Україна між двома війнами (1921-1939 рр. )

Для українського народу мирний період між двома війнами виявився трагічним. Поділена між чотирма країнами — Радянським Союзом, Польщею, Румунією та Чехословаччиною — Ук-раїна змушена була жити за законами, які ухвалювалися поза її межами. При цьому нехтувались як економічні, так і національні інтереси українців.

У радянській Україні міжвоєнна доба поділялася майже навпіл. Поки в Кремлі точилася багаторічна боротьба за владу, Москва здійснювала ліберальну економічну політику. «Великий перелом» 1929 р. означав повернення до реалізації комуністичної програми. Насадження протиприродних виробничих відносин, покликаних забезпечити економічний фундамент диктатури вождів ВКП(б), супроводжувалося страхітливими актами державного терору в усіх сферах суспільного життя.

Становище населення західноукраїнських земель було різним. У Польщі і Румунії українці зазнавали національного гноблення, а в Чехословаччині користувалися особистими свободами. У кожній з цих країн основна маса населення мала низький рівень життя. Після загибелі двох перших у XX ст. демократичних держав українського народу — УНР і ЗУНР — їхні землі були поділені між чотирма країнами. Головні події відбувалися в утвореній більшовиками радянській Україні (УСРР, а з 1936 р. — УРСР).

 

1. Утворення СРСР.

Х з’їзд партії (березень 1921 р.) обговорив доповідь Сталіна з національного питання. В ній наголошувалось на невідкладності заходів, спрямованих на подолання соціально-економічної і культурної нерівності народів. А він виступив за адміністративний переділ Росії. Ця настанова призвела до серйозних ускладнень в ряді районів, зокрема на Закавказзі.

В березні 1922 р. представники вищих органів влади Азербайджану, Вірменії і Грузії затвердили договір про створення федеративного Союзу Радянських Соціалістичних республік, який у грудні 1922 року перетворився в Закавказьку соціалістичну республіку (ЗСФСР).

В радянських республіках у 1922 р. були скликані з'їзди Рад. Вони прийняли рішення про утворення СРСР. 30 грудня 1922 року відбувся І з'їзд Рад СРСР. Він затвердив конст. Документи: Декларацію Договір Російської, Української, білоруської, закавказької республік про утворення СРСР. Було створено першу радянську Конституцію, яка була затверджена на ІІ всесоюзному з'їзді Рад у січні 1924 р. Конституція проголосила, що СРСР є "добровільним об'єднанням рівноправних народів, що за кожною республікою забезпечене право вільного виходу з Союзу.

Після остаточної перемоги більшовиків в Україні утвердилася радянська форма державності. Офіційні інститути республіки були зовнішньо самостійними, але насправді монополією на владу володіла Російська комуністична партія (більшовиків).

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів Росії та національних республік. Фактично вже тоді центром було узято під контроль основні сфери: оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв’язок. Із закінченням громадянської війни у керівництва центрального апарату міцніла думка про ліквідацію декларативної са­мостійності республік і зрівняння їх за статусом з автономіями у складі Російської Федерації. Деякі ж керівні діячі національних республік (перш за все України та Грузії), навпаки, бажали більшої свободи дій, але їхній опір був недостатнім.

Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. У січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з’їзді Рад (лю­тий–березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій, зокрема лівих есерів. Та переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об’єднання 7 наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Потім настала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури.

Розроблений Йосифом Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Російські органи державного управління мали трансформуватися у загальнодержавні. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип – принцип рівних прав у складі федерації.

10 грудня на VІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З’їзд звернувся до з’їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на ІІ з’їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов’язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційним тлумаченням, «добровільно» передавалися Союзу РСР.

Запроваджувалася діяльність наркоматів 3 типів – злитих, об’єднаних і автономних. До останніх потрапляли всього 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення.

Так, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу.

Колективізація

1. Більшовицька політика в аграрному питанні. Більшовики завжди доводили, що без ліквідації приватної власності на землю і перетворення дрібних одноосібних селянських господарств на колективні побудова соціалізму неможлива. Адже обдирати до нитки можна лише колгоспника - людину, яка не має своєї власності. Саме тому Й. Сталін і культивував колективні господарства, бо з їхньою допомогою можна примусити селян працювати безплатно. І тому ще в перші роки радянської влади розпочалося створення комун, товариств спільного обробітку землі, радгоспів.

Основними етапами аграрних реформ більшовиків були:

- перший етап (1917-1918 pp.) - скасування приватної власності на землю, націоналізація землі; розподіл поміщицьких земель, передача їх селянам без викупу; зрівнювальний розподіл землі; заборона оренди землі і найманої праці;

- другий етап (1919-1920 pp.) - створення великих колективних підприємств на основі поміщицьких господарств; «воєнний комунізм» на селі, відновлення общинних форм землекористування;

- третій етап (1921-1928 pp.) - впровадження різних форм кооперації, добровільне створення великих колективних підприємств (товариства обробки землі, артілі, комуни), дозвіл оренди землі і найманої праці;

- четвертий етап (1929-1933 pp.)- суцільна насильницька колективізація (до кінця 1930-х pp. було колективізовано 97% землі); створення колгоспно-радгоспної системи, знищення найбільш працьовитих господарів землі («куркулів») і їхніх господарств.

2. Від кооперації до форсованої суцільної колективізації. При здійсненні модернізації промисловості радянське керівництво зіткнулося з трьома складними проблемами: нестачею коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Вирішити ці питання можна було за рахунок селянства, яке тоді складало переважну більшість населення країни. Вихід із цієї ситуації B. Ленін вбачав у кооперації, яка була звичною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів. Перевага її полягала у тому, що вона давала змогу поєднувати приватні інтереси з державними, а складність - у традиційні форми кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Система господарювання на селі, сформована в 1920-х pp., базувалася на принципах добровільного кооперування. Вона забезпечувала до певної міри рівновагу розвитку націоналізованої індустрії і приватновласницького аграрного сектора без проведення масштабної колективізації. У 1927 р. лише 3% селянських господарств були об'єднані у сільськогосподарські артілі та комуни.

На XV з'їзді ВКП(б) в 1927 р. були прийняті рішення про здійснення повільного, поступового, добровільного процесу кооперації (виробничої, споживчої, кредитної та інших її видів). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі міри. Й. Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувалися у тому, що проблеми індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн індивідуальних господарств, а на 200-300 тис. колгоспів.

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза в 1928 p., яка, за твердженням Й. Сталіна була викликана саботажем селян. У тій ситуації вождь вирішив, що для «стрибка» в індустріалізацію необхідно встановити над селянством жорсткий політичний та економічний контроль. Вперше після 1921 p., коли була скасована політика «воєнного комунізму», проти селян були застосовані примусові методи.

У плані I п'ятирічки в СРСР передбачалося об'єднати в колгоспи 18-20% селянських господарств, а в Україні - 30%. Однак незабаром пролунали заклики до форсованої суцільної колективізації.

Гасло форсованої суцільної колективізації проголосив листопадовий (1929 р:) пленум ЦК ВКП(б). В. Молотов і Л. Каганович наполягали на її завершенні протягом року. Було прийнято постанову ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». В Україні, згідно з цією постановою, планувалося закінчити колективізацію восени 1931р. або навесні 1932 р. 24 лютого 1930 р. C. Косіор на догоду И. Сталіну підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій, згідно з яким Україну слід було колективізувати «до осені 1930 р.».

3. Основні завдання та заходи колективізації. Основними завданнями колективізації були:

- прискорення процесу індустріалізації за рахунок пограбування села;, - забезпечення промисловості дешевою робочою силою;

- вирішення хлібної проблеми в країні;

- повне одержавлення сільського господарства.

Основними заходами колективізації стали:

- насильницьке створення колгоспів;

- «розкуркулення» (ліквідація заможного селянства - «ворога» радянської влади);

- обмеження з боку влади процесу переселення селян до міст (запровадження паспортів, які видавалися лише жителям міст та ін.).