Близнюківщина у період Жовтневого перевороту 1917 р., українсько-радянської війни 1917 - 1921 рр., встановлення радянської влади 1919 р.

Перша світова війна та викликаний нею спад життєвого рівня спровокували новий революційний вибух. Тяжким тягарем на плечі селян лягла Перша світова війна. Половина чоловічого населення Близнюків була мобілізована в армію. Багато селян залишилось без годувальників та коней. Знизився рівень врожайності.

Центральна Рада, що виникла внаслідок Лютневої революції 1917 р., як український національний парламент, проголосила курс на побудову демократичної автономної республіки, врегулювання відносин між робітниками та підприємцями, на самостійне проведення аграрної реформи в Україні [61].

Селянство Близнюківщини, розраховуючи на задоволення Центральною Радою своїх земельних потреб, виступило у підтримку реформ.

Починаючи з 1917 по 1921 рр. в Україні тривала Радянсько-українська війна між Радянською Росією та Українською Народною Республікою (УНР), як складова частина громадянської війни на території колишньої Російської імперії. 25 грудня 1917 року, за сприяння Ради народних комісарів Росії, більшовики провели в м. Харкові Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому проголосили створення Радянської УНР зі столицею Харкові. Українська Народна Республіка на чолі з Центральною Радою визнавалася нелегітимною. У грудні 1917 року більшовицькі загони почали поступово просуватися з Радянської Росії та захоплювати одне слобожанське місто за одним, Центральна Рада тривалий час не могла зважитися на початок військових дій.

Про Жовтневий переворот 1917 року в селах краю стало відомо у грудні цього ж року. У той час між військами УНР та більшовиками точилися бої за станцію Лозова. Внаслідок боїв війська УНР змушені були відступити, а залізнична станція була захоплена більшовиками. Новину селянам привезли з Лозової, дізнавшись від більшовиків-червоногвардійців [46]. У селі Рудаївка було створено перший волревком. Волосним комісаром було обрано Софона Крята, який був гаражівським ковалем. Софон Володимирович Крят народився у 1878 р. в селі Гаражівка. Учасник Першої світової війни. Був єфрейтором. Кавалер двох Георгіївських хрестів. Волревком брав на облік все майно поміщиків, яке вони кинули на призволяще, тікаючи за кордон або ховаючись у своїх родичів [12].

Пани Касперові, Коростовцеви та ін., налякані грізною революцією, покинули свої родинні гнізда і розбіглися хто куди. Поблизу села Гаражівка - в Роздолівці - панувала власниця декількох тисяч десятин землі Наталя Касперова. Там залишився у той час її маєток [77].

Іван Максимович Шаповал, майбутній відомий письменник, у 1919 р. був писарем волревкому. В ті роки йому доводилося їздити з Софоном Крятом і брати на облік майно, що залишилося від панських маєтків. Як він згадував, у маєтку Касперової люди вибили вікна, поламали меблі, понівечили сад, декоративні дерева були порубані. Софон Крят, подивившись на все це, говорив: «Краще тут школу зробити...» На зборах селяни сказали: «А чого дивитися, якщо панське, то трощи все до кінця!» [77].

У подвір’ї Ігора Коростовцева з Близнюків (Садове) та сама картина. Охочі до скарбів рознесли величезну бібліотеку, шукали у книжках гроші, розкидаючи їх на підлогу або забирали папір для курива. В бібліотеці стояло піаніно, яке за вказівкою Софона Крята, було перевезено до районного клубу. У подвір’ї повний розгардіяш, блукають недоєні корови, швендяють круторогі воли, коні шукають поживи. Місцеві мужики приходили і забирали все, що їм трапиться на око: забирали волів, коней, дійних корів, а деякі добралися і до панських хоромів – тягли звідти одіж, меблі, ліжка, подушки. У пана Коростовцева була єдина на весь район автомашина фірми «Рено». Поляк Петро Вікентійович Рожковський працював у пана шофером, але після подій Жовтневого перевороту 1917 р. у громадянську війну пішов воювати за радянську владу [77].

З року в рік панські будинки розвалювалися. Селяни охоче забирали цеглу, черепицю, залізо і несли до своїх садиб. З часом від панських будинків і сліду не лишилося. Тільки купи битого скла, цегли, каміння. Знищено чудові ставки і садки. На місцях, де стояли будинки, з’явилися тваринницькі ферми, свинарники тощо [12].

«При зустрічі з жителями села Іванівка я почув, що сюди, перед війною, приїздили дві доньки поміщика Коростовцева, - згадував І.М.Шаповал. – Вони зверталися до сільради за довідками про те, що працювали в Іванівській школі. І довідки їм були потрібні для оформлення заслужених пенсій. Навідалися і вони до батьківського будинку, в якому він відкрив першу безкоштовну школу. У цій школі вчився і я. Моєю вчителькою була Марія Леонідівна Коростовцева. За її підписом я у 1918 році одержав посвідчення про закінчення Іванівської початкової школи» [12].

Будинок Леоніда Коростовцева у перші роки громадянської війни було зруйновано. Книги з панської бібліотеки валялись під ногами. Один дід взяв том енциклопедії Брокгаузе – Ефрона, полистав і кинув у піч. Любителі коштовностей зруйнували і останнє притулище предків Леоніда Коростовцева — родинний склеп, де стояло п’ять трун, але нічого з того, що шукали, вони не знайшли [77].

Селяни, у червні 1917 р., у селі Добровілля, почали захоплювати поміщицький і куркульський хліб. Зокрема, група селян поділили між собою 77 десятин посівів урожаю, що належали заможному селянинові Коваленку [25].

В селі Надеждино поміщик Телєпнєв втік за кордон, а селянам довелось господарювати самим, що в 1918 р. призвело, до братовбивчої війни, зокрема між Терентієм та Олександром Зубрилкіним: один був за червоних, другий-за білих. Стрілялися [9].

Велетенські хвилі Жовтневого перевороту докотилися і до Острівщини. Втік поміщик Вольф, господар Марієнполя, на якого працювала біднота [72].

6 квітня 1918 р. гайдамаки Армії УНР зайняли ст. Лозова. За 10 км. від ст. Лозової на південному напрямку ст. Рудаєво була зайнята більшовиками. Отаман Волох, почувши що у ст. Рудаєво стоять червоні, через півгодини на потязі гнав своїм куренем у той бік, а «чорні гайдамаки» та дві Гордієнківські сотні теж приготувалися до виступу. Ст. Рудаєво зайняли зненацька, але червоні вводили в бій все нові і нові частини. Тим часом до ст. Лозової з Харкова прибув потяг, з двома куренями німців, а попереду нього бронепотяг. Довідавшись про бій під Рудаєво, німці не дали можливості виїхати ешелону українських вояків, проскочили вперед самі, але через півтори години їхній ешелон від’їхав назад, отримавши відсіч. Отаман Волох зі своїми «червоними гайдамаками» залишився сам-на-сам з більшовиками, оточений майже з сіх боків, але це йому не заважало втримувати залізничну станцію. У наступ з Лозової на підмогу прийшли «чорні гайдамаки» та Гордієнківські сотні, а за ними позаду пішли і німецько-австрійські війська. Станція Рудаєво було повністю зачищена від більшовиків. Багато українських вояків «червоних гайдамаків» було поранено та вбито. Самого отамана Волоха було поранено багнетом у руку. Після розвідки та відпочинку, гайдамакам та запорожцям було дано наказ робити наступ на Слов’янськ. Більшовики намагалися стримувати гайдамаків, але їм не вдалося і вони відступали. Гайдамаки зайняли ст. Близнеці.

У той час українські війська за допомогою вояків країн Троїстого союзу розпочали звільнення України від більшовиків. У середині квітня 1918 р. у Близнюки ввійшли австро - німецькі війська. З ними повернулися і колишні поміщики. На Близнюківщині було встановлено владу Української Держави очолюваної гетьманом П.Скоропадським.

В 1918 р. у село Старі Близнюки (Короставка) разом із австро- німецькими військами повернувся поміщик Коростовцев. За допомогою німецьких солдат він повернув частину розібраного селянами майна. Внаслідок насильного повернення, населення села вчинило розправу над німецькими солдатами, в результаті якої один солдат - німець загинув. Селянин, який вчинив розправу залишився невідомим. Тоді німці зігнали на площу до панського будинку всіх жителів села, включаючи дітей, жінок і старих людей, кругом села поставили гармати, навели їх на площу і поставили вимогу: якщо через 24 години винні в нападі на німецьких солдат не будуть видані - село, разом із жителями, буде стерте з лиця землі гарматним вогнем. Тільки наступ Червоної Армії врятував людей і село від загибелі [В.В. Володченко, персональне інтерв’ю].

Після відступу австро-німецької військ село захопила армія Української Народної Республіки. Свого часу наступали білогвардійці - денікінці. У Близнюках тривала запекла боротьба. На Близнюківщині були формування Революційної повстанської армії України (більш відомої як махновці, повстанці) та Армія Української Народної Республіки (більш відомі як петлюрівці, козаки та гайдамаки). Криваві бої точилися під Башилівкою, Верхньою Самарою, Олександрівкою, Добровіллям, які потім були захоплені Червоною Армією, що вибила білогвардійців [25].

Махновці були на Близнюківщині чотири рази. Одні селяни підтримували махновців та йшли у їхні ряди, інших забирали не за власною волею. Один з солдатів червоноармійського кавалерійського полку П.Пшеничний згадував: «Одного разу після тяжких боїв наш загін зупинився в Роздолівці. Командир загону дозволив мені відвідати домівку. Через три дні я вже зібрався повертатись у загін і вийшов на вулицю в повному обмундируванні, з гвинтівкою і гранатами на поясі. Раптом переді мною виріс вершник. Він проїхав повз мене, навіть не поцікавившись, хто я. В село заїхав якийсь загін. Як з’ясувалось пізніше, це були махновці. Мені просто пощастило. Перечекавши, поки вони поїдуть далі, я благополучно добрався до своїх» [50].

Коли гайдамаки Армії Української Народної Республіки проходили у наших краях неподалік села Добровілля у глиницях вони постріляли молодих парубків. Причиною цього став випадок: петлюрівці їхали на конях, на зустріч їм йшли хлопці. На запитання: «Хлопці, Ви звідки?», вони відповіли, що тутешні з Добровілля. Гайдамаки (у радянській історіографії петлюрівці) подумали, що хлопці мали на увазі добровольці у Червону армію і таким чином погнали у глиниці та розстріляли.

У січні 1919 р. Близнюки були захоплені частинами Червоної Армії. У Рудаєво з лютого почав діяти волревком. Відбулася конфіскація поміщицьких земель. Були націоналізовані мельниці, маслобойні та ін. підприємства.

Але на початку червня 1919 р. частинами Дроздовської дивізії денікінці захопили Близнюки. Одразу ж після захоплення запропонували обрати старосту. У Короставці ним став Грицько Притула. Довелось більшовикам тимчасово відступати, залишити волревком. Білі зайняли села, почались арешти комуністів, співчуваючих. Діяв Військовий польовий суд. Один за одним оголошували смертні вироки тим, хто прихильно ставився до більшовиків. Карали на смерть співчуваючих Скорохода та Коловойду – робітників, які жили у Рудаєво, а працювали у Близнюках на млині.

У селі Добровілля у період боротьби проти австро-німецьких військ та денікінців голова Волосної Ради Г.Ф.Федорченко очолював створений групою селян партизанський загін, який діяв в районі Павлограда, Краснопавлівки, Близнюків і Добровілля [47]. В роки радянсько-української війни у Добровіллі діяли більшовицькі партизанські загони, очолювані С.Будинським та Є.Кучеренком. На території села відбулося кілька збройних сутичок з білогвардійцями, махновцями та вояками української армії. Від рук махновців загинув комбриг М.А.Карпенко, який працював у штабі Фрунзе, житель села Т.Л.Кузнецов та ін. Влітку 1919 р. під час бою з денікінцями, загинули комісари Добригін і Канісов [25]. У селі Криштопівка від рук махновців та денікінців загинули 36 радянських активістів. У селі Верхня Самара влітку 1919 р. п’яні білогвардійці вбили хлопчика-підлітка Панаса Шатохіна. Хлопець побачив п’яних білих, які почали стріляти і побіг заховатись у волревком, але його наздогнали бійці і порубали шаблями [19].

У 1919 р. коли Червоні були на Близнюківщині, у село Іванівка завітав якийсь чоловік у запитав у Марка Мірошниченка, радянського активіста: «Де тут живе пан Коростовцев?». «А що у вас до нього?» - запитав Мірошниченко. «Та приніс листа від сина». «Покажіть», - поцікавився Марко Петрович.

Мірошниченко з листа довідався, що син поміщика Коростовцева Віктор відступав з Армією Української Народної Республіки під натиском Червоної Армії, його було поранено у ліву руку. Він просив батька якось довідатись до нього і допомогти у біді.

«Пішли зі мною до волревкому там розберемось» - сказав Мірошниченко, ховаючи листа у свій портфель.

Того ж дня до Слов’янська за адресою, вказаною у листі, помчалися два більшовики Павло Миколаєнко та Іван Пирогов. Вони заарештували сина і привезли з перев’язаною рукою до волревкому. Дізнавшись, що В. Коростовцев у волревкомі, ганно-рудаївські незаможники збіглись. До волревкому в блискучому фаетоні прибув пан Коростовцев зі всією родиною. Він благав керівників волревкому віддати сина на поруки.

М.Мірошниченко нагадав панові, як у травні 1918 р. заскочив з німцями вночі В. Коростовцев до його хати. Німецький загін на чолі з Коростовцевим нишпорив по всіх хатам, шукаючи партизанів. Мірошниченку вдалось вискочити через вікно, захопивши 12-ти зарядний револьвер. Прибулі почали роботи обшук, знайшли в зачіпку приховану дружиною Харитиною Сергіївною два нагана. Побили її канчуками, але з собою не взяли, слідкували, чи вночі не з’явиться чоловік партизан М.Мірошниченко [77].

Віктора Коростовцева направили у Павлоград, де ревтрибунал засудив його до страти. Не забув цього старий пан Леонід Коростовцев. Він вичікував у маєтку слушного часу. Влітку 1919 р. денікінці з’явились у селі. Почались арешти підозрілих, які підтримували незаможників, яким тоді нарізали панську землю. У липні цього ж року в Іванівку прибув каральний загін. Його очолював капітан Іванцов. Штаб загону оселився у будинку під залізним дахом, який належав волосному старшині.

Капітан знав кого шукати. Своїх карателів із сином куркуля Чорного він послав розшукати і привести до штабу дружину комісара Півдня по забезпеченню фуражем червоної кавалерії М.Мірошниченка – Харитину Сергіївну. Захопили її і привели у штаб. Почався допит: «Признавайся, де твій комісар? Де партизани, де зброя? Кажи, бо закатуємо». «Не знаю, нічого не відаю» - відповідала дружина Мірошниченка.

Харитина Сергіївна мовчала і капітан наказав вивести її і добряче всипати. Жінка від побоїв знепритомніла. За спогадами Я.Г.Столяренка мешканця села Іванівка її допитували, не чули відповіді. Тоді роздягли, скинули обличчям вниз на землю, четверо стали ногами на її руки й ноги, а п’ятий наступив на волосся голови і почали шмагати шомполами. Вона мовчала. Один вихопив ніж і почав на ногах відрізувати шматки тіла та кидати собакам. Вона знепритомніла. На неї знову вилили відро води. Потім відрубали шаблюкою косу, а потім викинули у двір. Двоє місцевих сховали її від переслідувачів.

На другий день білогвардійці довідались, що вона жива, кинули на пошуки її вбити. Але люди вивезли її з Іванівки і сховали у хаті Миколи Володченка. Знайшли бабусю, яка почала хвору лікувати травами. Знівечена, почала видужувати. У хуторах, недалеко від Іванівки, переховувались партизани.

У селі Веселе у 1919 р. місцевий житель К.П.Завгородній переховував у себе вдома більшовиків [19]. Одержавши комуністичну ідеологічну підготовку був зв’язківцем, розвідував сили денікінців, які на той час стояли у нашому краї. Один з заможних селян доніс білогвардійцям, що Завгородній переховує партизан. Після цього загін вершників з тачанкою попереду увірвався у двір даного мешканця. Почали допитуватись, де знаходяться С.Горбач, Г.Порфилко та М.Куліш. Більшовики знаходились у конюшні, з якою через чорний вхід можна було втекти на город. Завгородній зробив вигляд, що нічого не розуміє і йому добряче всипали. Тоді підпоручик Тихоненко взяв підписку про видачу більшовиків у триденний термін і умовно звільнив. Після цього дані особи пішли у червоний загін петропавлівських партизанів вести боротьбу на боці червоних.

По селах тривали місцеві бої, панувала розруха. Як згадував К.П.Завгородній у 1920 р. він їхав з невеликою групою з хутора Дмитріївського Рудаївської волості. Перед глибоким яром за спиною вони почули погоню вершників, які стріляли по ним. Вони почали відстрілюватись, не стишуючи ходу коней. Коли кінь під одним з переслідувачів рухнув на землю, тягнучи за собою вершника, останні два повернули коней назад і зникли [19].

Влада мінялась часто. То білі, то червоні, то петлюрівці, то махновці, то німці. Скільки перемін побачила і відчула близнюківська земля. Восени 1919 року, оточена зовнішніми та внутрішніми ворогами, Українська Народна Республіка зазнала військової поразки. 12 грудня 1919 р. Харків став знову радянським. У його захоплені брали участь латишські стрільці, 42-а стрілецька дивізія та 8-а червонокозацька дивізія під командуванням В.М.Примакова. Захопивши Харків, частини без перепочинку гнали білих у південному напрямку. Кінно-інженерна сотня, якою командував І.Мец, в селі Мечебилове, за 25 км. від Близнюків, зупинилася, щоб дати відпочити вимореним коням, підгодувати їх.

І.Мец згадує: «Ввечері до мене в штаб прибігло троє молодих козаків – підривників М.Коруменко, В.Михайличенко та П.Пащенко. Хлопці сказали, що вони родом з Короставки, стали прохати, щоб я відпустив їх додому, до прибуття туди сотні. Я пояснив їм, що село в руках білих. Та мої докази на них не вплинули. Довелось пообіцяти відпустити їх на другий день. І я відпустив їх, суворо-пре-суворо наказавши бути обережними, у випадку зустрічі з білими у бій не встрявати, негайно повертатися у сотню і про все доповісти мені» [30].

Найшвидше осідлавши коней, хлопці рушили додому в Короставку. Проїхавши кілька хуторів та німецьку колонію зупинились у хуторі Саксаганському за 1,5 км. від станції. У хуторі підгодували коней. Почали стежити за станцією, яку з хутора добре було видно. Біля паровоза з двома товарними вагонами метушилися люди, здається військові. Нараз там піднявся стовп чорного диму і рознісся вибух. Хлопці вирішили наздогнати білогвардійців, які готувались підірвати станцію.

«Ми відкрили огонь по паровозу, вагонах. Ті, що метушились на коліях, кинулись до вагонів. Паровоз, давши гудок, рушив з місця, і, набираючи швидкість, заховався у залізничній посадці у напрямку Барвінкове», - згадував ветеран Червоного Козацтва М.А.Коруменко [30].

Забувши наказ сотника, хлопці миттю опинилися на конях і помчали на станцію. Там їх радо зустрічали залізничники, які повідомили, що білогвардійці чекали нападу з Лозової, а почали стріляти майже з протилежного боку. Вони подумали, що їх оточили і зразу ж втекли. Поговоривши з залізничниками, Коруменко взяв курс у своє село Короставку. Ось, що він згадував про приїзд у рідне село Короставку: «Тільки-но я виїхав за Близнюки, побачив попереду сани і наздогнав їх. Правив кіньми наш односельчанин Іван Комісаренко. А санях лежав якийсь солдат у сірій шинелі…Я впізнав у ньому Петра Іщенка. Того самого про якого ходили чутки, що він денікінцями був призначений помічником коменданта при ст. Близнюки…Я обігнав сані і помчався у село. На подвір’ї Грицька Притули (старости Короставки), впізнав кількох чоловік. В цю ж мить з конюшні вискочив якийсь солдат з гвинтівкою. Він хотів вистрілити в мене. Мій кінь одним стрибком опинився біля нього і клинок повис над головою солдата. Мужики придавили солдата до землі, а на моїй руці, що тримала клинок, теж повисло кілька чоловік. Як потім з’ясувалось солдат виявився червоноармійцем, якого білогвардійці взяли у полон. Коли білі відступали, солдат вкрав гвинтівку і заховався у конюшні. Почувши мій голос, він подумав, що червоноармійці прийшли і вийшов на вулицю, але, побачивши лампаси, прийняв мене за білого. Владнавши це непорозуміння, я запитав про Петра Іщенка і виявилось, що це не правда, що він був помічником коменданта ст. Близнюки….» [30].

Наступного дня частини Червоних козаків були уже в Коростівці, а звідти, через Добровілля, рушила на Гришино (нині Красноармійськ Донецької обл.). Коли білогвардійці у грудні 1919 р. відступали вони зупинились у селі Верхня Самара, шукаючи голову земельної комісії Марка Максимовича Шатохіна, якого їм ще влітку видав хтось з місцевих і вони його сильно побили. Взимку повернулись знову, щоб розстріляти. Але Шатохіна переправили в ліс, куди білогвардійці боялись зайти [19].

У грудні 1919 р. частини Червоної Армії встановили в Близнюках Радянську владу. Почали створюватися волревком, комітети незаможних селян, комуни.

Більшовикам доводилося тимчасово відступати, залишати волревком. Білі зайняли села і почались арешти комуністів. Діяв Військовий польовий суд. Один за одним виносили вирок тим, хто прихильно ставився до більшовиків. В цей час спалахнула нова біда - епідемія тифу, який дістав назву «іспанка». Багато померло селян із Близнюків.

Перші роки Радянської влади на селі були напружені.

У серпні 1918 р. в село Самойлове (тепер Криштопівської сільради) для встановлення Радянської влади було прислано комунара із Краматорська Якова Федоровича Рибалка, Назара Потаповича Коструба та І. М. Сиротіна. Вони у Криштопівці та Самійлівці організовували розподіл панської і церковної землі, конфіскацію майна і передачу його селянам. На той час основна частина земельних угідь знаходилась у руках поміщика Абдули [71].

Влітку 1919 р. червоні і партизанські загони тимчасово відступили. Поміщики та заможники зводили з членами селянських рад рахунки. У селах Самійлівка і Криштопівка налетіли загони полковника Бикова. Самійлівські радянські активісти не встигли відступити, тому довелося переховуватись. Білі не стояли в селі, лише навідувались час від часу. Комунари, скориставшись нагодою, створювали партизанський загін. Наближалась осінь. Коструб пішов у сусіднє село по віялку. Пішов вранці, бо вночі мав прибути зв’язковий з повстанського загону, який діяв в районі Петропавлівки та Павлограда. З ним намічалося домовитись про спільний виступ. Але на село налетів білогвардійський загін, який блокував усі шляхи і стежки. В хатах, в очеретах, в степових балках і перелісках нишпорили білогвардійці у пошуках комунарів. Вони виявили радянських активістів і після короткого бою захопили в полон. Загін очолював син багатія, що мешкав у селі Абдули. За наказом Абдули повели у підвал. Наступного дня скривавлених та голодних всіх трьох комунарів арками прив’язали до сідел і повели до Петропавлівки. Там по - звірячому катували. Абдула на грудях кожного ножем вирізав червону зірку. Потім скрутив за спиною руки і кинув у величезний котел з киплячою водою. На третій день червоні повстанці, що діяли в цій місцевості, здійснили наліт і визволили своїх побратимів [38].

До остаточного встановлення радянської влади на території Близнюківщині у 1919 р. вже існувало більшість населених пунктів сучасного району. Але протягом 1920 – 1921 рр. у селах району ще проходили махновці, банда Марусі. Відголоски громадянської війни доходили і до цих країв. Багато близнюківців брали участь у російсько-японській, Першій світовій, громадянській війнах, революційних подіях 1905-1907, 1917 рр. Як і на всій території України суспільство було розділене на декілька частин. Селяни воювали за білих, за червоних, за махновців, за петлюрівців тощо. Але це війна, вона розділила родини, принесла горе людям. Як згадував Л.А.Мухін: «Коли я працював у газеті «Нове життя» я пам’ятаю статтю до 50-річчя Великого Жовтня - спогади одного червоноармійця із села Верхня Самара, який брав участь у боях з махновцями. Як потім виявилось, цей автор статті - колишній боєць революційної армії Махна, у нього провели обшук і арештували, завели кримінальну справу. Подальша його доля невідома. Махновці і петлюрівці у Верхній Самарі проводили різню, палили хати. Тривали бої махновців з петропавлівськими червоними партизани поблизу сіл Веселе та Верхня Самара.

«Рано-вранці 11 лютого 1921 р. партизани зібрались у хаті Шведа у селі Веселому. Там з представниками Верхньосамарського ревкому був розроблений детальний план організованої відправки обозу з хлібом у Лозову. Під час відправки галопом налетіли махновці. Озброєні вершники з блискавичною швидкістю почали бій. Спочатку було вбито двоє махновців, але сили виявились не рівні і майже всі бійці загону загинули. В живих залишилися лише ті, що не мали зброї. Махновці прийняли їх за мирних жителів. Всього в загоні було 40 чоловік, серед них був колишній начальник міліції Лозової, який перейшов на сторону Махна. Махновці схопили лозівського комісара, на шию накинули вірьовочну петлю, її кінці прив’язали до саней, на яких сиділо двоє бійців з наведеними пістолетами. За санками йшла верхова охорона. Махновці кричали: «Смерть лозівському комісару!». Один з місцевих повстанців Петро Кавун радив комісару попроситись перейти на їхню і вони його відпустять, але комісар відмовився. Того дня ще двоє верхньосамарців вступили до лав махновців і брали участь у цій події. Полонений вихопив у одного з сидівших у санях зброю і навмання вистрелив. Після цього махновці побили комісара і кинули його пораненого лежати у степу. Місцевий мешканець Юхим Костянтинович Мірошниченко підібрав непритомного чоловіка і доставив у найближчу Добровільську лікарню. У той час з Добровілля загони Махна були вигнані червоноармійцями. Але того дня, коли комісара доставили у лікарню у село ввірвалася банда Марусі, яка рухалась з махновцях у тилу Червоної Армії. Головний лікар Антон Іванович Ратинський втік, залишились лише медсестра. Бійцям сповістили, що комісар лежить у лікарні і вони прийшли за ним, скинули непритомного з ліжка і почали бити. А коли вони вирішили пристрелити комісара, медсестра впала на коліна і вблагала не робити цього. Наступного дня приїхала підвода з Лозової і забрала комісара. Коли виїхала з Добровілля, до них підскакав вершник і запитав: «Куди їдете і що везете?». Він виявив у підводі пораненого комісара. Пролунало два постріли. До підводи під’їхало ще декілька вершників на чолі з більшовицьким командиром. Той швидко з’ясував, у чому справа, перевірив документи і доручив супроводити підводу до Роздолівки [19].

У селі Добровілля є могила червоноармійців, учасників тих подій. Є версія і розповіді тодішніх старожилів, що там поховані не лише червоноармійці, а й гайдамаки». Ось лише один приклад братовбивчої війни, що не оминула і наш край [А.А. Синиця, персональне інтерв’ю].

Проте прийде нова більш страшніша війна і принесе людям ще більше страждань і сліз….

 

РОЗДІЛ 2