II. Актуалізація опорних знань і вмінь.

 

 

III. Повідомлення теми уроку, мотивація навчальної діяльності

Життя багатогранне і складне. У ньому і радість, і сум, і щастя, і горе, а то відчай. Важко живеться людині, яка не має почуття гумору. Здається, немає жодної людини, яка не читала б чудових усмішок Остапа Вишні, «запашних», «ніжних», «смішних» і водночас, кажучи словами Миколи Хвильового, «глибоко трагічних». Головним джерелом його гумору була любов до життя, до людини, а девізом – «Треба любити людину більше, як самого себе». Остап Вишня – це не просто гуморист,він поет за станом душі.

Зверніть увагу на портрет письменника. Таким він був і в житті: ласкавий, щирий, люблячий, завжди усміхнений. Таким він запам’ятався рідним, друзям, усім, хто його знав.

IV. Сприйняття учнями навчального матеріалу

Розповідь вчителя

Гумор — найкращий порадник у важкій ситуації і кращі ліки від усіх хво­роб. Щирий сміх над собою — поміч­ник подвійний. Цією давньою мудрістю користувався Павло Михайлович Губенко, відомий українцям як Остап Вишня, – письменник, незамінний гуморист і сатирик.

В народі Остапа любили. За його характер – добрий і чуйний. Вишня вмів завжди вислу­хати людей; переживав усі людські біди як свої особисті.

Павло Губенко народився 13 листо­пада 1889 р. на хуторі Чечва біля с.Грунь, що на Полтавщині (нині Охтирський р–н Сумської обл.). Через 60 років після цієї події на схилі свого віку, він без лукавого усміху запише в щоденнику: «Я такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів,...жбурляв картоплю, драв горобців, била мене мати віником, навіть горнятка­ми череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!»

Батько служив у поміщиці фон Рот прикажчиком. Відчуваючи любов сина до читання, намагався дати йому пристойну освіту. Павликові не було й шести років, коли його віддали до сільської школи, а після її закінчення — до двокласної у м. Зінькові, звідки він вийшов із правом роботи поштово–телеграфним чиновником 14–го розряду. Але оскільки хлопчику йшов на той час лише тринадцятий рік, навчання його не завершилося. Мати повезла Павла до Києва у військово–фельдшерську школу.

Закінчив молодший Губенко школу 1907 р. у чині військово­го фельдшера і був закріплений за 169–м піхотним полком у Києві, де шість років відпрацьовував своє навчання. 1914 р. він звільнився зі служби і влаштувався на роботу до Київської заліз­ничної лікарні. Посада фельдшера врятувала його від призову до армії під час Першої світової війни. При Українській Народ­ній Республіці він завідував Медико–санітарним управлінням міністерства шляхів сполучень, але в кабінетах сидіти не любив. Губенко, ризикуючи життям, працював у санітарних потягах, заповнених тифозними хворими. Він допомагав людям не тіль­ки ліками, але й смішними анекдотами, які сам складав і чудово розповідав.

Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині. Тож, працюючи в лікарні, старанно “налягав” на самоосвіту, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917p. вступив до Київського університету; одначе скоро залишив навчання і повністю віддався журналістській і літературній праці.

Перший твір Павла Губенка — “Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)” — побачив світ за підписом “П. Грунський” у кам'янець-подільській газеті “Народна воля” 2 листопада 1919 р. Тут було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921 p., коли він став працівником республіканської газети “Вісті ВУЦВК”, розпочинається період його активної творчості і систематичних виступів у радянській пресі.

«Перекладав я, перекладав, а потім і думаю собі: "Чому я перекладаю, коли можу фейлетони писати! А потім — пись­менником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — у мене особливої немає, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — буду роби­ти?" Зробився я Остапом Вишнею і почав писати. І пишу собі...».

1922-й став роком могутнього і стрімкого злету Вишні в ук­раїнській гумористиці. До кінця двадцятих він був уже автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів, які за чотири роки пе­ревидавалися 42 рази, а збірник антирелігійних фейлетонів «Спра­ви небесні» витримав аж шість перевидань.

Гумористична мова Вишні — по–народному соковита, ко­лоритна, жива, дотепна, багата на свою простоту, вона максимально бли­зька до звичної сільської і міської говірки. Водночас у ній збережені й канони класичної літератури: комізм і гра слів, жа­рти, афоризми, приповідки, натяки, каламбури. Щоб читати і до кінця розуміти його твори, люди вивчали українську мову.

А на початку 1920–х рр. його холостяцький будинок опромінила справжня усмішка — Варвара Олексіївна Маслюченко. Завзятий мисливець, рибалка і театрал уперше побачив майбутню дружи­ну в ролі Жанни д'Арк у п'єсі Б. Шоу «Свята Анна». Він був щасливим чоловіком, турботливим батьком дочки Марійки.

Крім того, О. Вишня провадив велику літературно-громадську роботу: брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», разом із В. Блакитним організував і редагував журнал «Черво­ний перець», уходив до оргкомітету Спілки радянських пись­менників України і Всесоюзного оргкомітету.

Прикладом у житті Остапа Вишні завжди був його улюблений поет Тарас Шевченко.

На початку 30–х р. Остап Вишня був у зеніті слави. Якраз тоді почалися зміни в суспільстві. В пресі з'явилася перша «ластівка» — різко не­гативна оцінка творчості гумориста. Остапа Вишню критикували й раніше. Письменник–сатирик постійно був під наглядом держав­них органів. Почалося цькування української інтелігенції. Вишня потрапив під пильний нагляд лихих очей «друзів–письменни­ків». Вони обвинувачували його в націоналізмі.

За спогадами дочки Павла Михайловича, єдиним, хто висту­пив на захист батька, був Микола Хвильовий. Такою ж шляхет­ністю відзначався й сам Вишня. Коли 1931 р. заарештували М. Рильського, він, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу родині поета, а після звільнення забрав її на кілька тижнів до свого будинку. Са­могубство Хвильового, який, не витримавши цькування, застре­лився, Павло Михайлович сприйняв як жахливу життєву ката­строфу. Близькі думали, що він збожеволів, — три дні з його кімнати доносилися волання й ридання чоловіка, який бився в істериці.

26 грудня 1933 р. найвідоміший україн­ський письменник того часу гуморист Остап Вишня був арештований. Десять років, як і Шевченкові, довелося Вишні «навчатися». Тільки не в пісках, як Кобзареві, а в болотах на Півночі, страждаючи від тяжкої хвороби.

У 1943 р. письменник несподівано опиняється на волі. Неві­домо, з чийого наказу це було зроблено, але жорна репресій спи­нилися.

Гуморист знову береться за свою справу. У 1944 р. розпочинається другий період активної і плідної творчості Остапа Вишні. Його початок ознаменувала «Зенітка» — публікація в газеті «Радянська Україна».

Хоча Павло Губенко і був на волі, жилося йому не дуже затиш­но. Постійно перебував під наглядом агентів. Звичайно, все це позначалося на подальшій творчості Остапа Вишні. Лише 25 жовтня 1955 р. письменника реабілітували.

Остап Вишня активно співпрацював з «Перцем», виступав пе­ред робітниками, студентами, колгоспниками. Одна за одною ви­ходять книжки «День і ніч», «Молоді будьмо», «Отак і пишу», «Ді­ла наші і діла не наші», «Великі ростіть». Він переклав твори Мико­ли Гоголя, Антона Чехова, Олександра Сухово-Кобиліна, Браніслава Нушича та ін.. Його перу належить багато гумористичних творів для дітей.

1956 року світ побачили твори Остапа Вишні в двох томах. Його плідна робота кипіла, хоч часом лунали недуже схвальні відгуки і гостра критика. Упродовж 1963—1965 рр. вийшло друком семитомне видання творів Остапа Вишні. Його «усмішки» передруковувалися в українських виданнях США, Канади, Аргентини, Франції та інших країн. Памфлети і фейлетони гумориста перекладаються польською, болгарською та чеською мовами.

28 вересня 1956 р. невблаган­на смерть раптово обірвала життя Остапа Вишні. З невимовною скорботою провів його осінній Київ на місце вічного спочинку — Байковий цвинтар.

Тридцять п’ять років подарувала йому доля на творчу діяльність. З них третину випало прожити за колючим дротом. Інша людина назавжди втра­тила б здатність сміятися, але не він. Письменник казав: «А ми смі­ємося і будемо сміятися разом із своїм дотепним, талановитим на­родом».