Тема 3. Зарубіжний досвід розвитку та функціонування банківських систем

ТЕМА 3. ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД РОЗВИТКУ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ БАНКІВСЬКИХ СИСТЕМ

Основи та принципи організації і функціонування банківських систем зарубіжних країн

 

Банківська система будь-якої держави, як складова частина фінансової системи, відіграє вирішальну роль в економічному розвитку країни, є головним механізмом фінансово-кредитних відносин у державі.

 

Для сучасної практики характерне використання різних моделей організації ті функціонування банківських систем зарубіжних країн, їх організаційна структура та правове регулювання залежать від багатьох факторів.

Виділяють такі фактори, які впливають на організаційну структуру та правове регулювання банківських систем:

- історичні, політичні та національні традиції;

- рівень розвитку товарно-грошових відносин;

- загальний економічний розвиток країни;

- засоби регулювання грошового обігу.

 

Світова практика виробила два основні принципи побудови комерційних банків:

- принцип сегментування. В даному випадку банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

- принцип універсальності. Будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Банківська система США

 

На сучасному етапі розвитку в усіх країнах з ринковою економікою функціонують відповідні системи банківського нагляду та регулювання. У більшості банківських систем світу функції регулювання банківської діяльності покладено на центральні банки, в окремих державах на­глядові функції можуть виконувати спеціально створені установи, що підзвітні парламенту, уряду, міністерствам.

 

У США система банківського регулювання та нагляду почала фун­кціонувати у 60-их роках XIX ст. і нині представлена розгалуженою структурою на федеральному рівні і на рівні окремих штатів.

 

Створення першого центрального банку США (Перший банк Спо­лучених Штатів) відбулося 1791 р. Ця установа припинила виконувати повноваження у 1811 р. Другий банк Сполучених Штатів, який розпочав функціонування 1816 p., ліквідовано у 1836 р. Період 1837-1862 pp. в іс­торії банківської системи США має назву «ери вільних банків», оскільки центрального банку формально не існувало. З 1862 до 1913 pp. у США діяла система національних банків. Згодом серія банківських панік 1873, 1893 і 1907 років довела необхідність створення централізованої бан­ківської системи. Згідно із законом «Про Федеральну резервну систему» 1913 р. утворено центральний банк США - Федеральну резервну систе­му (ФРС). Закон передбачав сукупність заходів з контролю та звітності для розподілу економічної влади між інтересами банкірів і підприємців, між штатами і регіонами та між урядом і приватним сектором.

 

Основна критика прийняття цього нормативного акту пов'язана з:

1. Делегуванням Федеральній резервній системі права емітувати валюту США, а згідно Конституції цим правом володіє Конгрес США.

2. Утворенням ФРС як картелю приватних банків, які перебувають у власності декількох родин, що реалізують власні фінансові ін­тереси.

3. Створенням передумов для економічних криз (Велика депресія 1930-х p., Світова фінансова криза 2008-2011 pp.).

 

Правовий статус ФРС зумовлений тим, що федеральні резервні банки тісно пов'язані з урядом США і системою державних установ. З іншого боку, федеральні резервні банки формаль­но не є державними, оскільки їхній капітал утворений внаслідок внесків приватних комерційних банків, які є членами ФРС. За структурою та принципами управління ФРС суттєво відрізняється від центральних банків інших країн. Один із головних принципів, закладений під час заснування, - врахування інтересів місцевих банків щодо недопущен­ня надмірної централізації управління грошово-кредитною системою країни. Відповідно до цього принципу відбувся розподіл території США на дванадцять резервних округів, у кожному з яких організовано феде­ральний резервний банк. Рада керуючих у Вашингтоні очолила систему.

 

ФРС щорічно звітує перед Палатою представників Конгресу США, а також двічі на рік перед Банківським комітетом Конгресу США. Діяль­ність банків ФРС не менше одного разу на рік підлягає аудиту Рахунко­вої палати США або аудиторських компаній національного рівня.

 

Капітал федеральних резервних банків представлений акціонерною формою власності і сформований шляхом продажу акцій. Основними покупцями є банки, які в обмін на акції не отримують права голосу, однак можуть обирати шість з дев'яти директорів резервного банку певного округу та отримувати дивіденди у розмірі 6 % не залежно від розміру прибутку ФРС. Це істотно відрізняє США від країн, у яких капітал центральних банків повністю належить державі (Велика Бри­танія, Канада) або є акціонерним із значною часткою держави (Бельгія, Японія). Акції федеральних резервних банків не підлягають продажу чи обміну.

 

Функціями ФРС визначено:

- виконання обов'язків центрального банку країни;

- балансування інтересів приватних банків й загальнона­ціональних;

- забезпечення нагляду та регулювання банків, управління грошовою емісією;

- забезпечення стабільності фінансової системи;

- кон­троль за системними ризиками на фінансових ринках;

- участь у фун­кціонуванні системи міжнародних та внутрішніх платежів;

- усунення проблем з ліквідністю на місцевому рівні, посилення ролі США у світовій економіці.

 

Рада керуючих координує діяльність ФРС. Вона складається із семи членів, яких призначає президент США термі­ном на 14 років. Законом передбачено право президента США звільнити будь-кого з керуючих ФРС, однак на практиці ця норма не застосовува­лася. Одного з членів Ради керуючих обирають її головою терміном на чотири роки.

Функціями Ради керуючих ФРС є:

- визначення розмірів маржі за банківськими позиками під біржові цінні папери;

- розгляд та затвердження облікових ставок, що їх визначають федеральні резервні банки;

- запровадження передбачених законом норм обов'язкових ре­зервів, які банки-члени мають утримувати на рахунках у федеральних резервних банках;

- визначення політики щодо купівлі та продажу де­ржавних цінних паперів;

- нагляд за діяльністю федеральних резервних банків;

- нагляд за емісією та вилученням з обігу банкнот;

- регулювання відносин федеральних резервних банків з іноземними банками.

 

Федеральні резервні банки є функціональни­ми органами централізованої банківської системи країни і забезпечують оперативний зв'язок з іншими комерційними банками. Кожен такий ре­зервний банк очолює правління з дев'яти директорів. Конгрес визначив структуру ради директорів федеральних резервних банків. Директори представляють інтереси трьох груп: банків, бізнесу і широкої громадсь­кості. Банки-учасники ФРС обирають трьох банкірів (директорів класу А) і трьох підприємців у сфері промисловості, торгівлі й сільського гос­подарства (директорів класу В). Рада керуючих ФРС призначає трьох директорів для захисту суспільних інтересів (директорів класу С), яким заборонено бути службовцями, працівниками або акціонерами банків. Ці дев'ять директорів федерального резервного банку разом призначають президента цього банку, кандидатуру якого затверджує Рада керуючих.

 

Федеральні резервні банки здійснюють дисконтне кредитування банків в межах округу, нагляд та контроль за діяльністю банків-членів у штаті, управління безготівковими чековими розрахунками у платіжній системі, надають консультативні та інформаційно-аналітичні послуги.

 

Банки-учасники ФРС юридично зобов'язані підписуватися на акції відповідних федеральних резервних банків у розмірі 6 % від їхнього ка­піталу. Серед цих банків виділяють національні, які отримують право на здійснення банківської діяльності від федерального уряду (близько 1 933 установи станом на початок 2012 p.), і згідно закону «Про федеральну ре­зервну систему» вони зобов'язані бути членами ФРС. Також учасниками ФРС мають право бути банки штатів, які зареєстровані і функціонують у межах окремих штатів (станом на початок 2012 р. 5 430 банків-штатів, з яких членами ФРС були 829 установ). Отже, близько 38 % загальної кількості банків є членами ФРС (2 762 з 7 363 установ). Функціями банків-акціонерів ФРС є отримання фіксованих дивідендів у розмірі 6 % за акціями резервних банків певного округу в обмін на внесення депозиту та участь у виборах шести з дев'яти директорів класу А і В.

 

Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку ФРС США створений згідно закону «Про банківську діяльність» (1935 р.) для заміни Асоціації політики відкритого ринку і встановлює правила ФРС щодо проведення операцій на відкри­тому ринку, закріпивши за Радою керуючих повноваження встановлю­вати резервні вимоги. Закон «Про банківську діяльність» 1935 р. також закріпив за Радою керуючих участь у процесі формування пропозиції грошей, надавши їй більшість (сім з дванадцяти) місць у Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку ФРС США, і таким чином - значну роль у проведенні монетарної політики. Рішення цього комітету спрямовані на стимулювання економічного зростання при збережен­ні стабільності цін та грошового обороту. У склад Комітету входять дванадцять членів - усі сім членів Ради керуючих ФРС та президенти п'яти з дванадцяти федеральних резервних банків (голова Федерально­го резервного банку Нью-Йорка є членом FOMC на постійній основі, а президенти інших чотирьох щороку змінюються). Комітет займається купівлею-продажем федеральних боргових зобов'язань та цінних папе­рів Державного казначейства США.

 

У структуру ФРС входять декілька консультативних рад та робо­чих комітетів, три з яких консультують Раду керуючих. Федеральна консультативна рада створена з ініціативи Ради керуючих, а Консультативна рада товариства депозитарних ін­ститутів та Кон­сультативна рада споживачів утворені згідно законів.

 

Система регулювання та нагляду за функціонуванням банківської та парабанківської систем у США досить складна.

Банкрутство американських інвестиційних банків «Леман Бразерс» та «Меріл Лінч» у вере­сні 2008 p. вважають початком світової фінансової кризи 2008-2011 pp. Регулятори прийняли рішення про запровадження Програми капі­тальної підтримки та Програми стрес-тестування банківських холдингових компаній. Розробниками стрес-тестування стали Феде­ральна резервна система, Федеральна корпорація страхування депозитів, Управління контролера готівкового обігу. Одним з учасників цієї про­грами з боку держави виступило Державне казначейство США, яке ку­пувало спеціальні конвертовані привілейовані цінні папери, емітовані банками, що потребували додаткового обсягу капіталу, однак не мали змоги залучити фінансові ресурси від приватних інвесторів, оскільки не пройшли стрес-тестування успішно. Недоліки Програми стрес-тестування банківських холдингових компаній усунено у про­грамі Комплексного аналізу та огляду капіталу, головною вимогою якої стало обов'язкове подання банківськими холдингами комплексних планів управління капіталом до ФРС США у розрізі таких незмінних частин: політики розподілу капіталу, оцінки адекватності капіталу, погашення держав­них інвестицій, виконання вимог Базель III, закону «Про реформування Уолл-стріт та захист прав споживачів».

 

З метою зниження ризиків фінансової системи США 21 липня 2010 р. прийнято закон «Про реформування Уолл-стріт та захист прав спо­живачів», який вважають найбільш масштабною зміною у регулюванні з часів Великої депресії. Закон суттєво змінив діяльність федеральних органів влади, що визначають порядок надання фінансо­вих послуг, а також створив додатковий орган фінансового регулювання - Раду з нагляду за фінансовою стабільністю. Рада керуючих ФРС отримала право обмежувати діяль­ність окремих банків у випадку загрози стабільності фінансової системи. Банківські холдинги (активи понад 50 млрд дол. США) та системні банки отримали змогу використовувати диференційовані нормативи достат­ності капіталу та вимоги щодо покриття ризику ліквідності, підходи до ризик-менеджменту банківської діяльності. Закон передбачає заборону на здійснення окремих угод злиття та поглинання системних банків, особливу процедуру банкрутства, яку контролює і фінансує держава, персональну відповідальність несумлінних топ-менеджерів банків з забороною майбутнього працевлаштування у фінансових компаніях¹. Розвиток банківської системи США впливає на функціонування світової фінансової системи. Адаптація досвіду США у частині стрес-тестування діяльності банків є корисною для вітчизняної регуляторної практики, оскільки забезпечує комплексний підхід до методології прове­дення стрес-тестування та раннього попередження кризових системних явищ у банківській системі та економіці країни.

 

Банківська система Китаю

 

Стратегія розвитку Китайської Народної Республіки до 2020 р. пере­дбачає поетапне введення юаня в міжнародний обіг і отримання статусу резервної валюти, перетворення Шанхая у світовий фінансовий центр, розвиток системи нагляду та регулювання за міжнародним рухом гро­шових потоків юаня, посилення позицій китайських банків за кордоном. Банківській системі відведено важливу роль в економічному зростанні Китаю і посиленні позицій КНР у світовій економіці.

 

Народний банк Китаю створено 1 груд­ня 1948 p. злиттям банків Хуабей, Бейхай і фермерського банку Сібей. Протягом 1949-1978 pp. цей банк був єдиним в КНР, одночасно проводив комерційну банківську діяльність і виконував функції органу банківського нагляду та регулю­вання.

 

Трансформація монобанківської системи Китаю у полібанківську з виділенням інституту центрального банку та різних фінансових по­середників тривала протягом періоду 1978-1992 pp. За цей час (з 1978 до 1984 pp.) утворено чотири державні спеціалізовані банки, яким цен­тральний банк делегував свої повноваження із проведення таких бан­ківських операцій:

а) Банку Китаю - функції інвестування та фінансування зовнішньої торгівлі;

б) Будівельному банку КНР - фінансування розвитку будівництва;

в) Промислово-комерційному банку КНР - фінансування діяльності підприємств;

г) Сільськогосподарському банку Китаю - надання фінансових ресурсів сільському господарству.

 

У вересні 1983 р. ухвалено рішення про передання Народному банку Китаю функцій центрального банку - реалізації грошово-кредитної політики та регулювання фінансових установ у Китаї.

 

У 1994 р. створено політичні банки КНР - спеціалізовані банки, які видають кошти для реалізації державної економічної політики та перей­няли функції чотирьох державних банків. Уряд КНР ухвалив відповідне законодавство про делегування повноважень державних спеціалізо­ваних банків політичним банкам, комерціалізацію їхньої діяльності та зміну статусу на державні комерційні банки. Чотири найбільших банки контролюють понад 50 % активів усієї банківської системи КНР і здійснюють задоволення потреб економічних суб'єктів в банківських операціях. Наприкінці 2003 р. ці банки мали значні частки проблемних кредитів у своїх портфелях, що зумовлено виконанням державних програм до 1995 р. Тому реформи банківського сектора 2003-2005 pp. були пов'язані з наданням допомоги цим найбільшим банкам країни.

 

Діючи за принципом планового управління, цільової акумуляції й використання коштів, самозбалансування й беззбитковості, політичні банки є нерентабельними і з'явились як один із заходів прискорення комерціалізації державних спеціалізованих банків.

 

Політичними банками КНР визнані три банківських установи:

- Китайський банк розвитку, який кредитує переважно затверджені державою програми в сфері виробництва, капітального будівництва, технічної реконструкції;

- Експортно-імпортний банк Китаю, що кредитує експорт устаткування, а також виробів машинобудування й електроніки;

- Банк Китаю з розвитку сільського господарства, що здійснює фінансові операції, пов'язані з державною сільськогосподарською політикою, розпоряджається бюджетними коштами, які спрямовує на підтримку аграрного сектора.

 

У квітні 2003 р. створено Комісію з регулювання банківської діяльності КНР для посилення банківського контролю та нагляду в країні, залишивши за центральним банком лише функції проведення монетарної політики.

Народний банк Китаю при здійсненні грошово-кредитної політики може мати такі важелі впли­ву:

1) вимагати від фінансових організацій внесення коштів до резерв­ного фонду відповідно до норм;

2) визначати норми резервного фонду центрального банку;

3) вести переоблік векселів для державних організацій, що відкрили
рахунок у Народному банку Китаю;

4) надавати кредити комерційним банкам;

5) купувати й продавати на відкритому ринку державні та інші урядові облігації, а також валюту;

6) використовувати інші інструменти грошової політики, затверд­жені Державною радою.

 

Відповідно до положень Закону КНР «Про банківське регулювання і нагляд», ухваленому в грудні 2003 p., Комісія несе відповідальність за регулювання і нагляд за діяльністю фінансових інститутів, що здійсню­ють кредитні та депозитні операції згідно з Законами КНР «Про комерційну банківську діяльність» і «Про компанії». Комісія з регулювання банківської діяльності КНР співпрацює з Народним банком Китаю щодо контролю за діяльністю банків та інвестиційних компаній. На практиці межі повноважень цих органів є дотичними.

 

Окрім чотирьох найбільших банків в КНР є близько 13 менших ак­ціонерних комерційних банків. Банки другого рівня володіють якісними активами, вищою нормою прибут­ковості та нижчими коефіцієнтами проблемних кредитів.

 

Комерційні банки в економіці КНР виконують такі основні опера­ції:

- залучають внески (депозити) і надають кредити за узгодженням
із позичальником;

- проводять розрахунки за дорученням клієнтів і банків-кореспон-
дентів;

- здійснюють касове обслуговування клієнтів;

- відкривають і ведуть рахунки клієнтів та банків-кореспондентів, у тому числі іноземних.

 

Важливою групою банків в Китаї є міські комерційні банки, чимало з яких засновані на засадах міських кредитних кооперативів. Першим та­ким банком був Шанхайський міський комерційний банк (1995 p.). У1998 p. прийнято рішення перейменувати усі міські кооперативні банки на міські комерційні. Їхня кількість збільшилася з 69 у 1998 р. до 140 структур у 2009 р. Головним сегментом діяльності цих банків є підтримка регіональної економіки, фінансування місцевої інфраструктури та інші урядові програми. Посилення конкуренції з 2004 р. змусило міські комерційні банки виходити за межі регіону. Часто вони є основними акціонерами сільських та селищних банків.

 

Інші фінансові установи КНР охоплюють міські, сільські, кредитні кооперативи, сільські комерційні банки, інвестиційні трастові компанії, фінансово-кредитні компанії тощо.

 

На китайському фінансовому ринку існує багато адміністратив­них бар'єрів для недержавних банків. Держава жорстко регулює від­соткові ставки за внесками, кредитами і їхні допустимі коливання. А якщо вкладник одержує скрізь однаковий відсоток, то він вибирає безпечніший, зазвичай, державний банк. Особливо цікавим є досвід Китаю щодо процесу залучення іноземних інвестицій у банківський сектор, частка іноземного капіталу була незначною і становила у 2007 р. близько 2 % від усіх активів китайських банків. Відкриття цієї країни для зарубіжного капіталу відбувалося поступово (процес тривав понад 30 років): спочатку іноземним банкам дозволялося відкривати лише представництва, згодом - філії, але лише на території спеціальних економічних зон, згодом було розширено перелік міст, у яких доз­волялося відкривати філії. Лише з 1996 р. іноземні банки отримали змогу відкривати філії на усій території Китаю. Повний доступ на всі сегменти ринку банківських послуг (у тому числі операції з фізични­ми особами) іноземним банкам надано 11 грудня 2006 p., знявши усі географічні бізнес-обмеження.

 

Під час вступу у COT KHP прийнято зобов'язання відкрити свій фі­нансовий ринок. Сьогодні конкуренція між іноземними й китайськими банками є серйозною проблемою для розвитку китайських банків. До регіонів із найбільшою конкуренцією у банківській сфері передусім належать економічно розвинені області країни (наприклад, міста Пекін, Шанхай тощо). Саме на функціонуванні у великих фінансових центрах фокусують діяльність іноземні банки, оскільки поступаються китайсь­ким географічним представництвом на території КНР.

 

Сьогодні стратегії розвитку найбільших китайських банків полягають в освоєнні ринку банківських послуг США. Американські банки поступово згортають свою діяльність в КНР, незважаючи на те, що Китай вживає заходів щодо лібералізації своєї фінансової системи.

 

Нині найважливішою проблемою є зобов'язання банків неухильно забезпечувати кредитами державні підприємства та фінансувати збит­кові державні проекти. Часто китайські банки, особливо найбільші з них, надають кредити не на засадах комерційної вигоди, а за вказівкою державних органів, у підсумку, банки витрачають значну частину ре­сурсів на фінансування збиткових державних підприємств, скорочуючи кредитування прибуткових комерційних проектів. Тенденції, що при­таманні розвитку світового ринку банківських послуг, неоднозначні. Коли банківські установи одних країн підраховують збитки, яких зазна­ли внаслідок фінансової кризи 2007-2011 pp., китайські банки визнані найприбутковішими у світі. Причина цього явища - запровадження жорсткої монетарної політики для боротьби з інфляційними процесами в економіці. Найбільші китайські банки відмовилися від угод з кредиту­вання і торгівлі деривативами з деякими європейськими партнерами, прагнучи захистити себе від наслідків боргової кризи в Європі.

 

ТЕМА 3. ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД РОЗВИТКУ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ БАНКІВСЬКИХ СИСТЕМ