Протидії зловживання наркотичних засобів

У більшості країн Європи, починаючи з XIX ст. було визначено відповідальність за медичне використання опію та введено обмеження на його надходження до аптек. Ці заходи сприяли попередженню широкомасш­табного використання його в немедичних цілях. Винятком була Великобританія, у якій дешевий опій вільно продавався і використовувався до 1868 р., відколи перший Акт про аптеки отримав силу закону. У Франції з 1908 р. було встановлено контроль за імпортом опію, "курильні" були зачинені, хоча окремі підпільні "притони курців" існували до 1916 р.

В ті часи, коли лікарські наркотичні засоби в європейських країнах виготовлялися винятково фармацевтами в аптеках під їх особистою відповідальністю щодо норми та призначення наркотиків, ситуація у сфері обігу лікарських засобів була регульованою. Формування ринку готових лікарських форм заводського виготовлення (патентованих ліків), яке відбувалося у багатьох європейських країнах наприкінці XIX ст., спричинило виникнення проблем зловживання ними. В аптеках Великобританії стали відпускати без рецептів лікарів патентовані ліки на основі опіатів, суттєво поширилась "домашня наркоманія". Прийняття закону про токсичні речовини та аптеки у 1908 р. допомогло зменшити її масштаби.

До початку XX ст. наркоманія в США стала серйозною соціальною проблемою, оскільки наркотики завозились до країни численними емігран­тами із регіонів, де їх вживання було традиційним. Ця обставина та відсут­ність закону, який би регулював або обмежував продаж нарковмісних фар­мацевтичних препаратів, призвели до того, що за показниками зловживання наркотичними засобами США випередили європейські країни. У 1906 р. було прийнято закон про контроль за продовольчими товарами та ліками, відповідно до якого будь-який патентований лікарський засіб повинен був мати на упаковці назву наркотичної речовини, що входить до його складу. Із прийняттям у 1914 р. закону Харисона про наркотичні засоби ця вимога стала виконуватися.

Відсутність соціально вагомих наслідків наркоманії в деяких країнах Східної Європи пояснює той факт, що в Україні, Білорусії, Росії та інших сучасних країнах СНД законодавство про наркотики з'явилося набагато пізніше за інші європейські країни, а до цього існували тільки окремі правові норми антинаркотичної спрямованості.

Наведений короткий історичний нарис нормативного регулювання обігу наркотиків у окремих країнах світу ілюструє їх особливості у розв'язанні питань контролю за наркотиками та неспроможність розв'язати проблему боротьби з наркоманією та незаконним обігом наркотиків тільки на націо­нальному рівні або навіть за участю кількох країн.

Прийняття в країнах законодавчих актів, якими заборонявся імпорт наркотиків, неминуче призводило до контрабандного ввезення їх з інших країн; заборона або значне скорочення виробництва - до нелегального виготовлення наркотиків у підпільних лабораторіях та кустарних умовах. Така закономірність пояснюється тим, що наркотики є єдиним у світі то­варом, збільшення пропозиції якого призводить до зростання попиту.

За умови неможливості задовольнити попит легально, виникатимуть усілякі спроби його нелегального задоволення. Усвідомлення цього факту і стало передумовою організації системи міжнародного контролю.

Завдяки зусиллям 13 країн Азії, Європи та Америки в 1909 р. у Шанхаї відбулась Перша міжнародна конференція з проблем боротьби із наркоманією. Цей форум визначив засади існування системи між­народного контролю за наркотиками. Підсумком роботи конференції стало прийняття 23.01.1912 р. в Гаазі Міжнародної конвенції з опіуму.

Основні принципи міжнародного контролю за наркотиками, сформульо­вані у Шанхайській та Гаазькій міжнародних угодах, не втратили свого значення і в наш час. Спеціалізованим міжнародним органом контролю стала Комісія з опіуму, в яку ввійшли представники 13-ти країн. Перша міжнародна конвенція була спрямована на попередження поставок небажаних партій наркотичних засобів у країни-імпортери, але не передбачала системи звітності та моніторингу, а також контролю за дотриманням договірних умов країнами-експортерами.

До створення у 1920 р. Ліги Націй і заснування Консультативного ко­мітету з нелегальної торгівлі опіумом та іншими сильнодіючими засобами, спеціалізованої міжнародної організації з контролю за наркотиками не існувало. Протягом свого існування Ліга Націй уклала три міжнародні конвенції.

Значним кроком уперед у пошуку нових форм міжнародного контролю стала Друга міжнародна конвенція з питань врегулювання виробництва, внутрішньої торгівлі та вживання опію, підписана у Женеві в лютому 1925 р. Було створено Міжнародний комітет контролю за опіумом та введено систему звітності щодо обігу його в країнах.

Наступним етапом міжнародної діяльності у цьому напрямку стала під­писана у Женеві 13 липня 1931 р. Міжнародна конвенція про обмеження виробництва та врегулювання розподілу наркотиків винятково для медичного використання та наукових досліджень.

Кримінальну відповідальність за порушення законів про наркотики було передбачено в підписаній 26 червня 1936 р. в Женеві Міжнародній конвенції з наркотиків.

У 1946 році повноваження Ліги Націй взяла на себе ООН і система міжнародного контролю за обігом наркотиків удосконалювалася в рамках ООН. Вже на Першій сесії Економічної та Соціальної Ради ООН у лютому 1946 р. було прийнято рішення про ство­рення комісії з наркотичних засобів. Протоколом 1946 р. на міжнародний контроль було взято низку синтетичних наркотичних засобів. Протоколом 1953 р. використання опію обмежувалось медичними потребами, а право його експорту надавалось невеликій кількості країн.

У 1961 р. для підвищення ефективності міжнародної системи конт­ролю виникла необхідність її спрощення та модернізації. Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р. скоротила кількість міжнародних конт­рольних органів шляхом створення Міжнародного комітету з контролю за наркотиками та замінила численні міжнародні документи, які були прийняті на той час.

Міжнародна стратегія боротьби з поширенням наркоманії передбачає чотири ключових напрямки:

1. Удосконалення системи контролю при застосуванні наркотичних та психотропних фармацевтичних препаратів.

2. Досягнення рівноваги між попитом та пропозицією контрольованих наркотиків для їх використання у медицині та науці.

3. Припинення постачання наркотиків із нелегальних джерел.

4. Лікування наркоманії та соціальна реабілітація наркоманів.

 

На реалізацію цих завдань спрямовані положення 3 міжнародних конвенцій:

1. Єдиної Конвенції про наркотичні засоби 1961 р. з поправками згідно з Протоколом ООН 1972 р.

2. Конвенції ООН про психотропні речовини 1971 р.

3. Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин 1988 р.

 

Прийняття конвенцій ООН має вагоме значення для справи координо­ваного міжнародного контролю за речовинами, що викликають наркотичну залежність та є небезпечними для здоров'я у разі зловживання. Найнебезпечніші наркотичні засоби та психотропні речовини заборонені, а за вироб­ництвом, торгівлею, розподілом потенційно корисних для терапевтичних цілей препаратів встановлено жорсткий контроль для обмеження їх вико­ристання лише у наукових та медичних потребах.