Властиві лише даному індивідові.

Найчастішими мімічними патернами, які виявляються, є

усмішка (при задоволенні) і «кисла міна» (при відразі).

Розбіжність в усмішці виявляються вже в 10-місячної дитини. На

матір дитина реагує усмішкою, при якій активізується великий

виличний м’яз і коловий м’яз ока (усмішка Дачена). На наближення

незнайомої людини дитина теж усміхається, але активація виникає

тільки у великиму виличному м’язі; коловий м’яз ока не реагує.

З віком асортимент усмішок розширюється. П. Екман і В. Фрізен

виокремлюють три види усмішок дорослої людини: щиру, нещиру й

нещасну, жалібну.

Нещиру посмішку поділяють на два різновиди. Вимушена

посмішка виражає не стільки радість, скільки бажання здаватися

радісним. Удавана посмішка має на меті приховати від навколишніх

свої негативні емоції. Для нещирої посмішки характерна відносна

пасивність колових м’язів ока, у результаті чого щоки майже не

піднімаються і відсутні характерні зморшки в зовнішніх кутиках очей

(«гусячі лапки»). Нещира посмішка буває, як правило, асиметрична, з

більшим зсувом уліво або вправо. Крім того, вона виникає або раніше,

або пізніше, ніж того вимагає ситуація. Фальшива посмішка

вирізняється й тривалістю: її кульмінаційний період триває довше від

звичайного (від однієї до чотирьох секунд). Період її розгортання й

згортання, навпаки, коротший, і тому вона з’являється й зникає ніби

раптово. За цими ознаками нещиру посмішку розпізнати досить легко.

Однак при навмисно нещирій посмішці, коли скорочення виличних

м’язів піднімає щоки, віддиференціювати її від щирої усмішки без

аналізу її тимчасового розгортання буває важко.

Як зазначають Г. Остер і П. Екман, людина народжується з уже

готовим механізмом вираження емоцій за допомогою міміки. Усі

мускули, необхідні для вираження різних емоцій, формуються в період

15–18 тижнів утробного розвитку, а зміни «виразу обличчя»

відбуваються, починаючи з 20 тижня. Тому багато вчених вважають

головним каналом вираження й впізнання емоцій експресію обличчя.

П. Екман і К. Ізард описали мімічні ознаки первинних, або

базових, емоцій (радості, горя, відрази, зневаги, подиву, гніву, страху) і

виокремили три автономні зони обличчя: ділянка чола й брів, ділянка

очей (очі, повіки, перенісся) і нижня частина обличчя (ніс, щоки, рот,

щелепи, підборіддя). Проведені дослідження дозволили розробити

своєрідні «формули» мімічних виразів, які фіксують характерні зміни

Глава 19

455

в кожній із трьох зон обличчя, а також сконструювати фотоеталони

мімічних виражень низки емоцій.

В.О. Барабанщиков і Т.М. Малкова показали, що найвиразніші

мімічні вияви локалізуються переважно в нижній частині обличчя й

значно рідше в ділянці чола, брів. Характерно, що провідні ознаки не

локалізуються у ділянці очей.

У різних народів ті самі виражальні засоби позначають різні

емоції. О. Клайнбер, вивчаючи емоційну експресію в китайській

літературі, виявив, що фраза «очі її округлилися й широко

відкрилися» означає не подив, а гнів; а подив відображає фразу «вона

висунула язик». Плескання в долоні на Сході означає досаду,

розчарування, сум, а не схвалення або захват, як на Заході. Вираження

«почухав вуха й щоки» означає вираження задоволення, блаженства,

щастя.

Психомоторні засоби експресії (виразні рухи). Крім

жестикуляції, при сильно виражених емоціях виявляються цілісні

рухові акти – емоційні дії. До них належать підскакування при радості

й сильному переживанні за когось (наприклад, під час змагання

бігунів на короткі дистанції), перекиди й інші ритуальні дії футболістів

після забитого у ворота суперника м’яча, обійми, цілування того, до

кого людина відчуває ніжні почуття або почуття подяки, закривання

обличчя руками при несподіваній радості, плачі або соромі.

Звукові й мовні засоби експресії. Зі звукових засобів

експресії найбільш характерними є сміх і плач.

Сміх є виразником декількох емоцій, тому він має різні відтінки

і зміст.

У людини він починається вдиханням, за яким ідуть короткі

спазматичні скорочення грудної клітини, грудочеревної перепони та

м’язів живота (у зв’язку із чим кажуть: «живота надірвав від сміху»).

При реготанні все тіло відкидається назад і трясеться, рот широко

розкритий, кутики губ відтягуються назад і нагору, верхня губа

піднімається, обличчя і вся голова наливаються кров’ю, колові м’язи

очей судомно скорочуються, ніс, що зморщився, здається вкороченим,

очі блищать, часто з’являються сльози.

Вираження емоцій у мові. Вивченню зміни різних

характеристик мови при виникненні емоційних станів присвячено

досить багато досліджень. До характеристик, з яких судять про зміну

мови, зараховують інтонаційне оформлення, чіткість дикції, логічний

наголос, чистота звучання голосу, лексичне багатство, вільне й точне

вираження думок й емоцій.

Встановлено, що різні емоційні стани відображаються в

інтонації, інтенсивності й частоті основного тону голосу, темпі

артикулювання і паузації, лінгвістичних __________особливостях побудови фраз:

їхній структурі, виборі лексики, наявності або відсутності

переформулювань, помилках, самокорекції, семантично

нерелевантних повторах.

Загальна характеристика емоцій та почуттів

456

За даними Є.X. Манерова, найбільш інформативними є

параметри, які пов’язані із частотою основного тону (зрізаність мело-

дійного контуру, дисперсія й середнє значення частоти основного

тону).

М.П. Фетіскін виявив ознаки неекспресивної, монотонної мови.

До них належать байдужий виклад матеріалу, автономність його

викладу («читання лекції для себе»), поодиноке використання

питальної інтонації, ліричних наголосів, прискорень й уповільнення

мови, відсутність прагнення викликати в учнів емоційний відгук,

менша гучність мови, теноровий тембр голосу (на відміну від

емоційних педагогів, у яких частіше трапляються альт і баритон),

вища частота основного тону.

Крім того, окремі дослідники зазначають, що в різних людей

емоції можуть виражатися через різні експресивні канали. Так,

Л.М. Аболін показав, що в спортсменів і висококваліфікованих

робітників домінуючою емоційно-виразною характеристикою є

руховий канал (спрямованість рухів, їхня швидкість, темп, амплітуда,

злитість). У студентів під час лекцій і практичних занять цей канал теж

є провідним. Однак при хвилюванні під час складання іспитів і заліків

провідними стають мовний та мімічний канали.

Стереотипи експресії. Багато професіоналів, які працюють

із людьми (лікарі й медсестри, вчителі й вихователі, керівники й

студенти), намагаються використовувати стереотипні схеми поведінки

залежно від ситуації спілкування.

Емоційне реагування як психофізіологічний стан. З

вищевикладеного ясно, що емоційне реагування людини становить

складну реакцію, в якій задіяно різні системи організму й особистості.

Отже, емоційне реагування можна розуміти як виникнення

психофізіологічного (емоційного) стану.

На тому, що емоції варто розглядати як стани, вперше

закцентував увагу М.Д. Левітов. Він писав із цього приводу: «У жодній

сфері психічної діяльності так не застосуємо термін «стан», як в

емоційному житті, тому що в емоціях, або почуттях, дуже яскраво

виявляється тенденція специфічно забарвлювати переживання й

діяльність людини, даючи їм тимчасову спрямованість і створюючи те,

що, образно виражаючись, можна назвати тембром або якісною

своєрідністю психічного життя».

На думку Є.П. Ільїна, стан у широкому розумінні – це реакція

функціональних систем на зовнішні й внутрішні впливи, спрямована

на одержання корисного для організму результату. Це визначення

психофізіологічного стану допускає, що воно є причинно зумовленим

явищем, реакцією не окремої системи або органа, а особистості

загалом, із включенням у реагування як фізіологічних, так і психічних

рівнів (субсистем) керування й регулювання, що ставляться до

підструктур і граней особистості. Внаслідок цього, як правильно

вказував М.Д. Левітов, усякий стан є як переживанням суб’єкта, так і

діяльністю різних його функціональних систем. Переживання має

Глава 19

457

зовнішнє вираження не тільки за низкою психофізіологічних

показників, а й у поведінці людини.

Загалом функціональну систему, відображенням реакції якої є

психофізіологічні стани, можна уявити як багаторівневу, що включає

психічний рівень (у тому числі переживання людини), фізіологічний

(центральна нервова система, вегетативна система) і поведінковий

рівень (психомоторні реакції, міміка, пантоміміка).

Емоційний бік станів виявляється у вигляді емоційних

переживань (втоми, апатії, нудьги, відрази до діяльності, страху,

радості досягнення успіху тощо), а фізіологічний бік – у зміні функцій,

і насамперед вегетативних та рухових.

Психічні стани впливають на перебіг діяльності. Цьому

відповідає і уявлення про емоційний стан, як про тло, на якому

розвивається і психічна, і практична діяльність людини.

Емоціогенні ситуації. Чи існують подразники, об’єкти,

ситуації, які є для людини емоціогенними, тобто які зумовлюють ту чи

іншу емоцію?

П. Фресс стверджує, що емоціогенної ситуації як такої не буває.

Вона залежить від зіставлення мотивації й можливостей людини. Це

не просто об’єктивно сформована сукупність обставин, а й оцінка її

людиною, ставлення до неї людини у зв’язку з наявними в неї

потребами, цілями. Це оцінка складної для неї ситуації, яка

перешкоджає, не заважає або сприяє задоволенню її потреб,

досягненню цілей.

Власне оцінка є першим кроком на шляху створення

емоціогенної ситуації, а не обставини. Обставини є лише передумовою

виникнення емоціогенної ситуації, а емоціогенними стають тільки ті

ситуації, які людина оцінює як значущі. Кожна ситуація для людини

суб’єктивна (погана, гарна або нейтральна, небезпечна або безпечна,

вигідна або невигідна, що торкає її інтереси чи ні, тощо).

Емоційне реагування може бути й при оцінці віртуальної

ситуації, наприклад глядачі, які плачуть у кіно або на виставах при

зворушливих сценах. Саме в цьому разі, мабуть, можна говорити не

про значущу ситуацію, а про власне емоціогенну ситуацію, що за

механізмом емпатії і зараження викликає емоційну реакцію глядачів.

Оцінка значущості ситуації може бути не лише на

усвідомлюваному рівні, а й на неусвідомлюваному. Емоційна реакція,

яка виникає за механізмом безумовного рефлексу, – це реакція на

закріплену в генетичній пам’яті значиму ситуацію, вияв інстинкту.

П. Фресс дає таку класифікацію емоціогенних ситуацій: