Види спостереження в різних типах дослідження

Спостереження	Тип дослідження
розвідувальне	описове	аналітичне
Включене Невключене Вільне Стандартизоване Систематичне Разове Контрольоване Неконтрольоване Лабораторне Польове Суцільне Часткове	+ +     +   +   +   +	+ + + + + + + + +   +	+ +   + +   +   +   +

Примітка. Знаком «+» помічено види спостереження, що їх доцільно застосовувати в цьому дослідженні.

Ефективне використання методів дослідження потребує знання їхніх переваг і вад. Це дає можливість визначати, коли і за яких умов використання того чи того методу буде найдоцільнішим.

Більшість методів соціологічного дослідження ґрунтується на попередніх чи ретроспективних судженнях людей про їхню власну поведінку, про ту чи ту подію, тому немає повної впевненості у вірогідності цих суджень: розрив між судженням і реальною ситуацією може бути досить значним. Інформація, одержана з допомогою спостереження, характеризує явище, а не думку про нього. Безпосереднє спостереження дає можливість фіксувати події та елементи поведінки людини в момент їх появи, у конкрет­них зв’язках, навколишніх умовах і в реальному часі.

Велика перевага спостереження полягає й у тім, що його використання не залежить від здатності та готовності людини вести відверту розмову з питань, що цікавлять дослідника.

Основні проблеми використання методу спостереження в емпіричному соціологічному дослідженні зумовлені особливостями об’єкта дослідження, яким є людина. Реагуючи на дії дослідника, вона може змінювати характер своєї поведінки «підлаштовуватися» до того, що, на її думку, є нормою, а це спотворює реальну картину.

Високі вимоги ставляться до особи самого спостерігача. Від його здібностей, кваліфікації, наукової обізнаності і, врешті-решт, від його суто людських якостей: уміння знаходити спільну мову, доброзичливості, чуйності, ненав’язливості, делікатності — залежить успіх спостереження.

Крім того, слід зважати на те, що спостерігач досліджує соціальну спільноту, до якої належить і сам, часткою якої він є і від якої залежить. І тут не можна позбутися автоморфізму, тобто спроби тлумачити поведінку і дію інших людей через своє власне сприйняття, крізь призму власного «я», позбутися певного емоційного забарвлення, впливу власного досвіду. Тому однією з найголовніших вимог до спостерігача є об’єктивність.

Він має дотримуватися таких правил:

· не втручатися, не допускати будь-яких власних дій щодо явища, яке вивчається, щоб не спотворити природного перебігу подій;

· проводити спостереження завжди цілеспрямовано, тобто заздалегідь визначати його мету, форми і засоби здійснення;

· забезпечувати своєчасний запис результатів спостереження (протокол, картка, таблиця спостереження). Запис має бути таким, щоб згодом можна було аналізувати та обробляти зафіксовану інформацію.

Вадою методу спостереження є його велика трудоємкість.

Дослідження ускладнюється й неможливістю повторення ситуації. Соціальні явища і процеси незворотні, їх не можна знову повторити, щоб дослідник міг перевірити та зафіксувати моменти, котрі його цікавлять.

Використання спостереження обмежується часом здійснення події. Тому фіксують лише ті події, що мали місце в момент спостереження. Багато подій залишається непоміченими.

Окрім того, спостереженням фіксуються лише факти реальної поведінки людини. Хоч про людину судять за її діями, але в діях людини за певних обставин виявляється лише частина її внутріш­нього світу, решта прихована і виявлятиметься за інших обставин. Для того щоб мати повне уявлення про людину, потрібно дуже довго спостерігати за її поведінкою в різних ситуаціях. А це не завжди можливо. У зв’язку із цим раціональніше застосувати метод опитування.

До спостереження умовно можна віднести експеримент — загальнонауковий метод здобуття (в умовах, що контролюються й управляються) певних знань про причинно-наслідкові відносини між явищами і процесами соціальної дійсності для перевірки гіпотез щодо цих зв’язків. Дослідник створює певну ситуацію, приводить у дію гіпотетичну причину і спостерігає за змінами у природному перебігу подій, фіксує їх відповідність чи невід­повідність власним передбаченням, гіпотезам.

Соціальні експерименти за характером об’єкта і предмета дослідження поділяють на соціальні, економічні (господарські), правові, педагогічні, психологічні, естетичні тощо. Особливе міс­це серед них посідає соціальний експеримент.

Соціальний експеримент спрямовано на перевірку причинно-наслідкових зв’язків між параметрами різних сфер, видів, аспектів діяльності з метою виявлення закономірностей, що зумовлюють діяльність соціального суб’єкта в цілому.

Усі інші перелічені різновиди експерименту спрямовані на перевірку ймовірнісних залежностей усередині певної соціальної сфери. Так, економічний експеримент може здійснюватися для виявлення залежності між продуктивністю праці та формами її організації, продуктивністю праці та умовами її тощо.

Соціальний експеримент у соціології — метод збирання інформації про характер і специфіку змін показників соціальної діяльності та поведінки під впливом заданих і керованих чинників. Його проводять з метою перевірки дієвості запроваджуваних форм соціальної діяльності, нових засобів управління розвитком соціальних процесів, реальності здійснення та ефективності запропонованих заходів, розроблених на основі теоретичних ідей та набутого досвіду стосовно конкретних соціальних умов. Крім того, соціальний експеримент як ефективний метод вивчення соціальних явищ використовують у соціологічному дослідженні для розробки робочих гіпотез. Як дослідно-перетворювальна діяльність експеримент є формою практики і ґрунтується на розробці певної гіпотетичної моделі досліджуваного явища. Проте специфіка соціальних явищ обмежує можливості експериментального методу. Складність, багатофакторність соціальних процесів, неможливість формалізованого їх опису, ціннісно-системний характер залежностей, детермінованість дій людини її психікою — усе це ускладнює емпіричне виявлення і доказовість причинних залежностей, а отже, і побудову гіпотетичної моделі певного явища. Реальний соціальний експеримент часто не можна здійснити з економічних, політичних, етичних та інших міркувань. Більшість важливих соціальних ситуацій не може бути створено на бажання дослідника, оскільки до реально існуючих людей не можна застосувати причинні зв’язки, реалізація яких призвела б до негативних наслідків для самих людей.

Соціальний експеримент як складова дослідження й управління має дві взаємозв’язані функції: прикладну — досягнення ефекту в практично-перетворювальній діяльності та теоретичну — перевірка наукових гіпотез, тобто вивчення функціонування і розвитку соціальних процесів і здобуття нових знань.

Соціальний експеримент включає кілька етапів:

· збирання емпіричних даних;

· визначення вихідного стану досліджуваного об’єкта;

· виявлення тенденцій його розвитку;

· розробка теоретичних концепцій та умов експериментування;

· створення експериментальної ситуації;

· контроль та спостереження за перебігом експериментальної ситуації;

· визначення й аналіз підсумків експерименту;

· запровадження висновків експерименту в життя.

Позитивним у соціальному експерименті є те, що реципієнт у ньому посідає активну позицію. Створюючи певні умови, він має можливість повніше враховувати визначальні чинники, чітко перед­бачувати їхній вплив на об’єкт дослідження; змінюючи послідовно одну умову і залишаючи без зміни інші, він може з’ясовувати причини і зміни соціальних явищ; багаторазово повторюючи дослід, нагромаджувати кількісні характеристики, за якими можна робити висновки про типовість чи випадковість соціальних явищ.

Негативним у використанні соціального експерименту є те, що навмисно створені умови можуть порушити природність перебігу соціального явища, що досліджується.

В. Опитування.

Опитування — найпоширеніший у соціології метод збирання первинної вербальної інформації, що ґрунтується на зверненні до окремого індивіда чи групи з питаннями, спрямованими на розкриття змісту досліджуваної проблеми. За допомогою опитування одержують як подійну (фактичну) інформацію, так і відомості про думки, оцінки й потреби опитуваних. Джерелом інформації є усні чи письмові висловлювання респондентів про стан громадської думки та суспільної свідомості, об’єктивних явищ та процесів не тільки в теперішньому, а й у минулому і майбутньому часі.

Респондент — учасник конкретного соціологічного дослідження, що є джерелом усної чи письмової інформації.

Правильно організоване опитування дає змогу здобути інформацію з будь-якої проблеми.

Реципієнт має організувати спілкування так, щоб викликати в респондента цікавість до теми опитування, стимулювати його до активної участі в дослідженні, забезпечити щирість відповідей.

Реципієнт — учасник конкретного соціологічного дослідження, що здобуває від респондента усну чи письмову інформацію.

У процесі опитування реципієнт за допомогою спеціальних висловлювань і питань може моделювати різні уявні ситуації, щоб отримати інформацію безпосередньо від самої людини про її реальні та гіпотетичні вчинки, плани й наміри на майбутнє, фа-
кти конкретної діяльності, її мотиви, результати, суб’єктивний стан, почуття, нахили, судження; з’ясувати її думку з різних питань, насамперед стосовно того, що не знайшло віддзеркалення в офіційних документах, у результатах спостереження та інших методах дослідження. Так, опитування дає змогу розшифрувати мотиви звільнення за власним бажанням і виявити справжні його причини, з’ясувати мотиви пасивного ставлення до праці та ступінь задоволення соціально-психологічним кліматом, що склався, стосунками з керівником, стилем його діяльності тощо. Іншими словами, під час опитування об’єктивний матеріал, зібраний за допомогою інших методів дослідження (спостереження, вивчення документації), доповнюється відомостями про суб’єк­тивне сприйняття предмета дослідження.

Опитування справляє позитивний психологічний вплив на рес­пондентів. Вони бачать, що їхньою думкою цікавиться громадськість. З’ясування думки індивідів й опрацювання на цій підставі заходів щодо соціального розвитку об’єкта — одна з форм їх участі в соціальному управлінні.

Специфіка опитування полягає в тім, що джерелом інформації є словесне повідомлення респондента, його думка. Реципієнт втручається в процес формулювання повідомлення, спрямовує його у відповідне русло. У зв’язку з цим виникає необхідність забезпечити надійність і вірогідність отримуваної реципієнтом інформації. Надійність інформації виявляється у стійкості, незалежності її від дії випадкових чинників, вірогідність — в її адекватності реальній дійсності. Ці якості інформації забезпечуються переважно сталістю умов її збирання та щирістю відповідей респондентів, їхньою поінформованістю про сутність досліджуваного об’єкта, про те, що цікавить дослідника.

Надійність інформації, яку збирають опитуванням, залежить від її змісту та характеру, від техніки опитування, рівня компетентності респондента. На вірогідність одержуваної реципієнтом інформації впливають особистісні характеристики респондента — захисні механізми психіки, рівень освіти й культури, властивості пам’яті, його ставлення до установи, яка проводить опитування, до теми дослідження, до самого реципієнта. Методика і техніка опитування дає змогу значною мірою нейтралізувати негативний вплив цих чинників.

Вірогідність відповіді респондента багато в чому залежить від уміння реципієнта розпочати опитування, від його професіоналіз­му. Потрібно так вести опитування, щоб у респондента виникло бажання брати в ньому участь, вести відверту розмову. Крім того, вірогідність залежить від якості інструменту (план інтерв’ю, анкета). Формулювання питань — найбільш складний і відповідальний етап його побудови. Йому передує, як уже було сказано, процедура емпіричного визначення основних понять дослідження і відбору необхідного мінімуму емпіричних індикаторів. Кожному індикатору відповідає одне або кілька запитань.

Запитання в опитуванні — це висловлювання, розраховане на здобуття інформації (відповіді), яка б давала змогу тлумачити ознаки соціального об’єкта, що вивчається.

За спрямованістю вирізняються запитання результативні (зміс­тові), за допомогою яких реципієнт збирає інформацію щодо наявності певних явищ та їх взаємозв’язків, і функціональні, за допомогою яких упорядковується сам процес опитування.

Виходячи з найбільш суттєвих ознак розрізняють:

· запитання за змістом: про факти («Скільки разів протягом року Вас преміювали?»);

про поведінку («Чи берете Ви участь у обговоренні виробничих питань?»);

про знання або поінформованість («Чи відомі Вам умови преміювання?»);

про установки («Чи засуджуєте Ви вчинки порушників трудової дисципліни?»);

про мотиви («Чим Ви незадоволені у своїй роботі?»);

· за виконуваними функціями:

контактні, що ставлять на початку опитування для руйнування психологічного бар’єру між реципієнтом і респондентом («Тепер багато говорять про соціальну апатію, зумовлену зневірою в діях уряду. А як Ви вважаєте?»);

буферні, які використовують для розмежування тематичних блоків і водночас для нейтралізації впливу одних відповідей на інші («Ми вели розмову з Вами про умови стимулювання праці. Зараз, якщо Ви не заперечуєте, поговоримо про те, що Вам заважає в роботі?»);

«фільтри», які використовуються для виявлення компетентних респондентів (перед тим, як розпочати розмову про ставлення респондента до системи преміювання, потрібно запитати, чи відома вона йому);

підбадьорюючі, що зміцнюють упевненість респондента у своїх силах («Ви дуже цікаво розповідали про складності у вашій роботі. А зараз поговоримо трохи про Ваш колектив»);

провокуючі, що зумовлюють спонтанні відповіді («Чим, на Ваш погляд, можна пояснити постійні порушення трудової поведінки членами Вашого колективу?»);

контрольні, що призначені для перевірки точності та повноти відповіді на інші питання, вірогідності даних (респонденту, який відповів, що він бере активну участь у громадській роботі, пропонують назвати, які саме обов’язки він виконує);

уточнювальні запитання («Здається, про це ми вже говорили, але не з’ясували...»);

проективні, які мають забезпечити інформацію про можливу реакцію респондента в певній ситуації з урахуванням його глибинних потреб і почуттів;

«кермачі», що спрямовують опитування від загального до більш конкретного;

тлумачні, що мають за мету отримання від респондента роз’яс­нення його розуміння тої чи тої інформації з теми дослідження;

· за структурою:

відкриті (неструктурні) — без попередньо сформульованих відповідей, які пропонуються для вибору;

закриті (структурні) — з попередньо сформульованими відповідями;

напівзакриті, коли поряд із запропонованими відповідями передбачається місце і для вільних.

Закриті запитання у свою чергу поділяють на:

дихотомічні, тобто такі, що на них є тільки дві відповіді, котрі виключають одна одну («Чи преміювали Вас за підсумками року?» — «Так», «Ні»);

альтернативні, що містять перелік відповідей, з яких можна вибрати тільки одну («Як часто Вас преміювали?» — «Зовсім не преміювали», «Не частіше ніж один раз на рік», «Кілька разів на рік», «Кілька разів на квартал», «Щомісяця»). Різновидом альтернативного запитання є шкальне, яке спрямоване на вивчення інтенсивності прояву якогось явища чи ставлення до нього (наприклад, для визначення задоволення респондента роботою йому пропонують такі відповіді: «дуже задоволений», «задоволений», «не дуже задоволений»; запитання-«меню», в яких наведено перелік можливих відповідей, що з них респондент може вибрати кілька («Які з перелічених умов заважають Вам працювати на повну силу?»).

Крім того, за формою запитання поділяють на:

прямі запитання, звернені безпосередньо до респондента, і непрямі, не звернені до певної особи (наприклад, «Як у Вашому колективі сприймають нововведення?»).

запитання-індекси, які застосовують для групування респондентів під час аналізу (наприклад, якщо на запитання щодо інформованості у справах колективу респондент назвав 4—5 подій, то рівень його інформованості оцінюють як високий, 2—3 події — середній, якщо ж респонденту важко відповісти на це запитання — низький);

запитання-тести, які використовують для оцінки, перевірки тощо (див. рис.).

Формулювання запитання має враховувати такі загальні вимоги:

· відповідати темі та завданням дослідження;

· вимагати точної й обґрунтованої відповіді і не містити в собі ще запитання;

· ураховувати інтелектуальний рівень респондента і бути йому зрозумілим;

· бути нейтральним, не показувати особистого ставлення реципієнта;

· передбачувати всі можливі відповіді, урівноважуючи кількість можливих варіантів «за» і «проти», щоб перевага тих чи тих не вплинула на відповідь респондента.

Класифікація запитань анкети

 

Послідовність запропонованих варіантів відповідей теж поміт­но впливає на вибір їх респондентом. Варіанти, розміщені спочатку, мають більше шансів бути вибраними. Респондентам слід пропонувати опитувальні листки з різною послідовністю відповідей «за» і «проти».

Кількість запитань має бути мінімально необхідною. Розміщують їх за принципом ускладнення від початку до середини і полегшення від середини до кінця, щоб респондент пос­тупово втягувався у розмову з реципієнтом і при цьому не стомлювався.

У вітчизняній практиці найбільш поширеною формою опитування є анкетування.

Анкетування —це письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше використовують для збирання інформації про масові соціальні явища. Так, на підприємстві можуть вивчатися мотиви плинності кадрів, ефективність певної форми організації праці, характер соціально-психологічного клімату, задоволення працею, адаптованість молодих робітників та інші проб­леми трудових колективів. Анкетування може застосовуватися в дослідженні будь-якої соціальної проблеми, якщо для її роз­в’язання потрібна інформація про явища суспільної та індивідуальної свідомості: потреби, інтереси, мотиви, установки, думки, ціннісні орієнтації окремих індивідів чи соціальних груп, а також про об’єктивні соціальні факти: організацію праці та побуту, освіту і кваліфікацію, матеріальне стимулювання.

Анкета — це впорядкований за змістом і формою набір запитань, кожне з яких логічно зв’язане з тою чи тою гіпотезою. Анкета має визначену структуру і складається, як правило, з трьох частин: вступної, основної і «паспортної» (див. табл.).

У вступній частині анкети міститься звернення до респондента, в якому зазначається, хто, з якою метою проводить опитування, де і як використовуватимуться його результати, підкреслюється важливість і значимість особистої участі кожного рес­пондента в дослідженні, наводиться стисла інструкція щодо заповнення анкети, гарантується анонімність відповідей, зазначається, кому слід повернути заповнену анкету.

В основній частині анкети подаються запитання, розраховані на послідовне розкриття змісту досліджуваної проблеми.

«Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які характеризують демографічний і соціальний стан респондента.

Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою думку щодо теми опитування і дякують за участь у дослід­женні.

За способом спілкування між реципієнтом та респондентами опитування буває:

· через пресу, коли анкети публікуються на сторінках журналів та газет, а відповіді на запитання анкети пересилаються в редакцію;

· поштове, коли анкети і відповіді пересилаються поштою;

· роздаткове, коли анкети роздаються безпосередньо респондентам.

Поштове анкетування та анкетування через пресу дають дуже низький відсоток повернення заповнених анкет, що потребує від дослідника додаткових зусиль для забезпечення репрезентативності одержаної інформації.

Ефективність роздаткового анкетування залежить не тільки від змісту і структури анкет, а й від навичок і вміння проводити опитування анкетером, від його особистих якостей.

Таблиця

ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ АНКЕТИ

УВІДНА ЧАСТИНА АНКЕТИ(зацікавити респондента, стимулювати його до відвертих відповідей) · Пояснити, хто проводить дослідження, його цілі, де буде використано результати. · Наголосити на важливості й значущості особистої участі респондента в опитуванні, його відвертості і правдивості. · Викласти порядок заповнення та повернення анкет. · Гарантувати анонімність опитування

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Блок 1 (увідні, прості запитання для поступового залучення респондента до співпраці) · Запитання для одержання фактичної, подійної інформації, індиферентної для респондента

Блок 2 (основна інформація теми дослідження) · Запитання для з’ясування оцінювання респондентами соціальних явищ. · Запитання стосовно мотивів учинків, характеру поведінки респондентів. · Гострі, складні для респондента закриті запитання (у кінці блоку)

Блок 3 (контрольні запитання для уточнення і поглиблення одержаної інформації) · Закриті нескладні запитання, що завершують тематику попереднього блоку. · Нескладні відкриті запитання. · Контрольні запитання з тематики попереднього блоку

ЗАВЕРШАЛЬНА ЧАСТИНА АНКЕТИ(паспортичка) · Статус особистості респондента за посадою, освітою, віком, сімейним станом тощо. (Стислість, лаконічність запитань)

З особистих якостей анкетера слід спеціально назвати такі:

· висока свідомість, сумлінність, старанність, широкий науковий світогляд, обізнаність з проблематикою опитування, що допомагає переконувати респондентів у соціальній значущості дослідження;

· організаційні здібності, які дають змогу в тісному контакті з адміністрацією підрозділів, що обстежуються, створити оптимальні умови для проведення опитування;

· уміння створити під час заповнення анкет атмосферу ділової зацікавленості, дружньої співпраці;

· терплячість, толерантність, увічливість, висока культура спілкування, що сприяє формуванню атмосфери доброзичливості, щирості, довіри.

Анкетером може бути як професійний соціолог-реципієнт, так і спеціально навчений та проінструктований працівник іншої професії (позаштатний соціолог). Бажано, щоб він не працював у тому структурному підрозділі, де проводиться опитування.

Основним завданням анкетера є збирання максимально надійної та достовірної інформації. Для цього він повинен спонукати респондентів висловлювати лише їхні особисті думки, перешкоджати спробам радитися, списувати, підказувати відповіді.

Анкетер не повинен квапити респондентів, але й не може дозволяти респондентам брати анкети додому, оскільки це може призвести до зниження якості їх заповнення.

Позитивним у анкетуванні є можливість отримання у відносно короткий строк значного обсягу емпіричної інформації, а також забезпечення анонімності відповідей, вадою анкетування є немож­ливість проконтролювати ситуацію формулювання відповіді, її самостійності та повноти.

Інтерв’ю (від англ. interview — зустріч, бесіда) — різновид усного опитування, що ґрунтується на безпосередньому контакті спеціально навченого реципієнта з респондентом.

Інтерв’ю буває різних видів. Залежно від «ступеня свободи» реципієнта (інтерв’юера) інтерв’ю поділяється на неспрямоване, в якому подається максимум свободи вести спонтанну розмову з тем, вибраних респондентом, і спрямоване, в якому інтерв’юер задає ретельно підготовлені завчасно питання.

Залежно від ступеня стандартизації інтерв’ю поділяють:

на вільне — бесіду, що триває кілька годин за загальною програмою, але без жорсткої деталізації. Інтерв’юер може задавати запитання, які вважає за необхідні, у будь-якому формулюванні та послідовності;

Класифікація інтерв’ю

напівстандартизоване (фокусоване), в якому використовують так званий путівник інтерв’ю з переліком як обов’язкових, так і можливих запитань;

стандартизоване, яке проводять за детально розробленим планом, що конкретизує зміст, послідовність запитань і варіанти можливих відповідей. Відповіді суворо фіксуються. Вільне інтерв’ю характеризується великою гнучкістю, стандартизоване — забезпечує більшу порівнянність інформації та швидкість її опрацювання. Крім того, перевагою стандартизованого інтерв’ю є можливість залучити до його проведення осіб без спеціальної соціологічної підготовки. Соціологічні служби розробляють спеціальні опитувальні листки, користуючись якими працівник будь-якого виробничого підрозділу може зібрати необхідну інформацію.

Залежно від способу спілкування інтерв’юера й респондента інтерв’ю може бути особистим і опосередкованим.

В опосередкованому інтерв’ю застосовують такі технічні засоби, як телефон, магнітофон, телебачення.

Залежно від жорсткості поведінки інтерв’юера інтерв’ю буває «м’яким», коли інтерв’юер намається досягти довіри опитуваного, демонструє повагу до нього, і «жорстким», коли інтерв’юер веде себе дещо зухвало, демонструючи радше техніку допиту.

За частотою проведення інтерв’ю може бути одно- і багаторазовим (панельним). Панельне інтерв’ю передбачає збирання інформації від тих самих осіб за допомогою тих самих запитань кілька разів через певні проміжки часу з конкретною пізнавальною метою: перевірити зміну думок досліджуваних осіб щодо проблеми або виявити нові елементи в їхній свідомості та поведінці. Залежно від його глибини інтерв’ю буває глибинним (клінічним, тривалим) та поверховим (короткочасним). Поверхове інтерв’ю може бути сфокусоване на одержання інформації про певні аспекти якоїсь особливої ситуації або події, яку пережив респондент. Глибинне інтерв’ю є інтесивним і докладним. Воно має за мету з’ясування причин соціальної поведінки, установок, мотивів тощо. Дещо відрізняється від усіх розглянутих терапевтичне інтерв’ю, яке спрямоване не стільки на отримання інформації, скільки на те, щоб дати можливість респонденту розповісти про свої неприємності, відчути свою значимість, допомогти розібратися в самому собі, досягти самопорозуміння.

Ефективність інтерв’ювання залежить від таких факторів:

¨ місця проведення (службове приміщення, квартира, вулиця). Воно визначається предметом дослідження. Питання, зв’я­зані з проблемами побуту, сім’ї та вільного часу, ліпше з’ясову­вати в домашніх умовах, а виробничі — на підприємстві. Опитування не треба проводити в присутності сторонніх осіб, особливо з адміністративного персоналу;

¨ особистісних характеристик інтерв’юера, його знань, навичок, такту, уміння правильно формулювати питання, уміння добирати з відповідей найадекватнішу меті дослідження інформацію тощо.

Вступне слово інтерв’юера має бути коротким, обґрунтованим і впевненим: він називає організацію, яка проводить дослідження, чітко окреслює його мету, використовуючи зрозумілу для респондентів термінологію, запевняє їх у анонімності опитування (якщо це необхідно). Вступне слово і перші запитання мають велике значення для встановлення контакту з респондентом.

Щоб пом’якшити ефект інтерв’юера (так називається в соціо­логії викривлення у відповідях респондентів, що зумовлені впливом з боку інтерв’юера), інтерв’юер має додержувати нейтралітет, не проявляти свого ставлення до предмета дослідження, але для підтримування контакту постійно виявляти увагу та інтерес до особистості респондента, сприяти створенню дружньої атмосфери. У процесі інтерв’ю не слід запитувати про те, про що можна дізнатися з документації. Наприклад, перед проведенням інтерв’ю щодо організації роботи з адаптації молодих робітників вивчають статистичну звітність з інформацією про адаптацію цих робітників, мотиви їхнього звільнення, організацію наставництва, а лише після цього проводять інтерв’ю.

Існують різні способи реєстрації даних інтерв’ю. Це дослівний запис (можливий поділ функцій між інтерв’юером і протоколістом), запис із пам’яті, на магнітофоні (якщо є згода респондента); класифікація, коли відповіді не записують, а, порівнюючи їх з наведеними зразками, оцінюють досліджувані факти. У стандартизованому інтерв’ю із закритими питаннями інтерв’юер прос­то кодує відповіді за заздалегідь установленими кодами.

Загальні положення, а також спеціальні правила, визначені завданнями конкретного дослідження, викладаються в інструкції інтерв’юеру, яка поряд з опитувальним листом є основним робочим документом інтерв’юера.

Інтерв’ю набуває все більшого застосування в соціологічних дослідженнях. Воно дає змогу отримати малодоступну для інших методів дослідження інформацію. Перевага його полягає в тім, що завдяки безпосередньому контакту з респондентом є можливість змінювати запитання згідно з одержаними відповідями, ставити додаткові запитання, уточняти відповіді і забезпечувати здобуття докладнішої інформації. Крім того, безпосередній контакт з респондентом уможливлює фіксування не тільки змісту відповідей, а й «підтексту» емоційного забарвлення, особливостей інтонації, жестів, зовнішніх реакцій. Це дає змогу зробити висновки про ставлення респондента до предмета розмови, про щирість його відповідей.

Отже, анкетування й інтерв’ю призначено для масових опитувань, спрямованих на збирання інформації, яка відтворює знання, думки, судження, ціннісні орієнтації та установки респондентів, їхнє ставлення до подій і явищ дійсності. Метою цих методів є одержання вірогідних даних про об’єкт дослідження за умови, що самі представники цього об’єкта в змозі адекватно його оцінити, тобто дати самооцінку.

Проте в практиці соціологічної роботи виникають ситуації, коли треба оцінити такі аспекти об’єкта, самооцінка яких може виявитися неможливою або спотвореною. Тоді джерелом інформації є компетентні особи — експерти, які мають досконалі знання щодо об’єкта дослідження.

Вивчення суджень, думок експертів щодо досліджуваної проблеми називають експерт-опитуванням, експертизою, а самі судження — експертними оцінками. Експертиза — спеціальне компетентне дослідження будь-якого питання, що потребує спеціальних знань і подання мотивованих висновків. Практика остан­ніх років свідчить, що використання експертних оцінок у соціологіч­ному дослідженні дає змогу підвищити рівень соціального управління. Вони мають важливе значення в розв’язанні завдань соціального прогнозування і проектування.

У найзагальнішому вигляді виокремлюють такі напрями використання експертизи в соціологічному дослідженні:

· оцінки соціальних властивостей суспільних систем та їхніх еле­ментів, процесів, явищ і прогнозування тенденцій їхнього розвитку;

· визначення ступеня вірогідності соціологічної інформації, здобутої іншими методами;

· атестація колективів чи членів колективів за рівнем соціальної активності, професійної придатності тощо.

Провідні українські соціологи (Ю. Саєнко та ін.) трактують поняття соціальної експертизи значно ширше, а саме — як оцінювання позитивних і негативних соціальних наслідків розробки та здійснення програм і проектів (національного або регіонального масштабу), а також опрацювання механізмів мінімізації, пом’як­шення й запобігання можливим негативним наслідкам цих програм і проектів. У такому тлумаченні соціальна експертиза роз-
глядається не як один з методів соціологічного опитування, а як міждисциплінарний (інтегруючий) науковий підхід.

Метою такої соціальної експертизи є оцінка, аналіз і прогнозування соціальних процесів у суспільстві, у тім числі соціальних наслідків діяльності уряду, а також реалізації науково-технічних програм і проектів.

Об’єктом соціальної експертизи є будь-які програми, проекти, управлінські рішення та їх соціальні наслідки.

Суб’єктами соціальної експертизи (експертами) є представники соціальних груп та інституцій, інтересів і умов життя котрих якось стосується ситуація (у тім числі управлінське рішення або проект), що потребує оцінки.

Таке широке тлумачення значно підвищує вимоги до оцінок фахових експертів (соціологів, політологів, фінансистів).

Розрізняють такі види соціальної експертизи:

· громадської думки;

· соціальних інституцій;

· фахових експертів;

· комплексної оцінки ситуації.

Головними завданнями соціальної експертизи в громадянському суспільстві є:

Ø прогноз і оцінка соціальної ситуації;

Ø прогноз і оцінка соціальних наслідків науково-технічних програм і проектів;

Ø аналіз і оцінка соціальних наслідків реалізованих урядових рішень;

Ø перманентний підбір фахівців (обраний експерт рекомендує іншого на таку саму роль).

Експертна оцінка може здійснюватися на підставі різних прийомів і процедур, зокрема опитування — очного (обмін думками через особисті контакти) і заочного (за умов взаємної анонімності).

До основних видів експертного опитування слід віднести анкетування, інтерв’ю, «мозкову атаку», дискусії, поради, ділові ігри. Бажаного ефекту досягають, використовуючи різні види опитування.

Експертну оцінку здійснюють у кілька етапів. На першому етапі готують і видають документ, в якому формулюють такі питання: завдання та цілі експертизи, її необхідність; строки виконання робіт; завдання, склад, обов’язки та права групи управління, фінансове і матеріальне забезпечення робіт. Підготовка цього документа, формування групи управління та відповідальність за організацію її роботи покладається на керівника групи.

Після створення групи управління формують групу експертів: уточнюють проблему, необхідну кількість експертів, їхній склад. Паралельно розробляють методику опитування: місце і час проведення опитування, кількість, форма і завдання окремих опитувань, порядок реєстрації результатів опитування.

Після цього з’ясовують питання організації та методику опрацювання даних опитування: визначають строки, процедури та алгоритми обробки.

Останнім етапом експертизи є оформлення її результатів.

Експертне опитування використовують на всіх етапах організації соціологічного дослідження — від розробки теоретичного розділу програми дослідження (визначення проблеми, цілей, об’єктів, завдань, гіпотез) до її реалізації, перевірки одержаних результатів, розробки рекомендацій.

У процесі експертної оцінки експерти виконують, як правило, дві основні функції:

1) формують об’єкти (набір показників, альтернативні ситуації, цілі, рішення);

2) здійснюють вимірювання характеристик (оцінка якості, імовірності події, значущості цілей тощо).

Цю роботу виконують на підставі логічного мислення, відповідних знань, інтуїції, практичного досвіду, широко користуючись методами математичної статистики, теорії групового вибору, теорії вимірювання.