешелони...

Потім майор Батаєв одержав новий наказ: «Захопити станцію Близнеці і утримувати її до підходу головних сил!». І це завдання було успішно виконано. Але ворог тоді був ще сильним. Радянським воїнам довелося пролити чимало крові, щоб остаточно звільнити район від фашистських окупантів.

В цей час за Близнюківський район мужньо билися кіннотники 2-го кавалерійського корпусу, яким командував полковник Ковальов.

У напрямку Бурбулатове ворожі танки відбивали 38 та 70 кавалерійські дивізії. Особливо тут відзначився в боях 192-й Кочубейський полк. В авангарді були кавалеристи ескадрону лейтенанта Панкова. Вони разом з батареєю лейтенанта Харчука відкрили інтенсивний загорожуючий вогонь по наступаючому противникові й зупинили ворожі танки [2].

У лютому 1943 р. 399-й гвардійський мінометний дивізіон 100-го гвардійського мінометного полку резерву Верховного Головнокомандування, який діяв у складі Південно-Західного фронту, здійснив сміливий рейд по німецьких тилах. Наші воїни громили ворога, сіяли паніку в його стані. Серед учасників рейду був старшина Михайло Іванович Олійник.

В одному з боїв за населений пункт Покровське нашого району нацисти обійшли з трьох боків вогневі позиції дивізіону, намагаючись оточити підрозділ і захопити мінометні установки. Олійник із групою гвардійців-автоматників прикрив відхід «катюш» і особового складу дивізіону. Перебіжками і контратаками сміливці створювали видимість, що тут діють великі сили. Дивізіон зайняв нові позиції і продовжував громити ворога. Група старшини Олійника, не втративши жодного бійця, повернулася у свою частину.

Батарею 116-го гвардійського артилерійського полку під командуванням лейтенанта Івана Федоровича Войтенка 6 лютого 1943 р. південно-східніше села Путятине Близнюківського району атакували 15 німецьких танків і близько батальйону німців. Лейтенант наказав ближче підпустити танки, за якими йшла піхота. Артилеристи відкрили вогонь, коли ворог був зовсім близько. Загорілось два танка, але противник вирішив будь-що знищити батарею.

Багато наших артилеристів загинуло або були поранені. Біля гармат залишились по одному - два чоловіки. Войтенко продовжував командувати, а коли вийшла з ладу одна з обслуг, сам стріляв з гармати. Батарея знищила в цьому бою 6 танків і понад сотню фашистських солдатів [2].

 

Партизанські загони

Близнюківці у себе в районі та поза межами організовували партизанські загони. Серед них були загони: П.Назарка, І.Галки, І Білокіня, Г.Гончарова. Крят Софон Володимирович (колишній голова Рудаєвсього ревкому) організував партизанський загін, який діяв у Ізюмських лісах, був розстріляний у 1942 році. У Близнюках діяли партизанські загони В.А.Суліми, А.Р.Торбіна, М.Чапського. У Самійлівці та Криштопівці жах на фашистів наводили загони М.Герчика. Багато близнюківців влилося у їхні ряди. А.Р.Торбін був залишений у Близнюках для підпільної роботи. Млин, яким він керував, на той час був Всесоюзного значення.

Під час першого визволення Близнюків у січні 1942 р. партизани на конях з червоними пов’язками на головах, приїхали у Близнюки, а їхній командир В.А.Суліма на санях. Німців уже вигнали з села. Наступного дня Василь Антонович влаштував мітинг, де привітав людей з перемогою і закликав подати списки вдов, у кого загинули чоловіки на фронті, щоб наступного дня видати по півмішка муки та олії, яку брали на млині [81]. Через три дні до Близнюків зайшли регулярні війська, а загін В.А.Суліми розділився на дві частини: одна направилась у бік Уплатного, а друга – у Добровілля. 25 січня 1942 року В.А.Суліма з автоматом та майор Батаєв з пістолетом розстріляли поблизу дерев німецьку автоколону і взяли в полон 20 автомашин з трофеями [О.А. Хілько, персональне інтерв’ю]. Партизанський загін В.А.Суліми з 27 по 29 січня 1942 р. у кількості 23-х чоловік, спільно з 2-м батальйоном 1143 стрілецького полку приймали активну участь у знищені німців і румун у селах Рудаєво, Софіївка, Роздолівка, Уплатне. Одна з членів підпільної групи, якою керували В.А.Суліма та Д.Н Свіщов. А.М.Немченко (Андрущенко), згадувала, як ходили брати німецького «язика» до ст.Дубове. Їм надто важко було діяти в умовах степу та безлісся. Але і тут вони не давали спокою окупантам та їхнім спільникам – поліцаям. Велику допомогу вони надавали військам Червоної Армії під час боїв на території району [2].

Через 25 днів зайшли знову німці. Для паніки запалювали декілька хат. По вулиці Жовтневій знаходився штаб. У той злощасний день з нього вискочив капітан Червоної Армії і застрелився [81].

Тривалий час нацисти не могли розкрити комсомольське підпілля. Вони взяли під свій постійний нагляд сім’ю Миколи Гонтаренка, заарештували його батька, Олексія Митрофановича, й закатували, але нічого не дізналися про підпілля. Лише за допомогою місцевих зрадників, їм, нарешті, вдалося натрапити на їх слід. Німці схопили Суліму Г. А., Складнєву В. М., Іщенко Р. О., Васильченко В. І. та ін. Над ними вчинили звірячу розправу. Тоді загинув Торбін А. Р, який до того переховувався під скиртою сіна у подвір’ї Синиць по вул. Чкалова разом з Бірюком. Мачуха підпільниці Р.О.Іщенко видала А.Р.Торбіна і свою нерідну дочку Раїсу німцям. Їх, як і вищесказаних інших підпільників, було розстріляно у червні 1942 року. Було замордовано Юрка Старостіна, розвідників із села Новопокровка Олексія Бельського та Василя Жука.

Взимку 1942 року до хати Бельських завітав командир розвідників і у розмові сказав, що добре було б дізнатися, чи є в Яковівці німці. Почувши про Альоша Бельський миттю зник. Пізніше виявилось, що він побував у Яковівці і довідався про все, що цікавило розвідників.

В цей час у селі Олександрівка був розміщений штаб 57 стрілкової дивізії. 11 березня 1942 року начальник особливого відділу Агапов послав Олексія Бєльського, Василя Жука та Валентину Тимофіївну Глобу в розвідку у села Знаменівку, Новопокровку, Петрівку, Мар’ївку. До села Софіївка їх довезли, а через лінію фронту допоміг переправити ПНШ-3, начальник кінної розвідки Никоненко О.Є. Сімнадцятого березня, виконавши бойове завдання, хлопці поверталися з розвідки. В с.Червоному були затримані патрулем. У хаті, куди їх привів німець, був штаб. Там знаходилась і Марія, в якої вони проживали у Знам’янці. Хлопці сказали, що вона може підтвердити, що вони тутешні. Вона заперечливо похитала головою. З цієї митті що тільки не робили німці, але не змогли добитись від них нічого. Тоді побитих, змучених, у подертому одязі юних розвідників вивели німці на кладовище села Новопокровка. Їм дали в руки лопати і примусили копати собі могилу, а потім розстріляли [2].

Наймолодшим учасником підпілля був Юрко Старостін. У своєму звітті керівник організації М.О.Гонтаренко повідомляв, що в останній час у нашій Близнюківській групі загинув 15-річний член організації Юрко Старостін. Він був у курсі усіх справ, доставляв відомості про заховану зброю, брав участь у організації аварій на транспорті тощо. Зустрівши на вулиці поліцая, він міг спитати «Цуцман, (німецьке «шуцман» переробив на цуцмана), куди подінеш зброю, коли будеш тікати?». А одного разу на вечорі, організованому німецькими загарбниками в залі довоєнного райвиконкому приклеїв на спину поліцаю Шкромаді листівку із закликом бити ворогів народу, німецьких наймитів, а іншу – на двері кабінету шефа жандармів Ангальта. Німці мобілізували Юрка разом з його братом Костею на роботу на транспорт – ремонтувати залізничні колії. Іноді групу робітників посилали на роботу до Лозової або в Дубове. Одного разу, чекаючи поки робочий вагон причеплять до проводжуваного поїзда, він побачив, що два поліцаї кинули мішок з чимось до одного з сусідніх вагонів. Було вже після 11 години вечора. Юра прослідкував, коли ці поліцаї пішли, знайшов вагон, в якому вони сховали під солому півмішка цукру. Він притягнув його до свого вагону і цукор розподілили між усіма робітниками. Всім дісталось по шапці цукру, бо іншої міри не було, а Юркові ще й пустий мішок. Двічі поліцаї заарештовували Юрка, але випускали [М.А. Мороз, персональне інтерв’ю]. У лютому 1943 р. його заарештували втретє і довго допитували, намагаючись отримати інформацію про членів підпільної організації. Але патріот не сказав ні слова за що і був розстріляний. Помер як герой. А ось що пише про свого сина мати Старостіна М.Ф: « 19 лютого 1943 року біля Саксаганівського хутора знайшли труп Юри, його ледве можна було впізнати. Він був страшенно знівечений. Все тіло посічене, мабуть, шомполами. Нігті на ногах зірвані, руки викручені з суглобів...Минуло багато років від тих страхітливих подій, а я не можу забути його слів: «Я витримаю!». І я певна, що він витримав, не виказав нікого, не зрадив Батьківщину...». Через два дні в районі відгодівельного радгоспу діти каталися на лижах і побачили в снігу вже замерзле тіло розстріляного Юрка. Одна із жительок тих країв пізніше розповіла, що бачила, як поліцаї Щербак та Однолько чинили розправу над хлопцем ( перший по війні беслідно зник, а другого зустрів один із земляків через роки аж в Австрії, він зробив пластичну операцію на носі, бо мав його приплюснутим). Дуже важко було добитися дозволу поховати сина. А коли у вересні 1943 р. Близнюки остаточно звільнили від ворога, труну з його залишками перевезли до братської могили [22].

У бойових операціях загинула за офіційними даними понад сотня народних месників, членів партійно-комсомольського підпілля.

У червні 1942 р. під час другого вторгнення німецьких військ у с. Криштопівку, фашисти по - звірячому розстріляли й спалили в сараї 48 місцевих жителів за те, що вони допомагали Червоній Армії. Серед них були учасники боїв з білофінами, нагороджені бойовими медалями: П.П.Волков і А.Р.Логвиненко. Їм викололи очі, відрізали язики і вуха, облили бензином і теж спалили [2].

Весняного травневого ранку 1943 р. у селі Миролюбівка есесівці удерлися до хати Стригунова Федора Ілліча. Витягли з хати разом з ним його сина Костю, дружину Настю Захарівну, її сестру Марію Печену, невістку Марію Миколаївну – вчительку місцевої школи, яка тільки-но поховала в садочку чотирирічного синочка Вітю, а також Марію Рябоконь, їхню сусідку Пов’язали їм руки, а потім кинули на город. Допитували, де партизани, катовані просили допомоги.

« Що ж трапилося? За що така жорстока кара?» – думали люди. З розмов виявилося, що у Марії Рябоконь – матері двох малолітніх дівчаток, яка жила поруч із Стригуновими, вночі було вбито офіцера, естонця за національністю, який служив у німецькій армії і квартирував у жінки з іншими офіцерами. Вирішили німці, що це робота підпільників - партизанів, підозрюючи і сім’ю Стригунових. І тут же – проти їхніх дворів на телеграфних стовпах зробили шибениці. Зігнали на площу все село [29].

Після страшних катувань підвели до шибениць Костю Стригунова, Марію Миколаївну Стригунову, Марію Печену, Марію Рябоконь та Івана Пивоварова, якого підозрювали у підпільній роботі, і на очах у всіх односельців повісили. Костя, роздерши вірьовку на шиї, вигукнув: «За Родину!». Люди завмерли, плакали від цієї жахливої розправи над невинними людьми. Та розправа продовжувалася. Двох дівчат Зою і Надю, 8-10 років доньок Марії Рябоконь вкинули в машину і невідомо куди повезли, пройшли чутки, що їх застрелили начебто десь у посадці. Були розстріляні біля викопаної ними ями Федір Ілліч і його дружина Марфа Захарівна, солдатки Мотря Овсіївна Татаренко і Вустя Шаповал та двоє її діточок 3-5 років – синок і донька. Ця жінка завжди ходила у червоній хустині та платті. На допиті її запитували: «Чому ти ходиш в червоному вбранні?». А вона у відповідь: «У мене іншого одягу немає». Не дочекалася вона свого Пилипа з війни, трагічно загинувши разом з дітьми.

Через кілька днів трупи були зняті з стовпів і зариті там, де були розстріляні їх рідні. Та трагедія не закінчилася. Село прокидалося від неспокійних, тяжких, жахливих днів.

«Кати разом з нелюдками – поліцаями і старостами заходили в кожну хату і під штиками та автоматами зганяли всіх жителів села на бугор до конюшні, - так згадували Марія Григорівна Лупандій і Віра Пантелеївна Володченко. – Схопили своїх дворічних доньок Гальок. Від конюшні погнали усіх нас з села – до цвинтаря у провалля, де гончарня була. А по бугру – автоматники і кулеметники з собаками. Розпочали допитувати, розсортували чоловіків окремо, літніх, жінок і дітей теж.»

Пам’ятає Тетяна Микитівна Дерев’янко (Соколова) як робили допит, як били. І все запитували: «Хто партизани і де вони ?».

«Пам’ятаю, - каже Клавдія Федорівна Рябоконь, вдова померлого воїна Миколи Пилиповича, - як у проваллі розсадили чоловіків і старих, допитували їх, погрожували і дітям. Люди дуже хотіли пити, вони чули і ревіння корів у селі, негодованих, недоєних. Все злилося в один страшний крик людської біди, яка от-от виллється в неминучу смерть. Люди прощалися один з одним, матері з дітьми, голосили, обнімаючи їх. А карателі, продовжуючи допитувати, били та погрожували розправою. Дванадцять годин полону в проваллі - це була ціла вічність. І раптом під’їхав німецький офіцер з комендатури і викрикнув на німецькій незрозумілу фразу, а перекладач - естонець перевів людям: «Ідіть додому!» Всі люди цієї миті впали на коліна і, піднявши голови, руки до неба благали Бога, щоб він їх врятував, бо в душі він був з ними і бачив їх страждання. Люди поспішали до домівок, не вірячи у те, що вони живі, що йдуть по рідній, але такій гарячій і змученій землі. Та коли вони зайшли до своїх хат, то побачили, як пограбували їх есесівці. Вибрали все до тла. Після говорили на селі, буцімто, естонці казали, що віпустили з провалля тільки тому, що вбитий був естонський офіцер, та якби німецький, то розстріляли б усе село» [29].

У селі Уплатному у грудні цього ж року у громадянки Дурноколенко Д.І переховувався військовослужбовець Петро Білокуров з м.Владивостока, котрий організував підпільну групу з молоді. До неї входили: В.Романець, М.Іванов, Г.Біличенко, І.Назаров, П.Байов, І.Дурноколенко. Юнаки дістали собі кулемет «Максим», гвинтівки і гранати й готувалися до бою з німецькими окупантами. Але один з місцевих жителів запродав їх. Німці схопили хлопчаків, знезброїли й відправили до Лозової в гестапо. Після звірячих знущань всіх розстріляли. Їх прах покоїться у братській могилі села, на якій встановлено пам’ятник [2].

Під час окупації району, що тривала з перервами з жовтня 1941 р. до середини вересня 1943 р., німецько-нацистські загарбники повністю зруйнували усі промислові підприємства, колгоспи й радгоспи.

17-18 травня 1942 р. в районі Бурбулатового, Близнюків і Острівщини 14-а гвардійська дивізія, якою командував Герой Радянського Союзу І.М.Шепетов, і 51-а Перекопська стрілецька дивізія прийняла на себе основний удар великого угрупування ( до 5-ти дивізій) німецьких військ, що наступали з района Краматорська. Трагічною в ці дні була доля багатьох радянських воїнів, які опинилися в оточені. В непритомному стані потрапив у полон і генерал Шепетов. Нацисти кинули його до концтабору. Але мужній генерал не скорився. Він створив підпільну групу, яка готувала повстання. Зрадник виказав керівників підпілля. Генерал І.М.Шепетов загинув у нацистському концтаборі.

Радянські війська стійко захищали свої позиції на південь і захід від Лозової, але опинившись в оточені, стали пробиватися з ворожого кільця. Під час боїв загинули заступник командуючого Південно-Західного фронту генерал-лейтенант Ф.Я.Костенко, командуючий 6-ої армії генерал-лейтенант А.М.Городнянський, командуючий 57-ю армією генерал-лейтенант К.П.Подлас, командуючий групою генерал-майор З.Ю.Кутлін, 351-ої стрілецької дивізії полковник Н.У.Гурський, 2-го кавалерійського корпусу полковник Г.А.Ковальов та багато інших.

Так трагічно завершилося в останніх числах травня 1942 р. Харківська наступальна операція.

25 листопада 1942 р. було оголошено німецькими окупантами наказ про мобілізацію молоді до Німеччини [65].

Ось що писала у своєму листі подрузі Катерині Полетучій її землячка Нюся Кузнецова, яка була насильно відігнана німцями: «Дорога Катю, у вас, мабуть, світить сонце. Мабуть, прийшли наші рідні. А у нас тут все йдуть дощі. Ніколи сонце не світить. Як тяжко жити на чужині, бути рабою якоїсь німки. Все ж я певна, що скоро й мені засвітить сонце, прийдуть рідні і сюди» [2].

Віра у визволення з нацистського рабства, неминучу поразку нацистської Німеччини, якою жила Нюся Кузнецова та тисячі інших невільників, підтримувала їх, давала наснаги у важкому житті на чужині. Ця віра постійно зростала з переможним кроком Радянської Армії на захід. В її лавах мужньо боролися з ворогом і уродженці Близнюківського району, які в грізну для Батьківщини годину одягнули військові шинелі, стали солдатами і командирами.

Перед відправкою у Німеччину проходила примусова реєстрація осіб політично ненадійних для німецької влади. Старшина із сільуправи вручав повістки на відправку молоді до Німеччини. Траплялися випадки коли молодь себе різала, курили чай, розпалювали часником ноги, жінки натирали груди перцем та часником аби не поїхати на каторжні роботи. Деяким все ж таки після таких мук вдалося залишитися вдома. Понад 2500 юнаків і дівчат було відправлено на каторгу до Німеччини [65].

По селах району відомо багато випадків, коли зрадники видавали старостам і поліцаям військовополонених. Але все одно люди допомагали червоноармійцям.

Населення, що працювало під час окупації отримувало пайок: 300 грам на день хліба, але було і багато голодуючих людей. Німці також гнали з усього району жителів на будівництво доріг, аеродрому у Близнюках. Серед населення поширилось багато хвороб, зокрема тиф. Лікування відбувалось частково і дорого оплачувалось. Існував подушний податок з населення у розмірі 50 крб. на місяць. Земля оброблялась у мізерній кількості. Хто порушував накази старост отримували побої та примусові роботи.

Під час звільнення Близнюків у січні 1943 р. його мешканці на станції Близнюки зустрічали червоноармійців прапором. Але у лютому німці знову захопили село.

 







Последнее изменение этой страницы: 2017-01-25; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.191.168 (0.018 с.)