Основні статичні характеристики нації

План.

1. Психічний склад етносу.

2. Ментальність та її компоненти

3. Національна свідомість

1. Етносоціологія - надзвичайно важливий напрям як у вітчизняних, так і у зарубіжних соціологічних дослідженнях. Вона вивчає досить складну сферу національно-етнічних відносин. Ці відносини стосуються практично всіх сторін життя етнічних спільнот. До того ж вони нерідко бувають досить Вступ людства у ХХІ ст. відбувається під знаком етнічного ренесансу, посилення інтересу до національної та етнічної проблематики.

Етнічний ренесанс доводить, що ані класова, ані професійна чи соціальна приналежність не в змозі витіснити із свідомості людини уявлення про свою національну приналежність та інтереси своєї етнічної спільноти.

Еnносоціологію визначають як науку, що досліджує походження, суть і функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв "язків з іншими етносами, а також: механізми їх входження у систему соціальних відносин.

Для етносоціології етнічні і національні спільноти є складними соціальними системами, що динамічно розвиваються у взаємозв'язку з динамікою соціальної структури суспільства, з політичними, економічними, соціокультурними процесами, які відбуваються у суспільстві. Етносоціологія досліджує також особливості етнічної ідентифікації людей, соціальну зумовленість національної свідомості і міжнаціональних взаємин.

Чим же відрізняються поняття «нація» та «етнос»! У руслі марк­систської теорії етносу лежить типологізація етнічних спільнот (плем'я, народність, нація) відповідно до поділу складної історичної реальності на соціально-економічні формації. При цьому нація «з'являється» на етапі виникнення капіталізму і являє собою вищу форму розвитку ет­носу. Таким чином, етнос постає як певна соці о культур на система, що складається, за визначенням академіка Ю. Бромлея, з «етносоціально-го організму», якщо розглядати етнос у широкому розумінні слова, або «етнікосу» — у вузькому.

Абсолютизація самодостатності етносу — інший погляд, що поді­ляє соціально-економічний та історико-культурний аспекти в процесі розвитку людства. Поняття «етнос» наповнюється у західних, зокрема американських дослідників, тим змістом, який відповідає етнокультур­ним реаліям сучасного індустріального суспільства. В їхньому розумінні етнічність виступає як те спільне в групах, що характери­зується не стільки мовою, кольором шкіри або релігією, скільки спіль­ністю історії та згуртованістю навколо загальних символів. Нерідко це групи меншин у контексті більших спільнот.

На думку західних дослідників, етнічність завжди пов'язує інтереси з емоціями, передбачаючи певний набір групових характеристик (мова, література, музика, прізвища тощо). Але вона не є рушійною силою су­часного суспільного поступу. Проте за певних умов етнічні інтереси, що виступають переважно у латентних формах, можуть актуалізовуватись.

У горизонтальному зрізі етнічна/національна самосвідомість включає усвідомлення приналежності до певної етнічної групи, а також так званий образ ми та етнічні/національні інтереси. Під «образом ми» мають на увазі автостереотипи, або знання та уявлення про характерні риси своєї етнічної групи, а також інші уявлення про свій народ, йогокультуру, історію, територію тощо. В «образ ми» входять і поведінковіустановки на певний тип дії в умовах відносин із представниками своєї спільноти. Етнічні/національні інтереси виступають як усвідомлення особистістю чи спільнотою потреб збереження самобутньої життєдіяльності в рамках своєї етнічної групи, етносу, нації та їх розвитку в усіхсферах суспільного життя в гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами.

У вертикальному зрізі етнічна/національна самосвідомість функціонує на когнітивному (пізнавальному), емоційному та поведінковомурівнях. Головними компонентами когнітивно#пізнавального рівня є передовсім знання про історію та культуру свого народу, його типові риси тощо. Прикладом когнітивно#пізнавального компоненту етнічної/ національної самосвідомості можуть бути гетеростереотипи в тій їхній частині, де містяться знання про інші, аніж власна, етнічні групи і народи.

Емоційна сфера також включена до етнічної/національної самосвідомості; вона надає емоційної забарвленості, скажімо, «образу ми» чи «образу інших». Вона включає до себе й прагнення до згуртованості, цілісності групи. І, нарешті, етнічна ідентичність (етнічна/національна самосвідомість) містить також регулятивно#поведінковий складник; це насамперед установка і готовність до спільних дій. Цей складник керує поведінкою особи чи всієї спільноти в конкретних ситуаціях, пов’язаних з етнічними процесами і явищами.

 

 

3. Кожний народ має душевний устрій такий же усталений, які його анатомічні здібності. З цього ''душевного устрою" виникають почуття, його думки, вірування, мистецтво, а також різного роду установи, які регулюють його суспільне життя.

Проблема національного відродження виступає однією з центральних в етносоціології включно з соціологією нації. Це зумовлено тим, що нині український народ, будуючи свою державу, відроджує досвід минулого з метою перетворення національного організму в масово свідому націю. Цей процес здійснюється ступенево. Професор Празького університету М.Грохвважає, що він для низки центрально- і східноєвропейських країн (до яких належить й Україна) вкладається у тричленну модель, основні фази якої є наступними:

на першій, академічнійфазі дана нація стає предметом уваги дослідників, які збирають і публікують народні пісні і політична легенди, прислів я, досліджують звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію;

у другій фазі - культурницькій - мова, яка раніше була предметом вивчення, стає літературною і загальновживаною у науці, технічній літературі, політиці, громадському житті, побуті і взагалі в місті (бо на селі нею користувалися здавн). Завершенням національного відродження і одночасно його політичною фазою є усвідомлення потреб політичного самоврядування та суверенності, висунення вимог власної держави та досягнення або реалізація цієї мети.

Своєрідність ситуації в Україні полягає в тому, що досягнення мети національного відродження — проголошення української самостійної незалежної держави - ще не означає остаточного вирішення завдань всіх трьох попередніх фаз відродження нації. В Україні не можна вважати повністю завершеною академічну фазу, бо нагромадження знань українського народу про себе лише розпочалося і триває. Йдеться не тільки про повернення та очищення від фальсифікацій наукових здобутків українських соціогуманітарних наук. Слід нарощувати науковий потенціал сучасних соціогуманітарних дисциплін з метою одержання достовірної наукової інформації про націю і державотворчі процеси в Україні. Дані сучасної науки мають стати основою державної національної політики в нашій країні.

Отже, специфіка національного відродження в Україні полягає в тому, що основні його фази не можна вважати завершеними із досягненням основної мети - здобуттям своєї власної держави. Консолідація української нації ускладнюється наявністю багатьох проблем етнонаціонального розвитку:

· Скорочення питомої ваги українців у складі населення.

· Зростання числа росіян, які проживали й проживають в Україні.

· Звуження сфери вживання української мови.

· Поділ населення України на три великі лінгвоетнічні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян (20-21%). Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше третини - російськомовні.

· Існування різного ставлення до проблем державного суверенітету: прихильників входження України до міжнаціонального утворення на зразок союзу Росії та Білорусі нараховується значно більше у східному та південному регіонах, натомість в західному і частково у північному та центральному регіонах переважають прагнення до існування України як самостійної незалежної держави.

Водночас наведені проблеми, багато з яких зумовлені спадщиною радянських часів, не можуть перешкодити процесам поступової консолідації українського суспільства. Соціологи дедалі частіше фіксують факт поступового нівелювання різниць і відмінностей серед мешканців основних регіонів країни, тенденцію творення єдиної політичної нації, всі представники якої зможуть усвідомлювати себе українцями у сенсі громадянства, незалежно від своєї етносоціальної чи лінгвоетнічної приналежності. Цьому сприяє й виважена державна національна політика України, для вироблення якої великою мірою прислужилися й українські соціологи, досліджуючи проблеми етнонаціонального розвитку суспільства і постачаючи матеріал для прийняття законодавчих рішень і актів у цій сфері.

Типологія особистості

План

1 Типологізація як метод наукового дослідження.

2. Застосування типологізації для вирішення конкретних соціальних проблем.

З. Роль гуманітарних наук в вивченні проблеми особис­тості.

 

1. У структурі соціальних властивостей людини можна виділити загально соціальні риси, що характеризують її як продукт суспільного розвитку, а також такі властивості, котрі відображають входження людини до складу певних соціальних спільностей - етнічних, професійних, статевих, вікових тощо. На загал, індивіди, які включені у процеси соціальної взаємодії, наділені безліччю різноманітних властивостей, виявити та дослідити які практично неможливо. Отже, коли мова йде про особистість як члена суспільства, якоїсь спільноти, мають на увазі не властивості окремих людей, а соціальні типи особистостей. Соціальний тип особистості - певний фіксований набір суттєвих, таких, що повторюються, соціальних властивостей особистості, що виявляються у її свідомості та поведінці.

Як вже підкреслювалось, прояви індивідуального в людині опосередковується соціальним. Разом з тим, індивідуальність людини не розчиняється у соціальному, роблячи її унікальною, неповторною. Типові, відносно стійки, такі, що повторюються, поєднання соціальних та індивідуальних властивостей особистостей, які знаходяться у конкретних умовах життєдіяльності, дозволяють виявити основу для типологізації особистостей.

Якщо соціальне в людині домінує над індивідуальним, формується демократичний тип особистості. Якщо ж, навпаки, індивідуальне переважає соціальне, формується особистість авторитарного типу. Толерантний тип особистості (для якого характерне терпиме ставлення до думок, поглядів, ідей, вірувань тощо, які не співпадають з власними) і конформний тип (пристосування особистості до пануючих думок, поглядів, ідеалів, стандартів поведінки тощо) формуються внаслідок самодетермінації процесу розвитку особистості.

Соціологія особистості оперує поняттями ідеального, базисного та реального

(модального) типів особистості.:

• ідеальний - сукупність особистісних властивостей, яка, на думку сучасників, є бажаною, відіграє роль еталона, взірця;

• базисний - сукупність властивостей, яка дозволяє у найкращий спосіб адаптуватися до конкретних умов життєдіяльності у даний час, у даному суспільстві;

• реальний - сукупність спільних для членів даного суспільства, типових властивостей особистості, що переважають на даному етапі розвитку суспільства.

Якщо перші два типи особистості описуються теоретично, виділяються досить умовно, то реальний тип конструюється на основі результатів конкретних соціологічних досліджень. Відомий український соціолог Є.Головата враховуючи особливості розвитку нашого суспільства протягом 70-их рр. після більшовицької революції 1917 р. і останнього десятиріччя XX ст., запропонував соціально-історично типологію особистості з трьома головними типами:

Перший тип характеризується духовною обмеженістю та інстинктивним потягом до

стадності.

Другий тип виник у часи застою, коли відбувався процес відокремлення особистості від

держави, політичної системи, її роздвоєння.

Третій, або "перехідний" тип особистості характерний для сьогодення.

Йому властиві такі риси: недовіра будь-якої влади; потяг до релігії; відмова від політичного

життя; роздвоєння свідомості тощо.

2. Проблема діагностики властивостей конкретної особистості набула за останній час актуальності. Методи соціально-психологічної діагностики активно використовуються у профорієнтаційній роботі та в процесі професійного добору персоналу.

Домінування гуманістичних начал у роботі з людьми обумовлює добір для кожного такого типу діяльності, який відповідає нахилам, інтересам та здібностям особистості, рівню її освіченості та культури. Діяльність, що у найкращий спосіб відповідає властивостям особистості, стає продуктивною, стимулює творчість та прагнення до постійного вдосконалення.

У процесі соціально-психологічної діагностики використовуються різноманітні методи та методики: * спостереження, * аналіз документів та продуктів діяльності людини. * анкетування, * тестування, *• моделювання ситуацій (стажування, виконання конкретних завдань, імітація професійної діяльності).

* Тестування, як метод емпіричного соціологічного обстеження, передбачає стандартизовану процедуру опитування (або виконання певних завдань) респондентів, що проводиться з метою отримання надійної інформації про деякі властивості особистості. За результатами тестування можна оцінити ступінь практичної готовності індивіда до виконання певних завдань, його здатність набувати нові навички та вміння, розширювати діапазон наявних властивостей.

Для підвищення рівня об'єктивності результатів соціально - психологічної діагностики використовуються науково обґрунтовані комплекси –- тестові батареї. Для складання соціально-психологічного портрету особистості застосовують батарею тестів, що містить понад два десятки методик, серед яких; тести інтелекту, здібностей, а також тести досягнень - установок, мотиваційні, інтересів, тести суб'єктивних оцінок суспільних явищ.

У сучасному тестування все ширше застосовують комп'ютерні методики.

3. Формування особистості відбувається у конкретних соціальних умовах. Духовний і технологічний стан суспільства визначають ступінь гармонійності, всебічність розвитку особистості:

- з одного боку, особистість - це комплекс суспільних відносин, властивостей, що сформувався на вимогу оточення;

- з другого, людина - це активний суб'єкт, який змінює відносини у суспільстві. Більшість дослідників вважають стан сучасного суспільства кризовим, а взаємодію між суспільством та особистістю - проблемною. Сучасне суспільство в процесі своєї еволюції поступово втрачає можливості регулювання взаємодії соціальних систем, мобілізаційного впливу на них унаслідок їх дроблення, функціонального розшарування, ослаблення взаємозв'язків між окремими системами життєдіяльності суспільства -господарством, політикою, наукою, ідеологією.

Німецький соціолог Н.Лукман, досліджуючи це явище автономізації різних сфер суспільного життя, вказував на небезпеку втрати людиною своєї соціальної ідентичності - національної, державної, професійної.Технічна і технологічна модернізація виробництва спричинилася до зміни характеру праці, що вимагає від працівника високого рівня фаховості, компетентності, творчості, самодіяльності.

Питання для самоперевірки

1. Які основні соціальні типи особистості?

2. Що є основою побудови типології особистості?

 

Тести для самоперевірки:

Санкції - це

а) засіб соціального контролю;

б) засіб стимулювання діяльності;

в) засіб узгодження соціальних інтересів;

г) засіб соціальної інтеграції.