Злочинці з паралельного світу

Галина Малик

Злочинці з паралельного світу

Розділ 1. Три прибульця

Надворі лив дощ.

Уже зовсім мокрий, безпритульний пес Рекс нарешті знайшов не закладене цеглою вікно підвалу. Він протиснувся у вузький отвір. У підвалі було темно. «Мабуть, бліх повно… – подумав Рекс і обтрусився. – Зате хоч тепло».

Очі звикли до темряви. Рекс почав шукати місце, де б можна було лягти і трохи поспати.

Уже другий день йому не щастило.

Вчора якийсь хлопчисько боляче поцілив йому каменем у голову. Від сирості нила скалічена нога. Її ще влітку переїхав якийсь «крутяк» на «Мерседесі». І з позавчора йому нічого не вдалося знайти на смітниках.

«Невже люди перестали їсти м’ясо?» – сумно думав Рекс, вмощуючись на якомусь дранті в кутку підвалу.

Рекс почав було дрімати, як раптом йому вчувся шерех. Пес різко підняв голову – на нього дивилися блискучі очі.

Шерсть на Рексовому загривку наїжачилася, і він загарчав.

Навпроти нього сиділи три пси – такі ж чорні, волохаті, великі, як і він сам. Різниця була лише в тому, що Рекс був брудний та худий, а вони – чистенькі та вгодовані.

– Здоров! – мовив середній пес.

Рекс пробурчав у відповідь щось нерозбірливе.

– Мене звати Пол, – продовжив незнайомець. І, кивнувши спочатку праворуч, а потім ліворуч, сказав: – А їх – Тер і Гейст. Ми – з паралельного світу.

– Ххр‑р‑р, – спробував прочистити горло Рекс і розгублено перепитав: – 3 я… якого світу?

– З па‑ра‑лель‑но‑го! – повторив Пол.

– Та він все одно не зрозуміє, – озвався Тер.

– Ми – це ти, тільки в іншому часі, в іншому місці й за інших обставин, – пояснив Гейст.

– Ну й що далі? – похмуро спитав Рекс, який все одно нічого не второпав.

Тер пошкрібся за вухом:

– Здається, мене вже вкусила блоха! Давайте швидше, бо потім цих бліх не здихаєшся!

– Так от, – швидко заговорив Пол, – ми вирішили втрутитися у ваше життя, щоб допомогти безпритульним.

– Розумієш, сил нема спостерігати, як ви тут мучитесь, – додав Гейст.

– Ой, у мене по череву точно блоха лазить! – верескнув Тер.

– Та помовч нарешті! – гавкнув на нього Пол. І знову звернувся до Рекса: – Ми вирішили дпробувати допомогти тобі та іншим безпритульним, бо далі так тривати не може.

– Але чому ви вирішили почати саме з мене? – буркнув Рекс.

– Бо ти ж – Рекс, що означає «цар», з кого ж нам було починати?

– А чому я взагалі повинен вам вірити? – раптом засумнівався Рекс. – Якщо ви такі розумні, краще зробіть так, щоб тут з’явилася не зовсім обгризена бараняча кістка!

– Братця, кінчай розмову, у мене від бліх уже вся шерсть ворушиться! – заскавучав Тер.

– От нав’язався на нашу голову! – сердито гавкнув Гейст. – Тут серйозна справа, а він зі своєю красою носиться! Замовкни, бо у нас вже немає часу!

Пол глянув на годинник з великими червоними цифрами, що світився на його задній нозі. На циферблаті враз замигтіла зелена цяточка.

– Ну от, добалакалися, наш час скінчився, – сердито мовив Пол і знову звернувся до Рекса: – Слухай уважно. Ти повинен негайно зустріти одного хлопця – звати його Хроня. Зараз він їде в електричці. Вона прибуде на вокзал о дванадцятій годині ночі. Хроня теж безпритульний. А далі що робити…

Раптом постаті усіх трьох псів почали прозорішати і розвіялись, наче туман, у півмороці підвалу.

Розділ 2. Зустріч

Рекс добрався до вокзалу і сховався під старим вагоном, що стояв у тупику.

«Хроня, Хроня… – бідкався він. – Як я його знайду? А якщо й знайду, то що далі? Я ж по‑людському розмовляти не вмію! Хлопець… Знаю я цих хлопців. Як тільки побачать собаку – камінь у руку і давай знущатися… А може, це мені все з голоду приверзлося?»

Здалеку почав наростати стукіт коліс. Рекс визирнув з‑під вагона. Ревматичний вокзальний годинник показував за дві хвилини дванадцяту.

Захеканий старий електровоз прогуркотів повз Рекса й зупинився. З вагонів електрички почали виходити люди.

Ось вже й останній пасажир підтюпцем вибіг з вокзалу. Ре^сс чекав. Невдовзі почулися легкі обережні кроки. Пес насторожився.

Пролунав легкий свист. Він обережно висунув голову з‑за колеса й побачив перед собою якусь купу лахміття. З неї стирчала скуйовджена голова. Двоє блакитних очей дивилися просто на Рекса.

– Ти Рекс, чи що? – спитала купа лахміття. – Вилазь, тільки не кусайся!

– Чого б це я кусався? – несподівано сам для себе людським голосом проговорив Рекс і, вражений, затнувся. – Я‑а‑ак це я?.. – забелькотів він.

– Точно, Рекс, – сказав хлопець, бо це був хлопець, а не купа лахміття. – Давай, давай, це я, Хроня! Пішли, я знаю одне місце, бо знову на дощ збирається!

Рекс, ще не прийшовши до тями, покірно поплентався за хлопцем.

Вони пройшли дворами, спустилися брудними сходами й опинилися в старому покинутому будинку.

Серед підвалу, на перевернутому ящику з‑під горілки «Кайзер», у щербатій філіжанці стояла свічка. Хроня чиркнув сірником і запалив її. Рекс почав озиратися.

По кутках накидане дрантя, картонні коробки, уламки дерев’яних ящиків.

Хроня кинув щось на підлогу. Рекс побачив, що це була стара вовняна ковдра, у яку Хроня загортався. Сам хлопець був невисокий, худий і дуже брудний.

– Ти що, живеш тут? – несподівано для себе спитав Рекс. І завмер, бо ще ніяк не міг звикнути, що вміє розмовляти, наче людина.

– Та ні, – сказав Хроня, скидаючи мокрі черевики. – Іноді ночую, коли приїжджаю в це місто. А підвал ще взимку знайшов, як тільки втік з інтернату. Тут спокійно, ніхто сюди не ходить, так що не бійся.

– А я й не боюсь, – буркнув Рекс і ліг на підлогу.

Зненацька купа картону в кутку заворушилася. Рекс схопився на ноги й загарчав. З‑під картонної коробки поволеньки вийшов здоровенний сірий котище з лисою від лишаю головою. На ній подекуди стирчали шерстинки так, що здавалося, ніби його невміло постригли. Кіт потягнувся й сказав:

– Не пісяйте кип’ятком, чуваки! Я свій. А дражнять мене Ратою.

«Ну й дива! – не міг отямитися Рекс. – І цей шпарить полюдському!»

Він знову було простягнувся на сухій підлозі, але тут зі сходів донеслося ляпання крил. До кімнати залетів великий барвистий папуга. Від різкого помаху його крил свічка згасла.

У темноті почулося котове сичання, потім шум боротьби і вигуки: «Дур‑р‑рень!», «А, то ти так!», «Шантр‑р‑рапа!»

Коли Хроня знову запалив свічку, Рата саме випльовував перо, а папуга сидів на водогінній трубі майже під стелею і дзьобом поправляв скуйовджене пір’я.

– Ну й пр‑р‑рийомчик! – сердито сказав папуга. – Шантр‑р‑рапа! Я з пор‑р‑рядної р‑р‑родини! Я не дозволю! Хто тут Р‑р‑рекс?

– И‑й‑й‑я, – озвався Рекс, що знову схопився на ноги, як тільки до кімнати залетів новий гість.

– Запр‑р‑росити – запр‑р‑росили, а чому за пор‑р‑рядком не стежите?! – закричав папуга. – Може, я ще не зовсім безпритульний! Може, мене ще знайдуть! Може, він уже шкодує!

– Хто шкодує? – спитав Хроня.

– Хто‑хто… Хазяїн! – далі кричав папуга. – Я ж не навмисне йому в тарілку какнув! Ну так у мене вийшло! А він! Одразу з балкона викидати! О! Він ще буде каятись! Шантр‑р‑р‑апа! А тут ще цей, бритоголовий, кидається! – і папуга заходився знову вкладати пір’я.

– Попереджати треба, – нарешті виплюнув пір’їну кіт. – Я думав, чувак, що ти голуб. А нащот хазяїна – забудь! Якщо вони викидають – то це вже назавжди, – і Рата сердито сплюнув на підлогу.

Розділ 3. Знайомство

Після Ратиних слів папуга замовк і сердито наїжачився.

– Ось я, – продовжив кіт, – як мене лишай постриг і хазяйка вигнала, гадаєш, скільки разів я повертався? Вісім! І що, гадаєш, так і розігналася вона мене назад брати? Мітлою мене з двору виганяла! Навіть їсти й разу не дала, хоча б хліба шматочок! Ну, я їй це ще згадаю! А тебе хто викинув? – повернувся він до Хроні.

– А мене так давно викинули, що я навіть не знаю, хто, – сказав Хроня. – Я давним‑давно в інтернаті живу. Тільки хреново там, тому я сам утік. Вони мене шукали‑шукали, а потім плюнули.

– Бач! Бач! – стрепенувся папуга. – Щасливий, тебе шукали! Мене, може, теж шукають!

– Так вони ж не тому шукали, щоб мені краще було, а щоб на них начальство не капало, – пояснив Хроня. – А їм самим начхати, чи живий я, чи ні…

– А моїй хазяйці не байдуже, бо я хор‑р‑роший, хор‑р‑роший, кр‑р‑расивий! – знову закричав папуга.

– Слухай, ти, чувак, заткни пельку, бо дістанеш фейсом об тейбл! – засичав Рата. – Кр‑р‑расивий! – перекривив він папугу. – Дивитись треба, куди какаєш! Поналітали тут, приблуди!

– Сам ти пр‑р‑риблуда! Сам пр‑р‑риблуда! – закричав ображений папуга.

– Це я приблуда? – засичав кіт. – Та я, якщо хочеш знати, автохтон, я тут з діда‑прадіда!

– Авто… хто? – спитав Хроня.

Чувак, пресу треба читати! – презирливо сплюнув Рата. – Це я нещодавно газету таку на смітнику знайшов – «Котяча Брись» називається. І там написано, що всі, хто ще з діда‑прадіда на одному місці живуть, називаються автохтони. І їм на цьому місці належить все – і калюжі, і смітники, і підвали, і взагалі вся земля! А ті, хто чужі – хай сидять тихо! Ось тебе як звуть? – спитав він папугу.

– Фер‑р‑рі мене звуть, Фер‑р‑рі! – гордо закинув папуга голову.

– Ти диви, чувак, ще й під свого косиш! – роздратовано сказав Рата. – Який ти Фері, якщо ти сюди аж з Африки приканав?! І повинен тихо сидіти!

– Ну, все! – спинив їх Рекс. – Ще нам тут не вистачало людських розборок. Краще давайте вирішувати, що далі робити. Для чого і хто нас сюди зібрав? І як це ми всі заговорили, наче люди?

– Я замовкну, замовкну, – не вгамовувався папуга Фері, – хай і цей бр‑р‑ритоголовий замовкне! Мене сюди запр‑р‑росили! Сказали: «Йди туди, там буде Р‑р‑рекс». От я й пр‑р‑рилетів, а тут ця шантр‑р‑рапа… – не встиг він договорити, як Рата підстрибнув і висмикнув у нього з хвоста ще одну пір’їну. Котові очі зловісно світилися.

– Ох ти, дурнуватий пучок пір’я, – сказав кіт, вдаючи, ніби й не збирався добиратися до папуги, – це ж були три пси. Я ще одразу подумав, що мені хана буде – такі здоровенні. А вони нічого. Кажуть, шкода нас. Кажуть, щось робити треба. А що? Хіба ти примусиш мою стару відьму мене назад забрати? Та нізащо! Вона краще пушку купить і відстрілюватись буде!

– Ну що ж, – сказав Хроня. – Давайте лягати спати, бо ось і свічка догорає. А взавтра щось придумаємо.

Розділ 4. Нові прибульці

Вранці першим прокинувся Рекс.

В кімнаті було світло. Рекс потягнувся й позіхнув. Хроня, що спав у кутку на старій куфайці, заплямкав губами й повернувся на бік. Рекс підійшов ближче і побачив на спині у хлопця сині рубці.

«Ого!» – сказав сам собі Рекс і глянув на свою задню ногу. На ній синів точнісінько такий рубець – від залізного прута.

Хроня перевернувся на спину й відкрив очі.

– Чого ти? – злякано спитав він, побачивши біля себе Рекса.

– Хто це тебе? Отам, на спині?

– А‑а, – поправляючи перекручену сорочку, сказав Хроня, – то хлопці на стадіоні.

– За що?

– Та вони у футбола грали, а ранці в кущах лежали. Я один потягнув – думав, може, там щось поїсти знайдеться. Ну, а вони побачили…

– А що, у вас, у людей, теж між собою за їжу б’ються?

– Хе, чудило! Ще й як б’ються!

На трубі заворушився папуга, розправив крила і закричав:

– Добр‑р‑рого ранку! Полундр‑р‑а! Заср‑р‑рані пор‑р‑рядки! Пар‑р‑рламент у відставку!

– Заткніть пельку цьому політику, бо я за себе не ручаюсь! – закричав зі свого кутка Рата, ліниво потягуючись.

Рекс нашорошив вуха і повернув голову до входу.

– Тихо, сюди хтось іде, – сказав він.

Дійсно, хтось обережно спускався сходами. Але це була не людина. Рекс нюхом відчув собаку. Шерсть на його загривку наїжачилася, і він ступив крок до сходів за рогом підвалу. Але тут на сходах хтось делікатно кашлянув:

– Кхи‑кхи!

І почувся приємний жіночий голос:

– Вибачте, будь ласка, що потурбували вас, але чи дозволите нам зайти?

Усі ошелешено мовчали, тільки Рата мовив:

– Давай, валяй, тільки по одному!

З‑за рогу обережно висунулася гарна собача мордочка з маленькими гострими вухами і великими розумними очима.

Гостя уважно оглянула всю компанію й зупинила свій погляд на Рексові.

– Скажіть, будь ласка, ви – пан Рекс? – спитала новенька, все ще не виходячи з‑за рогу.

Рекс ніяково закрутився на місці й присів на задні ноги:

– Р‑р‑ргм, який там пан – просто Рекс!

– Ги‑ги‑ги! – зареготав Рата, впавши на спину. – Ой, не можу! Пан Рекс з облізлим хвостом і пан Рата з обідраним фейсом!

Новоприбула граціозно вийшла з‑за рогу і, вишукано обгорнувши хвостом лапи, теж присіла. Це була шотландська вівчарка – коллі. На животі у неї видималася велика пухлина, яку вже не могла прикрити навіть її довга і колись гарна шерсть. На шерсті грудками засохло болото, а колись білі плями і розкішна грива були чорними від бруду.

– Дозвольте відрекомендуватися, – продовжила вівчарка, – мене звати Доллі, можна просто – Дол.

– Ха‑ха, і це всі? – весело спитав Рата.

– Ні, не всі! – почувся тоненький голосок, і з‑поміж передніх лап Доллі визирнула сіра мишка.

Р‑раз – і Рата одним стрибком зірвався з місця. Але Рекс перегородив йому собою дорогу, і вони клубком покотилися по підлозі.

Коли Рата підвівся, мишки ніде не було. А Доллі сказала:

– Ви помилилися, це не мишка. Це хом’як. Звати його Хома.

– Можна просто Хомка, – знову з’явилася голова з круглими щоками. – Як то кажуть: хоч казанком, аби не в піч!

Розділ 6. Історія Доллі

Папуга полетів, наостанок все ж таки ще раз вигукнувши:

– Шантр‑р‑рапа!

А Рата звернувся до Доллі:

– Ну, мадам, може, тепер ви нас трохи розважите?

– Чого ти чіпляєшся? – несміливо заступився за вівчарку Рекс.

– Та я нічого, чувак, – примирливо мовив ситий Рата, – це я нащот етово… хай розкаже свою історію – хто і за віщо її під зад коліном. Нам все одно робити нічого – ми послухаєм.

– Ну й тип! – обурився Рекс. – 3 чужого горя собі розвагу влаштовує!

– Нічого, – спокійно промовила Доллі, – я не ображаюся. Та й історія моя не така вже й довга, щоб добре розважити пана Рату.

– Як приємно чути: пан Рата, – перебив її кіт і погладив себе по череву.

– Я шість років жила у професора філології…

– О, чуваки, вона теж лається! – зраділо підняв голову Рата.

– Та ні, – сказала Доллі, – це не лайка, це так називається наука, яка вивчає мову – фі‑ло‑ло‑гія. Так от, коли я захворіла, – Доллі лизнула свою пухлину, – професор відвів мене до лікаря. Лікар сказав, що може зробити операцію, якщо професор дасть йому оці, як їх… він ще казав, що вони зелені…

– Бакси, темнота! – презирливо підказав Рата.

– Так, так, бакси! – пригадала Доллі.

– Бакси? – здивувався Рекс. – А що воно таке?

– Ну й темний ти, чувак! Це такі гроші, за які все можна купити! – пояснив Рата.

– Як – все?! Все не можна! – заперечив Рекс.

– Можна, можна! – переконаний був кіт. – Ну а далі? – звернувся він до Доллі.

– Далі все було дуже погано, – сумно мовила вівчарка. – Ми прийшли додому. Професор зачинився в кабінеті з сином. Він оцей… як і ви – біснісмен.

– От культура та мистецтво! – обурився Рата. – Жартів не розуміє! Пожартував я, чувіха, не дійшло? А бізнесмен – це людина, яка займається якимось Ділом, по‑англійському – бізнесом! Давай далі.

– Добре, добре, – виправилася Доллі. – Бізнесмен! Так оцей бізнесмен почав з моїм господарем сваритися. Він кричав, що я все одно здохну. Переконував, що даремно на мене оці… як їх… а, бакси витрачати.

Доллі замовкла.

– Ти цей… – тихо сказав Рекс, – якщо тобі оце… важко, то не згадуй.

– Та ні, нічого, дякую, – і Доллі продовжила. – Тут професор теж почав кричати. А потім тихо сказав: «Серце, серце…». А далі в будинку таке знялося, що про мене забули. І згадали лише, коли професора кудись відвезли у дерев’яному ящику. Тоді цей бізнесмен разом зі своєю дружиною закрилися у професоровому кабінеті й теж кричали. Тільки тепер вони кричали, що це через мене професора повезли у дерев’яному ящику. А потім вони мене покликали в машину й відвезли за місто на пустир. І там зняли з мене нашийник. А мені його колись подарував на день народження професор. А тоді сіли в машину – і поїхали.

Усі замовкли.

Хроня підійшов до Доллі й співчутливо обняв її за шию.

Доллі вдячно лизнула його в щоку.

– Знаєш, ми його знайдемо! – сказав Хроня.

– Кого? – здивувалась Доллі.

– Отого твого БІСНІСмена.

– Навіщо?

– А я йому всі чотири колеса гвіздком попроколюю! – зло погрозив Хроня. – Або… або… або візьму о‑от‑таку каменюку – й у вікно!

– Ні, ні! Не треба! – сказала Доллі. – Краще ти допоможи мені знайти професора.

– Ну, культура і мистецтво! – сплюнув Рата. – Ти що, не розумієш? Тю‑тю твій професор, загнувся!

– Ні, пане Рато, – спокійно мовила Доллі, – я розумію, що він помер. Я просто хочу знайти те місце, куди його відвезли у дерев’яному ящику. Допоможеш? – спитала вона у Хроні.

Той мовчки кивнув головою.

– Ну порозважалися, тепер можна й подрімати, – потягнувся Рата.

– А мою історію ніхто не хоче послухати?! – раптом ображено пропищав Хомка.

– Твою історію? Яка там у тебе може бути історія, дрібний! – пирхнув Рата.

– Не гірша, ніж у будь‑кого іншого!

– Ну що ж, дрібний, валяй і ти! – милостиво дозволив Рата.

Розділ 7. Хомка розповідає

– Я жив не де‑небудь, – гордовито сказав Хомка, – я жив у палаці!

– Ну, ну, ти заливай, та знай міру! – зупинив його Рата.

– Сам ти брешеш! – сказав Хомка. – Я ще раз кажу, що жив у палаці – у Палаці дітей та юнацтва. О, як нас там годували! Чого тільки не було в моїй клітці! Я був товстий, гладенький і спокійний. Вранці прокинувся – пожував – і спати. Поспав – пожував – і знову спати. Ні тобі ніяких запасів робити не треба, ні про зиму думати… – від приємних спогадів Хомка аж примружив очі.

– А на свободу з клітки вас випускали? – спитав Рекс.

– На якого біса мені та свобода? – одразу розплющив очі Хомка. – Вода в клітці завжди свіженька, їжі – повно, нору рити не треба, дощ на тебе не капає… Я й не знав, що воно таке – свобода, аж поки не почали навколо мене якісь дивні слова казати: ринок, економіка, конкуренція, – ледве вимовляв Хомка. – І скоро я дізнався, що таке свобода, – з гіркотою мовив хом’як. – Коли їсти стало нічого, винесли нас у поле й випустили. На свободу. Іди куди хочеш, їж що знайдеш, живи де прийдеться. Ох і важко було мені спочатку! Нічого я не вмів – ні поживу за щоки про запас складати, ні від котів бездомних тікати, – тут він поглянув на Рату і про всяк випадок сховався за лапу Доллі.

Але Рата, здавалося, не слухав Хомку. Він лежав, заплющивши очі, і сито муркотів.

– Отак і перебивався з дня на день. Аж поки не зустрів Доллі, – Хомка вдячно погладив Доллі по лапі. – Аз Доллі мені ніякі коти не страшні, та й на зуб щось завжди перепаде. Так ми разом і жили.

Поки ці три благодійники не з’явилися. Вони нас сюди прислали. Допомогти обіцяли. Може, вони мене назад до палацу повернуть, га? – з надією спитав він Рекса.

Рекс безпорадно знизав плечима:

– Не знаю…

– Як – не знаєш? – захвилювався Хомка. – Ти ж тут головний, раз вони сказали: «Знайдете Рекса». Вони ж тобі повинні були щось пояснити! Для чого ж тоді нас тут зібрали? Може, вони нас будуть на старі місця влаштовувати? Чи як?

– Ги‑ги, – із заплющеними очима іронізував Рата. – Аякже, посадять тебе знову в клітку і годуватимуть задарма. А що, чуваки, – аж розплющив очі кіт, – якщо нас усіх переправлять на яку‑небудь іншу планету? Або у цей їхній па‑ра‑лель‑ний світ? Уявляєте – р‑р‑раз – і ми в іншому світі: на деревах ковбаси ростуть, у небі курячі стегна летять, миші самі до рота скачуть, бліх зовсім нема…

– Не думаю, – з сумнівом мовив Рекс. – За які заслуги і чому саме нас? Он подивись, скільки нашого брата по місту тиняється – усі голодні й обдерті. Швидше, гадаю, ми самі щось повинні зробити. І не тільки для себе, але й для всіх безпритульних…

– …у світі, – глузливо закінчив Рата. – Еге, це я теж колись давненько читав у одній газеті: побудуємо комунізм для всіх на світі. А хто не хоче будувати – того силою примусимо, йому ж самому краще буде!

Рекс знічено замовк.

– Ну а ти що пропонуєш? – запитав він Рату.

– Треба так, як Хроня казав, чуваки, – мстити, мстити і ще раз мстити! Я своїй хазяйці таке зроблю, таке… – аж захлинувся кіт. – Треба їм оголосити справжню війну. Вони нас – а ми їх, вони нас – а ми їх!

– Ні, ні! – перелякано запищав Хомка. – Я воювати не згоден! Який з мене воїн? На мене хтось наступить – і все, хана! Моя хата скраю! Якщо можна, пане Рексе, – звернувся він до Рекса, – я припасами буду завідувати, ну, наче завідувач складу. А ви собі воюйте, кому охота.

– Та замовкніть нарешті! – попросив Рекс. – Ніхто нічого не робитиме, аж поки прибульці знову не прийдуть.

– А якщо вони ніколи не прийдуть? – спитав Рата.

– Ну, тоді побачимо, – відповів Рекс.

Розділ 8. Вилазка

Цілий день вони прочекали прибульців, але ніхто так і не з’явився.

Настав вечір. Повернувся папуга – ситий і задоволений.

Він вмостився на своїй трубі і голосом артиста Богдана Бенюка закричав:

– Добр‑р‑рий вечір‑р‑р, малята! Слухайте вечір‑р‑рню казку!

Розбуджений його криками, Рата невдоволено просичав:

– Як ти зараз же не закриєш писка, у твоєї казочки буде сумний кінець!

Папуга перелякано замовк.

А Рата потягнувся і сказав:

– Ну, чуваки, час іти на роздобутки.

– На які роздобутки? – поцікавився Рекс.

– На які, на які… На звичайні. Десь щось поцупити на зуба. Чи ти тут готовий з голоду здохнути? Хто зі мною? – обвів кіт оцінюючим поглядом товаришів по нещастю.

Дол нерішуче піднялась.

– А ти сиди собі, теж – ворушиться! – поблажливо кинув їй Рата. – Помічниця з тебе, як… Ми не до знайомого м’ясника в гості підемо.

Дол знічено лягла знову.

– А ти не збираєшся? – спитав Рата у Рекса.

– Та я… чого ж, можна… А що треба робити?

– Там побачиш, валяй!

Вони вийшли зі старого будинку. Вечоріло. Осінній дощ вже не моросив, але калюжі ще не повисихали. Було холодно і незатишно.

– Йди за мною і не вякай, – сказав Рата.

Рекс слухняно плівся за котом. Нарешті вони опинилися за містом. Пес впізнав міське звалище – сам іноді приходив сюди з надією чимось поживитися. Правда, тут рідко щось вдавалося знайти їстівного. «Чого Рата мене сюди притягнув?» – подумав Рекс.

Кіт зупинився.

– Бачиш оту купу? – пошепки спитав він.

– Ну?

– Там під дошками є схованка.

– Яка схованка?

– Зелена! – аж засичав люто кіт. – Заткни пельку і слухай! Там, за купою, живе бомж Федя. У схованці він тримає жратву. Не мадярські ковбаси, звичайно, а так, що випросить або потягне. Все б нічого, але з Федею живе Жора. Чув про Жору?

Ще б пак, не чув! Жору знають усі безпритульні собаки міста. Злий вовкодав, коли Федя випускав його побігати, не минав жодної собаки, щоб не зачепити її. І рідко кому вдавалося живим вирватися з його зубів. Бо Жора був вічно голодним і тому вічно лютим – бомж Федя годував його лише, як був тверезим. А тверезим Федя бував рідко.

Рекс від страху затремтів:

– Він що, їсть собак?

– їсти не їсть, але горло перегризає.

– А якщо… Федя відпустить Жору – нам же буде кінець, – прошепотів Рекс.

– Я все передбачив, чувак, не пісяй кип’ятком! Я відкидаю дошку зі схованки – Федя вилазить зі своєї нори – відпускає Жору – я відволікаю його на себе і тікаю о‑о‑он до того дерева. Вилазю на дерево і сиджу. А ти за той час хапаєш, що там знайдеш із жратви – і рвеш кігті. Січеш – ні?

– А… а якщо він побіжить не за тобою, а за мною?

– Ет, кажу тобі, він як мене побачить, про все на світі забуде. Ми старі знайомі, ще з минулого літа. Бачив його розірване вухо? Моя робота! – гордо сказав Рата.

Кіт, припадаючи до землі, підкрався до схованки. Потім стрибнув на крайню дошку. Щось загуркотіло. Люто загавкав пес. Звідкись з‑під землі вискочив маленький, давно не голений чоловік. Він блискавично відстебнув гачок з нашийника вовкодава. І той великими стрибками кинувся наздоганяти Рату, який аж стелився по смердючій землі смітника, тікаючи до рятівного дерева.

– Лови, лови його! – горлав бомж Федя і біг за псом.

Хоч жижки у Рекса трусилися, він підкрався до розкиданих дощок. Запахло капустою, огірками… і чимось дуже смачним із чорного пластикового кулька. Рекс облизнувся, обережно взяв кульок зубами і повернувся, щоби чкурнути звідси. Але дорогу йому заступила темна постать з чимось замашним у руці. Це був бомж Федя.

– А‑ах ти, падла! – зло сказав Федя. – Ти красти будеш?!

Кульок випав у Рекса з рота, і він зіщулився в очікуванні удару.

Але Федя не вдарив.

– Жора! – загорлав він.

– Ой, ні, тільки не Жора! – не зчувся як вигукнув Рекс.

– Га?! Що?! – очманіло почав озиратися Федя. – Хто тут?! Вилазь, падла! Уб’ю! – і він заходився розкидати купу картонних ящиків, звідки, як йому здалося, почувся людський голос.

Побачивши, що шлях вільний, Рекс вхопив смачний кульок і щодуху кинувся геть.

Позаду лунали гучна Федіна лайка і гавкіт Жори, а Рекс біг і біг, аж доки йому здалося, що серце ось‑ось пурхне, як перестигла по‑ рохнявка. Тоді він звернув до найближчого недобудованого будинку, забіг у закутину між ним та сараєм і, знесилений, повалився на землю.

Рексу не вірилося, що вдалось врятуватися.

Розділ 10. Все марно

Хроня розгублено постояв хвильку біля зачиненої хвіртки і рушив назад. Доллі й Рекс понуро йшли поруч. Коли вони завернули за ріг, почули за собою сопіння. Хроня перелякано озирнувся і побачив водолаза, який саме вивернув з‑за рогу. Рекс зупинився, застерігаюче загарчав і затулив собою Хроню з Чіпом на руках. Але водолаз не збирався нападати. Він підійшов ближче й поклав на землю пакунок, який ніс у зубах.

– Чого тобі? – спитав Рекс.

– Та чув я, як цей гівнюк, мій хазяїн, з вами розмовляв, – сказав водолаз. – Тут маєте ліки й шприци. Треба знайти когось, хто вміє уколи робити.

– Ти вмієш уколи робити? – спитав Рекс у Хроні.

– Спробую, якщо треба, – сказав Хроня. – Я бачив, як хлопці собі робили.

– А ти нічого, молодець, – похвалив Рекс водолаза. – Тільки чого ти у цього гівнюка живеш?

– Та я не в нього, а в його матері. Якби не вона, вже б давно пішов світ за очі. Ну, бувайте, побіжу, бо стара хвилюватиметься.

І водолаз розтанув у темряві.

Цовернувшись у підвал старого будинку, Хроня насамперед зробив укол Чіпові. Але це мало допомогло. Чіп лежав із заплющеними очима й важко дихав, висолопивши язика. А з ран на боці при кожному подиху так само виходило повітря. Цієї ночі ніхто, крім Хомки, який смачно хропів під картонним ящиком, не зміг заснути.

Фері обмахував Чіпа крилом, бо у того почалася гарячка. Хроня час від часу давав йому водички. Рата припинив кепкувати й мовчки лежав на своєму місці.

Але Чіп нічого не їв і не пив. Йому ставало дедалі гірше. Під ранок він помер.

Наплакавшись, Хроня знайшов якусь залізяку і вирив нею могилу Чіпові. Разом поклали туди нового друга, засипали землею, і Рекс сказав:

– Вибач, малий, що не змогли тобі допомогти…

– Може, ти ще промову виголосиш? – просичав Рата. – І так усе ясно. Гайда!

– Пар‑р‑рламент у відставку! – не знайшов нічого іншого сказати Фері.

Товариство невесело повернулося до свого притулку.

– Ну, і де ж ці крутяки? – зло спитав Рата. – Допомагати вони будуть! От і допомогли б нам – пару доларів підкинули. І на ліки б малому вистачило, і нам би щось лишилось. А то коли їх найбільше треба, то їх найбільше нема. – І, подумавши, додав: – Хоча й найменше їх теж нема.

– Не знаю, що й думати, – понуро озвався Рекс. – Може, у них там якась несправність з приладами?

– Давайте щось робити, – шморгнувши носом, сказав Хроня.

– Гр‑р‑райте у лото «Забава»! – крикнув Фері.

– Треба розробити план і добряче наїхати на Жору, – запропонував Рата.

– Ні, треба піти до найголовнішого начальника і розповісти йому, як ми мучимось! – рішуче сказав Рекс.

– Навіщо це? – здивувався Рата.

– А може, він і не знає нічого про безпритульних тварин і людей. А ми йому розкажемо. І він щось придумає. Ти не знаєш, хто тут найголовніший? – спитав Рекс у Хроні.

Хроня знизав плечима:

– Може, начальник міліції?

– Ні, пробачте, – озвалася Доллі, – найголовніший у місті – мер. Він працює у мерії.

– От, – з надією продовжив Рекс, – ми до нього підемо і все розкажемо.

– Ги‑ги‑ги! – повалився на спину від реготу Рата. – Ну, чувак, таке тільки тобі могло спасти на думку. Та хто ж тебе пропустить у ту мерію? Пробігав я там не раз, бачив. Там же вартовий міліціонер сидить з о‑о‑т‑такою пикою. Дістанете під зад міліцейським чоботом – і капець!

– Не переживай, – сказав Рекс, – я дещо придумав. Ось слухайте…

Розділ 12. Впійманий

Далі події розвивалися з такою швидкістю, що думати було ніколи.

До кабінету мера напхалося стільки людей, що ніде було повернутися. Вони всі щось кричали, когось ловили, чулося: «Полун‑др‑р‑ра!», «Гівнюк!», «Тримай!», «Лови!». А коли все стихло, Хроня побачив, що його, важко дихаючи, тримає за руки міліціонер. Більше в кабінеті нікого з його друзів не було.

«Втекли чи впіймали?» – гадав Хроня, в той час як мер влаштував рознос міліціонеру, покусаній охороні, подряпаній секретарці й усій решті, що прибігла його рятувати.

Нарешті мер заспокоївся. Глянувши востаннє на Хроню, він наказав:

– В дєтскій распрєдєлітєль єво!

Кабінет швидко спорожнів. Тоді мер потяг носом повітря і, скривившись, буркнув:

– Ну і наванялі!

Підійшовши до вікна, розчинив його навстіж і теж вийшов з кабінету.

На найвищій шафі за глиняною вазою, яку колись подарувала мерії делегація з Угорщини, щось заворушилось. З шафи злетів Фері, сів на стіл мера й неквапом пройшовся по ньому перевальцем, наче пінгвін.

Дійшовши до якогось документа, який лежав скраю, Фері раптом присів і какнув просто на підпис мера, який був скріплений ліловою печаткою. Задоволеним голосом Фері промовив:

– Р‑р‑райська насолода!

Потім спокійно вилетів у розчинене вікно і приземлився в кущах біля мерії. Там уже чекали Дол і Рекс з Ратою – всі, крім Хроні. Про це місце зустрічі вони на всяк випадок домовилися заздалегідь. Рата ще був збуджений бійкою, він зализував синці й сердито вуркотів собі під носа. Хомка ще не перестав тремтіти від пережитого страху, хоча йому не довелося ні кусатися, ні вириватися з рук охоронців, як усім іншим. Він одразу ж прошмигнув між ногами натовпу і першим вискочив на вулицю.

– Ну що тепер робитимемо? – розгублено сам себе питав Рекс.

– Мотати звідси треба, поки не пізно! – не сумнівався Рата.

– Як мотати? – аж підскочив Рекс. – А Хроня?

– А що Хроня? Хроня вже, вважай, тю‑тю! – присвиснув кіт.

– Як це «тю‑тю»? Як це «тю‑тю»?! – стримуючись, щоб не закричати голосно, прогарчав Рекс. – Ти що, хочеш тут його покинути?

– Ти, чувак, не кидайся, як припадочний! – відсторонився Рата. – Чого ти знову на мене наїжджаєш? «Тю‑тю» – це значить, що повернуть Хроню знову в інтернат і тільки ми його й бачили!

– Треба щось робити… треба щось робити… – нервово заходив між кущами Рекс. – Якби ж то дізнатися, куди вони його далі повезуть!

Тут Фері голосом мера проказав:

– В дєтскій р‑р‑распр‑р‑рєдєлітєль єво!

– Молодець, Фері! – радісно вигукнув Рекс. – Ну, тоді слухайте мій план! Де знаходиться дитячий розподільник – я знаю…

Розділ 13. Визволення

А Хроня в той час, як його товариші по нещастю радилися в кущах, сидів у заскленій будці міліціонера, наче в акваріумі. Міліціонер з кимось сварився по телефону. Хроня зрозумів, що свариться він через нього: міліціонер вимагав прислати машину, а йому відповідали, що машини немає. Вірніше, машина є, але для неї немає бензину.

– Мать вашу! – кричав все ще буряковий від біганини міліціонер.

– Так вас і розперетак! Мене не інтересує! Мер сказав відвезти – і триндилець!

Нарешті він розлючено хряснув слухавкою об апарат.

Потім взяв ключі й буркнув Хроні:

– Я тебе замкну, щоб ти не втік. Я зараз прийду. Нічого тут не займай і сиди тихо.

Хроня сидів. Міліціонера не було досить‑таки довго. Нарешті він прийшов з якимось пакунком у руках. Поклав його на стіл і розгорнув. Хроня побачив бутерброди з ковбасою і пляшку кока‑коли.

– Жуй, – буркнув міліціонер, беручи собі бутерброд.

Хроню двічі припрошувати не довелось. Міліціонер подивився, як жадібно зголоднілий Хроня вп’явся зубами у хліб з ковбасою, зітхнув і відвернувся.

Хроня перевів подих, аж коли від бутербродів не залишилося ані крихти. Міліціонер налив йому в пластмасовий стаканчик коли, і Хроня, примруживши очі, розтягував на довше цю насолоду, ковтав маленькими ковточками солодку шипучу рідину.

Нарешті приїхала машина. Молодий водій Вася підійшов до скляної будки.

– Ну що за спєшка? – невдоволено спитав він, бо саме збирався підскочити на барахолку в своїх справах замість пхатися до мерії.

– Бери пацана, – сказав міліціонер, – і відвези у дитячий розподільник. Там уже чекають, їм подзвонили.

– Ну, блін, ви даєте, – обурився водій. – Два квартали до розподільника – вони машину викликають! Задницю ліньки підняти!

– Ну ти, багато не вякай, а роби, що сказано! – гримнув на нього міліціонер.

– Давай, шуруй! – похмуро сказав Вася Хроні. – Та не здумай тікати – я добре бігаю!

Хроня мовчки пішов поперед Васі, який на всяк випадок притримував його за плече.

Машина, а це був жовтий фургончик, що відкривався ззаду, стояла у дворі. Вася відімкнув дверцята, посадив туди Хроню і знову замкнув їх.

Їхали вони справді недовго – хвилини зо три.

Хроня почув, як Вася відмикає замок.

Коли водій розчахнув дверцята фургончика й уже відкрив рота, щоб скомандувати Хроні, аби той вилазив, щось тверде вперлося йому в спину, просто під ліву лопатку.

«Пістолет!» – промайнула думка, і Васю вмить пройняв холодний піт.

А хрипкий голос за його спиною тим часом проказав:

– Тихо, не ворушись! Руки на машину!

Вася слухняно виконав наказ. І побачив, як хлопець вискочив з фургона. Потім почулися незрозумілі звуки – наче ляпання пташиних крил, радісне котяче нявкання і мишаче попискування.

«Зараз витягнуть з кишені гроші! – подумав Вася. – Скільки там у мене? Двадцять баксів і трошки наших!»

Він відчув, як пістолет прибрали, але до кишені ніхто не ліз.

Той же хрипкий голос сказав:

– Три хвилини стій і не ворушися, а то вистрелю!