Методи грошово-кредитної політики

Методи грошово-кредитної політики – сукупність прийомів і операцій, за допомогою яких суб’єкти грошово-кредитної політики – центральний банк як державний орган грошово-кредитного регулювання і комерційні банки як “провідники” грошово-кредитної політики – впливають на об’єкти (попит на гроші і пропозицію грошей) для досягнення поставленої мети.

Методи грошово-кредитної політики класифікуються за різними ознаками.

1. За сферою охоплення розрізняють:

· загальні методи, що здійснюють вплив на грошовий ринок в цілому;

· селективні методи, вплив яких спрямований на конкретні галузі, великі підприємства або види кредиту (кредити під заставу біржових цінних паперів, споживацькі позики, іпотечний кредит).

У комплекс механізмів селективного впливу входять:

ـ встановлення кількісних параметрів кредитування пріоритетних галузей;

ـ створення спеціальних кредитно-фінансових установ, що кредитують пріоритетні галузі за більш низькими процентними ставками і користуються пільгами при переобліку векселів у центральному банку;

ـ розповсюдження різного роду пільг на банківські інститути, що кредитують переважно пріоритетні сфери економіки.

2. Залежно від об’єкту впливу виділяють:

· методи, що впливають безпосередньо на грошову пропозицію

· методи, які регулюють попит на грошовому ринку.

3. За характером параметрів, встановлюваних в процесі впливу центрального банку на грошову сферу, інструменти монетарної політики поділяються на:

· кількісні, за допомогою яких здійснюється вплив на кредитні можливості банків, а отже, і на грошовий обіг в цілому;

· якісні, що є варіантом прямого регулювання якісного параметра ринку, а саме – вартості банківських кредитів.

4. За термінами впливу методи грошово-кредитної політики поділяють на:

· довгострокові, що сприяють досягненню стратегічних цілей монетарної політики, реалізація яких займає від 1 року до декількох десятиріч;

· короткострокові методи, за допомогою яких досягаються проміжні цілі.

5. У залежності від зв’язку метода грошово-кредитної політики з поставленою метою розрізняють:

· прямі методи – адміністративні заходи у формі різних директив центрального банку, що стосуються обсягу грошової пропозиції та ціни на фінансовому ринку;

· непрямі методи – способи впливу центрального банку на мотивацію суб’єктів господарювання за допомогою ринкових механізмів.

До прямих методів належать: прямі обмеження на кредитування центральним банком комерційних банків, на здійснення емісійно-касових операцій; обмеження чи заборона на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів центрального банку тощо.

Основними перевагами використання прямих інструментів є:

· швидкий ефект з погляду контролю центрального банку за кількісними і якісними змінними грошового ринку;

· безпосередній вплив на грошові агрегати, розподіл позик, витрати запозичень;

· простий механізм, низькі витрати, передбачуваність наслідків.

До основних недоліків використання прямих інструментів належать:

· неефективний розподіл кредитних ресурсів, обмеження конкуренції;

· невідповідність мікроекономічним інтересам кредитних організацій;

· звуження функцій фінансового посередництва, перешкоджання появі нових фінансово стійких інститутів на банківському ринку;

· втрата цінових сигналів та орієнтирів для суб’єктів регулювання;

· адміністративні проблеми, пов’язані з розподілом кредитів та контролем за їх поверненням.

Отже, прямі методи грошово-кредитної політики суттєво деформують ринковий механізм. Тому центральні банки розвинутих країн використовують прямі методи переважно у виняткових випадках, коли необхідні “швидкі заходи реагування”, наприклад, в умовах різкого розвитку економічної кризи.

До непрямих методів монетарної політики відносять: облікову та ломбардну політику, операції на відкритому ринку, регулювання норми обов’язкових резервів, регулювання курсу національної валюти.

Непрямі методи мають більший часовий лаг, наслідки їх застосування менш передбачувані, ніж у прямих методів. Проте вони більш гнучкі, не призводить до деформацій ринку. Розглянемо деякі з них докладніше.

Облікова (дисконтна) політика базується на регулюванні центральним банком офіційної облікової ставки – процентної ставки, за якою комерційні банки отримують позики від центрального банку шляхом обліку короткострокових державних облігацій і переобліку комерційних векселів та інших видів цінних паперів, що відповідають вимогам центрального банку.

Офіційна облікова ставка, будучи орієнтиром для ринкових ставок, впливає на якісний параметр грошового ринку – вартість банківських кредитів.

Різний рівень офіційних процентних ставок стимулює також переміщення “гарячих грошей” з країн з низькими ставками в країни з високими ставками, що впливає на стан балансу руху капіталів і на платіжний баланс різних країн.

Доповненням облікової політики є ломбардна (заставна) політика, заснована на наданні центральним банком кредитним установам позик під забезпечення векселів, цінних паперів і державних боргових зобов’язань.

Окрім загальних заходів, центральний банк за допомогою дисконтної і ломбардної політики вживає також заходи селективного впливу на певні галузі шляхом встановлення певних контингентів (лімітів переобліку векселів).

Отже, облікова і ломбардна політика — це механізм безпосереднього впливу центрального банку на ліквідність кредитних установ і непрямого впливу на економіку в цілому.

Політика операцій на відкритому ринку здійснюєтьсяцентральним банком за допомогою купівлі або продажу цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків та динаміку процентних ставок.

Об’єктом цих операцій є так звані ринкові цінні папери, переважно зобов’язання казначейства і державних корпорацій, промислових компаній і банків, а також векселя, що обліковуються центральним банком.

Операції на відкритому ринку проводяться не за ринковими процентними ставками, а за наперед встановленим курсом, змінюючи який, банк створює вигідні умови кредитним інститутам для купівлі або продажу цінних паперів.

Операції на відкритому ринку класифікуються за різними критеріями.

За формою проведення вони можуть бути прямими (звичайна купівля або продаж цінних паперів) або з воротними (операції “репо”), які полягають у купівлі-продажу цінних паперів з обов’язковим здійсненням зворотної операції за наперед встановленим курсом і яким властива більша гнучкість.

Динамічні операції застосовуються для збільшення чи зменшення загальної пропозиції грошей за умови, що інші чинники не впливають на масу грошей. Захисні операції полягають у підтриманні загальної пропозиції грошей на незмінному рівні в умовах впливу на масу грошей інших чинників.

Операції центрального банку на відкритому можна також розрізняти за: об’єктами операцій (операції з державними або приватними цінними паперами); терміном операцій (короткострокові – до 3 місяців і довгострокові – від 1 року і більше); сферою проведення (тільки банківський сектор або в сукупності з небанківським сектором ринку цінних паперів); способом встановлення процентних ставок (центральним банком або ринком); джерелом ініціативи проведення операції (центральний банк або учасники грошового ринку).

Операції на відкритому ринку – найгнучкіший метод регулювання ліквідності і кредитних можливостей банків. Вони мають нескладний механізм, є передбачуваними та короткостроковими. Через це вони є найбільш застосовуваним інструментом монетарної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою: США, Великій Британії, Німеччини, Франції, Греції, Італії. У країнах з перехідними економіками застосування цього інструменту обмежується недостатнім розвитком ринку цінних паперів, недостатньою ліквідністю державних цінних паперів тощо.

Сутність політики обов’язкових (мінімальних) резервів полягає у встановленні центральним банком норм обов’язкових мінімальних резервів кредитним інститутам у вигляді фіксованого відсотка від суми їх зобов’язань, які зберігаються на безпроцентному рахунку в центральному банку.

Уперше норми банківських резервів були введені в США у 1863 р.

Вимоги мінімальних резервів використовуються практично в усіх розвинутих країнах. Але в застосуванні цього методу регулювання в різних країнах є істотні відмінності.

У деяких країнах встановлення норм обов’язкових резервів відбувається на основі переговорів між центральним банком і комерційними банками країни.

Певну специфіку мають інструменти валютної політики:

· Валютна інтервенція – втручання центрального банку країни в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти через купівлю чи продаж іноземної валюти.

Валютна інтервенція може використовуватися для здійснення валютного демпінгу – знецінювання національної валюти з метою масового експортування товарів за цінами, нижчими від світових.

· Зміна валютного курсу шляхом девальвації або ревальвації (зниження або підвищення валютного курсу). Причинами їх є інфляція, неврівноваженість платіжного балансу, розрив у купівельній спроможності національних валют.

Девальвація національної валюти сприяє підвищенню конкуренто­спроможності національних товарів, посиленню позицій країни на світовому ринку, стимулює експорт. Політика ревальвації стимулює розвиток імпорту.

· Запровадження або скасування тих чи інших валютних обмежень.

· Диверсифікація валютних резервів.

· Укладання міждержавних угод про зміни в міжнародній валютній системі.