Припинення договірних зобов'язань

Начало формы

 

Конец формы

 

Відносний характер зобов'язань свідчить про те, що їх існування обмежене певними часовими межами, за якими слідує їх припинення. Юридичні факти, дії та події, що спричиняють припинення договірних зобов'язань, отримали назву підстав припинення. У площині конкретного цивільного правовідношення, яким є зобов'язання, припинення призводить до того, що боржник перестає бути зобов'язаним вчинити на користь кредитора певні дії, що складають предмет зобов'язання (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), або утриматись від вчинення певних дій, а кредитор, у свою чергу, втрачає право вимагати від боржника виконання покладеного на останнього за договором обов'язку. Отже, внаслідок припинення договірного зобов'язання зникає стан правової пов'язаності його суб'єктів, а суб'єктивні права і обов'язки, що складають зміст зобов'язання, ними втрачаються. Залежно від обсягу договірне зобов'язання може припинятися частково або в повному обсязі (ч. 1 ст. 598 ЦК). Однак, якщо припинення зобов'язання спричиняє виникнення нового, яке залежить від підстав виникнення, змісту та інших елементів первісного зо-бов'язання, мова йде про зміну зобов'язання.

У цивільному законодавстві України щодо договірних зобов'язань підстави припинення окремо не виділяються, тому до них застосовуються загальні правила про припинення зобов'язань, визначені у гл. 50 ЦК. При цьому слід враховувати, що терміни "припинення зобов'язань" і "припинення договору" не можна розглядати як тотожні, оскільки з низки спеціальних норм, що стосуються договорів кредиту, найму, відносин поруки, випливає, що припинення договору негайно не тягне припинення зобов'язання. В одних випадках припинення договору тягне одночасно припинення зобов'язання, в інших - припинення зобов'язання лише в кінцевому рахунку. Той чи інший варіанти визначаються спеціальними правилами та особливостями змісту відповідного договору і зобов'язання. Зазначену ситуацію можна проілюструвати на прикладі ст. 785 ЦК, за якою у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний повернути річ наймодавцеві, що свідчить про те, що цей обов'язок наймача входить до змісту зобов'язання. У тому разі, якщо наймач цього обов'язку не виконав, зобов'язання продовжує існувати, хоч договір і є припиненим17. Аналогічні приписи знаходимо в нормах ЦК, що регулюють відносини за договорами управління майном (ст. 1044), спільної діяльності (ст. 1141).

Як видно із рис. 1, підстави припинення договірних зобов'язань наведено у невичерпний спосіб18, що з огляду на диспозитивний характер цивільно-правового регулювання, принцип свободи договору, правила співвідношення договору і закону (статті 3, 6, 627 ЦК) є цілком логічним. Залежно від джерела встановлення підстави припинення договірних зобов'язань можуть бути визначені договором або законом, що у свою чергу виключає можливість їх визначення в інший спосіб, зокрема у нормативно-правових актах, що не мають сили закону. Усі підстави припинення умовно поділяються на наступні групи: а) такі, що залежать від волі осіб, тобто є діями (1-6) або не залежать від неї (7 - 819); б) ті, що є правочинами (І20, 2 - 5) та інші, котрі за своєю юридичною природою не є правочинами (6 - 8)21; в) ті, що припиняють зобов'язання повністю (8) або ж тільки в певній частині (часткове зарахування вимоги). Перелік підстав припинення зобов'язання дозволяє також виділити способи припинення, пов'язані із виконанням (1) або не пов'язані з ним (7); способи, що допустимі лише за домовленістю сторін (2 - 5), або ж способи, що припиняють зобов'язання, незалежно від такої домовленості (8).

Виконання договірного зобов'язання є найбільш простим, прийнятним та поширеним способом його припинення. При цьому виконання виступає підставою припинення лише тоді, якщо воно проведене належним чином, тобто не тільки відповідає встановленим вимогам (статтям 526-545 ЦК), а й прийняте кредитором. Неналежне виконання договору не призводить до його припинення.

Договірне зобов'язання може бути припинене за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного. Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами. Включення в ЦК норми про відступне одразу після статті про належне виконання як підстави припинення зобов'язання свідчить, що законодавець розглядає його як близьке до виконання зобов'язання поняття, хоча й не тотожне йому. У статті 600 ЦК мова йде про наявність згоди сторін як підстави передання відступного. Наведене свідчить, що породжені згодою права та обов'язки сторін утворюють додаткове зобов'язання до того, на припинення якого воно спря-мовується22. Це означає, що відсутність первісного зобов'язання унеможливлює існування зобов'язання з передачі відступного. Угода сторін про відступне, про яку йдеться у ст. 600 ЦК, за своєю природою є двостороннім правочином, тому на неї поширюються всі правила ЦК щодо даного виду правочинів, зокрема щодо форми, умов дійсності тощо. За юридичною характеристикою цей правочин є двостороннім, оплатним і консенсуальним. Визначаючи предмет відступного, законода-вець вказує на передання грошей або іншого майна, тобто цей перелік не є вичерпним. Предметом відступного можуть бути й інші об'єкти, наприклад, майнові права, результати робіт, послуг. Якщо предметом відступного є зобов'язальні права вимоги, сторони при укладанні даного правочину повинні враховувати норми, що визначають порядок заміни осіб у зобов'язаннях (статті 512-519 ЦК).

Відступне необхідно відмежовувати як від інших підстав припинення договірного зобов'язання, так і від інших конструкцій зобов'язального права. Головним критерієм розмежування відступного і новації є мета укладання цих договорів: якщо відступне спрямоване на припинення зобов'язання, то новація - встановлення нового. Слід враховувати і момент, з настанням якого сторони пов'язують припинення первісного зобов'язання. При укладенні домовленості про відступне - це прийняття кредитором заміни виконання, при новації - укладання сторонами договору, що передбачає інший предмет, спосіб виконання або містить інші елементи23. Договір про відступне може бути укладено відносно будь-якого зобов'язання, причому не тільки договірного, тоді як за ЦК новація не допус-кається щодо аліментних, деліктних та інших зобов'язань, передбачених законом (ч. З ст. 604 ЦК). Згода на відступне може бути надана сторонами на будь-якій стадії договірного зобов'язання, як до порушення, так і після нього, незалежно від факту неправомірної поведінки однієї із сторін. Новація ж використовується сторонами, як правило, тоді, коли стає очевидним неможливість досягнення мети первісного зобов'язання, тобто після початку його виконання24. Характеру відступного може набувати і неустойка. Критерієм їх розмежування є підстави встановлення, стадія динаміки зобов'язання, на якому їх може бути встановлено, зміст та форма. Слід звернути увагу, що визначальним є наступне: сплата відступного призводить до припинення зобов'язання, тоді як сплата неустойки не звільняє боржника від виконання зобов'язання, як і не призводить до втрати кредитором права на відшкодування збитків, спричинених його невиконанням (ст. 552 ЦК). Як спосіб забезпечення виконання зобов'язання неустойка одночасно належить до кола наслідків його порушення, чого не можна сказати про відступне.

Ще однією з підстав припинення договірного зобов'язання є зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги (ст. 601 ЦК). Цивільне законодавство України допускає припинення зобов'язання зарахуванням, встановлюючи сукупність умов його здійснення, серед яких перелік зобов'язань, припинення яких зарахуванням не допускається (ст. 602 ЦК), зокрема, за договором довічного утримання (догляду) та ін. У складі юридичної конструкції даної підстави припинення договірного зобов'язання слід відрізняти безпосередньо зарахування від заяви про зарахування. ЦК допускає проведення зарахування за заявою однієї із сторін договірного зобов'язання (ч. 2 ст. 601 ЦК). При цьому слід враховувати ретроактивну дію зарахування - зобов'язання вважається припиненим не з моменту вчинення заяви про зарахування, а з моменту, коли вимоги набули таких умов, що могли підлягати зарахуванню25. Юридична природа заяви як способу проведення зарахування є двоїстою. Якщо договором чи законом припиняючий вплив зарахування пов'язаний саме із заявою, останню слід розглядати як односторонній правочин. У разі зарахування, що здійснюється в силу закону, заява про його проведення призводить лише до по-відомлення контрагента про припинення зустрічних договірних зобов'язань, що дає підстави кваліфікувати її як юридичний вчинок, а не правочин. Цивільним законодавством не ставиться будь-яких спеціальних вимог щодо форми заяви про зарахування, однак, якщо заява набуває характеру правочину, на неї поширюються всі правила щодо форми правочинів. Юридичний результат зарахування у вигляді припинення зобов'язання досягається тільки за умов наявності всіх елементів даної конструкції; саме лише подання заяви про зарахування не свідчить про проведення зарахування. Якщо заява про зарахування є правочином, зарахування слід розглядати як виконання цього правочину.

Так, рішенням суду відмовлено в позові банку до металургійного комбінату за участю третьої особи - гірничо-зба- гачувального комбінату - про стягнення боргу, який виник внаслідок неналежного виконання умов договору поставки, договору кредитної лінії та договору поруки. Банк звернувся із касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просив рішення скасувати, позов задовольнити. Між відповідачем та третьою особою укладено договір поставки, виконання якого забезпечувалося порукою, за якою банк виступив поручителем. Раніше між банком і третьою особою укладено договір кредитної лінії з надання гірничо-збагачувальному комбінату кредиту для поповнення власних обігових коштів. Суд встановив подання заяви про проведення зарахування, у відповідь на яку третя особа надіслала банку лист про прийняття заяви про зарахування. Таким чином, третя особа зазначила, що має до банку як до поручителя за договором поставки грошові вимоги в сумі 307451, 80 грн, у свою чергу банк має до третьої особи вимоги за договором кредитної лінії на суму 307451, 80 грн. Позивач вважав, що він виконав зобов'язання відповідача за договором шляхом проведення зарахування зустрічних однорідних вимог; останній повинен сплатити банку зазначену суму, а саме: 307451, 80 грн. Однак, на думку Вищого господарського суду України, факт подання заяви про зарахування (наявність правочину) не свідчить про проведення зарахування (виконання правочину). Наслідком заяви про зарахування є відображення другою стороною в бух-галтерському обліку відповідних змін. Оскільки підставою для переходу до поручителя всіх прав кредитора є виконання зобов'язання боржника, сам факт заяви про зарахування не є підставою для встановлення факту виконання і, відповідно, припинення зобов'язання. Для його встановлення необхідні докази виконання заяви про зарахування, яких банк суду не надав. Отже, в судовому розгляді не знайшло свого підтвердження виконання зобов'язання відповідача, забезпеченого порукою, перед третьою особою, а тому відсутні підстави для стягнення з відповідача заборгованості. З огляду на викладене касаційна інстанція погодилася з висновками про обґрунтованість відмови в позові, залишивши касаційну скаргу банку без задоволення.

При здійсненні зарахування слід враховувати специфіку, пов'язану із випадками заміни кредитора чи боржника. Так, право боржника на припинення зобов'язання шляхом зарахування пов'язується з моментом отримання ним письмового повідомлення про заміну кредитора в зобов'язанні (статті 518, 603 ЦК). Зарахування здійснюється, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент отримання цього повідомлення. Наявність у боржника зустрічної однорідної вимоги з можливістю зарахування може бути перешкодою для передачі права вимоги кредитора іншій особі в порядку відступлення права вимоги. ЦК не встановлює жодних особливостей зарахування зустрічних вимог у разі заміни боржника в зобов'язанні, що слід розглядати як певне упущення з боку законодавця. Як видається, правила ст. 603 ЦК, що встановлюють особливості зарахування у разі заміни кредитора, можуть за аналогією застосовуватись і до випадків заміни боржника в зобов'язанні за наявності у нього зустрічної вимоги до кредитора.

Ще однією самостійною підставою припинення договірного зобов'язання є домовленість сторін. Здійснення внаслідок домовленості заміни первісного зобов'язання новим із збереженням існуючого складу учасників є новація, для якої характерні такі особливості:

а) припинення в повному обсязі раніш існуючого первісного зобов'язання, а також додаткових зобов'язань, що забезпечували його виконання (застава, порука, гарантія та ін.), пов'язаних із сплатою неустойки, відшкодування збитків, моральної шкоди, процентів річних та інфляційних втрат, якщо між сторонами не встановлено іншої домовленості з цього приводу;

б) дійсність первісного договірного зобов'язання. Недійсність договору виключає існування для нього такої стадії, як припинення, що унеможливлює новацію. Однак недійсність раніш існуючого зобов'язання, що встановлена вже після новації, не завжди свідчить про недійсність нового зобов'язання. Це стосується в першу чергу абстрактних правочинів, дійсність яких не пов'язана з підставою їх виникнення;

в) наявність домовленості сторін про заміну зобов'язання новим. Не можуть сприйматися як новації договори про заміну окремих елементів договірного зобов'язання: сторін (заміна кредитора чи боржника), умов (предмета, строків, місця виконання та інших обставин), заміну самого виконання, як не є новацією і рішення суду про присудження до виконання зобов'язання в натурі чи стягнення заборгованості. Відповідно до змісту ст. 604 ЦК зобов'язання розглядається як нове, якщо воно виникає між тими самими сторонами, але з іншим предметом та умовами;

г) наявність безпосереднього юридичного зв'язку між зобов'язанням, що припинилося та новим зобов'язанням, яке прийшло йому на зміну. Вказана обставина повинна бути відображена в договорі. Тобто намір замінити одне зобов'язання іншим у тексті договору про це повинен бути прямо і недвозначно виражений27 або ж має випливати із сутності нового зобов'язання;

д) відсутність встановленої договором або законом заборони новації. Так, не допускається новація аліментних і деліктних зобов'язань, а також в інших випадках, передбачених законом.

Сфера застосування новації є надзвичайно широкою, в окремих випадках законодавством спеціально передбачається можливість її проведення. Так, судова практика кваліфікує як новацію мирову угоду28 між боржником і кредиторами, укладену в справі про банкрутство, оскільки внаслідок її укладання виникає узгоджене сторонами нове зобов'язання29. Відповідно до ст. 1053 ЦК борг, що виник з договорів купівлі-продажу, найму або з іншої підстави, може бути замінений у порядку новації позиковим зобов'язанням. Новацією є видача векселя для оформлення грошового боргу за фактично поставлені за договором товари, виконані роботи, надані послуги, оскільки відповідно до ст. 4 Закону України "Про обіг векселів в Україні" з видачею векселя припиняється грошове зобов'язання за договором і виникає грошове зобов'язання щодо платежу за векселем. З цих самих міркувань до новації відноситься і видача заставної (ст. 20 Закону України "Про іпотеку")30, анулювання заставної і видача замість неї нової заставної.

Договірне зобов'язання може припинятися внаслідок звільнення кредитором боржника від його обов'язків, що отримало назву прощення боргу. На відміну від новації, яка завжди передбачає існування домовленості між сторонами, тобто є двостороннім правочином, прощення боргу в більшості випадків розглядається як односторонній правочин. Звичайно, даний підхід не може сприйматися як аксіома, оскільки учасники договірного зобов'язання не позбавлені можливості укласти договір про прощення боргу. У такому разі відмінність його від новації в тому, що прощення боргу призводить лише до припинення зобов'язання, без виникнення нового, чого не можна сказати про новацію. Закон не встановлює форми прощення боргу, однак ця підстава припинення зобов'язання, будучи правочином, підкорюється загальним вимогам ЦК щодо правочинів. Предметом прощення є звільнення боржника від виконання зобов'язання як грошового, так і іншого змісту, як повністю, так і в певній частці. Прощення боргу належить до безоплатних правочинів (подібно до дарування). Отже, випадки, коли прощення передбачає наявність будь-якого зустрічного надання майнового характеру з боку боржника, знаходяться за межами даної юридичної конструкції.

Договірне зобов'язання може припинятися внаслідок неможливості його виконання, тобто такої обставини, за яку жодна із сторін не відповідає. У цивільному праві неможливість поділяється на фактичну і юридичну. Фактична неможливість охоплює випадки, пов'язані зі змінами, що сталися з предметом виконання (загибель індивідуально визначеної речі, що є незамінною) або з суб'єктом виконання (наприклад, накладення арешту на майно особи або введення мораторію на задоволення вимог кредиторів у процедурі банкрутства спричиняють неможливість виконання зобов'язання, пов'язаного з відчуженням майна; втрата голосу співачкою породжує неможливість виконання договірного зобов'язання про концертний виступ). У судовій практиці до цієї підстави відноситься неможливість сторони впливати на дії інших осіб та відповідати за їх результати, зокрема акціонера - власника певного пакета акцій і акціонерного товариства \ Фактична неможливість виконання може виникнути внаслідок протиправних дій інших осіб. Так, договір морського перевезення вантажу припиняється, якщо після укладення договору судно загине або буде силоміць захоплене (п. 1 ч. 1 ст. 158 КТМ України). До обставин юридичної неможливості виконання належать, перш за все, акти органів публічної влади. Так, у договірних зобов'язаннях, пов'язаних із передачею майна, неможливість виконання може бути зумовлена викупом земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна у зв'язку з суспільною необхідністю (статті 350, 351 ЦК), реквізицією майна (ст. 353 ЦК). Юридичну неможливість може породити і відповідний закон, наприклад, Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна",32 яким встановлено неможливість виконання зобов'язань окремих публічних юридичних осіб за рахунок їх основних фондів.

Самостійною підставою припинення зобов'язання є поєднання боржника і кредитора в одній особі. Дана обставина може мати місце у випадку правонаступництва, що виникло на підставі договору (наприклад, договір про переведення боргу чи відступлення права вимоги), факту спадкування, в тому числі й при заповідальному відказі (ст. 1238 ЦК), або ж в інших випадках, наприклад, у разі припинення юридичної особи з правонаступництвом шляхом приєднання. Основною умовою припинення зобов'язання за даною підставою є взаємна відповідність прав і обов'язків боржника і кредитора, за відсутності якої зобов'язання не може бути припинене.

Договірне зобов'язання може бути припинене внаслідок смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи. За загальним правилом смерть фізичної особи боржника не призводить до припинення зобов'язання, крім випадків, коли воно нерозривно пов'язане з його особою і не може бути виконане ніким іншим. Що стосується кредитора, то його смерть також спричиняє припинення зобов'язання, якщо воно нерозривно пов'язане з його особою. В окремих випадках законом спеціа-льно наголошується на припиненні зобов'язання смертю боржника чи кредитора. Так, договір дарування з обов'язком передати майно в майбутньому припиняється зі смертю даруваль- ника чи обдарованого (ч. З ст. 723 ЦК), договір найму припиняється зі смертю наймача (ч. 1 ст. 781 ЦК), договір позички припиняється у разі смерті користувача (ст. 835 ЦК) та ін. Ліквідація юридичної особи призводить до припинення всіх договірних зобов'язань за її участю незалежно від того, виступає вона боржником чи кредитором. Моментом припинення зобов'язання є день внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ст. 104 ЦК).