Ч.Діккенс Пригоди Олівера Твіста

Ч.Діккенс Пригоди Олівера Твіста

Докладний переказ

РОЗДІЛ І оповідає про місце, де народився Олівер Твіст, і про те, за яких обставин це сталося

У кожному місті Англії існує робітний дім. В одному місті ось у такому громадському закладі «народився смертний, чиє ім’я ви бачите у назві цього розділу». Якби у мить появи на світ його «оточували дбайливі бабусі, стурбовані тітоньки, досвідчені мамки й велемудрі лікарі, то йому напевне й неминуче був би кінець». Адже декілька хвилин він не дихав. Але поряд з ним були лише п’яна старчиха і парафіяльний лікар, тож Олівер і Природа боролися сам на сам. Як тільки він вдихнув повітря, чхнув і закричав, на металевому ліжку заворушилася молода мати, насилу підвелася з подушки, взяла немовля, «палко притисла холодні уста до його чола,... здригнулася, упала на подушку — і вмерла».

Лікар намагався щось зробити, але марно — серце зупинилося назавжди. Ідучи з кімнати, він запитав старчиху про молоду жінку, але та не знала ні хто вона така, ні як потрапила в місто.

Баба убрала новонародженого в благеньку, пожовклу сорочину, і одразу стало зрозуміло, що хлопчик — не син вельможі, а «парафіяльний вихованець, сирота з робітного дому, безрідний, вічно голодний злидень, якому не судилося знати в житті нічого, крім стусанів та штурханів, яким попихатимуть усі й не жалітиме ніхто».

РОЗДІЛ III оповідає про те, як Оліверові Твісту мало не дісталося місце, аж ніяк не райське

«Цілий тиждень після того, як Олівер Твіст учинив свій блюзнірський і ганебний злочин — попросив дати ще каші, — його, згідно з мудрою і милосердною ухвалою ради, тримали під замком у темному карцері». Природно було б припустити, що він, відповідно до віщування джентльмена в білому жилеті, міг би повіситися на хусточці. Проте, по-перше, рада оголосила хусточки предметом розкоші, а, по-друге, ще більшою перешкодою були його юний вік і дитяча недосвідченість.

Олівер щоночі гірко плакав, боячись темряви. А вранці в холодну погоду його обливали водою з помпи і привселюдно шмагали різками задля перестороги й прикладу іншим.

«Одного ранку, коли Олівер перебував у такому чудовому, блаженному стані, містер Гемфілд, сажотрус, простував по головній вулиці містечка, напружено міркуючи про те, як би заплатити за квартиру...» Раптом він побачив оголошення на воротах робітного дому про п’ять фунтів за хлопчика. Саме п’яти фунтів йому і бракувало.

Сажотрус звернувся з проханням до ради віддати Олівера, бо йому якраз потрібен учень. Члени ради знали, що в містера Гемфілда було декілька хлопчиків, які задихнулися в димарях, але вирішили, що пропозиція сажотруса їм підходить.

Угоду було укладено, і містер Бамбл повів Олівера до суду, щоб юридично оформити документи. Дорогою бідл пояснив хлопчикові, що він повинен у суді радісно посміхатися, і прозоро натякнув: якщо Олівер не згодиться йти в науку до сажотруса, «то його спостигне невимовно страшна кара».

У суді за конторкою сиділо двоє старих джентльменів. «Суддя давно вже втратив ясність зору й майже здитинів», але навіть він помітив мерзенну жорстоку пику Гемфілда і бліде перелякане личко Олівера.

Суд відмовився затвердити угоду, а «наступного ранку громадян міста знову сповістили про те, що Олівера Твіста «віддають у найми» і що п’ять фунтів стерлінгів буде сплачено тому, хто схоче його забрати».

РОЗДІЛ XIV містить дальші подробиці про перебування Олівера у містера Браунлоу, а також знаменне пророцтво, яке джентльмен на прізвище Грімвіг виголосив стосовно Олівера, коли той вирушив виконувати доручення

Містер Браунлоу і місіс Бедвін уникали говорити з Олівером про його минуле, поки він був ще слабий. Місіс Бедвін розповідала про своїх чудових дітей, навчала хлопчика гри у крибедж, усіляко оберігала і розважала його. Життя Олівера в будиночку містера Браунлоу було щасливим і безпечним. Коли хлопчик зовсім видужав, старий джентльмен запросив його в свою кімнату. Олівера вразила велика кількість книжок на полицях, що сягали аж під стелю. Між містером Браунлоу і Олівером відбулася розмова про майбутнє хлопчика, якому старий джентльмен задумав допомогти стати на ноги. Містер Браунлоу хотів дізнатися, як і де Олівер жив раніше, але тільки-но хлопчик розтулив рота, щоб розповісти про своє життя на «фермі», про поневіряння в наймах у трунаря, як у кімнату зайшов давній приятель хазяїна дому містер Грімвіг.

Він був хорошою людиною, та завжди всім суперечив і всім був незадоволений. Дітей у нього не було, а тому всі хлопчики були для нього однакові. «У глибині душі містер Грімвіг був дуже схильний визнати і зовнішність, і поведінку Олівера надзвичайно приємними, але проти цього повставав притаманний йому дух сперечання». Він доводив приятелю, що Олівер зовсім не такий, яким здається. Містер Браунлоу вже був готовий посперечатися з гостем, як місіс Бедвін принесла пакунок з книгами, що їх приніс посильний. Старий джентльмен хотів передати посильним торгівцю книгами гроші і декілька примірників книг, але той уже зник. Олівер сказав, що він може виконати це доручення і збігає туди-назад за десять хвилин.

Сховавши п’ять фунтів до кишені, він обережно взяв під пахву книжки і пішов до книгарні. Дивлячись йому услід, містер Грімвіг заявив, що вони бачать хлопчика в останній раз, бо він украде і книжки, і гроші. Містер Браунлоу захищав Олівера.

«Вже споночіло так, що важко було розгледіти цифри на циферблаті, а двоє старих джентльменів все сиділи мовчки за столом, на якому лежав годинник».

РОЗДІЛ XXI Експедиція

Надворі сірів похмурий ранок. Був базарний день. До Лондона тягнулася «нескінченна валка фургонів з усілякою живністю й м’ясними тушами», ішли молочниці з відрами молока, сунули чоловіки й жінки з кошиками риби на голові. «Ноги вгрузали в грязюку мало не по кісточки, над спітнілою худобою клубочилася густа пара... Свист погоничів, гавкіт собак, ревіння волів, мекання овець, рохкання і вереск свиней, вигуки лоточників, крики, лайка, сварка зусібіч... тиснява, штовханина, немиті, неголені, жалюгідні, брудні постаті, що шастали серед натовпу, — все це ошелешувало, приголомшувало того, хто потрапив сюди вперше».

Сайкс тягнув Олівера через те юрмище, ліктями торуючи шлях. Хлопчик, пристосовуючись до швидкої ходи зломщика, побіг підтюпцем. На шляху їх догнав порожній віз, і Сайкс попросив візника підвезти їх, а щоб Олівер не надумав звернутися по допомогу, виразно поплескав по кишені, де був пістолет.

Вони довго їхали возом, а потім ще кілька годин блукали навколишніми полями, поки дійшли до містечка Гемптон. Там пообідали холодним м’ясом і сиділи в трактирі до ночі. Сайкс познайомився з чоловіком, який повертався додому возом, і зав’язав з ним добрі стосунки. Пізно вночі вони покинули трактир, сіли на воза, довго їхали і знову йшли пішки, аж поки дісталися до напівзруйнованого будинку на березі річки.

РОЗДІЛ XXII Грабунок

Сайкс постукав у двері будинку. Тобі Крекіт і Барні, які вже давно чекали на свого спільника, з радістю зустріли його. Тобі Крекіт мав рідке, дбайливо закручене в довгі спіральні завитки волосся, в яке «він час від часу запускав свої бруднющі пальці, оздоблені великими дешевими перснями». Побачивши Олівера, він страшенно здивувався. Сайкс тихенько щось йому пояснив, і Тобі голосно зареготав.

Олівер страшенно втомився. «Він майже не усвідомлював, куди потрапив і що діється довкола». Чоловіки примусили його випити спиртне, і хлопчик забувся у важкій дрімоті.

Пізно вночі грабіжники стали збиратися. Вони взяли інструменти, ножі, пістолети, «замотали обличчя до самих очей великими темними хустками» і, ведучи Олівера заруки, вийшли з дому.

Приятелі швидко дійшли до самотньої садиби. «Лише тепер Олівер, мало не збожеволівши від розпачу й страху, зрозумів, що вони прийшли сюди грабувати, а може, й убивати». Він зблід, в очах у нього потьмарилось, а з грудей вихопився здушений крик жаху. «Сайкс виригнув страшне прокляття і звів курок, але Тобі... затулив Оліверові рота рукою й потяг хлопця до будинку». Грабіжники відчинили раму маленького віконця, Сайкс пропхнув Олівера ногами вперед і, наказавши відсунути засув вхідних дверей, тихенько опустив хлопчика на підлогу. У цю мить Олівер вирішив «підняти на ноги мешканців будинку, навіть якщо за це йому доведеться поплатитися життям». Але раптом на сходах виникли постаті двох чоловіків, «щось блиснуло, бабахнуло, дихнуло димом,... і Олівера відкинуло до стіни».

Сайкс запустив руку у вікно, схопив хлопчика за комір, витяг назовні. Олівер відчув, що його кудись тягнуть, і знепритомнів.

РОЗДІЛ L Погоня і втеча

Недалеко від берега Темзи міститься одна з найогидніших лондонських околиць, більшість жителів якої навіть не знають її назви. Мешканці н’апівзруйнованих будинків жили у неймовірних злиднях, «тільки велика потреба в потаємній схованці, або ж безнадійна скрута можуть змусити людину шукати собі тут притулку».

Ось у одному з таких будинків, в якому ще збереглися міцні двері й вікна, зібралися Тобі Крекіт, містер Чітлінг і каторжник-утікач Кегс.

Містер Чітлінг був свідком, як поліція спочатку заарештувала Фейгіна, а потім захищала його від юрби, готової розірвати злодія на шматки. Охоплений жахом від спогадів про це видовище, містер Чітлінг розповідав злодіям про лють натовпу, як раптом у кімнату вскочив Сайксів собака. Злодії кинулися шукати Сайкса, але того ніде не було. І лише пізно вночі убивця постукав у двері дому. Його впустили, але Чарлі Бейгс, який прийшов трохи пізніше, здійняв крик і вчинив бійку із Сайксом, бо не хотів бути із убивцею Ненсі в одному домі. Шум, який зчинився серед розбійників, розбудив людей. Хтось викликав поліцію, але люди, не чекаючи законників, оточили будинок, почали ламати двері.

Сайкс, побачивши, що не зможе втекти через вікна і двері, видерся на дах, уперся ногою в димар, міцно обв’язав кругом нього один кінець мотузки, а на другому зробив петлю. По цій мотузці він вирішив спуститися до канави з водою і або втопитися в багнюці, або вирватися на волю. Убивця вже накинув петлю на голову, збираючись опустити її під пахви, коли, озирнувшись назад, скинув догори руки і зойкнув від жаху. Просто перед собою він побачив очі вбитої ним Ненсі. Сайкс заточився, втратив рівновагу і полетів униз. Петля, яка була в нього якраз на шиї, затяглася, і вбивця повиснув між дахом і канавою.

Собака, який досі десь ховався, вискочив на дах, тоскно завиваючи, став бігати по парапету, а потім стрибнув на плечі мерцеві. Не втримавшись, пес перевертом полетів у канаву, вдарився об каменюку і розчерепив собі голову.

РОЗДІЛ LI з’ясовує багато таємниць і оповідає про шлюбну пропозицію, під час якої не розглядалося питання про посаг та гроші на дрібнички для дружини

Через декілька днів після подій, про які йшлося в попередньому розділі, Олівер разом з місіс Мейлі, Розою, місіс Бедвін і лікарем їхав у кареті до свого рідного міста. Хлопчик уже знав усе про Монкса, своїх батьків і сидів у куточку мовчазний і збентежений.

Коли карета в’їхала в місто, Олівер став наче сам не свій. Він розглядав знайомі місця, сміявся і плакав одночасно, згадував Діка — свого єдиного товариша, який колись благословив його на довге й щасливе життя.

Друзі зупинилися в головному готелі міста. Коли всі розмістилися, в кімнату до Олівера зайшли містер Грімвіг з містером Лосберном у супроводі містера Браунлоу і чоловіка, який колись зазирав у віконце до хлопчика і страшенно налякав його своїм незвичним виглядом. Олівера повідомили, що Монкс, його однокровний брат, підписав документи, у яких хлопчика визнано спадкоємцем батькових статків. Потім Монкс змушений був розповісти, як його мати спалила заповіт, що був складений на користь Олівера, а йому заповіла свою ненависть до позашлюбної дитини батька і його коханої. Негідник поклявся матері зацькувати хлопчика, переслідувати його з надзвичайною жорстокістю, заплутати дитину у павутину зла і злочинів, щоб назавжди заплямувати ім’я його матері.

Коли мова зайшла про обручку і медальйон, містер Браунлоу завів у кімнату місіс Бамбл та її чоловіка, який з удаваною радістю звернувся до Олівера. Але дружина наказала йому припнути язика, і він знітився, щось забелькотів і нарешті замовк.

Подружжя не хотіло пізнавати Монкса, не признавалося, що це вони продали негіднику коштовності Оліверової матері. Але тут до кімнати завели двох паралічних жінок, які розповіли про підслухану розмову між місіс Бамбл і молодою жінкою, яка тільки-но народила хлопчика і помирала. Місіс і містер Бамбл вимушені були все визнати.

У цій кімнаті і далі розкривалися таємниці. Виявилося, що Роза була молодшою сестрою Агнеси — матері Олівера. Коли Агнеса завагітніла, вона покинула сім’ю. Згорьований батько змінив прізвище, переїхав до іншого куточка країни, де й помер, не залишивши ані листа, ані записної книжки, ані клаптика паперу, які допомогли б розшукати його друзів чи родичів. Розу взяла собі вбога селянська родина, але згодом передала її місіс Мейлі, яка полюбила дівчину.

Олівер кинувся в обійми до Рози, адже тепер стало зрозумілим, Що вона його рідна тітка. «За одну хвилину вони знайшли і втратили батька, Матір і сестру, і журба злилася в одній чаші, але в їхніх сльозах не було гіркоти», адже їх освячували глибокі почуття любові. «Довго-довго просиділи вони на самоті», аж поки до кімнати не зайшов Гаррі Мейлі. Він повернувся до Рози, щоб знову попросити її стати його дружиною. Заради коханої Гаррі покинув кар’єру, вищий світ, а натомість запропонував дівчині серце й оселю.

РОЗДІЛ LIII Останній

Кількома словами можна розповісти про долі героїв.

Роза Флемінг та Гаррі Мейлі повінчалися в сільській церкві і в’їхали до нового щасливого дому. Гаррі став священиком.

Місіс Мейлі оселилася у сина і невістки.

Оліверу і Монксу дісталося від батьківських статків по три тисячі фунтів. Монкс, не гаючись, проциндрив свою частку, потрапив до в’язниці за ошуканство і там помер.

Містер Браунлоу всиновив Олівера і оселився неподалік від Рози і Гаррі.

Містер Ной Клейпол вибрав собі фах донощика. Містер і місіс Бамбл, позбавлені своїх посад, потрапили в той самий робітний дім, де колись вони владарювали над іншими.

Юний Чарлз Бейтс, страшенно вражений Сайксовим злочином, дійшов висновку, що треба ставити крапку на своєму злочинному минулому. Важкою працею він досяг доброї мети і став скотарем.

У вівтарі сільської церкви вмурована мармурова дошка з викарбуваним ім’ям «Агнеса». У цьому склепі немає труни, але якщо душі померлих повертаються до тих, кого любили за життя, то тінь Агнеси повинна витати в цьому тихому місці.

Ч.Діккенс Пригоди Олівера Твіста

Докладний переказ