Соціалізація (у широкому розумінні

) – це визначення походження і формування родової природи людини (йдеться про філогенез – історичний процес розвитку людства).

Соціалізація (у вузькому розумінні) – це процес включення людини в соціальне життя шляхом активного засвоєння нею норм, цінностей та ідеалів.

 

З урахуванням цього соціалізацію можна розглядати як типовий і як одиничний процес.

Типовий процес визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних та інших відмінностей. Він пов’язаний з формуванням типових для певної спільноти стереотипів поведінки.

Одиничний процес пов’язаний з індивідуалізацією особистості, виробленням нею власної лінії поведінки, набуттям особистого життєвого досвіду, тобто зі становленням індивідуальності.

 

Багато вчених вважають, що соціалізація пов’язана з адаптацією – пристосуванням організму до навколишнього середовища. У цьому випадку, соціалізація – безперервна адаптація живого організму до оточення, його здатність пристосовуватись до реакції інших людей.

За іншою точкою зору, адаптація – складова соціалізації, її механізм.

 

7Існує взаємозв’язок між соціалізацією та вихованням – цілеспрямованим, свідомо здійснюваним впливом на особистість суспільства та його соціальних інститутів з метою організації та стимулювання активної діяльності особистості. Але ці процеси не можуть біти ідентичними, оскільки соціалізація відбувається як під впливом цілеспрямованих зусиль, так і в результаті безпосереднього впливу середовища, що таїть у собі елементи стихійності, неорганізованості. Тому соціалізація є значно ширшим процесом, ніж виховання, який може бути як організованим, так і стихійним, не завжди усвідомлюваним.

 

Існують спільні і відмінні риси між соціалізацією та розвитком – процесом, у результаті якого відбувається зміна (перехід до вищого стану) якостей особистості.

Спільне полягає в їх зумовлені соціальними, зовнішніми чинниками, а відмінне – в тому, що розвитку властива і наявність внутрішніх рушійних сил (суперечностей, які виникають на межі внутрішнього та зовнішнього світу індивіда, за невідповідності потреб і можливостей, очікуваного і отриманого, бажаного і реального...) та психофізіологічних змін.

 

Поняття «соціалізація» і «розвиток» не протиставляються і не ототожнюються, а взаємодоповнюються. Саме психологічні особливості розвитку детермінують процес вибірковості особистості до різних взаємодій з оточенням. Знання цих особливостей забезпечує успішне навчання, виховання та формування соціально зрілої особистості.

 

ОСНОВНІ СФЕРИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

Соціалізація людини розгортається у конкретних умовах її життєдіяльності. Успішній соціалізації сприяють: зміна поведінки, очікування і прагнення відповідати їм. У процесі історичної практики індивід виявляє свою соціальну сутність, формує соціальні якості, набуває особистого життєвого досвіду. Об’єктивно формуючи та розвиваючи власне «Я», особа не може існувати без спілкування та поза діяльністю.

Процес соціалізації відбувається у конкретному середовищі, тобто у сфері соціалізації.

Сфера соціалізації – середовище дії, в якому відбувається процес розширення та примноження соціальних зв’язків індивіда із зовнішнім світом.

 

Основні сфери соціалізації: діяльність, спілкування, самосвідомість.

У діяльності людина виражає себе як соціальний індивід, проявляє особистісні смисли, виявляє самостійність, ініціатив, творчість та професіоналізм, засвоює нові види активності.

У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми одне одного.

Сфера самосвідомості передбачає становлення «Я-концепції» індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації.

СТАДІЇ ПРОЦЕСУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

Соціалізація є тривалим процесом. У своєму розвитку вона долає кілька стадій.

 

Стадії соціалізації – етапи, періоди становлення особистості, засвоєння нею соціального досвіду.

 

Єдиної класифікації стадій соціалізації ще не вироблено, оскільки різні вчені беруть за основу різні критерії.

 

Соціологічний підхід

Г.Андреєва за критерієм участі у трудовій діяльності, виокремлює: дотрудову, трудову і післятрудову стадії соціалізації.

Дотрудова стадія (дитячий, підлітковий, юнацький вік) включає два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор, піл час яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає група людей) та навчання.

Трудова стадія соціалізації пов’язана зі зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням соціального досвіду.

 

Післятрудова стадія соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку. Саме в поглядах на цю стадію найчастіше виникають дискусії. Одні вчені вважають, що поняття «соціалізація особистості» несумісне з періодом життя індивіда, коли його соціальні функції згортаються. Інші, навпаки. Переконані в тому, що в пенсійний період життя людина продовжуєвідтворювати соціальний досвід.

Психоаналітичний підхід

Особливе значення в соціалізації індивіда має період раннього дитинства. Психоаналіз пов’язує стадії соціалізації з виявом біологічних потягів, інстинктів і підсвідомих мотивів людини.

 

Компромісний підхід

Враховує як соціологічні, так і психоаналітичні погляди. Згідно з цим підходом виокремлюють такі етапи соціалізації:

– первинна соціалізація – охоплює дві стадії: від народження до початку навчання; від початку навчання у школі до початку соціальної зрілості та вибору професії;

– вторинна соціалізація – засвоєння соціальних ролей дорослою людиною у процесі парці, пізнання, спілкування.

 

Змістовний і процесуальний аспекти соціалізації характеризуються яскраво вираженими віковими особливостями. З огляду на це можна виокремити такі ознаки, за допомогою яких визначають стадії соціалізації:

 

– залучення індивіда до діяльності (міра засвоєння знань, умінь і навичок та способи їх відтворення);

– рівень розвитку самосвідомості особистості;

– провідні інститути соціалізації, що здійснюють домінуючий вплив на процес становлення та розвитку індивіда на цій стадії;

– способи соціалізації (опосередковані провідною діяльністю стосунки з іншими людьми, котрі вивчають соціальний розвиток особистості на відповідному віковому етапі);

– соціально-психологічні механізми соціалізації.

 

ІНСТИТУТИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

Суспільство здійснює вплив на особистість через інститути соціалізації.

Інститути соціалізації – конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв’язків (сім’я, школа, ВНЗ, неформальні організації, ЗМІ тощо).

Вони характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Водночас інститути соціалізації є різновидами особливих соціальних зв’язків, що забезпечують цілісність взаємодії особи і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих стандартів поведінки особи в конкретних ситуаціях.

 

МЕХАНІЗМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

Процес поєднання в соціально-психологічному відображенні людини умов соціуму з особливостями особистості пов’язаний із соціально-психологічними механізмами соціалізації особистості.

Соціально-психологічні механізми – психологічні впливи або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори її поведінки.

Чіткої класифікації соціально-психологічних механізмів соціалізації у психологічній літературі немає. Одні вчені до механізмів соціалізації зараховують наслідування, навіювання, переконання, зараження, інші – соціальну фасилітацію (англ. facilitate – полегшувати), конформізм, дотримання норм, окремі – засвоєння стандартів поведінки, прийняття групових норм, почуття сорому, самоконтроль, соціальний обмін.

Г.Тард до механізмів соціалізації відносить імітацію, ідентифікацію, керівництво.

За ознакою «організованість-неорганізованість» соціально-психологічні механізми поділяють на:

– цілеспрямовані впливи (навчання, виховання, інструктаж тощо);

– стихійні впливи (ідентифікація, наслідування, престиж, авторитет, лідерство тощо).

Останні переважно базуються на ефекті довіри до людини, яка здійснює вплив, зниженій самокритичності, підвищеній сугестії (лат. suggestio – навіювання) індивіда, невпевненості у собі тощо.

За ознакою «усвідомлювання–неусвідомлювання» виокремлюють такі механізми соціалізації:

– усвідомлювані (переконання, вплив авторитету та ін.);

– неусвідомлювані (проявляються здебільшого в ранньому дитинстві, виражають­ся через навіювання, наслідування, психологічне зараження, ідентифікацію).

Із соціально-психологічного погляду соціалізація полягає у формуванні соціального досвіду індивіда у процесі його взаємодії з найближчим оточенням. Найповнішу і найоб’єктивнішу х-ку соціалізації можна отримати лише внаслідок міждисциплінарного її дослідження, що потребує таких методологічних принципів:

– соціальної детермінації (соціально-економічний розвиток суп-ва детермінує умови існування найближчого оточення і впливає на процес соціалізації);

– самоідентифікації (індивіда у процесі соціалізації розглядають як активне начало у перетворенні матеріальних і духовних цінностей);

– діяльнісного опосередкування (основним способом засвоєння індивідом соціального досвіду є його активна взаємодія з найближчим оточенням, що відбувається в процесі спілкування та діяльності);

– двосторонності процесу соціалізації (входження індивіда в систему міжособистісних стосунків і одночасне їх відтворення, що реалізується в структурі сімейних, шкільних, товариських та інших зв’язків).

Міждисциплінарний підхід до вивчення процесу соціалізації передбачає виокремлення та розмежування в ньому: змістового та функціонального аспектів. Змістовий аспект представлений особистісними надбаннями та утвореннями, функціональний – х-зує те, як і під дією яких соціально-психологічних механізмів відбувається їх формування.