Поняття та види банківських ризиків

В період глобалізації фінансових послуг саме банківська система зазнає значну кількість різних ризиків, як безпосередньо пов’язаних з її діяльністю, так і зовнішніх. Надзвичайне значення банківських ризиків для життєдіяльності кредитних та інших фінансових організацій, а також необхідність їх обліку, аналізу і мінімізації визнані у всьому світі.

Під банківським ризиком потрібно розуміти притаманну банківській діяльності можливість (імовірність) несення фінансовою установою втрат і (або) погіршення ліквідності внаслідок настання несприятливих подій, пов’язаних з внутрішніми (наприклад, складність організаційної структури, рівень кваліфікації службовців, організаційні зміни тощо) та (або) зовнішніми (зміна економічних умов діяльності фінансової установи, застосовуваних технологій тощо) факторами.

Особлива увага надається питанням якості систем управління ризиками і внутрішнього контролю, корпоративного управління, обліку та звітності, а також проблемі капіталізації банків при збереженні пріоритетного значення якості капіталу.

Правове регулювання банківських ризиків здійснюється на підставі як Закону України «Про банки і банківську діяльність», так і нормативно-правових актів Національного банку України.

Так, Стаття 30 «Структура капіталу банку» Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає:

Капітал банку включає: 1) основний капітал; 2) додатковий капітал. Основний капітал банку включає сплачений і зареєстрований статутний капітал і розкриті резерви, які створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку, надбавок до курсу акцій і додаткових внесків акціонерів у капітал, загальний фонд покриття ризиків, що створюється під невизначений ризик при проведенні банківських операцій, за винятком збитків за поточний рік і нематеріальних активів. Розкриті резерви включають і інші фонди такої самої якості, які повинні відповідати таким критеріям: 1) відрахування до фондів мають здійснюватися з прибутку після оподаткування або з прибутку до оподаткування, скоригованого на всі потенційні податкові зобов'язання; 2) фонди і рух коштів до них та з них повинні окремо розкриватись у опублікованих звітах банку; 3) фонди повинні бути у розпорядженні банку для покриття збитків з метою необмеженого і негайного використання у разі появи збитків; 4) збитки не можуть безпосередньо покриватися з фондів, а повинні проводитися через рахунок прибутків і збитків. За умови затвердження Національним банком України додатковий капітал може включати: 1) нерозкриті резерви (крім того факту, що такі резерви не відображаються в опублікованому балансі банку, вони повинні мати такі самі якість і природу, як і розкритий капітальний резерв); 2) резерви переоцінки (основні засоби та нереалізована вартість "прихованих" резервів переоцінки в результаті довгострокового перебування у власності цінних паперів, відображених у балансі за історичною вартістю їх придбання); 3) гібридні (борг/капітал) капітальні інструменти, які повинні відповідати таким критеріям: вони є незабезпеченими, субординованими і повністю сплаченими; вони не можуть бути погашені за ініціативою власника; вони можуть вільно брати участь у покритті збитків без пред'явлення банку вимоги про припинення торгових операцій; вони дозволяють відстрочення обслуговування зобов'язань щодо сплати відсотків, якщо рівень прибутковості не дозволяє здійснити такі виплати; 4) субординований борг (звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти, які за умовою договору не можуть бути забрані з банку раніше 5 років, а у випадку банкрутства чи ліквідації повертаються інвестору після погашення претензій всіх інших кредиторів). При цьому сума субординованого боргу, включеного у капітал, щорічно зменшується на 20 відсотків її первинного розміру протягом п'яти останніх років дії договору. У разі якщо субординований борг наданий в іноземній валюті першої групи Класифікатора іноземних валют Національного банку України, він враховується при розрахунку капіталу за офіційним валютним (обмінним) курсом Національного банку України, встановленим на звітну дату. Національний банк України має право визначати своєю постановою інші складові додаткового капіталу, а також умови та порядок його формування. Додатковий капітал не може бути більш як 100 відсотків основного капіталу. Відповідно до статті 44 «Управління ризиками» Закону України «Про банки та банківську діяльність» б анк створює постійно діючий підрозділ з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за встановлення лімітів щодо окремих операцій, лімітів ризиків контрпартнерів, країн контрпартнерів, структури балансу відповідно до рішень правління (ради директорів) з питань політики щодо ризикованості та прибутковості діяльності банку. Для забезпечення додаткових заходів з метою управління ризиками банки створюють постійно діючі комітети, зокрема: 1) кредитний комітет, який щомісячно оцінює якість активів банку та готує пропозиції щодо формування резервів на покриття можливих збитків від їх знецінення; 2) комітет з питань управління активами та пасивами, який щомісячно розглядає собівартість пасивів та прибутковість активів і приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання відповідності строковості активів та пасивів та надає відповідним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі, що виникають; 3) тарифний комітет, який щомісячно аналізує співвідношення собівартості послуг та ринкової конкурентоспроможності діючих тарифів, відповідає за політику банку з питань операційних доходів. Банки самостійно вирішують і створюють органи управління фінансовими ризиками з метою забезпечення сприятливих фінансових умов захисту інтересів вкладників та інших кредиторів.

Відповідно до документів Базельського комітету з банківського нагляду Національним банком України розроблено правовий режим банківських ризиків і правові засоби їх мінімізації. Зокрема, це Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена Постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 р. № 368. На підставі аналізу положень цієї Інструкції можна виділити такі види банківських ризиків:

- ризик ліквідності – ризик збитків внаслідок нездатності банку забезпечити виконання своїх зобов’язань у повному обсязі;

- кредитний ризик – ризик виникнення збитків у банку внаслідок невиконання, несвоєчасного виконання чи неповного виконання боржником фінансових зобов’язань перед банком відповідно до умов договору;

- ринковий ризик – ризик виникнення у банку збитків внаслідок несприятливої зміни ринкової вартості фінансових інструментів торговельного портфелю, а також курсів іноземних валют і (або) дорогоцінних металів;

- операційний ризик – ризик виникнення збитків у результаті невідповідності характеру і масштабам діяльності банку та (або) вимогам чинного законодавства внутрішніх порядків і процедур проведення банківських операцій, порушення службовцями банку та (або) іншими особами тощо;

- правовий ризик – ризик виникнення у банку збитків внаслідок недотримання банком вимог законодавства та укладених договорів, невірні юридичні консультації, неправильне укладення документів тощо;

- ризик втрати ділової репутації – ризик виникнення банку збитків у результаті зменшення кількості клієнтів через формування у суспільстві негативного уявлення про фінансову стійкість банку, якість наданих ним послуг або характер діяльності в цілому;

- стратегічний ризик – ризик виникнення у банку збитків у результаті помилок при прийнятті рішень, які визначають стратегію діяльності і розвитку банку;

- ризик виникнення у банку збитків через невиконання іноземними контрагентами (юридичними, фізичними особами) зобов’язань у зв’язку з економічними, політичними, соціальними змінами, а також внаслідок того, що валюта грошового зобов’язання може бути недоступною контрагенту через особливості національного законодавства (незалежно від фінансового становища самого контрагента).

Регулятивний капітал є одним з найважливіших показників діяльності банків, основним призначенням якого є покриття негативних наслідків різноманітних ризиків, які банки беруть на себе в процесі своєї діяльності, та забезпечення захисту вкладів, фінансової стійкості й стабільної діяльності банків. Ризики в банківській діяльності випливають із специфіки банківських операцій, що здійснюються в умовах ринкових відносин, та означають імовірність одержання доходів, менших від очікуваних, зниження вартості активів. Підвищені банківські ризики призводять до значних фінансових утрат і, як наслідок, до банкрутства банків. Банки з метою визначення реального розміру регулятивного капіталу з урахуванням ризиків у своїй діяльності зобов'язані постійно оцінювати якість усіх своїх активів і позабалансових зобов'язань (здійснювати їх класифікацію, визначати сумнівні та безнадійні щодо погашення); здійснювати відповідні коригування їх вартості шляхом формування резервів для покриття очікуваних (можливих) збитків за зобов'язаннями контрагентів. Банки формують резерви за такими активними операціями: кредитними операціями; операціями з цінними паперами; дебіторською заборгованістю; простроченими понад 31 день та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями; коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банках (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами або ліквідовуються за рішенням уповноважених органів, або які зареєстровані в офшорних зонах. Під контрагентом потрібно розуміти будь-яку особу (фізична чи юридична), яка має з банком відносини фінансового характеру (банк надає кошти у вигляді безстрокових або строкових депозитів; надає кредит; продає цінні папери власної емісії; має дебіторську заборгованість за операціями з клієнтами банку та банками, у тому числі за нарахованими та простроченими доходами). При цьому контрагент може одночасно мати з банком відносини іншого характеру (зокрема трудові). Порядок класифікації активних операцій банків і визнання їх нестандартними, формування та використання резервів під ці операції, мінімальний розмір резервів під активні операції банків установлюється відповідними нормативно-правовими актами Національного банку. Регулятивний капітал банку складається з основного (1-го рівня) капіталу та додаткового (2-го рівня) капіталу. Основний капітал уважається незмінним і таким, що не підлягає передаванню, перерозподілу та повинен повністю покривати поточні збитки. Додатковий капітал має менш постійний характер та його розмір піддається змінам. Мінімальний розмір регулятивного капіталу банку (Н1) має становити 120 млн.грн. Розмір регулятивного капіталу банку не може бути меншим, ніж його статутний капітал. Норматив адекватності регулятивного капіталу (норматив платоспроможності) відображає здатність банку своєчасно і в повному обсязі розрахуватися за своїми зобов'язаннями, що випливають із торговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру. Чим вище значення показника адекватності регулятивного капіталу, тим більша частка ризику, що її приймають на себе власники банку; і навпаки: чим нижче значення показника, тим більша частка ризику, що її приймають на себе кредитори/вкладники банку. Норматив адекватності регулятивного капіталу встановлюється для запобігання надмірному перекладанню банком кредитного ризику та ризику неповернення банківських активів на кредиторів/вкладників банку. Норматив адекватності регулятивного капіталу/платоспроможності визначається як співвідношення регулятивного капіталу до сумарних активів і певних позабалансових інструментів, зменшених на суму створених відповідних резервів за активними операціями та на суму забезпечення кредиту (вкладень у боргові цінні папери) безумовним зобов'язанням або грошовим покриттям у вигляді застави майнових прав (за умови, що забезпечення відповідає вимогам пункту 2.5 глави 2 розділу VI цієї Інструкції) і зважених за ступенем кредитного ризику. Ліквідність банку - це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов'язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати). Ліквідними активами є кошти в касі, які відкриті в Національному банку та інших банках, а також активи, що можуть бути швидко проконвертовані в готівкові чи безготівкові кошти. Банківська діяльність піддається ризику ліквідності - ризику недостатності надходжень грошових коштів для покриття їх відпливу, тобто ризику того, що банк не зможе розрахуватися в строк за власними зобов'язаннями у зв'язку з неможливістю за певних умов швидкої конверсії фінансових активів у платіжні засоби без суттєвих втрат. У зв'язку з цим банки повинні постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх прийнятих на себе зобов'язань з урахуванням їх обсягів, строковості й валюти платежів, забезпечувати потрібне співвідношення між власними та залученими коштами, формувати оптимальну структуру активів із збільшенням частки високоякісних активів з прийнятним рівнем кредитного ризику для виконання правомірних вимог вкладників, кредиторів і всіх інших клієнтів. Кредитна діяльність банків пов'язана з кредитним ризиком або нездатністю контрагента виконувати частково або в повному обсязі свої зобов'язання згідно з угодою, тому банки зобов'язані оцінювати кредитоспроможність 7 своїх контрагентів, вчасно ідентифікувати погані активи (тобто активи, за якими існує ймовірність отримання збитків), створювати необхідні резерви для списання безнадійних до погашення активів. Кредитоспроможність - наявність передумов для одержання кредиту і здатність повернути його. Кредитоспроможність позичальника визначається за показниками, що характеризують його здатність своєчасно розраховуватися за раніше одержаними кредитами, його поточне фінансове становище, спроможність у разі потреби мобілізувати кошти з різних джерел і забезпечити оперативну конверсію активів у ліквідні кошти. Норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента встановлюється з метою обмеження кредитного ризику, що виникає внаслідок невиконання окремими контрагентами своїх зобов’язань. Показник розміру кредитного ризику на одного контрагента визначається як співвідношення суми всіх вимог банку до цього контрагента та всіх позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо цього контрагента (або групи пов'язаних контрагентів), до регулятивного капіталу банку.

 

Банківський аудит

У діяльності банківських установ особлива роль від­водиться аудиту — важливому інституту визначення достовірного стану фінансово-господарської діяльності банку. Банківський аудит є одним із видів аудиту.

Банківський аудит є комплексною перевіркою ре­зультатів фінансово-господарської діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ, яка передбачає правову, економічну та бухгалтерську оцінку даних фі­нансових звітів, що надаються для публікації або ви­щим організаціям.

Основною метою банківського аудиту є визначення достовірності бухгалтерської звітності, обліку, його пов­ноти і відповідності здійснюваних банками операцій чин­ному законодавству і нормативним актам НБУ. Для бан­ківських установ аудит також виконує такі завдання:

а) проведення аналізу фінансово-господарської ді­яльності, оцінку активів і пасивів;

б) прогнозування результатів фінансово-господар­ської діяльності та розробку рекомендацій щодо підви­щення фінансової ліквідності;

в) постановку, відновлення і ведення бухгалтерсько­го обліку;

г) консультування з питань фінансового, податково­го, банківського та іншого господарського законодавст­ва України;

д) навчання працівників;

е) підтвердження даних проспекту емісії цінних па­перів;

є) здійснення інших послуг із профілю діяльності аудиторських фірм (аудиторів).

Банківський аудит істотно відрізняється від інших видів аудиту (загального, інвестиційного, страхового) як за характером його здійснення, так і за методами проведення аудиторських перевірок. Водночас він ґрунтується на тій самій законодавчій основі, що й аудит названих вище видів.

Правове забезпечення аудиторської діяльності охоп­лює норми, які регулюють організаційне та методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудитор­ських перевірок та надання інших аудиторських пос­луг, відповідальність аудиторів та аудиторських фірм, сертифікацію аудиторської діяльності, статус Аудитор­ської палати України тощо. Правові основи здійснення аудиторської діяльності в Україні визначені Законом України "Про аудиторську діяльність", який є фундаментальним законодавчим актом у цій сфері та визначає місце і роль аудиту в системі не­залежного фінансового контролю з метою захисту інте­ресів власника. Велике практичне значення для здій­снення перевірок має також Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", дія якого поширюється на всіх юридичних осіб і який визначає питання організації бухгалтерського звіту на них та компетенцію власників з цього питання відповідно до законодавства та заснов­ницьких документів. Крім загальних законів низка важливих норм щодо застосування терміна "аудит" міститься в банківському законодавстві: в Законі Ук­раїни "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р. (п. 11 ст. 7; п. 6 ст. 9; статті 69-70); в Законі України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. (статті 37, 45, 69, п. 2 ст. 70).

Специфіка проведення й оформлення аудиту, підго­товка звітності фінансово-господарської діяльності в бан­ках зумовили потребу у конкретизації питань правового регулювання аудиторської діяльності в нормативних ак­тах, що видаються Національним банком України. Кон­кретно з банківського аудиту НБУ прийнято низку доку­ментів, зокрема такі постанови Правління НБУ:

1) "Про затвердження Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України" від 20 березня 1998 р. № 114 та відповідні зміни до ньо­го від 3 грудня 2001 р.;

2) "Про затвердження Методичних вказівок щодо застосування стандартів внутрішнього аудиту в комер­ційних банках України" від 20 липня 1999 р. № 358;

3) "Про заходи щодо подальшого розвитку банківсь­кого аудиту" від 9 лютого 1999 р. № 53;

4) "Про затвердження Концепції, програми підго­товки і сертифікації зовнішніх аудиторів банківських установ України за участю Національного банку Украї­ни" від 15 липня 2002 р. № 250;

5) "Про затвердження Положення про Комітет з питань сертифікації аудиторів банків та внесення змін до Положення про кваліфікаційну комісію НБУ з питань 168

сертифікації аудиторів, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банківських установ" від 9 вересня 2003 р № 387;

6) "Про затвердження Положення про сертифікацію аудиторів банків" від 9 вересня 2003 р. № 388;

7) "Про затвердження Положення про порядок по­дання банками до Національного банку України ауди­торських звітів (аудиторських висновків) за результа­тами щорічної перевірки фінансової звітності" від 9 ве­ресня 2003 р. № 389.

Важливу роль у системі нормативного регулювання аудиторської діяльності відіграють стандарти — Націо­нальні нормативи аудиту, затверджені Аудиторською палатою України, а також Положен­ня про порядок сертифікації аудиторів, затверджене рі­шенням АПУ від 18 квітня 2003 р. Затверджені Ауди­торською палатою України нормативи є обов'язковими при здійсненні аудиторами аудиторської діяльності. Відхилення, порушення або недодержання вказаних нормативів є порушенням основ аудиторської етики і тягне за собою накладення стягнення на аудитора. За­значені нормативи є обов'язковими для виконання і підприємствами, банками. Починаючи з 1 січня 1999 р. вони включають такі стандарти: договір на проведення аудиту, планування аудиту, документальне оформлен­ня аудиту, аудиторські докази, аудиторська вибірка, перевірка додержання вимог закону і нормативних ак­тів при здійсненні аудиту, порядок складання аудитор­ського висновку, знання бізнесу аудиту, контроль яко­сті аудиторських послуг тощо.

Ці нормативи створено на основі Міжнародних стан­дартів аудиту з урахуванням специфічних умов, по­в'язаних з переходом України до ринкової економіки. Основне призначення цих нормативів полягає в закріп­ленні єдиних основоположних правил, які визначають нормативні вимоги до проведення й оформлення ауди­ту, до оцінки якості аудиту, до порядку підготовки аудиторів та оцінки їх кваліфікації і забезпечують пев­ні гарантії результатам аудиторської перевірки за умо­ви їх додержання.

Правилами НБУ передбачено, що банки, починаючи з 2003 р., повинні укладати угоди з аудиторськими фірмами, працівники яких сертифіковані за Міжна­родними стандартами аудиту. У разі невиконання пе­редбачених вимог НБУ має право вимагати від банків проведення повторного аудиту згідно з Міжнародними стандартами. Введення Національним банком Міжна­родних стандартів аудиту зумовлено потребою відпо­відності його банківського нагляду загальним принци­пам ефективного банківського нагляду, розробленим Базельським комітетом.

Додержання національних нормативів аудиту з ура­хуванням Міжнародних стандартів аудиту у процесі здійснення аудиторської діяльності гарантує певний рівень якості аудиту і надійність його результатів, вони також є підставою в суді для доказу якості проведення аудиту і відповідальності аудиторів за якість аудиторської перевірки.

Регулювання аудиторської діяльності в банківській системі України покладено на Національний банк Ук­раїни, який організовує аудиторську перевірку банків, приймає нормативні документи, що регулюють ауди­торську діяльність у банківській сфері, забезпечує систематичний нагляд за організацією банківського аудиту та сприяє реалізації норм Закону України "Про аудиторську діяльність". Безпосередньо сертифікацію аудиторів у банках здійснює Комітет з питань сертифі­кації аудиторів банків.

У п. 6 ст. 69 Закону України "Про банки і банків­ську діяльність" визначено складники банківського аудиту, а саме фінансова звітність банків, що подається до НБУ, має щороку перевірятися аудитором. Аудитор­ська перевірка банку здійснюється аудитором, який має сертифікат, виданий Комітетом з питань сертифі­кації аудиторів банків, на аудиторську перевірку бан­ків. Аудиторський звіт повинен містити такі реквізи­ти: баланс банку; звіт про рахунки доходів та витрат; звіт про рух капіталу; таблицю строків активів та паси­вів; інформацію щодо достатності резервів та капіталу банків, адекватності бухгалтерського обліку, процеду­ри внутрішнього аудиту та заходів контролю банку; висновок про те, чи відповідає наданий банком фінан­совий звіт дійсному фінансовому стану банку.

Для перевірки і підтвердження достовірності річної фінансової звітності банки щороку залучають профе­сійну аудиторську фірму (аудитора), не пов'язану май­новими інтересами з банком або його учасниками (зовнішній аудит). Зовнішній аудитор затверджується загальними зборами учасників банку.

Аудиторська перевірка здійснюється відповідно до законодавства України на підставі договору, укладено­го з аудиторською фірмою (аудитором).

До часу укладення договору про проведення аудиту банк зобов'язаний перевірити наявність у аудитора (ке­рівника) аудиторської фірми права здійснювати аудит у банківських установах. Після завершення аудиту банк має отримати від аудитора (аудиторської фірми) аудиторський звіт (аудиторський висновок). Аудитор­ський звіт (аудиторський висновок), який банк подає до Національного банку (у тому числі до відповідного територіального управління Національного банку), має бути складений відповідно до вимог законодавства Ук­раїни та стандартів. У складеному аудиторському звіті повинен міститися висновок про дійсний фінансовий стан банку та про підтвердження або аргументовану відмову від підтвердження аудитором (аудиторською фірмою) достовірності, повноти та відповідності зако­нодавству України такої фінансової звітності банку.

Чинне законодавство передбачає відповідальність аудиторів за якість аудиторської перевірки. Заходи впливу до аудиторів застосовуються Комітетом з пи­тань сертифікації аудиторів банків на основі:

- виявлення фактів невідповідності висновків ауди­тора щодо підтвердження фінансової звітності банків внаслідок здійснення аудиту і звітів про перевірки бан­ків, що були проведені за той самий звітний період від­повідними рівнями системи банківського нагляду або самостійними структурними підрозділами централь­ного апарату Національного банку;

- розглянутих аудиторських звітів та висновків про перевірку банків, що подаються до Національного банку;

- інформації від Аудиторської палати України або державних контрольних і правоохоронних органів про неналежне виконання аудиторами своїх професійних обов'язків.

За неналежне виконання професійних обов'язків до аудитора Комітетом з питань сертифікації аудиторів банків можуть застосовуватися такі заходи впливу, як попередження, припинення чинності сертифіката на строк до одного року або анулювання його.

Важливим нормативним документом при здійсненні аудитором аудиторської діяльності є Кодекс етики про­фесійних бухгалтерів України, розроблений Федера­цією професійних бухгалтерів і аудиторів України і за­тверджений рішенням Аудиторської палати України (Постанова Правління Національного банку України "Про схвалення Кодексу професійної етики внутрішніх аудиторів банківських установ" від 12.02.2003 № 50). Кодекс є обов'язковим для виконання всіма членами Федерації щодо професійних послуг. Для професії аудитора він має особливе значення, оскільки закріп­лює важливі вимоги та основоположні етичні принци­пи, яких аудитори повинні додержувати. На сьогодні правове регулювання банківського аудиту в Україні ба­гато в чому залежить від Міжнародних стандартів аудиту та використання їх з метою гармонізації націо­нального законодавства з правом Європейського Союзу. З метою уніфікації аудиту в міжнародному масштабі Міжнародною федерацією бухгалтерів, зокрема Міжна­родним комітетом з аудиторської практики, впрова­джено Міжнародні стандарти аудиту.

Відповідно до рішення Аудиторської палати Украї­ни від 18 квітня 2003 р. № 122 Стандарти аудиту та етики Міжнародної федерації бухгалтерів прийнято як Національні стандарти аудиту.

Використання Україною Міжнародних аудитор­ських стандартів у практичній діяльності сприятиме поглибленню міжнародної кооперації в галузі аудиту, поліпшенню якості національних стандартів, одно­значному розумінню норм і стандартів аудиту.