Ознаки конституційного права

Конституційне право України

Конституці́йне пра́во України — провідна (фундаментальна) галузь національного права, являє собою сукупність правових норм, перш за все принципів і норм конституції, які закріплюють основи політичної та економічної організації суспільства, форму держави, порядок і принципи формування та компетенцію органів державної влади, основи правового статусу людини і громадянина.

Окрім того, в інших значеннях це відповідна юридична наука та навчальна дисципліна.

Ознаки конституційного права

Конституційному праву притаманні такі ознаки:

1. Конституційне право України відноситься до галузей публічного права, оскільки предмет правового регулювання цієї галузі права пов'язаний з публічним здійсненням влади народу, держави та територіальної громади.

2. Конституційне право України має предметом правового регулювання найбільш важливі суспільні відносини у політичній та інших сферах суспільного і державного ладу.

3. Конституційне право України має свій метод правового регулювання, тобто сукупність прийомів і способів юридичного впливу на суспільні відносини, які є предметом цієї галузі права.

4. Конституційне право України має досить розгалужену систему. Ця система представлена такими елементами, як природне і позитивне право; матеріальне і процесуальне право; загальна й особлива частина тощо. Але традиційними елементами системи конституційного права залишаються інститути і норми конституційного права.

5. Для конституційного права України характерна особлива система галузевих джерел права. Основне джерело конституційного права України — Конституція України 1996 р. — є одночасно головним джерелом всієї системи національного права і виступає пріоритетною цінністю правової системи України загалом.

6. Функції конституційного права України, тобто основні напрямки і види його впливу на суспільні відносини поширюються на всі або більшість сфер суспільного та державного життя України — політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну), зовнішньополітичну та інші тісно пов'язані з ними сфери.

7. Для конституційного права України характерне широке коло суб'єктів відповідних галузевих правовідносин.

8. Конституційне право України передбачає особливий вид суспільних відносин, пов'язаних із юридичною відповідальністю за порушення конституційно-правових норм.

9. Конституційне право України має винятково важливе значення для національної системи права і правової системи України загалом.

10. Конституційне право України відіграє дуже важливу роль у суспільстві та державі, виступаючи одночасно як загальновизнаною соціальною цінністю (благом), так і засобом пізнання дійсності. На відміну від інших галузей права, положення норм цієї галузі права, конституційно-правові дослідження та конституційна освіта є важливими для кожної людини, незалежно від її політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та інших ознак.

ДОДАТОК

Розглянемо ці групи суспільних відносин.
1. Суверенітет народу — це його природне право бути верховним і повновладним на своїй території. Розрізняють суверенітет народу потенційний і реальний. Потенційний суверенітет має практично будь-який етнос незалежно від існування своєї державності, а також від того, чи сформувався він в історичну спільність "народ", визнаний іншими державами й націями. Реальний суверенітет — це реалізація суверенних прав народу, його волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим.
Сутність повновладдя народу України виявляється в таких визначальних засадах народовладдя:
- організаційно-політичних (концентрованим виявом народовладдя в цьому аспекті є політичний плюралізм — багатопартійність, різноманітність форм волевиявлення тощо);
- економічних (економічний плюралізм є основою розвитку матеріального стану суспільства; він передбачає свободу підприємництва, різноманітність форм власності);
- соціальних (їх характер і зміст визначаються економічними умо
вами існування суспільства; предметно відтворюються в поділі суспільства на класи, суспільні групи відповідно до місця, яке вони займають. Гуманна організація суспільства — це справа безпосередньо людей; вона грунтується на усталених принципах, визначальним з яких є пріоритет загальнолюдських цінностей);
- ідеологічних (сукупності таких уявлень, світоглядних думок, ідей, які визначаються умовами життєдіяльності суспільства та становлять духовні цінності народу);
- морально-етичних (суспільна влада має духовне, вольове, інтелектуальне наповнення);
- соціально-психологічних (зумовлені характером психіки та свідомості людини).
2. Влада — необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому. Найбільш універсальною організацією влади в суспільстві є держава. Ось чому предметом конституційного регулювання є формування держави, її функціонування, розвиток, а також відносини, що опосередковують ці процеси та пов'язані з такими аспектами:
- формою державного правління;
- формою державного устрою (тим, як організована держава, які зв'язки існують між центром та іншими управлінськими, зокрема самоврядними, структурами);
- політичним режимом, під яким зазвичай розуміють спосіб здійснення державної влади (від нього залежить, чи є держава демократичною, правовою);
- встановленням і використанням символів держави (прапора, герба, гімну, столиці);
- територіальною організацією.
3. Основні засади функціонування держави — гуманізм, демократія, розподіл влади, що виражається в механізмі противаг, взаємного контролю гілок влади, їх урівноваженості.
4. Характер зв 'язків між державою та конкретною особою визначають такі відносини:
- громадянства, під якими зазвичай розуміють постійний правовий зв'язок між особою та державою, що надає людині відповідні права й покладає на неї певні обов'язки;
- фундаментальних прав громадян України: економічних, політичних, соціальних, культурних, екологічних;
- гарантій реалізації прав і свобод;
- що випливають із факту відповідальності держави перед особою і навпаки.
Таким чином, конституційне право України є одним з найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу України в політичній, економічній і соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Жодна інша галузь права не закріплює суспільних відносин, що становлять основи повновладдя народу України. Це виняткова прерогатива конституційного права.
Характеристика конституційного права не вичерпується його предметом. Велике значення має метод правового регулювання — система прийомів і способів, за допомогою яких норми галузі права впливають на конкретні суспільні відносини, упорядковують їх щодо цілей і завдань правового регулювання.

Державний устрій України

Украї́на — унітарна, суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава, парламентсько-президентська республіка. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Виконавча влада в країні належить Кабінетові Міністрів, а законодавча — парламенту(Верховній Раді України). Найвищим органом судової влади в Україні є Верховний Суд України. Можливість впливати на роботу усіх трьох гілок влади: виконавчої, законодавчої та судової, має Президент України — згідно з Конституцією він зобов'язаний припиняти будь-які їх дії, що порушують основний Закон України.

 

Законодавча влада

Докладніше: Верховна Рада України та Політичні партії України

Верховна Рада складається з 450 депутатів, що обираються на п'ять років. До 2006 р.половина членів були обрані за пропорційною системою, а інша половина від одномісних округів. Починаючи з парламентських виборів 2006 р., всі 450 членів Верховної Ради були обрані за партійними списками пропорційного представництва. Верховна Рада ратифікує міжнародні угоди і затверджує бюджет.

В Україні існує велика кількість політичних партій. Однак більшість з них малочисельні та малопопулярні у широких верствах суспільства і не спроможні самостійно виграти вибори. Тому, з метою отримання більшої кількості голосів у парламентських виборах, дрібні партії часто об'єднуються у виборні блоки.

 

Виконавча влада

Докладніше: Президент України, Кабінет Міністрів України та Прем'єр-міністр України

Президент обирається всенародним голосуванням на п'ятирічний термін. За поданням Президента Верховна Рада України призначає Прем'єр-Міністра України, інших членів Кабінету Міністрів України.

Судова влада

Докладніше: Судова влада України та Судова система України

Судова влада — це система створених згідно з законом органів, наділених виключними повноваженнями по розгляду юридично значущих справ, із застосуванням спеціальної процедури.

+ Загальна характеристика трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової.

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сеймі, Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право приймати закони. Відповідно до ст. 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України». Назва гілки влади «законодавча» не означає, що, крім основної законодавчої діяльності {законодавча функція), представницькі органи не здійснюють ніякої іншої діяльності.
Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни.
Уперше парламент був створений у 1265 р. в Англії — у результаті відсторонення від влади короля вирішення найважливіших державних справ було доручено з'їзду представників усього вільного населення країни.
Є засновницька функція, яка здійснюється через участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показником прояву «стримувань і противаг» слугує контроль, здійснюваний законодавчим органом, за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади (контрольна функція). Вираження недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідування слугують потужними стимулами парламентського контролю. Проте головною особливістю організації та діяльності парламенту є його представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого загальнонародного представництва} Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту.
— представницьку,
— законодавчу,
— фінансову,
— зосновницьку,
— контрольну.
Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад, — це Федеративні Рада, в Італії — Рада Міністрів, у Японії — Кабінет. Очолює уряд його глава. Як правило, це прем'єр-міністр (наприклад Щ Франції). Або — голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (ФРЙЯ державний міністр (Норвегія).
У президентських республіках (США), де ця посада відсутня главою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять заступник (віце-прем'єр), міністри, щ очолюють окремі міністерства.
Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте виконавча влада не вичерпується одним лиш «виконанням законів». Вона покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядничу діяльність. У цих цілях з усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.
Таким чином, призначення органів виконавчої влади — управління, що охоплює:
• виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийняті органами законодавчої влади;
• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій.
Виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси, здійснюється чиновниками, армією, адміністрацією тощо. Це створює основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. Тут важливі діючі механізми «стримувань і противаг» як із боку законодавчої (через розвинуте законодавство і контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і конституційний нагляд).

Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.
З позицій реалізації права правосуддя і судова влада — поняття не тотожні. Правосуддя — форма захисту права судовою владою, де рішення суду є акт правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права. Ефективність діяльності судів має три складові: швидкість і оперативність вирішення спорів, обгрунтованість і законність рішень, забезпечення їх виконання.
Судова влада здійснюється одноособово суддею (при розгляді незначних правопорушень) або судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами права.
Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись лише законом, правом. Він не повинен залежати від суб'єктивного впливу законодавчої або представницької влади. Відповідно до Конституції України будь-яке втручання в діяльність судів і судових засідателів зі здійснення правосуддя є недопустимим і має Наслідком передбачену законом відповідальність.
У країнах загального права (Англія, США, Канада, Австралія), Де є визнаним судовий прецедент як головне джерело права, суди беруть участь у правотворчості. В Україні суд не може привласнювати собі функції законодавчої або виконавчої влади. Делегування своїх функцій судами, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (ст. 124 Конституції України). Це не означає, що в Україні, як і в інших правових системах романо-германського типу, судовий прецедент не може бути допоміжним джерелом права (див. § «Судова правотворчість як особливий вид правотворчості»).
Роль судової влади полягає у стримуванні двох інших гілок влади в рамках права і конституційної законності шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними.
Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що
виникають у державі.
Таким чином, основні функції судової влади:
• охоронна (охорона прав);
• функція правосуддя (захист, відновлення прав);
• контрольно-наглядова (за іншими гілками влади). Розмежування законодавчої, виконавчої і судової влади є по-Я
ділом державної влади по горизонталі. По вертикалі влада розподіляється між усіма органами та посадовими особами, що належать до тієї чи іншої гілки влади (див. § «Управління в адміністративно-територіальних одиницях. Місцеве самоврядування»).

 

Органи державної влади

Органи державної влади — це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями

 

Ознаки державних органів

1. Орган держави володіє певною самостійністю, автономією, проте він є частиною єдиного механізму держави, займає в державній машині своє місце і міцно пов'язаний з іншими її частинами.

2. Орган держави складається з державних службовців, які перебувають в особливих правовідносинах з органом.
Службовці держави безпосередньо не виробляють матеріальних благ, тому їх утримання покладається на суспільство.

3. Органи держави мають внутрішню будову (структуру). Вони складаються з підрозділів, скріплених єдністю цілей, заради досягнення яких утворені, і дисципліною, яку всі службовці зобов'язані дотримуватися.

4. Найважливішою ознакою органу держави є наявність у нього компетенції — владних правоспроможностей (сукупності прав і обов'язків) певного змісту та обсягу. Реалізація органом держави своєї компетенції — це не тільки його право, а й обов'язок.

5. Згідно зі своєю компетенцією орган держави володіє владними повноваженнями, які виражаються:
а) у можливості видавати обов'язкові до виконання правові акти. Ці акти можуть бути нормативними або індивідуально-визначеними (акти застосування норм права);
б) у забезпеченні виконання правових актів органів держави шляхом застосування різних методів, в тому числі методів примусу.

6. Для здійснення своєї компетенції орган держави наділяється необхідною матеріальною базою, має фінансові кошти, свій рахунок у банку, джерело фінансування (з бюджету)

7. Нарешті, орган держави бере активну участь в реалізації функцій держави, використовуючи для цього відповідні форми і методи

Види державних органів

За обсягом владних повноважень органи держави класифікуються на центральні (вищі) та місцеві. Щоправда, не всі місцеві органи є державними (наприклад, органи місцевого самоврядування).

За широтою компетенції виділяються органи держави загальної і спеціальної компетенції.

За способом формування: виборні і призначувані; за порядком функціонування й ухвалення рішень: колегіальні й одноособові.

На механізм держави, класифікацію його вищих органів справляє безпосередній уплив принцип поділу влади, відповідно до якого створюються законодавчі, виконавчі і судові органи^[4].

Проте не можна стверджувати, що всі державні органи можна розподілити на законодавчі, виконавчі і судові. Механізм сучасної держави є значно більш складним, розгалуженим, тому можна виділити такі типові державні органи:

· глава держави (президент, монарх, іноді — колегіальний орган^[5])

· органи законодавчої влади — парламент (парламенти різного рівня — у федеративних державах)

· органи виконавчої влади (уряд, міністерства, відомства, органи державного управління на місцях)

· органи судової влади — уся судова система країни

· силові органи — поліція, органи державної безпеки, прокуратура, збройні сили та ін.

 

В Україні

Керуючись наведеною вище схемою, можна назвати приблизний перелік державних органів України за категоріями:

1. Президент України

2. Верховна Рада України

3. Кабінет Міністрів України, інші центральні органи виконавчої влади України

4. Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції

5. Правоохоронні органи

6. інші центральні органи, що відповідають наведеним вище ознакам^[6]

7. місцеві державні адміністрації, інші органи державного управління в адміністративно-територіальних одиницях України.

Цивільне право

Цивільне право - одна з фундаментальних галузей правової системи України, це найбільше правове утворення держави, що являє собою систему правових норм, регулюючих майнові, немайнові пов'язані з майновими та окремі особисті немайнові відносини нерозривно пов'язані з особою.

Цивільне право можна вважати правом громадян, юридичних осіб та інших суб'єктів цивільних правовідносин, оскільки воно покликано регулювати переважну більшість їхніх взаємин як майнового, так і немайнового характеру. Ці відносини виникають, як правило, з волі їхніх учасників, які самі визначають і зміст своїх взаємозв'язків, і навіть наслідки їхнього припинення або зміни.

Норми цивільного права належать до приватного права, так як учасники цивільно-правових відносин - фізичні та юридичні особи в переважній більшості випадків діють з метою задоволення своїх приватних інтересів.

Предметом цивільного права є:

1) майнові відносини, пов'язані з використанням товарно-грошової форми:

а) відносини власності, що закріплюють існуючий в суспільстві розподіл матеріальних цінностей (благ), вони виражають статику майнових відносин, ознакою яких є те, що власник як уповноважена особа має абсолютне право щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном;

б) відносини, що виникають під час здійснення товарообігу, тобто товарно-грошові, які виникають у сфері товарного виробництва і відображають рух товарів від виробника до споживача, при цьому перехід матеріальних благ від одних суб'єктів до інших здійснюється через опосередковану вартість.

Ознаками цих відносин є:

- майнова відокремленість учасників відносин;

- еквівалентний о платний характер відносин.

Норми цивільного права в окремих випадках регулюють відносини у галузі товарообігу і на безоплатній основі, що має місце при даруванні, благодійництві, меценатстві тощо.

Цивільне право регулює не всі майнові відносини. Так, відносини, що виникають:

- у зв'язку із платою податків - регулюються нормами податкового права, що є підгалуззю фінансового права;

- зі сплатою митних зборів - нормами митного права;

- зі сплатою адміністративних і кримінальних штрафів - нормами адміністративного і кримінального права;

- з конфіскацією майна - нормами кримінального права, тощо;

2) відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності, і які базуються на інституті авторського права чи права промислової власності. Ці відносини пов'язані зі створенням, використанням та охороною результатів інтелектуальної діяльності (творів науки, літератури, мистецтва, товарних зразків, фірмових найменувань, винаходів, тощо).

Результати творчої діяльності є товаром, що перебуває у цивільному обігу та створює власний ринок духовної і науково-технічної продукції.

3)особисті немайнові відносини, що пов'язані із:

а) захистом честі і гідності, ділової репутації фізичних і юридичних осіб;

б) охороною інтересів фізичної особи, зображеної в творах образотворчого мистецтва;

в) правом фізичної особи на життя, здоров'я, особисту свободу, на недоторканість житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, на невтручання в особисте і сімейне життя, на свободу пересування, на свободу і вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і віросповідання...

Метод цивільного права -це певний прийом (спосіб) за допомогою якого цивільно-правова норма впливає на поведінку суб'єктів цивільно-правових відносин. Цивільно-правовий метод характеризується:

- юридичною рівністю сторін;

- вільним волевиявленням суб'єктів (автономією їх волі);

- майновою самостійністю сторін;

- диспозитивністю сторін, тобто їх правом самостійно визначати характер своїх відносин у межах чинного законодавства;

- особливим способом вирішення спорів між учасниками цивільних правовідносин (судовим);

- наявністю майнової відповідальності сторін. Цивільне право і цивільне законодавство базується на засадах:

- неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

- неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законами України;

- свободи договору;

- свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

- судового захисту цивільного права та інтересу;

- справедливості, добросовісності та розумності (ст. З ЦКУ). Основними джерелами цивільного права України є нормативно-правові акти цивільного законодавства:

1) Конституція України;

2) Цивільний кодекс України - єдиний законодавчий акт в якому систематизовані цивільно-правові норми;

3) закони України:

- "Про власність",

- "Про господарські товариства",

- "Про лізинг",

- "Про заставу" та інші (більше 900 законів);

4) підзаконні нормативні акти змістом яких є цивільно-правові норми:

- укази Президента України;

- постанови Кабінету Міністрів України;

- нормативні акти центральних органів виконавчої влади;

- нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, тощо;

5) міжнародно-правові норми та міжнародні договори України.

В Україні діє Цивільний кодекс (ЦКУ) від 16 січня 2003 р. Він складається із 6 книг, кожна з яких об'єднує сукупність норм що є підгалуззю цивільного права:

- "Загальні положення";

- "Особисті немайнові права фізичної особи";

- "Право власності та інші речові права";

- "Право інтелектуальної власності";

- "Зобов'язальне право";

- "Спадкове право".

Структура ЦКУ включає 10 розділів, 90 глав, 1308 статей. Цивільний кодекс можна умовно розділити на: а) загальну частину, яка стосується всіх інститутів цивільного права. Це основні положення, особи, об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовна давність (1 книга ЦКУ);

6) спеціальну частину (особливу), яка регулює суспільні відносини об'єднані в певній сукупності за своїми специфічними властивостями (2-6 книги ЦКУ).

Цивільні правовідносини - один з видів правовідносин. У силу цього їм властиві як загальні риси й ознаки, характерні для всіх правовідносин, так і специфічні, обумовлені тим, що цивільні правовідносини виникають у результаті цивільно-правового регулювання майнових і деяких особистих немайнових відносин. Інакше кажучи, специфічні риси й ознаки цивільних Правовідносин визначені особливостями самого цивільного права.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути:

- фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства);

- юридичні особи, державні й адміністративно-територіальні утворення, що володіють цивільною правосуб'єктністю.

Цивільна правосуб'єктність - соціально-правова можливість суб'єкта бути учасником цивільних правовідносин. Наділення суб'єкта правосуб'єктністю є наслідком існування триваючого зв'язку суб'єкта й держави. Передумовами й складовими частинами цивільної правосуб'єктності є цивільна правоздатність і цивільна дієздатність суб'єктів.

Цивільна правоздатність фізичної особи визначена в ст. 25 ЦКУ - це її здатність мати цивільні права й обов'язки. Такою правоздатністю володіє особа з моменту її народження, у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Фізична особа здатна мати усі майнові та інші цивільні права, що не встановлені законодавством України, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Особливості виникнення і припинення цивільної правоздатності охарактеризовані в другому розділі підручника.

Цивільна дієздатність фізичної особи належить тільки особам які усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними. Так відповідно ст. ЗО ЦКУ під цивільною дієздатністю фізичної особи розуміється її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Сімейне право

Сімейне право - це система правових норм, встановлених чи санкціонованих державою, які регулюють взаємовідносини між подружжям, батьками та дітьми, усиновителями та усиновленими, іншими родичами, а також опікунами, піклувальниками та підопічними, патронами та вихованцями, які носять як майновий так і немайновий характер.

Норми сімейного права України базуються на нормах міжнародно-правових актів, таких як:

- Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р.;

- Римська конвенція про захист прав та основних свобод від 04.11.1950 р.;

- Копенгагенська декларація про соціальний розвиток від 01.01.1995 р.;

- Європейська соціальна хартія від 03.05.1996 р.; -та інші.

Конституція України закріпила право кожного на утворення сім'ї шляхом укладення шлюбу, який ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, на рівність прав і обов'язків подружжя, дітей, незалежно від походження, а також від того, народжені вони в шлюбі чи поза ним, а також обв'язки батьків утримувати дітей до їх повноліття та дітей, щодо піклування про своїх непрацездатних батьків. При цьому держава зобов'язана охороняти сім'ю, дитинство, материнство і батьківство (ст. 51,52 Конституції України).

Завданнями сімейного законодавства є:

1) визначення засад шлюбу, особистих немайнових та майнових прав і свобод подружжя, підстав виникнення, змісту особистих майнових і немайнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів;

2) зміцнення сім'ї, як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

3) утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї;

4) побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

5) забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Предметом правового регулювання сімейного права є:

- сімейні майнові та немайнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими родичами;

- відносини щодо виховання, розвитку та утримання дітей;

- відносини, що тісно пов'язані із сімейними.

Сімейні взаємовідносини виникають при укладанні та після укладання шлюбу, при народженні дитини, при усиновленні дитини, та інших специфічних взаємовідносинах, оскільки суб'єктами їх є лише фізичні особи.

Система сімейного права складається з двох частин - загальної та особливої. Загальна визначає засади та джерела правового регулювання сімейних відносин, коло учасників, порядок реалізації прав і обов'язків суб'єктів. Особлива частина включає інститути шлюбу, батьківства, правового режиму майна подружжя, виплати та призначення аліментів, форм виховання дітей-сиріт та ін.

У сімейному праві застосовується різні методи, які базуються на:

1) юридичній рівності сторін сімейних відносин;

2) самостійному майновому статусі їх учасників;

3) диспозитивності сімейних правових норм;

4) специфічному порядку розгляду сімейних спорів (судовому).

Найбільш характерним методом сімейного права є диспозитивний, який базується на вільному виборі певних правил поведінки учасниками сімейних відносин у межах передбачених сімейною нормою. В той же час застосовується імперативний метод, який вимагає певної поведінки не дозволяючи відхилення від приписів правових норм. В першу чергу це стосується норм забороняючого змісту (у шлюбі не можуть перебувати близькі родичі, особи які визнані судом недієздатними, тощо).

Основними джерелами норм сімейного права є міжнародно-правові акти та міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, Конституція України, Сімейний кодекс України від 10.01. 2002 р., закони України:

- "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 22.03. 2001 року;

- "Про охорону дитинства'' від 26.04. 2001 року;

- "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям" від 01.06. 2000 року;

- та інші закони і підзаконні нормативні акти.

Сім’я є первинною й основною ланкою побудови будь-якого суспільства. Вона є відправним пунктом у формуванні дитини як особистості та активного члена суспільства, громадянина держави. Ст. З Сімейного кодексу України дає визначення сім'ї, як первинного та основного осередку суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Сім’я створюється на підставі:

- укладеного шлюбу;

- кровного споріднення;

- усиновлення;

- на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Подружжя вважається сім'єю й тоді, коли дружина, та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має одинока особа.

Право на створення сім'ї має:

1) особа, яка досягла шлюбного віку (жінки з досягнення 17-ти річного віку, чоловіки -18 річного віку);

2) особа, яка не досягла шлюбного віку, але досягла 14-ти річного віку - за рішенням суду, якщо це відповідає її інтересам;

3) особа, яка народила дитину, незалежно від віку.

Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя.

Сімейні відносини регулюються нормами сімейного, цивільного права, та можуть бути врегульованими за домовленістю (договором) між їх учасниками в тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору їх інтересів та інтересів суспільства.

Таке регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання в сімейне життя. Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки в сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення ЇЇ прав, які встановлені Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними правовими актами, визнаними в Україні.

Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам сімейного законодавства та моральним засадам суспільства. Такий договір має бути укладений у письмовій формі, і є обов'язковим до виконання.

Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї, для материнства і батьківства, матеріально і морально заохочує і підтримує його, забезпечує охорону прав матері та батька, пріоритет сімейного виховання дитини. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених законодавством України.

Права та обов'язки подружжя

Права та обов'язки подружжя поділяються на немайнові та майнові.

До немайнових належать:

- право на материнство;

- право на батьківство;

- право пружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності;

- право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток;

- право дружини та чоловіка на зміну прізвища;

- право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї;

- право дружини та чоловіка на особисту свободу;

- право дружини та чоловіка на вибір місця свого проживання;

- право дружини і чоловіка вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин;

- право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини;

- подружжя зобов'язане спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги;

- обов'язок чоловіка утверджувати в сім'ї повагу до матері;