Техніка виконання внутрішньовенних ін'єкцій

Внутрішньовенні ін'єкції здійснюють для екстреного уве­дення лікарських препаратів при загрозливих для життя станах, а також для уведення препаратів, які неможливо увести внутрішньом'язово або підшкірно через їхню значну подразнювальну дію.

Для внутрішньовенних ін'єкцій найчастіше використовують вени ліктьового згину, рідше — вени передпліччя,кисті, нижніх кін­цівок. У новонароджених і немовлят використовують вени голови, тому що вони більш виражені, ніж інші.

Внутрішньовенне уведення препаратів вимагає надзвичайної уважності. Готуючи будь-який препарат для внутрішньовенного уве­дення, медична сестра (фельдшер, акушер) повинні знати назву пре­парату, його концентрацію, термін придатності, призначену лікарем дозу, при уведенні в одному шприці двох або більше препаратів — їхню сумісність, швидкість уведення.

Підготовку рук, набирання ліків у шприц ємністю 10 чи 20 мл, психологічну підготовку пацієнта здійснюють за загальновизначеними правилами.

Накладання джгута і підготовка вени до пункції. Пацієнтові пропонують сісти або лягти на спину. Кладуть його руку внутріш­ньою поверхнею догори. Під лікоть підкладають тверду подушеч­ку. Якщо ін'єкцію роблять у ліжку, то підстеляють під подушечку клейонку, щоб не забруднити білизну.

Накладають вище ліктьового згину на плече джгут на рукав со­рочки або полотняну прокладку таким чином, щоб вільні кінці не заважали під час венопункції і його було зручно розв'язати однією рукою. Джгут має стискувати лише вени, в основному поверхневі і ні в якому разі не порушувати течію крові по артеріях.

Для посилення венозного застою пропонують пацієнтові декіль­ка разів стиснути й розтиснути кулак, при недостатньо виражених венах перед накладанням джгута опустити руку вниз. Також можна злегка погладжувати руку, ніби підкачуючи кров у венах у напрямку від кисті до ліктьового згину. У разі задовільного наповнення вени чітко пальпуються під шкірою у вигляді еластичних тяжів.

Кінчиком вказівного пальця правої руки пальпують вени ліктьово­го згину і вибирають з них найбільш об'ємну та найменш рухому вену.

Венепункція та уведення ліків у вену. Обробляють гумові ру­кавички 70 % етиловим спиртом. Поверхню ліктьового згину двічі знезаражують стерильними ватними тампонами, зволоженими 70 % етиловим спиртом. Краще це робити знизу вверх від периферії до центру, тобто за течією крові та лімфи.

І пальцем лівої руки поряд із венозним стовбуром зміщують трохи вниз шкіру і фіксують вену (кулак хворого при цьому стиснутий).

Правою рукою тримають шприц з ліками так, щоб II палець фік­сував муфту голки, а решта утримували циліндр шприца. Зріз голки повинен бути зверху.

Голку встановлюють під гострим кутом до поверхні шкіри у на­прямку течії крові, обережним рухом проколюють шкіру й верхню або бічну стінку фіксованої вени. При цьому може з'явитися таке відчуття, ніби голка потрапила в порожнечу.

Опускають шприц і проводять голку ще на 0,5—1 см за ходом вени. Злегка відтягують поршень. У разі правильного положення голки у вені в шприці з'являється темна венозна кров.

Обережно лівою рукою розв'язують та знімають джгут і просять пацієнта розтиснути кулак.

Ще раз відтягують поршень циліндра на себе, щоб упевнитись, що під час зняття джгута голка не вийшла з вени. При цьому в шприц вільно надходить кров.

Уводять лікарський препарат повільно, щоб він змішався з кров'ю і не подразнював внутрішню стінку вени, а також не спричинив неба­жаної реакції організму.

Після закінчення уведення лікарської речовини до місця ін'єкції прикладають стерильний ватний тампон і швидким рухом виводять голку з вени.

Пропонують хворому зігнути руку в ліктьовому суглобі і затисну­ти тампон на 3—5 хв. Якщо хворий непритомний, то медична сестра фіксує сама місце венепункції або накладає стерильний тампон і фік­сує його бинтом, обмотавши його навколо руки.

2. Сильнодіючі препарати (строфантин, корглікон, новокаїнамід та ін.) уводять розведеними. При цьому у шприц ємністю 20 мл спо­чатку набирають потрібну кількість сильнодіючого препарату, потім розчинник (ізотонічний розчин натрію хлориду, 5 % розчин глюко­зи) до 20 мл. При цьому турбулентні завихрення у шприці рівномір­но розподіляють і розміщують ліки і розчинник. У такому разі внут­рішньовенно ліки уводять протягом 5—10 хв.

3. Якщо у вену потрібно уводити послідовно декілька шприців од­ного або кількох препаратів, то спочатку ліки вводять з першого шпри­ца, попередньо підстеливши під муфту стерильну серветку. Потім обе­режно шприц від'єднують від голки. Швидким рухом інший шприц з набраним розчином з'єднують з муфтою голки, відтягують поршень на себе, перевіряють, щоб голка не вийшла із вени, потім уводять роз­чин з другого шприца. У разі потреби в такій самій послідовності уво­дять лікарські речовини у вену із декількох шприців.

4.Перед пункцією вени треба переконатися, що в шприці відсутнє повітря.

5. При неадекватній реакції хворого на уведення препарату тре­ба негайно припинити ін'єкцію, з'ясувати причину такої реакціїї викликати лікаря, але із вени не виходити. У маніпуляційному ка­бінеті повинна бути заповнена ізотонічним розчином натрію хлориду інфузійна система, щоб в екстремальній ситуації миттєво підключи­ти її пацієнтові.

Усунення можливих ускладнень при внутрішньовенних ін'єкціях:

6. Якщо після венепункції кров не аспірується, це означає, що голка не потрапила у вену. У такому разі голку злегка підтягують на себе, і не витягуючи зпід шкіри, повторюють венопункцію.

7.Іноді вену проколюють наскрізь. У цьому випадку голку злегка підтягують, одночасно створюючи поршнем від'ємний тиск у цилін­дрі шприца. Якщо у шприц вільно поступає кров, зверху натискують тампоном на місце ін'єкції і, легко просуваючи поршень, уводять повільно препарат. Але в такому випадку не можна уводити гіпер­тонічні розчини, тому ін'єкцію слід повторити в іншому місці.

8. Якщо під час уведення ліків поршень важко просувається впе­ред, а навколо вени з'являється випинання, це свідчить про те, що розчин потрапив у прилеглі тканини. У таких випадках ін'єкцію припиняють і, не витягаючи голку з-під шкіри, відтягують поршень, наскільки це можливо, відсмоктують уведену рідину. Потім стериль­ним ватним тампоном притискують місце пункції, видаляють голку, венопункцію повторюють в іншому місці.

Автогемотерапія

Автогемотерапію застосовують, щоб підвищити опірність організму при гострих і хронічних гнійно-запальних процесах (фу­рункульоз, рецидивний гідраденіт, трофічні виразки та ін.). Суть методу полягає в тому, що взяту з вени хворого кров одразу вводять внутрішньом'язово у верхньозовнішній квадрант сідниці. Хворому пропонують звільнити від одягу сідниці. З дотриманням усіх правил асептики здійснюють венопункцію і заповнюють шприц потрібною кількістю крові.

Пропонують хворому лягти на бік або на живіт і отриману кров одразу вводять внутрішньом'язово у верхньозовнішній квадрант сідниці. У перший день уводять 2 мл, а потім через кожні 2—3 дні підвищують дозу на 2 мл і доводять її до 10—12 мл, а потім по низхід­ній поступово зменшують дозу до 2 мл.

У деяких хворих після внутрішньом'язового уведення крові спостерігається підвищення температури тіла, припухлість і бо­лючість у ділянці ін'єкції. Для профілактики інфільтрату до місця внутрішньом'язової ін'єкції прикладають грілку.

Кровопускання

Кровопускання (300—500 мл) зменшує кількість крові, що циркулює, може мати позитивне значення при правошлуночковій серцевій недостатності (набряк легень).

Унаслідок кровопускання включається нейрогуморальний ме­ханізм і підвищується вміст води в крові до 15 % вище від початко­вого, тому в ряді випадків знижується в'язкість крові і згортання її триває довше.

Лікувальне кровопускання є досить сильним подразником неспе­цифічної реакції організму. Усі ці чинники і пояснюють суб'єктивне поліпшення стану хворих після кровопускання.

Показання до кровопускання: хронічна декомпенсована серцева недостатність з явищами застою (набряк легень), значне підвищення артеріального тиску різного походження (гіпертонічна хвороба, го­стрий нефрит), тяжкі отруєння та інтоксикації.

Протипоказання до кровопускання: значне зниження ар­теріального тиску, недокрів'я, шок, колапс.

Проводять психологічну підготовку хворого. Пропонують спо­рожнити сечовий міхур. Кладуть хворого на спину без подушки. Голову повертають на бік, протилежний ділянці, в якій здійснюють кровопускання. Під ліктьовий згин підкладають подушечку і підсте­ляють клейонку.

На плече вище ліктьового згину накладають джгут через про­кладку і просять хворого декілька разів стиснути й розтиснути ку­лак. При цьому рука хворого повинна набути синюшного відтінку, але пульс на променевій артерії має прощупуватись.

Процедуру здійснюють в асептичних умовах. Обробляють ділян­ку пункції двічі стерильним тампоном, зволоженим 70 % етиловим спиртом, обкладають місце пункції стерильними серветками.

Накладають затискач на трубку системи взяття крові одноразо­вого використання, нижній кінець гумової трубки поміщають у гра­дуйований флакон.

Здійснюють венопункцію, знімають затискач і випускають у гра­дуйований флакон потрібну кількість крові.

Знімають джгут, прикладають до місця пункції стерильну серветку, витягають голку з вени. Коловими рухами бинта фіксують серветку.

Після кровопускання хворий повинен дотримуватися ліжкового режиму протягом доби. Спостерігають за загальним станом хворого, здійснюють контроль артеріального тиску, пульсу.

Випущена кров є утилітарною, тому її знезаражують і виливають у каналізацію.