Сутність, чинники та форми державного кредиту

Державний кредит являє собою досить специфічну ланку державних фінансів. Він не має окремого фонду фінансових ресурсів; кошти, що мобілізуються за його допомогою, про­ходять через бюджет. В окремих випадках за його допомо­гою залучаються кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти.

Державний кредит може виступати у двох формах: ощадна справа і державні позики.

Ощадна справа належить до державного кредиту, якщо залу­чені кошти спрямовуються в доходи бюджету. Однак, як прави­ло, ощадні банки, незалежно від форми власності, діють на комерційних засадах і мобілізовані кошти формують їх кредитні ресурси, части-

на цих ресурсів може спрямовуватись на придбання державних цінних паперів і таким чином належати до державногокредиту.

Державні позики є основною формою державного кредиту. Правовим оформленням розрізняють: державні позики, що видаються на підставі угод; державні позики, забезпечені випу­ском цінних паперів. Угодами оформлюються, як правило, кре­дити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінан­сових інститутів. За допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

Оформлення державних позик може здійснюватись двома ви­дами цінних паперів — облігаціями і казначейськими зобов'язан­нями (векселями).

Облігація являє собою боргове зобов'язання держави, за яким у встановлені терміни повертається борг і виплачується дохід у формі процента чи виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (під конкретні проекти).

Казначейські зобов 'язання (векселі) мають характер боргового зобов'язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного де­фіциту. Виплата доходу здійснюється у формі процентів. Казна­чейськими зобов'язаннями, як правило, оформлюються коротко­строкові позики (іноді середньострокові — казначейськими нотами), облігаціями — середньо- та довгострокові.

Залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрі­шні (надаються юридичними і фізичними особами даної чи інших країн) і зовнішні (надходять ззовні — від урядів, юридичних і фі­зичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інститутів).

Відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до 1 року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років) позики.

За характером виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні (з нульовим купоном). За процентними позиками дохід встановлюється у вигляді позикового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фік­сована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, яка змінюється залежно від різних чинників, насамперед попиту і репозиції на кредитному ринку. Виплата процентного доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводитися щорічно, у півріччя, щоквартально. У виграшних позиках виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Дисконтні позики характеризуються тим, що державні цінні папери купуються з певною знижкою, а погашаються за номінальною вартістю. Вказана різниця формує дохід кредитора.

Державний кредит є сукупністю найрізноманітніших форм і методів фінансових відносин. Такий підхід націлений на створення сприятливих передумов для залучення коштів як для держави, так і для її кредиторів. Різноманітність форм дозволяє максимально врахувати різнобічні інтереси юридичних та фізичних осіб.

Залучення позик повинно мати в основі два чинники — мінімізацію вартості позики та встановлення стабільності державних цінних паперів на фінансовому ринку.

Мінімізація вартості позики досягається, по-перше, за рахунок процентної політики, по-друге, за рахунок умов випуску і погашен­ня. Процентна політика відображає при цьому два протилежних фа­ктори: мінімізацію вартості позики і максимізацію її привабливості, яка, в свою чергу, залежить від достатньо високого процента. На фінансовому ринку державні цінні папери мають найнижчий про­цент, який виступає своєрідним індикатором цього ринку.

Стабільність державних цінних паперів досягається за раху­нок оптимізації насиченості ними фінансового ринку. Цінних па­перів, з одного боку, має бути достатньо для максимізації надхо­джень від державних позик, а з іншого — не повинен мати місце їх надлишок, який може спричинити падіння курсової ціни.