Тема 4. 1. Відповідність норм законодавства України щодо захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності вимогам міжнародних угод і конвенцій

Аналізуючи норми законодавства України з питань захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності можна зробити такі висновки.

Національне законодавство містить норми, що дають змогу захищати права на об’єкти інтелектуальної власності як в адміністративному, так і в судовому порядку. При цьому процедура розгляду позовів, скарг тощо є рівною для всіх і справедливою, вона не дуже складна та дорога, і не призводить до необґрунтованого подовження строків або неправомірних затримок.

Рішення судових та інших компетентних органів, які розглядають спори щодо порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності, є аргументованими та оформляються у письмовому вигляді. З рішеннями мають бути ознайомлені сторони, що беруть участь у справі. Ці рішення повинні бути засновані на отриманих у процесі розгляду справи доказах.

Національне законодавство надає можливість оскаржити в судовому порядку будь-яке прийняте адміністративним органом рішення, а також подати до суду вищої інстанції аргументовану скаргу на рішення суду нижчої інстанції.

Національне законодавство надає власникам прав на об’єкти інтелектуальної власності можливість звертатися для захисту своїх прав до цивільних судових процедур, а відповідачам - право на отримання письмових повідомлень про ці звернення.

Сторони під час слухання справи мають право на представництво, тобто можуть бути представлені в суді або при розгляді спорів у компетентних органах незалежними представниками (адвокатами). При цьому процесуальне законодавство не зобов’язує сторони обов’язково бути присутніми при розгляді справи особисто.

Щодо заходів, які має вжити суд під час слухання справи стосовно нерозголошення конфіденційної інформації позивача й відповідача, то така норма міститься лише в Арбітражному процесуальному кодексі України (стаття 72).

Національне законодавство надає судовим органам право затребувати в однієї із сторін, наприклад, у відповідача, докази, що знаходяться у нього і достатні для підкріплення суті позову позивача, якщо останній переконає суд в існуванні таких доказів. Однак при розгляді зазначених доказів тільки арбітражні суди можуть забезпечити комерційну таємницю відповідача. При цьому, якщо одна із сторін без законних на те підстав відмовляє у наданні доказів або в доступі до необхідних матеріалів, суд вправі прийняти остаточне рішення на підставі відомостей, що вже є у його розпорядженні.

Спеціальне законодавство України в сфері інтелектуальної власності містить норму, в якій зазначено, що у випадку, коли урядом надається примусова ліцензія на використання об’єктів інтелектуальної власності, власнику прав має бути виплачена адекватна матеріальна компенсація. При цьому спірні питання, пов’язані з наданням примусової ліцензії, вирішуються у судовому порядку.

Національне законодавство містить норми, за якими судові органи мають повноваження вимагати від порушника прав на об’єкти інтелектуальної власності (конкретно це встановлено, зокрема щодо об’єктів авторського права і суміжних прав, топографій інтегральних мікросхем та зазначень походження товарів) оплатити власнику прав збитки, сума яких компенсувала б шкоду, що завдана власнику прав у результаті цього правопорушення. Суд також може вимагати від порушника компенсувати потерпілому понесені ним витрати на судовий процес.

Судові органи можуть прийняти рішення щодо вилучення з обороту товарів, які були виготовлені та введені в оборот з порушенням прав на об’єкти інтелектуальної власності. Суд може також вирішити знищити такі товари. Однак національне законодавство не містить норми, за якою просте вилучення з товару фальсифікованого знака для товарів і послуг, права на який належать іншій особі, не може бути достатньою умовою для того, щоб був дозволений допуск цього товару в оборот.

У національному законодавстві містяться положення, що забезпечують права відповідача у випадку, якщо суд виявить претензії власника прав на об’єкт інтелектуальної власності неправомірними. Судовий орган може вимагати в цьому випадку від власника прав компенсувати відповідачу шкоду, завдану йому в результаті такого недобросовісного використання своїх прав, зокрема на понесені відповідачем судові витрати.

Однак слід зауважити, що національне законодавство не містить норм, за якими судовий орган може вимагати від порушника проінформувати власника прав на об’єкт інтелектуальної власності щодо третіх осіб, які брали участь у виробництві та розповсюдженні товарів, виготовлених з порушенням прав на цей об’єкт інтелектуальної власності.

У національному законодавстві, крім спеціального закону про охорону авторських і суміжних прав, не існує норми щодо можливості надання судовим органам права на використання ефективних засобів для запобігання порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності (так звані “тимчасові заходи”). Тобто йдеться про надання судовому органу права до розгляду справи по суті вилучати з обороту продукцію, щодо якої є підозри, що вона введена в оборот з порушенням прав на об’єкти інтелектуальної власності. Застосування тимчасових заходів не передбачено й адміністративною процедурою вирішення спорів у національному законодавстві.

Також немає в національному законодавстві норми, яка надає суду право на застосування ефективних заходів по забезпеченню вилучення обладнання, предметів та матеріалів, що надалі можуть бути використані як докази в справі про порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Щодо захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності на митному кордоні, то в Митному кодексі України, Законі України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, а також у спеціальному законодавстві України з питань інтелектуальної власності містяться декларативні статті, відповідно до яких не можуть бути пропущені через митний кордон України товари й інші предмети, імпорт та експорт яких здійснюється з порушенням прав на об’єкти інтелектуальної власності. Проте в Україні немає нормативно-правової бази, яка б забезпечувала механізм реалізації цього положення.

Що стосується кримінальних процедур покарання за порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності, то в Кримінальному кодексі України є статті, які передбачають засоби кримінального покарання за порушення авторських прав, порушення прав на комерційну таємницю, та покарання за привласнення авторства на чужі винахід, корисну модель, промисловий зразок або розголошення без згоди автора змісту зазначених об’єктів інтелектуальної власності до їх офіційної публікації. Тобто, в кримінальному законодавстві відсутні норми щодо покарання за навмисну підробку знаків для товарів і послуг або за порушення авторських і суміжних прав та прав на інші об’єкти інтелектуальної власності особливо, якщо ці порушення відбуваються з комерційною метою.

Стосовно питань, пов’язаних із захистом від недобросовісної конкуренції, то національне законодавство забезпечує цей захист відповідно до норм і правил, що діють у світовому співтоваристві.