ТОП 10:

Близнюківщина з 1920 по 1941 рр.



Широку роботу по зміцненню радянської влади проводив партійний осередок. У 1919 р. в Близнюках було утворено ревком на чолі з Скринником К.Є. [25]. На момент встановлення радянської влади на території сучасного Близнюківського району було 26 початкових шкіл та 40 вчителів.

У квітні 1920 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б) було прийнято рішення про створення в Україні комітетів незаможних селян. У селах Близнюківщини створюються сільськогосподарські комуни. Першу комуну було створено у селі Марієнполь (Острівщина) ім. Карла Маркса, куди увійшло 6 сімей. Головою був Нестеренко Мина Пилипович. Своє нехитре майно і роботящі руки віддали колективу Нетеса Олександр, М’ясушкін Мусій, Таніч Никифор, який став партійним секретарем комуни. Хоч і небагато, але в них були диво-машини - трактор «Фордзон», на якому працював Бабак Пилип. Комунари допомагали селянам, останні ж поступово зрозуміли вигоду колективної праці.

Наприкінці травня 1920 р. було утворено комітет незаможних селян, який очолив Коруменко М.А.. Члени разом із виконкомом та земельними комісіями розподіляли землю між безземельними та малоземельними селянами, надавали допомогу сім’ям червоноармійців і найбіднішому селянству, у куркулів вилучали залишки землі, хліба, худоби. Вони допомагали продорганам та продзагонам виконувати продрозверстку. Члени комнезаму ділили поміщицьку землю й віддавали її біднякам, які не мали власних хат. Але виявилось, що ніхто не хотів брати цих наділів. Люди боялися: як то поставити хату на чужій землі? Тоді першими почали брати цю землю і селитися на ній члени комнезаму [В.В. Володченко, персональне інтерв’ю].

Найбіднішим селянам КНС було відпущено по зниженим цінам деякі будівлі з поміщицького маєтку.

Постійного приміщення у КНС не було, всі «справи» організації перебували у голови вдома. КНС створив у селищі хату - читальню, під яку наймали житло у Петрова Олександра. На зібрані серед членів КНС гроші з Близнюків доставляли газети та книжки. Також було створено співочий та драматичні гуртки.

У селі Коростівка (Садове) було організовано КНС, в який входили: Скринник Кіндрат Євменович, Сопільняк (секретар осередку), до революції працював у поміщика машиністом локомобіля, Коваленко О.В, Трохименко В. Г, Трохименко С.Т, Іщенко В. та Кашковар В. Ф.. Комуною керував Скринник К.Є., утриманців було 170 чол., а працездатних – 79 чол. У селі було 47 хат, а населення приблизно 250 чол.

У селі Добровілля було організовано ревком, на чолі з Гутаровим М.Й., а також КНС [25]. З часом було створено сільську раду. Головою Рудаївського КНС був Кондратов Михайло Іванович.

 

2.1 Комсомольські організації на Близнюківщині, утворення Близнюківського району та першої районної газети.

Перші комсомольські осередки у нашому районі почали діяти через три роки після установчого з’їзду комсомолу України, а саме на млині у Близнюках і сільгоспкомуні ім. Карла Маркса в 1922-1923 рр. Організаторами осередку на млині були Бондаренко Петро, Яценко Йосип, Винокуров Володимир, Герасимов Володимир та ін. Одними з перших комсомольців були Мартиненко Архип - працівник однієї з установ Близнюків та Шаповал Іван з Гаражівки.

У сільгоспкомуні ім. Карла Маркса першими комсомольцями були Таніч, Сокіл, Кришталь, Нетеса, Бутко, Шмалько, Чорножуков В., Мігус О. (в 30-ті р. - перший секретар Близнецівського райкому Комуністичної партії України).

24 лютого 1924 р. Чорножуков і Яценко виїхали у Добровілля. Того ж дня провели там збори молоді, на яких Чорножуков зробив доповідь про мету і завдання комсомолу. Після цих зборів у селі почалася організація комсомольського осередку. Першими її членами були Головаш Іван, Тихоненко Степан, Михайличенко Василь, сестри Раїса, Ніна, та Ольга Завгородні. У 1925 р. осередок поповнили Головаш Дора, Рябовол Григорій, Епштейн Петро та ін. [40].

Восени 1924 р. відбулася перша комсомольська конференція у районі. На ній обрали районний комітет комсомолу і першого секретаря райкому - Миколу Крючкова.

Членами бюро близнюківського райкому комсомолу були: Хижняк П. К., Орленко Є. І., Тетерядченко Ф. О., Кришталь М.Г. та ін.

На території сучасного елеватора у ті роки був комсомольський клуб. Приміщення колишнього складу торговця, вміщувало понад 300 чол. У клубі влаштовували концерти, вистави, конференції, мітинги, демонстрували фільми. Біля сцени стояв рояль, привезений з колишнього маєтку пана Коростовцева.

Комсомольці району у 1922 – 1924 рр. допомагали відбудовувати народне господарство. Проводили суботники і недільники, ремонтували промислове устаткування, заготовляли паливо і сировину, брали участь у створені комітетів незаможників, заготівлі хліба. Ліквідація неписемності серед населення виявилася копіткою і тривалою роботою. ЇЇ вдалося завершити аж в 1934 р.

12 квітня 1923 р. - було утворено Близнюківський район із центром у Близнюках [25]. До складу району увійшли Рудаївська, Добровільська і Самійлівська волості. Відкрилась нова сторінка в історії села. Швидкими темпами починає зростати продуктивність млинів, олійниць, які було реконструйовано та розширено, виникають нові підприємства по переробці сільгосппродукції.

Відбулися значні зміни і в культурному житті: було відкрито райсільбуд, бібліотеку, середню школу. У 1924 р. у Близнюках було 35-40 дворів, один магазин і млин [22].

Протягом першого десятиліття Близнюківський район заселявся переселенцями з Полтавщини, Бєлгородщини та ін.. областей. Населення району становило 47795 чоловік, що проживали у 149 населених пунктах. За національним складом: українців було 93,84%, росіян – 4,23%, німців – 1,69% [46].

Після створення комітетів незаможних селян та комун, держава почала проводити політику розселення людей, де були вільні землі. В багатьох селах агітували про переселення по Україні та Сибіру. Багато людей переселялося з Полтавщини, тієї ж Катеринославської губернії на землі Близнюківщини.

В 1921-1922 рр. на місці давніх поселень виникають села Привілля ( на місці однойменного хутора), Новотроїцьке (колишній хутір Пошивальський), Дубинівське, яке проіснувало до 30 - х рр. XX ст., до нашого часу зберігся лише ставок. Всі вони засновані переселенцями з прилеглих територій та українських земель: Київщини, Сумщини, Волині, Полтавщини, Катеринославщини. Існує кілька версій назви Новотроїцького. За однією з них назва села походить від релігійного свята Трійці. За іншою – від назви Троїцького поселення перших переселенців – великої родини Цяпки Михайла. У 1924 р. у балці біля води, за 2 кілометри на південь від села Новонадеждине, виник хутір Володимирський. Засновниками його стали переселенці з Сумської та Київської областей Мисюра Прокіп, Угнич Іван, Яценко Семен. Поступово до перших поселенців приєднуються нові – вихідці з Київської та Волинської областей. Всього прибуло 30 сімей. Вони повністю забудовують односторонню вулицю, яка городами спускалась до ставка. Цей ставок, пошкоджений у роки війни, а пізніше відновлений, існує до нашого часу і є окрасою села. Названий на честь Леніна хутір проіснував до 1951 року, а з 1939 його мешканці поступово почали переселятись до Новонадеждиного.

У 1923-1924 рр. у зв’язку з заселенням хуторів безземельним селянам в основному переселенцями з Полтавщини, яким видавали землю для поселення та обробітку, з’явилися села Петрівське, Шевченкове-1, Шевченкове-2, Воровського, Кірове та хутір Веселий. Раніше ці землі належали поміщикам Галичу та Пукалову [23]. До 1917 р. на цій території була німецька колонія ( проживали німецькі колоністи із Ольхівки, брати Іван, Кустан, Карло Зеліхи). Після 1917 р. їх землі почали заселяти українці, яких приваблював чистий ставок, що ніколи не пересихав, і до нього охоче тяглися люди. Так і виник хутір Охочий. Брати Галичі володіли 60-ма десятинами землі. І села Кірове та хут. Веселий спочатку мали назву Галич та Галич - 2. З 1938 р. с. Галич було перейменовано на Кірове. Ось, що розповідає одна з найстаріших жителів села Кірове Марія Олексіївна Воробйова: «Після Жовтневого перевороту 1917 р. було багато селян, які не мали землі. А були місця, де панів повигоряли чи самі повтікали, а землі їхні пустували. У 1922 - 1923 рр. почали розділяти землі між безземельними селянами. У 1924 р. з Полтавщини (Пирятинський район) приїхали три сім’ї: Антон Миколайович Бедзюк, Олексій Свиридович Воробйов та Сергій Положивець зі своїми сім’ями. Землевпорядники зробили план хутора по обидва боки балки, намітили дві вулиці і почали наділяти садиби. На садибу виділяли по дві десятини землі по обидва боки вулиці. Село мало назву Галич-2, пізніше його перейменували у Веселе. А взагалі на кожну душу наділяли по одній десятині – отже, кожна сім’я отримувала по кількості душ, десятина при дворі – решта в полі. Ці землі раніше належали багатію Михайлу Чорному, звідси й назва ставка «Чорний». У 1924 р. видався неврожай, але на базарі було все. Там можна було виміняти харчі на одяг і навпаки. Важко було, але не голодували. Люди жили дуже дружно, один одному допомагали. В одного був плуг, в іншого – борона, в третього сівалка. Ось так об’єднувались і обробляли поля. Люди поступово обживались. Уже в декого з’явилися корови, коні…» [80].

У 1924 р. з’явились села Червоне, Рясне, Клинове, Менищена, Лугове. До Жовтневого перевороту ці землі належали графу Сумарокову – Ельстону, також там жив барон Фредерік, який мав одну тисячну десятину. Після революції люди з софіївських бугрів потяглися на рівні землі, що розляглися за річкою Самарою і стали там споруджувати нові оселі [14].

Станом на 1 жовтня 1926 р. у Близнюківському районі було 259 населених пунктів, 23 сільради, а населення становило 54086 чол. [33].

Період після встановлення Радянської влади на Близнюківщині з метою боротьби з релігією було зруйновано церкви у селах: Казанську церкву у Ганно-Рудаєве, Церкву Святого Духа у Добровіллі, Миколаївську церкву у селі Якимівка, церкви у Верхній Самарі, Новоукраїнці, Самійлівці, Уплатному. Закрито Свято - Казанський храм у Олексіївці, купол було знято, а в приміщенні розмістився клуб. У 1928 р. було закрито церкву у с. Олександрівка, приміщення розібрали місцеві на будівельні матеріали. Церква Святого Духа у селі Добровілля після закриття у 20-х роках була пограбована, місцеві мешканці розтягнули ікони, здіймали куполи, руйнували і саме приміщення. Ікона святого Миколи до 1997 р. зберігалася у одного з місцевих жителів, а після його смерті діти забрали ікону із села. У 1933 р., не дивлячись на голод, в напівзруйнований храм прийшли віруючі прихожани на Пасхальне Богослужіння, яке, на жаль, супроводжувалось своєрідним концертом, який, за наказом влаштували комсомольці, відстукуючи відрами, горщиками, висвистуючи та викрикуючи. Останнє богослужіння у церкві відбулося у 1942 р. на Іордан [36]. З церкви села Уплатного залишились церковні книги та книга сповіді прихожан.

У кінці 20-х на початку 30-х років було збудовано село Холодне. Наприкінці 1920-х рр. у Олексіївці утворився сільськогосподарський технікум.

25 серпня 1929 р. вийшов перший номер газети «Червона Зірка» у Дніпропетровську. Першим редактором був Баторський. Газета вийшла половинним форматом газети «Правда» на чотирьох сторінках українською мовою, тиражем 2000 примірників. Під назвою вказувалося: «Щомісячна газета Близнюківського РПК, РВК і РКЛСМУ». Таких номерів вийшло два. До 22 травня 1930 р. була створена поліграфічна база у Близнюках. Допомогли поліграфісти м. Павлограда. Поліграфісти виділили не лише обладнання, а направили зі свого колективу кваліфікованих працівників, які мали досвід у виготовлені газет: Кагановського А.С., Білявського С., завідувачем було призначено Житомирського Зіновія.

Редакція і друкарня спочатку розмістились у будинку на території теперішнього хлібозаводу, де в той час був млин. У складі першої редакції, крім редактора Баторського, були відповідальний секретар Орленко Є.І. та літпрацівник Коструб П.

З 20 червня 1930 року газета виходить під назвою «До нового життя», як орган РПК, РВК, РК ЛКСМУ. Видавалась двічі на тиждень на двох сторінках, тиражом 4000 примірників [25]. З 1934 р. вона мала назву «Більшовик», а з 15.05.1938 - «Комуніст». З 1932 р. – редактором було призначено Гармаша Дмитра Михайловича із Полтавщини. З ним приїхав Піскун Микола Максимович. Згодом редактором був Орленко Євдоким Іванович (пізніше направлений у газету «Ленінська зміна»), Ненченко Олесь. Працювали Линник О.А., Стріляєв М.Г.

На початку заснування районки трохи попрацювали у нашій редакції Цюпа І.А. та Боровецький П.А., які після війни стали відомими письменниками.

У 1930 р. було прийнято рішення про будівництво друкарні, яку спочатку хотіли будувати у селі Самійлівка, тому що воно було ближче до м. Павлоград [А.А. Синиця, персональне інтерв’ю].

Трудящі Близнюків виступали ініціаторами збору коштів на підводний човен «Войовничий безвірник», літак «Колгоспниця України» та дирижабль ім.Ворошилова. Жінки Близнюків зібрали на літак 500 карбованців [25].

Трудящі села стали ініціаторами і інших змагань. Залізничник станції Близнюки першими в районі включилися у змагання за гідну зустріч XVII з’їзду ВКП(б) та XII з’їзду КП(б)У. Вони взяли нові підвищені зобов’язання і успішно перетворювали їх у життя. Черговий по станції Кривомазг, ставши на ударну вахту, добився скорочення простоїв поїздів та вантажних вагонів [22].

У період з 1920 по 1930-ті рр. у районі активно утворювалися партійні осередки, комітети незаможних селян, райкоми комсомолу.

На початку в Близнюківському партійному осередку налічувалося 10 комуністів, його головою був активний учасник громадянської війни Кулішенко Григорій Миколайович [22].

 

2.2 Колективізація на території Близнюківщини.

Стало звичним твердження про те, що так звана «колективізація» селянських господарств виявилася потрібною для того, щоб індустріалізувати країну. Справді, індустріалізація здійснювалася передусім на кошти найбільш чисельного та безправного класу радянського суспільства — примусово загнаного в колгоспи селянства.

Проте індустріалізація не була для компартійно - радянського керівництва самоціллю. Воно прагнуло позбавити сільських виробників при­ватної власності, яка забезпечувала їхню економічну незалежність від держави, взяти під свій цілковитий контроль виробництво й розподіл продовольства. Без «колективізації» вожді партії не могли здійснювати в повному обсязі диктатуру, а тому, як це засвідчив досвід 1920 р., не могли домогтися своїх головних цілей усередині країни та на міжна­родній арені [33].

Органи влади готу­валися до здійснення суцільної «колективізації» довго й ретельно. Під час підготовчої роботи стало зрозумілим, що селяни - власники й переважна більшість бідноти не збираються з власної волі вступати до колектив­них господарств. Не допомагали ні пропагандистські зусилля, ні ма­теріальні пільги, що надавалися державою новим колгоспам. Із 1927 р. органи державної безпеки активізували вилучення зброї, яка нагрома­дилася в селах за роки війни. Це означало, що радянська влада всерйоз готується до здійснення колективізації насильницькими методами. Ос­новним було обрано метод "ліквідації куркульства як класу" [61].

Політика "обмеження й витіснення капіталістичних елементів", яка здійснювалася на селі в 1928 - 1929 рр., внесла істотні корективи в соціальний склад селянства. Проведене в 1927 р. ЦСУ УСРР обсте­ження засвідчило, що із загальної кількості 5 млн. 114,7 тис. селянсь­ких господарств до підприємницьких, тобто, "куркульських", можна бу­ло зарахувати за сукупністю соціально - економічних ознак 204,5 тис, тобто, менш як 4%. У 1929 р., коли ухвалювалося рішення про перехід до «ліквідації куркульства як класу» в районах суцільної «колективізації», в Україні залишилося тільки 73 тис. господарств, що використовували найману працю (1,4% загальної кількості). Переважна більшість се­лян, яких статистика зарахувала до куркулів, перейшли на господарю­вання власними силами [61]. Однак політика суцільної колективізації не могла обійтися без "кур­куля". Тому ця соціальна динаміка не популяризувалася. Навпаки, "куркульський" прошарок штучно розширювався.

«Колективізація» розпочалася із порушень тих самих принципів добровільного об’єднання на селі, про які так багато говорили більшовики. Політика Сталіна на селі передбачала не лише об’єднання селян у колгоспи, а й ліквідацію цілого класу хазяйновитих заможних господарів, яких комуністи називали «куркулями». Настрашніше, що кожній сільраді був доведений план «розкуркулення».

На Близнюківщині «колективізація» також відбувалася у гострій боротьбі з селянством, яке не хотіло входити до колгоспів. В якості відчайдушного прояву протесту селяни убивали партійних активістів, знищували колгоспні посіви, псували знаряддя і машини. Так, у 1930 р. вони зіпсували в МТС 10 тракторів. Від «куркульської» руки загинув член буксирської бригади Гаркуша. 1 листопада 1931 р. куркулем Кіпкало, який був розстріляний, було вбито голову колгоспу «П’ятирічка» - Федорчука Федора [25]. Одним із учасників «колективізації» був Черепанцев О.Х.. У 30-х рр., коли він прийшов у якості «уповноваженого», дружина «куркуля» підійшла з-за хати й ударила його лопатою по спині. У заможних селян відбирали худобу, зерно та все, що було.

У 1929 р. в Павлограді була створена підпільна організація, що мала свій осередок і в Близнюківському районі. Бунтівники виступали за приватну власність на землю без всяких колгоспів – земля повинна бути розподілена порівну між усіма. Та вже в лютому ця організація була розгромлена, 27 чоловік засудили до смертної кари. Проте один з організаторів повстання, житель с. Богданівка Кирило Шопін, який в минулому служив у гетьмана Скоропадського отаманом волості, уникнув арешту і приступив до налагодження нових зв’язків між селянами. Саме в цей час в селах та хуторах відбулося інтенсивне усуспільнення землі, худоби і реманенту, утворились комуни. Організаційним центром повстання стали села Богданівка і Тернівка. Щоб залучити до своїх лав якнайбільше народу, ініціатори били в церковні дзвони і кого добровільно, кого примусово, брали в ряди повстанців. Тому, хто сумнівався в успіху, радили в разі арешту твердити, що його забрали силоміць [78].

Глібов Костянтин і Воронкін Архип розподілили завдання і направили до інших населених пунктів людей для організації збройного виступу. Повсталим здавалося: достатньо їм висікти бодай одну іскру, щоб піднялося все селянство України. Однак пригнічене непосильними податками, розоренням господарств, хлібозаготівля ми і репресіями селянство не охоче ставало на бік повстанців. Все ж, озброєна вогнепальною та холодною зброєю, група направилася до Богданівки. Щоб убезпечити себе, вони взяли під контроль міст та обірвали телефонну лінію. Однак голова однієї з сільрад встиг повідомити про повстання до Павлограда [78].

Надвечір до села прибув загін міліції, проти якого відкрили вогонь. Плани повстанців не спрацювали, бо проти селян уже була задіяна оперативна група ДПУ. Дізнавшись про те, що їм протистоять добре озброєні сили міліції та ГПУ, селяни не наважилися вступати з ними в сутичку, лише поквиталися з радянськими активістами, керуючись почуттям помсти: «Ви над нами знущались, тепер ми над вами».

На закритому суді 7-19 травня того ж року були винесені вироки, 27 чоловік розстріляли, але не всі учасники повстання були заарештовані. Серед них Ф.Мелешко, який втік до Часов Яру, де познайомився з Кривенком. Через Т.Жука вони тримали зв’язок з селянами хутора Веселий, на луках якого провели нараду по підготовці нового повстання. Керівником збройного повстання обрали Д.Москаленка, жителя села Добренька, який мав 40 десятин землі. При обговоренні деталей підняли питання про військового керівника – ним став Федір Мамренко, підпоручик. Житель хутора Веселий Г.Соколовський проінформував про те, що брат його зятя Андрія Богуна (учасника махновського руху) знає, де на броду через річку Самара заховано 600 гвинтівок і два кулемети – з трофеїв махновців часів громадянської війни. По справі всі учасники були заарештовані після ліквідації групи Архипа Воронкіна, а Ф.Мелешко переховувався в садибі В.Жука. Із протоколу допиту Т.Жука: він повернувся зі степу, сів вечеряти, коли до хати зайшли голова сільради і чекісти. На запитання чи є в хаті чужі, відповів, що нема. Коли почали обшукувати хату, в конюшні, в яслах для сіна знайшли Ф.Мелешка. Як вийшло, що не Андрій Жук, а дід Терешко Жук були прив’язані до справи, не зрозуміло. На допиті Ф. Мелешко назвав причину, по якій виступав проти радянської влади: «Щоб вийти з положення, коли селянину жити погано, держава грабує селянина».

« Мій дід Т.В.Жук відбував покарання в районі річки Печори, - згадує А.Г.Жук, внук Т.Жука, виходець з Верхньої Самари, - на етапі дуже захворів, але залишився живим тільки завдяки тому, що в конвої був чи то родич, чи то кум, який посадив його на сани і таким чином доправив до табору. В таборі був такий випадок (розповідав мій дядя Вася, менший син діда): за якусь провину весь барак вигнали на вулицю взимку і до ранку ті, які були всередині кола, померли від задухи, а ті що з краю – замерзли… Після таборів мого діда направили на будівництво Біломор - каналу, де умови теж були нестерпними. Лише у 1989 р. діда була реабілітовано як жертву політичних репресій» [4].

На хуторі Зубове у 1929 р. у Зубова Олександра Сергійовича та Ольги Романівни відібрали все майно і вони були змушені податись до м. Лозова. Знайшли пристанище у родичів в старому дерев’яному сараї. Надзвичайно важко жилося цим двом старим людям. Ольга ходила на залізницю збирати вугілля аби було хоч чимось протопити у хаті - сараї, Олександр - на поле збирати колоски. У 1935 р. чоловік помер від застуди, а на початку війни у 1941 р. - Ольга. Так безславно закінчилась історія родини Зубових, засновників хутора [М.Я. Волков, персональне інтерв’ю].

У період «колективізації» німців у Водяному не стало. Колонію вивезли. Усіх до одного відправили бозна - куди і оголосили їх ворогами народу. Майно розділили поміж тутешніми сільськими пролетаріями. Згодом замість німців на постійне мешкання завезли переселенців з Курської та Орловської губерній Росії. Але декілька німецьких сімей все ще залишилось жити. Село було інтернаціональне: тут проживали німці, українці, поляки, росіяни [24].

Пропаганда на той час уже втовкмачила в темні голови принципи класової боротьби: якщо у твоїй коморі пусто - візьми з сусідської, де повно. Верховодили «розподільниками» Яровий та Пуковецький. Обоє зовсім безграмотні, але щоб на офіційних паперах ніхто цього не помітив ( бозна, хто, де та коли ті папери буде читати), - їх, замість «Хрестика» і «Нулика», навчили малювати на місці підпису початкові літери своїх прізвищ - «Пук» і «Яр».

В селах Всеволодівка та Водяне «класових ворогів» визначали по дахам. Якщо хата під залізом - куркуль, під соломою-середняк. Бідняк хату крив очеретом. Під залізом хат було дуже мало. Тому, розділивши майно між собою, КНС дуже не розбагатіли. Тоді приступили до розподілу майна «солом’яних» хазяїнів. Але ж хто добровільно піде зі своєї садиби? Втім були такі, що, кинувши геть усе, повтікали на Донбас. Цим самим врятували себе і своїх дітей. Однак більшість - селянське ядро народу, носії вікової культури нації - ці швидше самі в землю ляжуть, ніж підуть з неї. Проте їх ніхто й не питав: хочуть вони чи не хочуть кидати свої домівки? Їх просто рішення «пуків» і «ярів» виганяли з власної хати [24].

З Водяного та Всеволодівки та інших навколишніх сіл потяглися валки: вивозили «розкуркулених». По етапу відправляли чоловіків. Частину жінок заставляли працювати. Про дітей «потурбувалася» влада. У Водяному створили дитячий притулок, у якому були діти розкуркулених. У притулку дітей голили і перевдягали у форму: білі балахони, схожі на нічні сорочки. Вони були єдиною одежиною на тілі. Діти мерли щодня, іноді по кілька душ. Ховали їх тут же, неподалік притулку. Копали ями самі ж дітлахи: старші і здоровіші, які могли ще тримати в руках заступ. Клали в маленьку яму голими, без труни по кілька тілець одразу і насипали зверху невисокий земляний гробик. Ховати з хрестами сільрада забороняла, у такий спосіб боролася з релігією [24].

Страшні роки «колективізації» не обминули і хутір Веселий. Родина Сіврюкових потрапила під «розкуркулення». Сергія Сіврюкова забрали на заслання у Мурманську область. Його дружина Настя з дитиною на руках пішла шукати кращої долі. Подалася на станцію Дубове, щоб виїхати з району, адже вона знала, що її чекала доля чоловіка. Неподалік станції, її наздогнала міліція, схопили і теж заслали у Мурманську область. Одного дня до них приїхала мати Анастасії Сіврюкової, щоб забрати їх додому, привезла новий одяг. Зібравши речі, Сіврюкови вирушили в дорогу, проте побачивши їздового, Сергій Сіврюков сказав своїй дружині, щоб з матір’ю і дитиною йшли без нього. На запитання їздового вони відповіли, що приїхали у гості до Сіврюкова. Дійшовши до першої залізничної станції у тих краях, вони купили квиток і приїхали до Лозової. Доля Сергія Сіврюкова до цього часу залишилася невідомою [М.Я, Волков, персональне інтерв’ю].

Взагалі Близнюківський район за довідкою ОГПУ мав у 1930 р. найбільшу в області кількість експертних господарств і господарств, що підлягали «розкуркуленню». Це говорить про те, що люди тут жили заможно. Розстріляні за повстання були переважно ті, хто до революції був хазяїном, мав багато землі та реманент. Сьогодні можна було б сказати, що ці люди досягли життєвого успіху [11].

Незважаючи на свавілля, яке чинила влада на селі, серед близнюківців були «перевертні», які брали активну участь у так званій «колективізації». Це були Кондратов Михайло Іванович, Черепанцев Олександр Хрисанфович, Плющ Юхим Іванович та Скрипник Феодосій Андрійович (Плющ і Скрипник - направлені із Дніпропетровська) та ін.. Працьовиті селяни Близнюківщини працювали на своїй землі без вихідних та відпусток, вирощуючи хліб, а тут приходить «совєтська влада» і за допомогою місцевих перевертнів, які були нестулепні самі господарювати і відбирають у людей хліб та інші продукти, викидають з хат, заганяють насильно у колгоспи, вивозять у вагонах для худоби людей на Північ та Схід. Зграя «радянських уповноважених» викинула з власної хати працьовитого селянина, відібрала хліб, який він зібрав і все це з «могутнім» аргументом - «ти куркуль».

1929 р. став роком створення у Близнюках машино - тракторної станції (МТС) - для забезпечення успішної колективізації. У 1930 р. в МТС налічувалося 44 трактора [25]. При МТС були організовані курси трактористів. Першим директором був Воровський, потім з 1931 р. - Торбін Андрій Романович. Завідувачем політвідділу МТС був Щербаков Федір Дмитрович.

Торбін Андрій Романович (1892 - 21.06.1942) - народився у Новомосковську Дніпропетровської області в селянській сім’ї. З 1926 р. - голова Софіївського райвиконкому Дніпропетровської обл. У 1929 р. направлений у наш район для зміцнення керівних кадрів. Працював директором млин заводу № 6. З 1931 р. - директор Близнюківської МТС [78].

05.05.1935 р. у день радянської преси при політвідділі МТС вийшов перший номер газети «Більшовицький стерновий». Редактором був Потапенко М.С. У цій газеті М.А.Коруменко друкував свої вірші: «Робітникам політвідділу» - поздоровний вірш на честь роковин політвідділів, а також «Більшовицький урожай» [25].

Районна газета активно сприяла проведенню генеральної лінії партії на селі, сміливо викривала на своїх сторінках недоліки в роботі та дії антирадянських елементів. Особливо була розгорнена боротьба проти куркульства, яке надавало жорстокий опір колективізації. У цій боротьбі використовувалися різні жанри, зокрема нерідко застосовувались карикатури [А.А. Синиця, персональне інтерв’ю].

Газета широко висвітлювала та розповсюджувала кращий досвід колгоспів та радгоспів, передових людей колгоспного виробництва, сприяла розгортанню соціалістичних змагань, становленню таких передовиків колгоспного виробництва у перші роки колективізації, як Ніна Мироненко- бригадир колгоспу «Комінтерн» (пізніше «Радянська Україна»), Вдовенко із колгоспу «Друга П’ятирічка” (пізніше радгосп ім.газ.Известия), Сидоренко із колгоспу «Нове життя» (пізніше колгоспу ім. Ілліча), згодом перших орденоносців серед працівників сільського господарства Близнюківщини. Усіх їх відзначили орденом Трудового Червоного Прапора, а нагороди в Москві вручав сам Калінін.

Колгоспні ватажки М.Грищук, П.Панасовський просто зобов’язані своїм висуванням райгазеті. Коли, наприклад, вирішувалось, кого рекомендувати головою правління у створену артіль «Комсомолець», то начальник політвідділу Близнюківської МТС Щербаков вважав за потрібне продивитися підшивку газети і, знайшовши там статтю М.Піскуна про секретаря комсомольської організації цього колгоспу Миколу Грищука, поїхав у господарство, перебалакав з людьми, з цим енергійним юнаком, перконався в правильності підмічених рис в газеті і порекомендував його колгоспним зборам: « Господарство носить назву «Комсомолець», нехай і голова буде комсомолець, пропоную Миколу Грищука». Деякий час районна влада висувала Грищука на посаду директора Криштопівської МТС [А.А. Синиця, персональне інтерв’ю].

З 1929 р. у селах району почали утворюватися колгоспи. На землях поміщика Мічкуса у с. Тимофіївка у 1928 р. було створено комуну. Головою обрали Нестеренка, а потім - Чорновола. В 1934 р. комуну було розформовано на колгоспи, в Берестовому створюється окремий колгосп ім.Сталіна.

У травні 1934 р. на садибі Близнюківської МТС було організовано першу районну сільськогосподарську виставку, на якій демонструвалися досягнення колгоспів, окремих селянських господарств, шкіл району. Понад 2000 експонатів були розміщені у відділах рільництва, садівництва, городництва, бджільництва, тваринництва, кустарних виробів тощо.

Колгосп «Майбутня комуна» було організовано в 1929 р. у селі Садове, одночасно створено сільську раду і профорганізацію. В колгосп увійшла більша частина населення, але він проіснував півтора року і його розформували. Все колгоспне майно - нерухомий інвентар і худобу було передано колгоспу «Далекий схід» (село Миролюбівка), а тут був створений радгосп, який спершу носив назву ім. Скрипніка.

У листопаді 1931 р. жителі Добровільської сільради виступили ініціаторами збору коштів на моторизацію прикордонних військ Червоної Армії і викликали на змагання трудівників навколишніх сіл.

 







Последнее изменение этой страницы: 2017-01-25; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.85.245.126 (0.016 с.)