Використання ферментів із діагностичною метою в нефрології та урології

Ферменти сироватки крові: трансамідиназа, урокіназа, арилсульфатаза, АлАТ, АсАТ, альдолаза, ЛДГ, МДГ, ЛАП, ГГТП, глутамінсинтетаза, глутаміназа, β-глюкуронідаза, ЛФ, кисла фосфатаза та ін.

Ізоферменти: трансамідинази, АсАТ, альдолази, ЛДГ, ЛАП, ЛФ, кислої фосфатази, ААП та ін.

Ферменти сечі: лізоцим (мурамідаза), трансамідиназа, урокіназа, β-глюкуронідаза, ЛАП, ГГТП, АлАТ, АсАТ, ЛДГ, альдолаза, арилсульфатаза, ААП, N-ацетил-β-гексозамінідаза (НАГ), гліцинамінопептидаза та ін.

Дослідження ферментів у сироватці крові при захворюваннях нирок і сечовивідних органів має менше діагностичне значення, ніж у гепатології та кардіології, як з метою ранньої діагностики, так і з метою диференціальної діагностики.

Основним лабораторним методом дослідження сечі у пацієнтів із захворюваннями нирок і сечовидільної системи є загальний аналіз сечі. Цей рутинний метод дослідження застосовують у діагностиці та контролі перебігу ряду захворювань, а також при скринінгових обстеженнях. Загальний аналіз сечі включає органолептичні дослідження (кількість, колір, прозорість, запах), фізико-хімічні та біохімічні дослідження (рН, відносна густина, осмоляльність, білок, сечовина, креатинін, глюкоза та ін.), а також мікробіологічні дослідження і мікроскопічне вивчення сечового осаду (клітини, кристали, бактерії, виділення).

У клінічній практиці для діагностики захворювань і уражень нирок і сечовивідних шляхів використовують також ферментурію. Серед наведених ферментів найважливішими є ЛАП, ГГТП, НАГ, β-глюкуронідаза, ААП.

Хронічний пієлонефрит. Для цього захворювання характерні поліурія, зниження відносної густини сечі, протеїнурія, лейкоцитурія, бактеріурія. На більш пізніх стадіях спостерігають порушення кліренсу сечовини та креатиніну, підвищення в крові рівня сечовини, креатиніну та залишкового азоту, порушення електролітного складу крові. При хронічному пієлонефриті в сечі може підвищитись активність таких ферментів, як β-глюкуронідаза, лізоцим і ЛДГ5. У нирках у кірковій речовині міститься в основному ЛДГ1, а в мозковій – ЛДГ5. Оскільки при пієлонефриті уражається в основному мозкова речовина, то цей ізофермент має високу специфічність (до 96 %) для діагностики пієлонефриту.

Специфічність β-глюкуронідази, лізоциму та загальної активності ЛДГ для діагностики пієлонефриту відносно низька. Загальна активність ЛДГ у сечі підвищується при пухлині сечового міхура, раку простати та нирки, при токсичній нефропатії. Активність лізоциму підвищується в сечі при лейкозах.

Хронічний гломерулонефрит. Це автоімунне захворювання з дифузним ураженням обох нирок, що спричиняє значні труднощі в діагностуванні. Ураження клубочків при цьому захворюванні у 70 % випадків зумовлене циркулюючими у крові імунними комплексами, які відкладаються вздовж зовнішньої поверхні базальної мембрани капілярів клубочків, викликаючи у них запалення. Хронічний гломерулонефрит є найбільш частою причиною хронічної ниркової недостатності.

Основними змінами в біохімічному аналізі крові й сечі, які спостерігаються при хронічному гломерулонефриті, є: протеїнурія, зниження осмолярності сечі, гематурія, підвищення у крові рівня сечовини та креатиніну, зменшення швидкості клубочкової фільтрації (зниження клубочкового кліренсу), підвищення вмісту неорганічного фосфату в крові. У цих умовах чутливим тестом патологічного процесу в нирках є визначення активності НАГ у сечі. Активність НАГ не пов’язана з бактеріальним забрудненням сечі, наявністю в сечі еритроцитів і лейкоцитів, вона добре корелює з екскрецією альбуміну й активністю патологічного процесу при екстракапілярному й мембранозних формах гломерулонефриту.

Причиною підвищення НАГ у сечі при гломерулонефритах є не підвищена проникність базальної мембрани, а ушкодження клітин проксимальних відділів тубулярного апарата нирок, у яких у лізосомах зосереджений цей фермент. Вважається, що підвищене виділення лізосомальних ферментів (НАГ, β-галактозидази, β-глюкуронідази та ін.) із клітин у позаклітинний простір може бути зумовлене не лише лізисом, а й екзоцитозом, що відображає швидше функціональне, ніж структурне ураження нирок. Для діагностики і диференціальної діагностики хронічних захворювань нирок, зокрема хронічного гломерулонефриту, очевидно, найбільш чутливими і специфічними є тести з визначенням НАГ і галактозидази. Однак при порушенні функції нирок із залученням у патологічний процес тубулярного апарата діагностична цінність цих тестів зменшується.

Діабетична нефропатія. Клінічно діабетична нефропатія проявляється протеїнурією, гіпертензією, зниженням функцій нирок. Для ранньої стадії нефропатії характерними симптомами є мікроальбумінемія, що відображає порушення фізіологічного стану базальної мембрани клубочків, і підвищена екскреція із сечею β₂-мікроглобуліну й лізоциму, що відображають прояв канальцевих порушень. Ранніми ознаками діабетичної нефропатії є також підвищення в сечі активності НАГ, β-галактозидази й ААП.