Розділ 5. Несподіваний сніданок

Побачивши, що Рата заспокоївся, хом’як Хомка добув щось з‑за своєї круглої щоки і почав гризти.

– Що це ти їси? – заздрісно спитав Рата.

– Заначку, – відказав Хомка.

– Яку заначку?

– Яку‑яку, – не бачиш – сухарик, – показав Хомка. – На дорозі знайшов, як ішли сюди.

– Ой, як їсти хочеться! – тоскно промовив Хроня.

Рекс мовчав, але його порожній живіт підвело аж під ребра.

– Якщо ви дозволите, – несміливо мовила Дол, – у мене тут дещо є…

– Що це – дещо? – жваво обернувся Рата.

– Та знаєте, у мене є один знайомий продавець у м’ясній крамниці, – Дол сором’язливо опустила очі, – я йому трішки подобаюсь. То якщо ви не проти…

– Ну, чувіха, та хто ж проти… – почав був Рата.

– Хто ж проти ковбас та білого хліба! – пискнув Хомка. А до Доллі зашепотів: – Ти їм усе не віддавай, а то що ж на потім нам зостанеться?

– Та давай, тягни, що там у тебе! – нетерпляче облизнувся кіт.

Дол лагідно посміхнулася Хомці й зникла за рогом. А за хвильку з’явилася знову, несучи в зубах добрячий шмат ковбаси.

Очі в кота зробилися завбільшки як лампочки, і він націлився кинутися на поживу. Але Хроня неквапом рукою відсторонив його, витяг з кишені складаного ножика і розрізав ковбасу на шість рівних частин.

Рата невдоволено спостерігав за цією процедурою.

– Ну ти даєш! – пробурчав він. – Оцей, – кивнув на Хомку, – вже має що жувати…

– Він жує, та своє, – ображено пискнув знову Хомка.

Тут папуга, що досі мовчав, подріботів, перебираючи лапами по трубі, ближче до ковбаси. Він нахилив голову, скоса глянув на шматочки й прокричав:

– Кіндер‑р‑рсюр‑р‑рпр‑р‑риз! Ср‑р‑рані пор‑р‑рядки! Мені зер‑р‑рна! Я такого не їм!

– О! – швидко зорієнтувався Рата, – значить, один шматок зайвий! – і вмить схопив найближчий.

– Ану поклади на місце! – закричав Хроня. Повернувшись до Рекса, він сказав: – А ти чого мовчиш? Ти ж тут головний? Вони ж тебе призначили, чи ні?

– Гр‑гм, – прочистив горло Рекс, – та я оце… звичайно… як його… – тільки й зміг промимрити він.

– Плювати я хотів на всіх начальників, – презирливо скривився Рата і вп’явся зубами в ковбасу.

На деякий час у кімнаті запанувала тиша. Хомка з жалем спостерігав за кожним зникаючим шматком. Провівши поглядом останній чужий шматок, хом’як обнюхав свій, затягнув його у найдальший куток і довго вовтузився там, ховаючи як найретельніше.

– Хай лежить, – вдоволено мовив він, – про запас!

– Да‑а, чуваки, – ум’явши подвійну порцію, облизнувся Рата, – хороша штука – ковбаса! І хороша штука – власна крамниця. Це я вже помітив: якщо м’ясник працює у власній крамниці – завжди щось і нам, безпритульним, перепаде. На м’ясокомбінаті тобі б такого шматка не кинули! Там вони між собою за кожний шматок гризуться. А якщо викидають – то таке… не те що їсти – щипцями вже гидко брати.

Рекс після трьох днів голодування відчув себе краще.

– Спасибі тобі, Доллі, – вдячно проказав він.

– Рада, що стала вам у пригоді, пане Рексе! – відповіла та.

– Ой‑йой‑йой‑йой‑йой! – перекривив вівчарку ситий Рата, розлігшись на Хрониній ковдрі. – Як‑кі манери! Як‑кий шик! Ви, мадам, не з Парижа, бува, до нас прибули? Чи ти, чувіха, просто вань‑ ку валяєш?

– Ну, ти! – спробував суворо зупинити його Рекс. – Ти б той, трохи ввічливіше, чи що?

– А я гімназій не кінчав, мені прощається! – огризнувся Рата. – Мені ніколи було – я БІСНІСОМ займався!

– Яким бізнесом? – поцікавився Рекс.

– Не БІЗ‑НЕСом, а БІС‑НІСом: куди мене БІС НІС, туди я й ішов! Ги‑ги‑ги! – зареготав Рата, задоволений з власного жарту.

– Дур‑р‑рень! Дур‑р‑рень! – закричав з труби Фері. – Виключіть пер‑р‑рший мікр‑р‑рофон!

– Хто дурень?! – аж підскочив Рата.

– Це я так, для р‑р‑розминки, – перелякався папуга. – Полечу, пошукаю чогось. Бо ви всі нажер‑р‑рлися, а я голодний.

– Ти ж гляди, – нагадав Рекс, – не барися, бо оті можуть з’явитися, а нас усіх не буде. Хто зна…

Розділ 6. Історія Доллі

Папуга полетів, наостанок все ж таки ще раз вигукнувши:

– Шантр‑р‑рапа!

А Рата звернувся до Доллі:

– Ну, мадам, може, тепер ви нас трохи розважите?

– Чого ти чіпляєшся? – несміливо заступився за вівчарку Рекс.

– Та я нічого, чувак, – примирливо мовив ситий Рата, – це я нащот етово… хай розкаже свою історію – хто і за віщо її під зад коліном. Нам все одно робити нічого – ми послухаєм.

– Ну й тип! – обурився Рекс. – 3 чужого горя собі розвагу влаштовує!

– Нічого, – спокійно промовила Доллі, – я не ображаюся. Та й історія моя не така вже й довга, щоб добре розважити пана Рату.

– Як приємно чути: пан Рата, – перебив її кіт і погладив себе по череву.

– Я шість років жила у професора філології…

– О, чуваки, вона теж лається! – зраділо підняв голову Рата.

– Та ні, – сказала Доллі, – це не лайка, це так називається наука, яка вивчає мову – фі‑ло‑ло‑гія. Так от, коли я захворіла, – Доллі лизнула свою пухлину, – професор відвів мене до лікаря. Лікар сказав, що може зробити операцію, якщо професор дасть йому оці, як їх… він ще казав, що вони зелені…

– Бакси, темнота! – презирливо підказав Рата.

– Так, так, бакси! – пригадала Доллі.

– Бакси? – здивувався Рекс. – А що воно таке?

– Ну й темний ти, чувак! Це такі гроші, за які все можна купити! – пояснив Рата.

– Як – все?! Все не можна! – заперечив Рекс.

– Можна, можна! – переконаний був кіт. – Ну а далі? – звернувся він до Доллі.

– Далі все було дуже погано, – сумно мовила вівчарка. – Ми прийшли додому. Професор зачинився в кабінеті з сином. Він оцей… як і ви – біснісмен.

– От культура та мистецтво! – обурився Рата. – Жартів не розуміє! Пожартував я, чувіха, не дійшло? А бізнесмен – це людина, яка займається якимось Ділом, по‑англійському – бізнесом! Давай далі.

– Добре, добре, – виправилася Доллі. – Бізнесмен! Так оцей бізнесмен почав з моїм господарем сваритися. Він кричав, що я все одно здохну. Переконував, що даремно на мене оці… як їх… а, бакси витрачати.

Доллі замовкла.

– Ти цей… – тихо сказав Рекс, – якщо тобі оце… важко, то не згадуй.

– Та ні, нічого, дякую, – і Доллі продовжила. – Тут професор теж почав кричати. А потім тихо сказав: «Серце, серце…». А далі в будинку таке знялося, що про мене забули. І згадали лише, коли професора кудись відвезли у дерев’яному ящику. Тоді цей бізнесмен разом зі своєю дружиною закрилися у професоровому кабінеті й теж кричали. Тільки тепер вони кричали, що це через мене професора повезли у дерев’яному ящику. А потім вони мене покликали в машину й відвезли за місто на пустир. І там зняли з мене нашийник. А мені його колись подарував на день народження професор. А тоді сіли в машину – і поїхали.

Усі замовкли.

Хроня підійшов до Доллі й співчутливо обняв її за шию.

Доллі вдячно лизнула його в щоку.

– Знаєш, ми його знайдемо! – сказав Хроня.

– Кого? – здивувалась Доллі.

– Отого твого БІСНІСмена.

– Навіщо?

– А я йому всі чотири колеса гвіздком попроколюю! – зло погрозив Хроня. – Або… або… або візьму о‑от‑таку каменюку – й у вікно!

– Ні, ні! Не треба! – сказала Доллі. – Краще ти допоможи мені знайти професора.

– Ну, культура і мистецтво! – сплюнув Рата. – Ти що, не розумієш? Тю‑тю твій професор, загнувся!

– Ні, пане Рато, – спокійно мовила Доллі, – я розумію, що він помер. Я просто хочу знайти те місце, куди його відвезли у дерев’яному ящику. Допоможеш? – спитала вона у Хроні.

Той мовчки кивнув головою.

– Ну порозважалися, тепер можна й подрімати, – потягнувся Рата.

– А мою історію ніхто не хоче послухати?! – раптом ображено пропищав Хомка.

– Твою історію? Яка там у тебе може бути історія, дрібний! – пирхнув Рата.

– Не гірша, ніж у будь‑кого іншого!

– Ну що ж, дрібний, валяй і ти! – милостиво дозволив Рата.

Розділ 7. Хомка розповідає

– Я жив не де‑небудь, – гордовито сказав Хомка, – я жив у палаці!

– Ну, ну, ти заливай, та знай міру! – зупинив його Рата.

– Сам ти брешеш! – сказав Хомка. – Я ще раз кажу, що жив у палаці – у Палаці дітей та юнацтва. О, як нас там годували! Чого тільки не було в моїй клітці! Я був товстий, гладенький і спокійний. Вранці прокинувся – пожував – і спати. Поспав – пожував – і знову спати. Ні тобі ніяких запасів робити не треба, ні про зиму думати… – від приємних спогадів Хомка аж примружив очі.

– А на свободу з клітки вас випускали? – спитав Рекс.

– На якого біса мені та свобода? – одразу розплющив очі Хомка. – Вода в клітці завжди свіженька, їжі – повно, нору рити не треба, дощ на тебе не капає… Я й не знав, що воно таке – свобода, аж поки не почали навколо мене якісь дивні слова казати: ринок, економіка, конкуренція, – ледве вимовляв Хомка. – І скоро я дізнався, що таке свобода, – з гіркотою мовив хом’як. – Коли їсти стало нічого, винесли нас у поле й випустили. На свободу. Іди куди хочеш, їж що знайдеш, живи де прийдеться. Ох і важко було мені спочатку! Нічого я не вмів – ні поживу за щоки про запас складати, ні від котів бездомних тікати, – тут він поглянув на Рату і про всяк випадок сховався за лапу Доллі.

Але Рата, здавалося, не слухав Хомку. Він лежав, заплющивши очі, і сито муркотів.

– Отак і перебивався з дня на день. Аж поки не зустрів Доллі, – Хомка вдячно погладив Доллі по лапі. – Аз Доллі мені ніякі коти не страшні, та й на зуб щось завжди перепаде. Так ми разом і жили.

Поки ці три благодійники не з’явилися. Вони нас сюди прислали. Допомогти обіцяли. Може, вони мене назад до палацу повернуть, га? – з надією спитав він Рекса.

Рекс безпорадно знизав плечима:

– Не знаю…

– Як – не знаєш? – захвилювався Хомка. – Ти ж тут головний, раз вони сказали: «Знайдете Рекса». Вони ж тобі повинні були щось пояснити! Для чого ж тоді нас тут зібрали? Може, вони нас будуть на старі місця влаштовувати? Чи як?

– Ги‑ги, – із заплющеними очима іронізував Рата. – Аякже, посадять тебе знову в клітку і годуватимуть задарма. А що, чуваки, – аж розплющив очі кіт, – якщо нас усіх переправлять на яку‑небудь іншу планету? Або у цей їхній па‑ра‑лель‑ний світ? Уявляєте – р‑р‑раз – і ми в іншому світі: на деревах ковбаси ростуть, у небі курячі стегна летять, миші самі до рота скачуть, бліх зовсім нема…

– Не думаю, – з сумнівом мовив Рекс. – За які заслуги і чому саме нас? Он подивись, скільки нашого брата по місту тиняється – усі голодні й обдерті. Швидше, гадаю, ми самі щось повинні зробити. І не тільки для себе, але й для всіх безпритульних…

– …у світі, – глузливо закінчив Рата. – Еге, це я теж колись давненько читав у одній газеті: побудуємо комунізм для всіх на світі. А хто не хоче будувати – того силою примусимо, йому ж самому краще буде!

Рекс знічено замовк.

– Ну а ти що пропонуєш? – запитав він Рату.

– Треба так, як Хроня казав, чуваки, – мстити, мстити і ще раз мстити! Я своїй хазяйці таке зроблю, таке… – аж захлинувся кіт. – Треба їм оголосити справжню війну. Вони нас – а ми їх, вони нас – а ми їх!

– Ні, ні! – перелякано запищав Хомка. – Я воювати не згоден! Який з мене воїн? На мене хтось наступить – і все, хана! Моя хата скраю! Якщо можна, пане Рексе, – звернувся він до Рекса, – я припасами буду завідувати, ну, наче завідувач складу. А ви собі воюйте, кому охота.

– Та замовкніть нарешті! – попросив Рекс. – Ніхто нічого не робитиме, аж поки прибульці знову не прийдуть.

– А якщо вони ніколи не прийдуть? – спитав Рата.

– Ну, тоді побачимо, – відповів Рекс.

Розділ 8. Вилазка

Цілий день вони прочекали прибульців, але ніхто так і не з’явився.

Настав вечір. Повернувся папуга – ситий і задоволений.

Він вмостився на своїй трубі і голосом артиста Богдана Бенюка закричав:

– Добр‑р‑рий вечір‑р‑р, малята! Слухайте вечір‑р‑рню казку!

Розбуджений його криками, Рата невдоволено просичав:

– Як ти зараз же не закриєш писка, у твоєї казочки буде сумний кінець!

Папуга перелякано замовк.

А Рата потягнувся і сказав:

– Ну, чуваки, час іти на роздобутки.

– На які роздобутки? – поцікавився Рекс.

– На які, на які… На звичайні. Десь щось поцупити на зуба. Чи ти тут готовий з голоду здохнути? Хто зі мною? – обвів кіт оцінюючим поглядом товаришів по нещастю.

Дол нерішуче піднялась.

– А ти сиди собі, теж – ворушиться! – поблажливо кинув їй Рата. – Помічниця з тебе, як… Ми не до знайомого м’ясника в гості підемо.

Дол знічено лягла знову.

– А ти не збираєшся? – спитав Рата у Рекса.

– Та я… чого ж, можна… А що треба робити?

– Там побачиш, валяй!

Вони вийшли зі старого будинку. Вечоріло. Осінній дощ вже не моросив, але калюжі ще не повисихали. Було холодно і незатишно.

– Йди за мною і не вякай, – сказав Рата.

Рекс слухняно плівся за котом. Нарешті вони опинилися за містом. Пес впізнав міське звалище – сам іноді приходив сюди з надією чимось поживитися. Правда, тут рідко щось вдавалося знайти їстівного. «Чого Рата мене сюди притягнув?» – подумав Рекс.

Кіт зупинився.

– Бачиш оту купу? – пошепки спитав він.

– Ну?

– Там під дошками є схованка.

– Яка схованка?

– Зелена! – аж засичав люто кіт. – Заткни пельку і слухай! Там, за купою, живе бомж Федя. У схованці він тримає жратву. Не мадярські ковбаси, звичайно, а так, що випросить або потягне. Все б нічого, але з Федею живе Жора. Чув про Жору?

Ще б пак, не чув! Жору знають усі безпритульні собаки міста. Злий вовкодав, коли Федя випускав його побігати, не минав жодної собаки, щоб не зачепити її. І рідко кому вдавалося живим вирватися з його зубів. Бо Жора був вічно голодним і тому вічно лютим – бомж Федя годував його лише, як був тверезим. А тверезим Федя бував рідко.

Рекс від страху затремтів:

– Він що, їсть собак?

– їсти не їсть, але горло перегризає.

– А якщо… Федя відпустить Жору – нам же буде кінець, – прошепотів Рекс.

– Я все передбачив, чувак, не пісяй кип’ятком! Я відкидаю дошку зі схованки – Федя вилазить зі своєї нори – відпускає Жору – я відволікаю його на себе і тікаю о‑о‑он до того дерева. Вилазю на дерево і сиджу. А ти за той час хапаєш, що там знайдеш із жратви – і рвеш кігті. Січеш – ні?

– А… а якщо він побіжить не за тобою, а за мною?

– Ет, кажу тобі, він як мене побачить, про все на світі забуде. Ми старі знайомі, ще з минулого літа. Бачив його розірване вухо? Моя робота! – гордо сказав Рата.

Кіт, припадаючи до землі, підкрався до схованки. Потім стрибнув на крайню дошку. Щось загуркотіло. Люто загавкав пес. Звідкись з‑під землі вискочив маленький, давно не голений чоловік. Він блискавично відстебнув гачок з нашийника вовкодава. І той великими стрибками кинувся наздоганяти Рату, який аж стелився по смердючій землі смітника, тікаючи до рятівного дерева.

– Лови, лови його! – горлав бомж Федя і біг за псом.

Хоч жижки у Рекса трусилися, він підкрався до розкиданих дощок. Запахло капустою, огірками… і чимось дуже смачним із чорного пластикового кулька. Рекс облизнувся, обережно взяв кульок зубами і повернувся, щоби чкурнути звідси. Але дорогу йому заступила темна постать з чимось замашним у руці. Це був бомж Федя.

– А‑ах ти, падла! – зло сказав Федя. – Ти красти будеш?!

Кульок випав у Рекса з рота, і він зіщулився в очікуванні удару.

Але Федя не вдарив.

– Жора! – загорлав він.

– Ой, ні, тільки не Жора! – не зчувся як вигукнув Рекс.

– Га?! Що?! – очманіло почав озиратися Федя. – Хто тут?! Вилазь, падла! Уб’ю! – і він заходився розкидати купу картонних ящиків, звідки, як йому здалося, почувся людський голос.

Побачивши, що шлях вільний, Рекс вхопив смачний кульок і щодуху кинувся геть.

Позаду лунали гучна Федіна лайка і гавкіт Жори, а Рекс біг і біг, аж доки йому здалося, що серце ось‑ось пурхне, як перестигла по‑ рохнявка. Тоді він звернув до найближчого недобудованого будинку, забіг у закутину між ним та сараєм і, знесилений, повалився на землю.

Рексу не вірилося, що вдалось врятуватися.