II. Стверджуване порушення статті 14 Конвенції

188. Порівнюючи текст пункту 2 статті 157 і текст статті 152 Кримінального кодексу, в яких йдеться про «вік згоди» щодо вступу в статеві зносини, заявниця скаржилася, що, згідно із законом, захист проти зґвалтування неповнолітніх особами однієї статі кращий, ніж захист проти зґвалтування неповнолітніх особами протилежної статі.

У статті 14 Конвенції зазначено:

«Здiйснення прав i свобод, викладених у цiй Конвенцiї, ґарантується без будь-якої дискримiнацiї за ознакою статi, раси, кольору шкiри, мови, релiгiї, полiтичних чи iнших переконань, нацiонального або соцiального походження, належностi до національних меншин, майнового стану, народження або iнших обставин».

189. Виходячи зі своїх наведених вище висновків, Суд вважає, що немає необхідності розглядати цю скаргу у світлі статті 14 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

190. У статті 41 Конвенції зазначено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенцiї або протоколiв до неї i якщо внутрiшнє право вiдповiдної Високої Договiрної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разi необхiдностi, надає потерпiлiй сторонi справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

191. Заявниця стверджувала, що, незважаючи на роки, які минули після її зґвалтування, вона й далі страждає від отриманої внаслідок цього психічної травми. Значною мірою це є наслідком того, що відповідне право і практика не забез­печили ефективного захисту. Крім того, розслідування в її справі було недостатнім, і це змушує її почуватися жертвою.

192. На цій підставі, посилаючись на кілька рішень Суду у справах про сексуальні посягання, заявниця вимагала компенсації за моральну шкоду в розмірі 20 000 євро.

193. Уряд стверджував, що заявлена сума надмірна.

194. Суд вважає, що заявниця таки зазнала страждань і психічної травми, які, принаймні певною мірою, є наслідком недоліків у підході органів влади, виявленому в цій справі. Оцінюючи розмір шкоди за принципом справедливості, Суд присуд­жує їй 8000 євро.

B. Судові та інші витрати

195. Заявниця вимагала 4740 євро на покриття витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги в її справі: загалом 118,5 годин, з розрахунку 40 євро за годину. Вона надала договір, який її мати уклала з адвокатом в 2003 році стосовно гонорару, а також табель обліку відпрацьованих годин. Адвокат заявниці пояснив, що цей договір підписаний матір’ю, оскільки тоді, коли він укладався, заявниця була неповнолітньою.

196. Уряд стверджував, що цей договір не дійсний, оскільки у вересні 1998 року заявниці виповнилося 18 років і відтоді її мати вже не мала права діяти від її імені. Навіть на момент початкового договору, який, напевно, було укладено між матір’ю та адвокатом в усній формі, заявниці вже було понад 14 років і, отже, вона, за болгарським законодавством, мала право виконувати юридичні дії зі схвалення своєї матері.

197. Уряд також стверджував, що сторони погодилися на погодинну ставку розміром 40 євро в 2003 році, тобто на останньому етапі судового провадження, а це означає, що ставка гонорару завищена і необґрунтована. За «інших обс­тавин» заявниця не погодилася б сплачувати такі суми.

198. Згідно з усталеною практикою Суду, компенсація судових та інших пов’язаних із провадженням витрат може бути присуджена за статтею 41 лише у випадку, коли встановлено, що ці витрати справді мали місце, були неминучими і якщо розмір цих витрат є обґрунтованим. Крім того, компенсація судових витрат можлива лише тією мірою, якою вони стосуються встановленого порушення (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) від 28 травня 2002 року (справедлива сатисфакція), [GC], № 33202/96, п. 27).

199. Уряд не заперечував того факту, що адвокат заявниці, отримавши довіреність від 27 листопада 1997 року, підписану заявницею та її матір’ю, виконав відповідну юридичну роботу в її справі ще тоді, коли заявниця не досягла повноліття (див. пункти 2 і 9 вище). Не стверджувалося того, що заявниця оспорює рахунок витрат, пред’явлений їй адвокатом, і що заявлені суми не пов’язані з порушенням, виявленим у цій справі. За таких обставин немає сумніву, що судові витрати, компенсацію яких вимагає заявниця, справді мали місце і були неминучими.

200. Уряд не заперечував проти заявленої кількості годин юридичної роботи. Суд також вважає, що ставка в 40 євро за годину не є надмірною. Отже, віднімаючи вже отримані 630 євро правової допомоги, яка надавалася заявниці Ра­дою Європи, Суд присуджує їй компенсацію витрат у розмірі 4110 євро.