Поняття, система і принципи трудового права.

Право на працю -одне із невід’ємних прав громадянина, що означає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Праця – необхідна умова життя людини і суспільства. Праця є свідомою вольовою діяльністю людей, спрямованою на створення матеріальних і духовних благ, надання послуг, діяльність, яка характеризує певні споживчі цінності. Процес праці майже завжди має колективний характер й значною мірою опосередковується через трудові відносини.

Трудове право України — система встановлених або санкціонованих державою правових норм, які регулюють індивідуальні і колективні трудові відносини, або тісно пов'язані з ними, у суспільній організації праці.

Трудові правовідносини — це відносини між працівником та власником підприємства, установи, організації, за якими працівник зобов’язується виконувати певну роботу з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, а власник, або уповноважена ним особа, зобов’язується оплачувати його працю, забезпечувати належні, необхідні і безпечні умови для праці.

Методи правового регулювання:

- до­говірний порядок виникнення трудових відносин;

- рівно­правність сторін трудового договору з підпорядкуванням їх у процесі праці правилам внутрішнього трудового розпорядку;

- специфічний правовий спосіб захисту трудових прав сторін тру­дового договору як органом трудового колективу (комісією з трудових спорів), так і державним органом (судом);

- участь пра­цівників у правовому регулюванні праці через своїх представни­ків, профспілок, трудових колективів. Цей спосіб реалізується шляхом встановлення і застосування норм трудового законо­давства, контролю за їх виконанням, захисту трудових прав.

Система трудового права ( розташування тісно взаємопов'язаних частин, їх структурний ряд) складається із загальної та особливої частини.

Загальна частина включає такі інститути: поняття та предмет трудового права; основні принципи трудового права; джерела трудового права; суб'єкти трудового права; трудові правовідносини; колективний договір; правова організація працевлаштування працівників. Інститути загальної частини тру­дового права поширюються на всі тру­дові відносини.

Особливою частиною трудового права регулюється: трудовий договір; робочий час і час відпочинку; оплата праці; трудова дисципліна; матеріальна відповідальність; охорона праці; поєднання роботи з навчанням; нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю; трудові спори.

Принципи трудового права – свобода праці та зайнятості, захист від безробіття, рівноправність у праці, справедлива винагорода за працю, охорона праці, право на відпочинок, професійну підготовку, захист трудових прав, пра­во на виробничу демократію, право роботодавця вимагати від працівника виконання обов'язку сумлінної праці тощо.

Принципи трудового права можна розділити на три групи:

1. Принципи, що сприя­ють залученню до праці, забезпеченню зайнятості й раціональ­ному використанню робочої сили.

- свобода праці й зайнятості, заборона примусової праці (ст. 43 КУ, ст. 5,21,49-4 КЗпП України);

- право на працю, захист від безробіття, допомога у працевлаштуванні та матеріальна підтримка безробітних (ст. 43 КУ, статті 2,5, гл. III та ІП-А КЗпП України);

- рівноправність у праці й зайнятості, заборона дискримінації в праці (ст. 24 КУ, статті 2, 2^і КЗпП України).

Головним змістом зазначених основних принципів трудово­го права є єдність можливостей працівника отримати роботу у роботодавця будь-якої форми власності відповідно до своєї спеціальності чи професії, у безпечних умовах праці, а за умови звільнення з роботи чи безробіття реалізується можливість сприяння держави у працевлаштуванні й матеріальної підтрим­ки тимчасово непрацюючого.

2. Прин­ципи, спрямовані на забезпечення високого рівня умов праці й охорони трудових прав ( розкриває зміст тих основних принципів трудового права, що реалізуються за наявності трудових відносин):

- справедлива винагорода за виконану роботу. Правове за­безпечення здійснюється нормами інститутів: а) оплата праці;б) гарантії і компенсації;

- охорона праці. Правове забезпечення цього принципу здій­снюється нормами таких інститутів: а) трудовий договір (прийняття на роботу, переведення на іншу роботу); б) охорона праці як загальний інститут, і в тому числі як посилена охорона праці жінок та молоді контроль за охороною праці; в) норми матеріальної відповідальності роботодавця за шкоду, заподіяну працівникові в разі трудового каліцтва;

- право на відпочинок. Правове забезпечення цього прин­ципу здійснюється нормами таких інститутів: а) робочий час; б) час відпочинку; в) поєднання роботи з навчанням;

- захист трудових прав. Цей принцип забезпечується нор­ мами таких інститутів: а) нагляд і контроль за додержанням тру­дового законодавства; б) повноваження профспілок і трудових колективів; в) трудові спори.

3. Принципи, що роз­кривають сутність виробничої демократії та сприяють розвит­кові особистості працівника у процесі праці.

- безплатна професійна підготовка, перепідготовка й підви­щення кваліфікації. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів: а) працевлаштування і зайнятість населення; б) трудовий договір; в) робочий час; г) опла­та праці й гарантійні виплати;

- виконання трудових обов'язків сторонами трудового до­говору. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів: а) трудова дисципліна; б) трудовий договір (дисциплінарні звільнення); в) матеріальна відповідальність сторін трудового договору за заподіяну шкоду; г) роз­гляд трудових спорів.

 

Джерела трудового права.

Джерела трудового права – це нормативні акти органів державної влади та управління, що регулюють трудові та інші відносини, тісно з ними пов'язані.

Класифікація джерел трудового права:

1. За змістом:

- що містять лише норми трудового права (КЗпП Украї­ни);

- що містять норми різних галузей права, у тому числі тру­дового (їх називають комплексними).

2. За характером:

- нормативного характеру (Указ Президента України від 26 квітня 1995 р. «Про за­провадження на території України регіональних графіків почат­ку робочого дня»).

- ненормативний характеру (Указ Президента Ук­раїни про персональне нагородження орденом Ярослава Муд­рого або присвоєння почесного звання -«Заслужений працівник науки» – це правові акти правозастосовчого характеру).

3. За важливістю і підпорядкованістю:

- закони (КУ, КЗпП України, Закони України «Про зайнятість населення», «Про відпустки» тощо).

- підзаконні акти трудового законо­давства:

4. За системою трудового права:

- джерела, що належать як до загальної частини, так і до всіх інститутів особливої частини трудового права (це КУ і КЗпП України).

- джерела, що належать тільки до певного інституту трудового права (наприклад, Закони Украї­ни «Про оплату праці», «Про відпуст­ки»).

Серед основних джерел трудового права слід виокремити КУ і КЗпП України.

Головна сутність Конституції України полягає в закріпленні основних трудових прав з обов'язковим урахуванням того, що вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і по­винні відповідати їй (ч. 2 ст. 8 Конституції України). Конститу­ція України як Основний Закон нашої держави забезпечує єдність правового регулювання праці на всіх підприємствах не­залежно від форми власності, закріплює принципи такого регу­лювання, які реально виявляються у конституційних трудових правах, в юридичних гарантіях щодо всієї системи трудового законодавства. Зокрема, Конституція України закріплює рівність перед законом (ст. 24); право на участь у профспілках з метою захисту своїх трудових прав та інтересів (ст. 36); рівне право доступу до державної служби (ст. 38); право на підприєм­ницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробіт­ну плату, не нижчу за визначену законом (ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44); право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист, зок­рема при тимчасовій непрацездатності, безробітті, старості та в інших, передбачених законом випадках (ст. 46).

Основним Законом України від 28 червня 1996 р. не закріп­лені обов'язки в галузі праці. Вони передбачені другим за важ­ливістю нормативним актом у галузі праці – КЗпП України (статті 2, 139, 143) з обов'язковим урахуванням того, що Конституція України має найвищу юридичну силу.

Головним джерелом трудового права є КЗпП України від 10 грудня 1971 р. Це кодифікований закон. Йому властива чітка послідовність розміщення інститутів у вигляді глав.

Структура Кодексу законів про працю:

Глава І. Загальні положення. Глава II. Колективний договір. Глава III. Трудовий договір. Глава ІІІ-А. Забезпечення зайнятості звільненихпрацівників. Глава IV. Робочий час. Глава V. Час відпочинку. Глава VI. Нормування праці. Глава VII. Заробітна плата. Глава VIII. Гарантії і компенсації. Глава IX. Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації. Глава X. Трудова дисципліна. Глава XI. Охорона праці. Глава XII. Праця жінок. Глава XIII. Праця молоді. Глава XIV. Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням. Глава XV. Індивідуальні трудові спори. Глава XVI. Професійні спілки. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями. Глава ХУІ-А. Трудовий колектив. Глава XVII. Державне соціальне страхування. Глава XVIII. Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю.

Поряд з КЗпП України діють також інші закони України, прийняття яких зумовлене новими ринковими відносинами. Це, зокрема, закони України «Про зайнятість населення» від 1 бе­резня 1991 р., «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1992 р., «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р., «Про відпуст­ки» від 15 листопада 1996 р. тощо.

Трудові правовідносини

Трудові правовідносини – це врегу­льовані трудовим законодавством трудові й тісно пов'язані з ними відносини працівників у суспільній організації праці.

З огляду на специфіку предмета трудового права, основою якого є трудові правовідносини у поєднанні їх із суспільними відносинами, слід вказати на такі види правовідносин у сфері трудового права:

- правовідносини із забезпечення зайнятості та працевлаш­тування;

- власне трудові правовідносини;

- колективні правовідносини (трудового колективу й проф­кому з роботодавцем і його адміністрацією);

- правовідносини з професійної підготовки працівників без­посередньо на виробництві;

- правовідносини з нагляду за дотриманням норм трудово­го законодавства;

- правоохоронні правовідносини (щодо матеріальної відпо­відальності сторін трудового договору за заподіяну шкоду, з розгляду трудових спорів тощо).

Власне трудові правовідносини – добро­вільний правовий зв'язок працівника з роботодавцем (підприєм­ством чи фізичною особою), за яким працівник зобов'язується здійснювати обумовлену трудову функцію, виконуючи прави­ла внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець зобов'я­зується виплачувати винагороду за певний трудовий внесок і створювати умови праці відповідно до законодавства, колектив­ного трудового договору.

Підстави виникнення трудових правовідносин на­лежать:

- укладення трудового договору;

- адміністративно-правовий акт (призначення на посаду, затвердження, розподіл молодих фахівців тощо);

- факт обрання на відповідну посаду (за конкурсом, депута­том тощо);

- факт погодження з відповідними особами (Наприклад, лише за згодою одного з батьків чи осіб, які їх замінюють, можливі трудові правовідносини з неповнолітніми громадянами віком 15 чи 14 років, тому це складна процедура виникнення трудових правовідносин)

Відповідно до ст. 24 КЗпП України фактом наявності трудових правовідносин є також до­пуск працівника до роботи незважаючи на те, що власник не видав наказ чи розпорядження про прийняття на роботу.

 

4. Суб’єкти трудового права.

Суб’єкти трудового права – учасники колективних і індивідуальних трудових відносин, які на основі законодавства мають трудові права і відповідні обов’язки. Основними суб’єктами трудового права є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа – роботодавець як сторони трудових відносин.

Залежно від видів суспільних відносин, які є предметом трудового права, суб’єктів можна класифікувати на: 1) суб’єкти індивідуальних трудових відносин (роботодавець і найманий працівник); 2) суб’єкти колективних трудових відносин (роботодавці, організації роботодавців та їх об’єднання, трудові колективи, профспілки; органи соціального партнерства); 3) інші суб’єкти трудового права.

Можливість бути суб'єктом трудового права обумовле­на наявністю трудової правосуб’єктності. У трудовому праві працівник володіє єдиною правосуб'єктністю і в повному обсязі – з досягненням 16-річного віку, а в окремих передбачених законом випадках – з 15- і 14-річного віку (ст. 188 КЗпП України Не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює).

Основа правового положення працівників визначена ст. 43 Конституції України та статтями 2,2-1 КЗпП України, де вста­новлені найголовніші трудові права працівників: право на працю, право на відпочинок, на здорові і безпечні умови праці, на об’єднання в профспілки, на участь в управлінні підприємством, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття та інші права, встановлені законодавством. Держава забезпечує рівність трудових прав громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігії, місця проживання та інших обставин.

Згідно ст. 139 Кодексу законів про працю України працівники зобов’язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника, дотримуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Роботодавець – власник підприємства, установи або організації незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, які відповідно до законодавства використовують найману працю.

Ними можуть бути підприємства, установи, організації – державні, колективні чи індивідуальні, котрі наділені спеціальною трудовою правосуб'єктністю відповідно до їх завдань, визначених статутами чи положеннями про них.

Роботодавець зобов’язаний забезпечити громадянинові, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії і права, передбачені законом.

Фізичних осіб як роботодавців можна розділити на дві категорії:

- фізичні особи, які можуть реалізувати своє право найму на роботу без мети отримання прибутку – використання найманих працівників для догляду за малими дітьми, важко хворими членами сім’ї);

- фізичні особи, рід занять яких потребує використання найманої праці (діяльність пов’язана з одержанням доходу).

Фізичні особи зобов’язані вести трудові книжки на працівників, які працюють у них за трудовим договором. Запроваджена обов’язкова письмова форма трудового договору між працівником і фізичною особою з обов’язковою реєстрацією такого договору у державній службі зайнятості за місцем проживання роботодавця.