На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що держава-відповідач допустила порушення своїх позитивних обов’язків як статтею 3, так і за статтею 8 Конвенції.

2. Постановляє, що жодного окремого питання за статтею 13 Конвенції не постає.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги заявниці, подані з посиланням на статтю 14 Конвенції.

4. Постановляє:

а) що упродовж трьох місяців від дати набрання цим рішенням, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, статусу остаточного, держава-відповідач має сплатити заявниці такі суми компенсації (після переведення їх в одиниці національної валюти держави-відповідача за курсом, що діє на день розрахунку):

(i) 8000 (вісім тисяч) євро стосовно моральної шкоди,

(ii) 4110 (чотири тисячі сто десять) євро стосовно судових та інших витрат, та

(iii) будь-який податок, який може стягуватися з вищезазначених сум;

b) що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на названу суму нараховуватиметься відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявниці стосовно справедливої сатисфакції.

 

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 4 грудня 2003 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

Сьорен Нільсен, Крістос Розакіс,
заступник Секретаряголова

 

 

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення долучено окрему думку судді Тюлкен, що збігається з позицією більшості Суду.

Парафовано: K. Р., С. Н.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ТЮЛКЕН,
ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ СУДУ

У цій особливо тонкій і делікатній справі я хочу висловити кілька додаткових зауважень.

1. Я вважаю важливим і значущим те, що Суд має розглянути цю справу як у світлі статті 3, так і статті 8 Конвенції. Зґвалтування становить порушення не лише права на особисту недоторканність (і фізичну, і психологічну), що ґарантується статтею 3, а й право на автономію, яке є складником права на повагу до сімейного життя, що ґарантується статтею 8.

2. Я цілком погоджуюся із загальним підходом Суду (див. пункт 148 рішення Суду і наступні пункти після нього). Єдине питання, яке я хотіла б прояснити, стосується використання кримінально-правових засобів захисту. Посилаючись, зокрема, на рішення у справі «X та Y проти Нідерландів» від 26 березня 1985 року (серія А, № 91), Суд зазначає, що «зі статей 3 і 8 Конвенції безпосередньо випливає позитивний обов’язок держав запровадити кримінально-правові норми, які ефективно забезпечують покарання за зґвалтування» (див. пункт 153). Треба визнати прийнятність застосування кримінального права у справах, які стосуються правопорушень такого виду. Втім, також важливо, з більш загального погляду, наголосити, як це, до речі, Суд і зробив у рішенні у справі «X та Y проти Нідерландів», що «застосування кримінального права не обов’язково є єдиною відповіддю» (с. 12, п. 24, останнє речення). Я вважаю, що кримінальне провадження має залишатися як в теорії, так і на практиці останнім засобом чи допоміжним засобом правового захисту і що його використання, навіть у контексті позитивних обов’язків, має бути певною мірою «стрима­ним». Стосовно думки, що кримінально-правові засоби захисту є в будь-якому випадку найефективнішими засобами запобігання злочинам, результати досліджень, викладені Європейським комітетом з проблем злочинності в доповіді з питань декриміналізації (Report on Decriminalisation), явно показують, що ефективність загального запобігання, яке ґрунтується на кримінальному законодавстві, залежить від різних факторів і що такий підхід «не є єдиним засобом запобігання небажаній поведінці»[1].

3. Якщо виходити з цих міркувань, у цій справі, як і у справі «X та Y проти Нідерландів» (с. 13, п. 27), держава, оскільки вона обрала систему захисту, що ґрунтується на кримінальному праві, повинна подбати про повне й жорстке застосування відповідних кримінально-правових положень, аби на практиці забезпечити ефективний захист заявниці. З огляду на це, зауваження Суду, що «розслідування та його висновки мають зосереджуватися на питанні незгоди» (див. пункт 181 цього рішення) має, на мою думку, першорядне значення.