Види майна в системі господарювання

1. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності:

- основні фонди виробничого і невиробничого призначення (будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів);

- оборотні засоби (сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів);

- кошти (гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства);

- товари (вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги);

- цінні папери, як особливий вид майна суб'єктів господарювання (акції, облігації підприємств та інші).

2. Залежно від природних властивостей майна:

- рухоме майно (матеріальні об'єкти, які можуть бути переміщеними без заподіяння їм шкоди). Правовий режим такого майна спрощений, оскільки воно зазвичай вважається товаром, призначеним для відчуження. Відтак його обіг не потребує реєстрації, за деякими винятками.

- нерухоме майно (земля (земельні ділянки) та розташовані на ній об’єкти, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення). Нерухомі речі зазвичай є незамінними (індивідуалізованими) і мають спеціальний правовий режим, що полягає в реєстрації прав на таке майно. Правовий режим нерухомих речей може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти та інше майно.

Правовий режим майна суб’єктів господарювання ґрунтується на:

1. Праві власності, суб'єкт господарювання на власний розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління.

2. Праві господарського відання – це речове право суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законом. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

3. Праві оперативного управління - це речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених законом, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

Джерела формування майна суб'єктів господарювання:

—грошові та матеріальні внески засновників;

—доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

—доходи від цінних паперів;

—капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

—надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

—кредити банків та інших кредиторів;

—безоплатні та благодійні внески, пожертвування органі­зацій і громадян;

—інші джерела, не заборонені законом.

 

Господарські зобов'язання.

Господарські зобов'язання – це зобов’язання, що виникають між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, в тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, в тому числі – кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Види господарських зобов'язань:

- майново-господарські зобов'язання -визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦКУ з урахуванням особливостей ГКУ.

- організаційно-господарські зобов'язання - визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Підстави виникнення господарських зобов'язань:

—безпосередньо із закону або іншого нормативно-правово­го акта, що регулює господарську діяльність;

—з акта управління господарською діяльністю;

—з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

—внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом госпо­дарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єк­том господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

— у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належ­ним чином відповідно до закону, інших правових актів, догово­ру, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'я­зання — відповідно до вимог, що за певних умов звичайно став­ляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦКУ з урахуван­ням особливостей, передбачених ГКУ.

Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, про­веденим належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених кодексом або іншими законами. Господарське зобов'язання при­пиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам зако­ну, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам дер­жави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської ком­петенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визна­но судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язан­ня, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'я­зання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.

У разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності цей суб'єкт (боржник) визнається неспроможним. Нездатність борж­ника відновити свою платоспроможність та задовольнити ви­знані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури вважається банкрут­ством. Суб'єктом банкрутства (далі — банкрутом) може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути виз­нані банкрутом казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи господарської організації.

Засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, власник майна, органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання, наділені господарською компетенцією, у межах своїх пов­новажень зобов'язані вживати своєчасних заходів щодо запобі­гання його банкрутству. Власники майна державного (комуналь­ного) або приватного підприємства, засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, що виявився неплатоспроможним боржником, кредитори та інші особи в межах заходів щодо за­побігання банкрутству вказаного суб'єкта можуть подати йому фінансову допомогу в розмірі, достатньому для погашення його зобов'язань перед кредиторами, включаючи зобов'язання щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), та відновлен­ня платоспроможності цього суб'єкта (досудова санація). По­дання фінансової допомоги боржнику передбачає його обов'я­зок взяти на себе відповідні зобов'язання перед особами, які подали допомогу, в порядку, встановленому законом.

Щодо неплатоспромож­ного боржника застосовуються такі процедури:

—розпорядження майном боржника;

—мирова угода;

—санація (відновлення платоспроможності) боржника;

—ліквідація банкрута.

Господарський договір.

Господарський договір - це угода між суб`єктами господарювання, а також між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень, яка встановлює, змінює або припиняє господарське зобов`язання за їх участю.

В залежності від юридичного значення умови договору можуть бути поділені на три групи: істотні, звичайні і випадкові:

· істотні умови - це ті, які необхідні і достатні для укладання договору. При відсутності хоча б однієї з цих умов договір не вважається укладеним. Але якщо всі істотні умови є, він вступає в дію навіть тоді, коли не вміщує ніяких інших умов. Згідно ст. 180 Господарського кодексу істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Коло істотних умов специфічне для різних видів господарських договорів і встановлюються законодавством безпосередньо або випливає із змісту правових норм, що регулюють відповідні види зобов`язань (наприклад, поставка - ст. 265-268 Господарського кодексу). Разом з тим, якщо будь-яка із сторін договору виказує намір поповнити коло істотних умов якоюсь іншою умовою, друга сторона повинна погодитись з цим, бо договір не буде вважатися укладеним;

· звичайні умови - це ті, які сформульовані в законодавстві і з цієї причини необхідно присутні в усіх договорах данного конкретного виду. Наявність чи відсутність їх в договорі ніяким чином не впливає на факт його укладення. Вважається, якщо сторони уклали певний договір, то вони згодились підкоритися умовам, встановленим законодавством для договорів відповідного виду або договорів взагалі;

· випадкові умови - це такі, які набувають юридичної дії лише при наявності їх в договорі. За їх допомогою сторони конкретизують свої дії, зокрема в межах диспозитивних норм закону, або доповнюють договір відповідно до конкретних життєвих обставин його виконання. Випадкові умови не впливають на укладання договору, але, як вже було вказано вище, на вимогу будь-якої з сторін випадкова умова може бути визнана істотною, тобто необхідною для укладення договору.

Згідно із ст. 180 Господарського кодексу при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Види господарських договорів:

1) в залежності від суб`єктного складу договори можуть бути двосторонні (купівля-продаж, оренда) або багатосторонні (перевозка, спільна діяльність);

2) в залежності від юридичних підстав укладення - плановані, які укладаються на підставі державних замовлень (державні контракти) і повинні відповідати їх вимогам, і регульовані, які укладаються з ініціативи сторін відповідно до законодавства;

3) в залежності від способу визначення змісту - договори приєднання, у яких одна сторона наперед визначає умови майбутнього договору, а друга або приймає їх, або не вступає в договір (перевезення вантажів), договори, що укладаються на підставі типових, та договори, зміст яких визначають сторони при їх укладенні, у тому числі відповідно до примірних договорів;

4) за змістом істотних умов - прості, що мають елементи одного виду договору (купівля-продаж, оренда), та складні, що поєднують елементи двох або більше договорів (розробка науково-технічної продукції, виготовлення, поставка, монтаж і налагодження обладнання);

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, вико­нання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випад­ках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Сторони можуть ви­значати зміст договору на основі:

—вільного волевиявлення, коли сторони мають право пого­джувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не супере­чать законодавству;

—примірного договору, рекомендовано органом управлін­ня суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або
доповнювати його зміст;

—типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

—договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпле­ного печатками. Допускається укладення господарських дого­ворів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шля­хом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та поряд­ку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою із сторін. Якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір і повертає один при­мірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання до­говору.