Асоціальні прояви особистості

 

Процес соціалізації постійно супроводжується необхідністю вибору людиною однієї із альтернатив поведінки, різноманітними реакціями у взаємодії з окремими людьми та соціумом.

Для багатьох людей соціальні вимоги є стимулом для вдосконалення, для досягнення гармонії з оточенням. Але чимало індивідів негативно реагують на вимоги суспільства, що спричинює відхилення у поведінці, асоціалізацію.

Асоціалізація (грец а... – префікс, що означає заперечення, відсутність, і лат socialis – суспільний) – засвоєння особистістю норм, цінностей, негативних ролей, стереотипів поведінки, які спричинюють деформацію суспільних відносин, дисгармонію у взаємодії людини і суспільства.

 

Ця проблема пов’язана з де соціалізацією людини, що є негативним результатом її існування у соціумі.

 

Десоціалізація (герц de... – префікс, що означає віддалення, скасування, і лат socialis – суспільний) – зворотній щодо соціалізації процес, який характеризується відчуженням особистості від основної маси людей, входженням її в асоціальні чи антисоціальні неформальні групи.

 

Процес десоціалізації сигналізує, що на певній стадії відбувається деформація соціалізації особистості (часто під впливом негативного мікросередовища), результатом якої є руйнація попередніх позитивних норм та цінностей і засвоєння антигромадських зразків поведінки.

 

Проявом асоціалізації є девіантна поведінка.

 

Девіантна поведінка (лат. deviatio – відхилення) – система вчинків, що відрізняються від загальноприйнятих у суспільстві норм права, культури, моралі.

 

Соціально-психологічний механізм внутрішньої та зовнішньої причинності девіантної, у тому числі й протиправної поведінки вимагає поєднання таких підходів при вивченні особистості:

– соціально-типологічного (аналіз соціальної позиції особистості, соціальних норм, що їй відповідають, їх сприймання та виконання);

– соціально-рольового (етико-правова оцінка конкретних ролей особистості та її індивідуальних характеристик);

– комунікативного (виявлення механізмів відтворення соціально-психологічної реальності, способів соціально-психологічного відображення, конкретних зв’язків та відносин).

 

У контексті девіантної поведінки проявляють себе так звані делінквентні та маргінальні особистості.

 

Делінквент (лат. delinquens – правопорушник) – суб’єкт, чия негативна поведінка у крайніх своїх проявах становить карний вчинок.

 

Такі індивіди характеризуються антисоціальною поведінкою, схильні до правопорушень, злочинної діяльності.

 

Маргінальна особистість (лат. marginalis – той, що перебуває на краю) – індивід, який опинившись на межі двох чи кількох культур, подолав межі спільності, в якій виховувався, однак не зміг увійти або не був прийнятий у нову групу.

 

Основні характеристики маргіналів: внутрішня соціальна нестабільність, стан психологічного дискомфорту, почуття самотності, схильність до аморальної поведінки, нездатність засвоїти культурні традиції та цінності, соціальні навички поведінки середовища, в яке потрапили (н-д, житель сільської місцевості змушений працювати у великому місті).

Маргінальна особистість відчуває високу соціальну напругу, легко вступає у конфлікт із навколишнім середовищем. Часто внутрішньо рольові конфлікти переростають у злочини.

 

Однією із основних причин соціальних відхилень у поведінці є порушення соціальних відносин особистості, яке своїм наслідком має афект неадекватності.

 

Афект неадекватності (лат. affectus – настрій, хвилювання, пристрасть, лат. adaequatus – прирівняний) – негативний стан, породжений невдачами в діяльності, зіткненням завищеної самооцінки особистості з реальними можливостями.

– це соціально-психологічне джерело антигромадської поведінки, що виражається у напруженості людських взаємин, у розбіжності самооцінки та оцінки достоїнств людини оточенням. Він спотворює уявлення людини про ставлення до неї інших людей, чим знижує ефективність зусиль оточення, спрямованих на нормалізацію системи відносин індивіда, його поведінки.

 

Асоціалізація особистості відбувається одночасно з її соціалізацією.

 

Ефективність соціальної адаптації (одна з форм соціалізації) залежить від того, наскільки адекватно особистість сприймає реалії соціально-психологічного простору (групові процеси, взаємозв’язки, особливості взаємодії...), виявляє рефлексивно-перцептивні можливості, здібності до зміни поведінки і спілкування. Зворотним процесом до соціально-психологічної адаптації є соціально-психологічна дезадаптація особистості.

 

Соціально-психологічна дезадаптація (франц. dés – префікс, що означає знищення, видалення і лат. adaptatio – пристосовувати) – порушення процесу активного пристосування індивіда до умов соціального середовища засобами взаємодії і спілкування за хибного або недостатньо розвиненого уявлення людини про себе і свої соціальні зв’язки та міжособистісні контакти.

 

Причини виникнення: стрес, фізичні і психічні захворювання, емоцій переживання, конфлікти...

Наслідки: збої у процесі оволодіння особистістю відповідної ролі при входженні у нову соціальну ситуацію, набуття навичок у спілкуванні та взаємодії; супроводжується незадоволенням особистості своїм становищем у групі, ефективністю реалізації свого комунікативного потенціалу, зниженням самооцінки, розмиванням індивідуальності, посиленням незадоволеності своїм становищем у соціальному оточенні загалом. Внутрішній конфлікт особистості між її статусом і домаганнями може спровокувати асоціальні прояви поведінки.

 

Соціально-психологічна дезадаптація може проявлятись у патологічній та непатологічній формах, які відрізняються за структурою і механізмами, але її не слід називати хворобою.

Непатологічна дезадаптація: зниження загального рівня адаптації відбувається за рахунок звуження сфери діяльності і спілкування та послаблення їх інтенсивності. Проявом непатологічної дезадаптації є відхилення у поведінці й переживаннях суб’єкта, пов’язані з його недостатньою соціалізацією, соціально неприйнятими установками, різкою зміною умов існування, розривом значущих соціальних відносин...

Патологічна дезадаптація супроводжується руйнуванням основних напрямів адаптаційної діяльності, появою основних напрямів адаптаційної діяльності, появою патологічних варіантів адаптації (агресивної поведінки, суїциду та ін..).

Суїцид (англ. suicide – самогубство) – акт добровільного самознищення, який людина здійснює у стані сильного переживання, порушення душевної рівноваги або психічного захворювання.

Причини: соціальні, соціально-психологічні та психологічні. Виокремлення їх умовне, оскільки в реальному житті дія одного з них підсилюється дією інших. Соціально-психологічні чинники найкраще розкривають себе через міжособистісну взаємодію і спілкування. Доведено, що проблеми, труднощі, ускладнення у цій сфері за несприятливих умов помітно підвищують суїцидальну активність людей.

 

Явище суїциду як соціально-психологічного феномену є результатом дії зовнішніх соціально-психологічних чинників суїцидального ризику (вірогідність суїцидальних дій) і внутрішніх, індивідуальних особливостей, що мають суїцидальну спрямованість. Самогубство – вольовий акт, який х-ся здатністю суб’єкта до такого вибору і внутрішнім зусиллям, необхідним для його здійснення.

Основою суїциду є (з точки зору соціальної психології):

– оцінювання екстремальної ситуації як регулятор поведінки (оцінка соціально-психологічної реальності фіксує уявлення людини про те, що є і що може статися у її взаєминах з іншими людьми та групами);

– взаємодія як середовище, де зароджується ціннісне ставлення до об’єкта, що викликає занепокоєння, стурбованість, переживання, страждання та ін.. у ціннісному ставленні сконцентровані відображені соціально-психологічні явища – необхідні, правильні, засуджу вальні, нестерпні;

– форма існування оцінки і способи її функціонування (поведінкові реакції, реальна поведінка, прийняття рішення, реалізація рішення, суїцидальний вчинок). Залежать вони від конкретної ситуації життєдіяльності особистості.

Суїцид є оцінним актом, зумовленим волею суб’єкта з приводу його кінцевої мети. За таких умов бажання, маючи спонукальну силу, загострює усвідомленя мети майбутньої дії. За соціально-психологічною структурою поведінка суїцидента має такі спрямування: оцінне ставлення до ситуації; вияв активності (взаємодія, спілкування) стосовно форм вираження оцінки; боротьба мотивів з метою вибору рішення; зміна установок з метою прийняття рішення; прийняття і реалізація рішення.

Особливості суїцидальної поведінки людей з непатологічними ситуаційними реакціями і тих, які перебувають у пограничний станах. Мова йде про егоцентризм, аутоагресію, песимістичну особистісну установку на перспективи виходу з кризи і відповідну систему мотивів.

 

Егоцентризм (лат. ego – я і centrum – осердя) – зосередженість індивіда тільки на власних інтересах і переживаннях, що спричинює його нездатність зрозуміти іншу людину як суб’єкта взаємодії та самодостатню особистість.

 

Прояви егоцентризму: сильне звуження свідомості, зосередженість тільки на власних почуттях, інтересах та переживаннях.

У кризовому стані егоцентрична людина повністю заглиблена в себе, виявляючи нездатність мінити базову пізнавальну позицію стосовно зовнішнього об’єкта. Вона перестає розуміти, що, крім її точки зору, можливі інші, навіть протилежні судження. Егоцентризм суїцидента таїть у собі самозаперечення, що межує із самознищенням, виражає крайній прояв негативізму щодо себе.

 

Аутоагресія (грец. autos – сам і лaт. aggredi – нападати) – агресивні дії, спрямовані проти власної індивідуальності, проти самого себе.

 

Прояви аутоагресії: загострене негативне ставлення до себе, максимально негативна самооцінка. Аутоагресія є найважчим моментом у розвитку особистісної дезадаптації.

Песимістична особистісна установка на перспективу виходу із кризи – інтегральне психічне утворення, яке включає в себе когнітивний (суїцид альні думки і наміри), емоційно-мотиваційний (наявність емоцій, в яких домінують депресія, тривожність, почуття вини) та поведінковий (підготовка і реалізація суїцидальних дій) компоненти.

 

Така установка завжди пов’язана із депресивним станом суїцидента. Ознаки суїцидальної поведінки найчастіше спостерігаються в початковій і завершальній фазах такого стану. Песимістична установка пов’язана з втратою сенсу життя як найвищої цінності і знаходженням сенсу у смерті. Вона важче піддається корекції.

 

Система мотивів – сукупність спонукальних причин, що зумовлюють суїцидальні дії та вчинки людей.

Найпоширеніші мотиви суїцидальної поведінки:

– протест (крайня форма незадоволеності кимось або чимось);

– заклик (привертання уваги до своєї персони, потреба у співчутті);

– уникання (спрямоване на позбавлення себе душевних чи фізичних страждань);

– самопокарання (пов’язане з почуттям вини);

– відмова (повна капітуляція перед кризою).

Здебільшого один із мотивів суїциду є провідним, інші можуть бути допоміжними, стимулюючими або відсутніми взагалі.

 

Зв’язок соціально-психологічної дезадаптації із суїцидом дає змогу виокремити переддиспозиційну (лат. dispositio – розташовую, розміщую) і суїцидальну фази суїцидальної поведінки. Якщо переддиспозиційна фаза невластива, то суїцидальна, почавшись із зародження суїцидальних тенденцій і продовжуючись аж до їх реалізації, поглиблює дезадаптаційний процес, нейтралізує усі раніше вироблені форми адаптації. Вирішальне значення для переходу переддиспозиційної фази в суїцидальну має конфлікт, який супроводжується негативними емоціями. Не вирішений своєчасно, він може спричинити неврози, хворобливі стани, стійкий розлад стосунків між людьми, що нерідко завершується самогубством.

 

Детермінантами суїцидальної поведінки є соціально-психологічні чинники:

 

– особистісно-сімейні конфлікти (несправедливе ставлення родичів та оточення – образи, звинувачення, приниження; перешкоди на шляху задоволення актуальної потреби; нестача уваги, турботи інших...);

– конфлікти, пов’язані з антисоціальною поведінкою суїцидента (побоювання карної відповідальності, іншого покарання чи ганьби; самоосуд за скоєний вчинок);

– конфлікти у професійній чи навчальній сфері (неспроможність, невдачі на роботі чи навчанні, несправедливі вимоги до виконання професійних або навчальних обов’язків...);

 

– зниження комунікативної толерантності «значущого оточення» (незадоволення поведінкою й особистими якостями «значущих інших»; їх втрата, хвороба, смерть близьких);

 

– суттєві статусно-рольові розбіжності (відсутність показників статусу – поваги, симпатії призводить до втрати вольового контролю, руйнування планів, бажання усамітнитися, конфлікту між статусом і домаганнями);

 

– самотність, соціальна ізоляція (відсутність близьких друзів, невизнання на соціально-груповому рівні і з боку суспільства породжує глибоку психологічну кризу);

 

– вплив етнічних традицій, етнопсихологічних норм взаємодії і спілкування (руйнування етнічних традицій, етнопсихологічних, соціокультурних норм, прояв етноцентризму – сприймання життєвих подій з позицій своєї етнічної групи, традиційних норм, що є еталонними);

 

– підбурювання до самогубства засобами масової культури та мистецтва (надання першочергового значення віртуальному спілкуванню з мистецтвом, гіпертрофоване наслідування міфологізованих осіб тощо).

 

Суїциальний акт руйнує людську свідомість у будь-якому віці.

 

До людей, котрі стали на шлях злочинності, обравши відповідний злочинний тип поведінки, суспільство через інститути соціалізації, органи соціального контролю здійснює ре соціалізацію.

 

Ресоціалізація (лат. – префікс, що означає зворотну або повторну дію) – відновлення раніше порушених якостей особистості, необхідних їй для повноцінної життєдіяльності у суспільстві.

Ресоціалізація – це процес соціального оновлення особистості, засвоєння нею позитивних з погляду суспільства соціальних норм та цінностей, зразків поведінки. Вона пов’язана з руйнуванням засвоєних індивідом у процесі асоціалізації, десоціалізації, негативних анти громадянських норм і цінностей, прищепленням визнаних суспільством цінностей та вчинків.

 

Ресоціалізаційні заходи здійснюють ті самі інститути, що й соціалізацію: сім’я, школа, колектив, навчальні заклади, громадські організації..., виправно-трудові колонії для неповнолітніх, в’язниці...

 

З ресоціалізацією пов’язаний механізм соціальної реабілітації.

Соціальна реабілітація (лат. re і habilitas – придатність, спроможність) – поновлення, включення в нормальний процес соціалізації хворих осіб, що пережили стрес під час аварій, катастроф, стихійних лих тощо.

 

Її потребують особи, вражені посттравматичним синдромом, які потребують не лише соціальної допомоги. А й психотерапії, психокорекції, зняття емоційної напруги.

Рекомендована література

1. Варій М.Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: «Центр учбової літератури», 2007. – 968 с.

2. Волошина В.В., Долинська Л.В., Ставицька С.О., Темрук О.В. Загальна психологія: Практикум: Навч. посібн. – К.: Каравела, 2006. – 280 с.

3. Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ.-метод. пособие к курсу «Психология человека». – М.: Педагогическое общество России, 2001. - 276 с.

4. Гиппенрейтер Ю.Б. Введение в общую психологию. Курс лекций.- М.:ЧеРо. 1998.

5. Загальна психологія: Навч. посібник / О.Скрипченко, Л.Долинська, ін. – К.: «А.П.Н», 2005. – 464 с.

6. Комісарик М.І., Леко Б.А., Чуйко Г.В. Основи психології спорту. Навч.-метод. посібник - Чернівці.: Рута. 2004-400 с.

7. Левченко Т.І. Розвиток освіти та особистості. - Вінниця.: Нова книга, 2002.-512 с.

8. Майерс Д. Психология. – Мн.: ООО «Попурри», 2001. – 848 с.

9. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. – СПб.: Питер, 2003. – 592 с.

10. Максименко С.Д. Загальна психологія. К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 272 с.

11. Немов Р.С. Психология: В 3 кн. Кн.1 Общие основы психологии. – М.: ВЛАДОС, 2006. – 688 с.

12. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. – Кн.2. Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. – К.: Либідь, 2004. – 560 с.

13. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. Кн.1: Соціальна психологія особистості і спілкування. – К.: Либідь, 2004. – 576 с.

14. Основи загальної психології // За ред. акад. АПН України, проф. С.Д.Максименка.-К.: НПЦ Перспектива, 1998.

15. Основи психології / За ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. –К.: Либідь, 1995. – 632 с.

16. Психология: Учебник для гуманитарных вузов / Под общей ред. В.Н. Дружинина. – СПб.: Питер, 2003. – 656 с.

17. Психологія / За ред. Г.С.Костюка.- К.: Радянська школа. 1968.

18. Психологія / За ред. Ю.Л.Трофімова-К.: Либідь.2005.- 560 с.

19. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2 т. – Т. 1. – М., 1989.

20. Столяренко Л.Д. Основы психологии. – Ростов н/Д: Изд-во «Феникс», 1997. – 736 с.

21. Вейнберг Р,С., Гоулд Д. Психологія спорту. – К. Олімпійська література. 2001.

22. Ильин Е.П. Психология индивидуальных различий. – СПб.: Питер, 2004. – 701 с.

23. Коломинский Я.Л. Человек среди людей. – Минск: Нар.асвета, 1987. - 238 с.

24. У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт.-упоряд. О.В. Тимченко, В.Б. Шапар. – Х.: Прапор, 1997. – 414 с.

 

Тема 11. Переживання особистістю життєвих криз. Діагностика комплексу неповноцінності. (лекція)

Поняття про вікові та життєві кризи. Характеристика вікових криз. Спільні прояви переживання криз. Типи криз, їх причини та ступені переживання людиною. Розв’язання і подолання кризи. Поняття неповноцінності та діагностика даного феномену.

Ключові слова: криза, вікова криза, життєва криза, конфлікт, комплекс неповноцінності, кризи психічного розвитку, професійні кризи, кризи невротичного характеру.

Семінарське заняття

1. Розуміння кризи в психології. Роль суспільства в переживанні особистістю кризи.

2. Вікові кризи, їх характеристика.

3. Поняття життєвої кризи. Її роль для подальшого розвитку людини.

4. Причини та типи криз.

5. Подолання кризи та її наслідки.

 

Питання до самостійної роботи

1. Чи обов’язкові кризи у житті людини?

2. Як суспільство та оточення впливає на переживання людиною кризи?

3. Які основні причини кризи вам відомі?

4. Чи пам’ятаєте ви, як переживали самі одну з вікових криз? Чому саме цю?