Історія розвитку банківської справи

Корені банківської справи знаходяться у глибині віків, вона формувалась протягом значного періоду історичного та соціального розвитку людства починаючи з Стародавнього Вавилону, Греції та Риму.

У IXX ст. стародавньому Вавилоні (1894 до н.е. – 539 до н.е.) функцію збереження коштів та інших цінностей брали на себе храми. Злодії ставились з повагою до вівтарів, не грабували їх. У храмах зберігалося золото, срібло, зерно, посуд та інші цінності. За рахунок майна, що зберігалося, храми видавали позики під боргові розписки та відповідні відсотки.

В епоху першого розквіту Вавилонської монархії (18 ст. до н.е.) отримали розвиток приватні угоди про позику грошей під 17–20 % річних.

Окрім храмових кредиторів та окремих осіб, які займалися комерційною діяльністю, діяли державні торгові агенти – на стародавньому Сході їх називали томкарами.

Майже одночасно із виникненням кредитних операцій виникла потреба в регулюванні цієї діяльності. Кредитні операції у Стародавньому Вавілоні оформлювались з особливим дотриманням юридичних норм. Умови надання позик були жорсткими, а відповідальність за борговими зобов'язанням дуже висока. Правила здійснення кредитних операцій містить Закон Хаммурапі (1750-ті роки до н.е.). Кодекс законів Хаммурапі обмежував відсоток на борг 20% річними відсотками на срібло і 33,5% річними відсотками на зерно та встановлював правила оформлення кредитних операцій.

Перші приватні «банки» – торгові (ділові) доми, які позичали гроші під розписку чи заставу почали з'являтися у Вавилоні в VII столітті до нашої ери і активно розцвіли до кінця VI століття до нашої ери. Позикові договори, записані на глиняних дощечках, складалися досить просто. Якщо матеріальне становище позичальника було високим, він просто повертав позику з надбавкою, що звичайно становила 20–30 відсотків на рік.

При сумнівному матеріальному становищі позичальника банк не призначав відсотки, але брав під свій контроль яку-небудь власність (наприклад, будинок, ділянку землі або раба) в якості застави. Така застава забезпечував банку дохід у випадку прострочення позики і залишалась в його власності, якщо гроші не поверталися. Відомо, що неплатників було досить багато: вавілоняни, як правило, знищували дощечку з записом позики, якщо борг погашався, тому десятки збережених дощечок свідчать про тих, чиє майно і товари конфіскували.

Окрім видачі позик ділові доми здійснювали комісійні операції з купівлі-продажу, операції із земельними ділянками, здійснювали платежі за рахунок клієнтів, посередництво (як радника або довіреної особи) при складанні різного роду актів і операцій, але основна функція в умовах розвитку товарно-грошових відносин зводилася до обліку витрат і доходів та ведення торгово-лихварської діяльності.

Найбільш відомими приватними «банками» були торговий дім «Сини й онуки Егібі» у Вавілоні і торговий дім «Сини Мурашу» в Ніппурі.

Банкірські династії, наприклад «Сини й онуки Егібі», нажили величезні багатства і незабаром обігнали за багатством великі храми, а можливо, і саму державу. У V столітті до нашої ери сімейство Мурашу брало землю в заставу під 40–70 відсотків річних, позичаючи грошима землевласників. Банк Мурашов володів або тримав заставні на більшу частину землі і каналів навколо міста, а також на стада корів і місця для рибної ловлі.

Із діяльністю ділових домів Стародавнього Вавилону пов’язана поява перших банківських квитків (банкнот). Найбільші банкірські будинки Вавилона випускали документи, що засвідчували факт прийому емітентом на зберігання певної грошової суми і зобов'язання зберігача повернути її на вимогу пред'явника документа. Зазвичай їх пред'явником був той, хто здав гроші на зберігання, хоча ніяких перешкод для передачі відповідних прав не існувало. З часом банківські квитки, що називалися «гуду», стали використовуватись у обігу нарівні із золотом.

Подальшого розвитку банківська справа набула у Стародавній Греції. У Греції першими почали проводити кредитні операції служителі храмів (VI ст. до н.е.). Вони надавали гроші під відсотки як громадянам так і державі. Недоторканність храмових скарбниць дозволяла їм залучати значні внески від приватних осіб, правителів і міст. Найбільш відомими з храмів, що виконували функції банків були: Дельфійський, Делоський, Самоський та Ефеський.

Але служителі храмів не сплачували відсотків своїм вкладникам, тому в V–IV ст. до н.е. почали з’являтися приватні банки. Їх поява була викликана й тим, що багато грецьких міст та їх колоній карбували власні монети згідно різноманітними ваговими системами. Інтенсивна торгівля потребувала прирівнювання грошових одиниць різних міст-держав (полісів). Це зумовило виникнення таких учасників торгових операцій, які б розбиралися в монетах, що були в обігу. Так, з’явилася професія міняйли. Міняйлів у Стародавній Греції називали трапезитами (Τραπεζίται від гр. Τράπεζα – «стіл»). Вони розкладали гроші й перевіряли якість монет на спеціальному столі (так звана «трапеза»), звідки з’явилась назва міняйла-трапезит. Трапезити зіграли важливу роль у розширенні торгівлі між грецькими полісами. Найбільшою мірою опанувавши міняльну справу (валютні операції з купівлі-продажу монет різних держав), трапезити отримували високі доходи. Знання змісту металу в монетах, курсу різних монет окремих полісів (свою монету в Стародавній Греції карбували 1136 полісів), визначення ступеня їх зносу, передбачення можливості перекарбування створювали в особі трапезитів справжніх професіоналів своєї справи.

Спочатку трапезити займалися лише експертизою грошей та їх обміном із однієї монетно-вагової системи в іншу, а пізніше здійснювали й інші грошові операції. Трапезити залучали вклади, виплачували за ними відсотки, позичали гроші під відсотки (від 10-12 до 36%) під заставу рухомого і нерухомого майна (кораблів, рабів і корабельних вантажів).

На кінці V ст. до н.е. трапеза (так стали називати лавку міняйли), в якій працювало кілька людей, перетворилася на прототип сучасного банку.

У IV ст. до н.е., в період розквіту діяльності трапезитів, вони брали гроші на зберігання, виконували від імені вкладника платежі, здійснювали грошові перекази в інші міста за певну платню, що при величезній небезпеці перевезення грошових коштів значно спрощувало торгівлю, зберігали за певну плату цінності й документи, укладали різноманітні угоди від імені свого клієнта, виступали посередниками при укладанні угод та здійсненні різних платежів.

Розрахунки здійснювалися за допомогою так званого – трансфериту, тобто переносу грошових коштів з однієї таблиці рахунка (якщо це документ) на іншу. Кожний вклад мав свою таблицю із зазначеним іменем. Якщо клієнти здали на зберігання свої вільні кошти в банк, то їм уже не потрібно було платити особисто ту чи іншу суму; всі платежі за них виконував банкір, у якого знаходились вклад і таблиця (рахунок у сучасному розумінні) з іменем вкладника. Грошові кошти з таблицею одного вкладника переносились в таблицю іншого, утворюючи найпростішу форму безготівкових розрахунків. Спочатку було необхідно особисте розпорядження клієнта про перерахування коштів, а потім з’явилися письмові розпорядження (сучасні чеки), які полегшили й прискорили взаємні платежі.

Діяльність трапезитів отримала шану лише з III в. до н.е. завдяки зусиллям найбільш успішних з них: Пасіона, Форміона, Герміоса, Евбула та ін. У той же час історія залишила і імена перших трапезитів, які в результаті банкрутства, судових розглядів припинили свою діяльність (Арістолох, Созіном, Тімодем, Гераклід та ін.).

Спершу трапезити були тільки приватними, а з ІІІ ст. до н.е. поряд із ними виникли і державні. В ті часи операції проводились не дуже складні, і про регулювання кредитної діяльності взагалі мови не йшлося. Афінська держава не втручалася у приватне економічне життя. Нікому не заборонялося позичати гроші під будь-які відсотки. Держава визнавала законною будь-яку угоду, укладену за згодою двох сторін.

Перші елементи регулювання кредитної діяльності відносяться до часів Стародавньому Риму. В Римі, в IV-III ст. до н.е., міняльна справа набула більш широкого розвитку. Тривалий час грошовими операціями займалися особи грецького походження. (Історія залишила ім'я легендарного з фахівців – Луція Цецилія Юкунда з Помпеї).

Приватних міняльників спочатку називали трапезитами, на зразок грецьких, а пізніше вони отримали назву аргентарії. Аргентарії приймали вклади, здійснювали обмінні операції в своїх лавках, проводячи обмін монетами та зливками дорогоцінних металів, надавали позики під відсотки, під заставу рухомості, нерухомості та морських вантажів, через них можна було перевести гроші в інше місто. Відомо, що аргентарії були зобов’язані державою вести облікові книги, куди записували імена вкладників, суми вкладів, або виданих грошей. В Римській імперії, на початку епохи імператорів розпочали регламентувати максимальний відсоток, тобто регулювати процес надання кредитів (він становив 12% річних). За імператора Юстиніана максимальний відсоток диференціювався таким чином: для підприємців – 8⅓ %, для знаті – 4 %, для всіх інших – до 6%. Тільки за морськими позичками, через підвищений ризик дозволялося стягувати – 12 %.

Найвитонченіша банківська система Стародавнього світу була створена у II ст. до н.е. при династії Птолемеїв в Єгипті. Мережа царських банків, в яких служили тисячі діловодів, державних чиновників, поширилася по всій державі, управління здійснювалося з головної контори в столиці Олександрії. Царські банки існували у Фівах (Великому Діесполісе), Гермонтісе, Мемфісі і Сієні. У центрі кожного району були провінційні банки і навіть місцеві відділення в невеликих містах. Така державна банківська система виконувала три основні функції: допомога в зборі державних податків і доходів, прийом грошових внесків від населення та видача їх на вимогу і, нарешті, обмін валют. Основним джерелом банківських доходів були збори за послуги, а не відсотки за позиками.

До ІХ століття в арабському світі з'явилася розвинена банківська мережа. У літературних джерелах згадуються банки з головними конторами в Багдаді і філіями в інших містах. Вони вели справи в основному з використанням чеків (sakk по-арабськи), гарантованих борговими розписками і оформляються у вигляді акредитивів, так що можна було виписати чек в Багдаді, а отримати гроші по ньому, скажімо, в Марокко.

Більшість банкірів у мусульманських країнах складали християни або іудеї, оскільки Коран забороняє стягнення відсотків за позиками.

За часів Київської Русі велася розвинута активна торгівля з багатьма державами Європи та Азії, київські князі карбували власні гроші. Археологія відкрила нам багато монет того часу, найвідоміші з них – злотники Володимира Великого та срібляники Ярослава Мудрого. З давніх часів у русичів існував звичай давати речі в поклажу, тобто на зберігання, та брати відсотки з грошей та речей, що позичаються, а також гроші в куплю чи в гостьбу, тобто для торгових оборотів. В ті часи відсотки, що брали з грошей та інших цінностей мали назву рези, рости, лихва, взвиття. Сформовані традиції і звичаї русичів були вироблені потребами життя. Згодом вони набули статусу законодавства, що містило певні правила (вимоги) до кредитної діяльності в економіці Київської Русі. У первісному списку Руської правди Ярослава Мудрого 1019 р. були визначені три правила щодо позики майна під відсотки:

1) договір про віддачу майна із прибутку чи грошей із відсотків мав укладатися при свідках, тобто здійснення купецьких угод потребувало свідків (послухів);

2) якщо борг становив більше 3 гривень і при укладенні договору не було поставлено свідків, а борг не повертався, неправомірно було вимагати його повернення. Але якщо позика бралась у купця і «для гостьби», то свідків могло не бути;

3) якщо свідки під присягою показували на користь позивача, то він міг стягувати борг згідно з умовами договору.

Також ці статті містили вимоги до розмірів відсотків. Відсотки передбачалися трьох видів. Найменший за терміном – місячний відсоток – дозволялося брати на невелику кількість днів, тобто гроші давались на короткий строк. Місячний відсоток (рез) вважався найтяжчим. Наступним за терміном був третной рез, який дозволявся при запозиченні грошей на рік, при цьому місячний відсоток скасовувався. Останнім видом відсотка був річний рез, він був меншим за третной рез і брався у разі запозичення більше ніж на два роки.

На початку ХІІ ст. у зв’язку з розвитком торгівлі та виробництва зросла потреба в кредитних ресурсах. Кредити видавались під відсотки, в деяких випадках вони були значними і мали назву лихва. Київський князь Святополк на початку ХІІ ст. надав велику свободу в лихварській діяльності. Лихварі отримували великі прибутки з позичання та стягування боргу. Після смерті Святополка в 1113 р., коли Володимир Мономах посів Київський престол, він обмежив свавільні рости та вніс до положень Руської правди декілька змін і уточнень, що свідчить про велику увагу до цього питання.

Після татарської навали середини ХІІІ ст. економічне життя Київської Русі занепало. Влада Золотої орди охоплювала майже всю територію України до Галицько-Волинського князівства. Тому центр економічного життя перемістився в Західну Україну, Галицько-Волинське князівство почало орієнтувати свою економіку на відносини з Польщею та Литвою. Обіг київських монет суттєво зменшився, а кредитні відносини майже припинилися.

В Західній та Центральній Європі з розпадом Римської імперії та занепадом господарства протягом раннього середньовіччя банківські операції повністю припинилися. Що було зумовлено зниженням активного товарообігу в результаті розвитку натуральних господарств і розвитком феодальних форм господарювання. Досвід накопичений відносно розвитку банківської справи в античних державах, виявився невитребуваним і був в основному утрачений.

Поступовий розвиток економіки європейських держав, виробничих та торгівельних відносин між людьми та державами у ХІІ–ХІІІ ст. відродили професію міняйли та заклали основу для створення банківських установ.

Завершуючи огляд історії виникнення та розвитку банківської справи необхідно відзначити. По-перше, суспільний розвиток людства супроводжувався розвитком грошово-кредитних відносин. Давні джерела надають нам відомості про існування установ, що по своїй суті виконували функції банків та регулювання кредитної діяльності на державному рівні. В Україні протягом історичного періоду через розвиток торгівлі з багатьма країнами відбулися становлення та розвиток сталого грошово-кредитного обігу, що спричинило формування системи регулювання кредитної діяльності.

По-друге, слід підкреслити вплив держави на становлення та формування банківської справи, зокрема про це свідчить існування законодавчого регулювання кредитної діяльності на державному рівні ще за часів Київської Русі, та в пізніші періоди розвитку України.