Формування резервів на покриття можливих ризиків від активних операцій.

Банк з метою визначення можливих втрат (збитків) невиконання боржником/контрагентом зобов’язань здійснює оцінку ризику невиконання ним таких зобов’язань (тобто ризику того що виконане боржником зобов’язання проводиться з перевищенням строків, перед умовами договору або в обсягах менших ніж передбачено договором або взагалі не проводитемиться) за всіма активними операціями та наданим банком фін.зобовязань.

Резерви поділяються на: Резерви за активами (за фінактивами та за дебіторською заборгованістю за господарською діяльністю); Резерви за наданими фін.зобовязаннями.

Активна банк.операція це операція з розміщення банк.ресурсів яка обліковується за активними рахунками банку або за рахунками позабалансового обліку.

До таких операцій належать: усі види кредитних операцій; операції з розміщення коштів.

Резерви за активами є спеціальними (оцінюючими) резервами, які зменшують балансову вартість активів і необхідність формування яких спричинена корисності таких активів.

Банк з метою розрахунку резервів класифікує активи, надані фін.зоб за такими категоріями: І (найвища) не має ризику або ризик є мінімальним; ІІ-помірний; ІІІ-значний; ІV-високий ризик; V(найнижча) реалізований ризик

До фінансових активів які не є суттєвими належать кредити надані фізичним особам у тому числі якщо підприємницька діяльність загальна сума боргу за якими не перевищує 50 тис грн або еквівалент цієї суми в інвалюті, визначеним за офіційним валютним курсом установленим НБУ.

З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту інтересів кредиторів і вкладників банків Національним банком України установлюється порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

Резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків є спеціальним резервом, необхідність формування якого зумовлена кредитними ризиками, притаманними банківській діяльності. Створення резерву під кредитні ризики — це визнання витрат для відображення реального результату діяльності банку з урахуванням погіршення якості його активів або підвищення ризиковості кредитних операцій.

Резерв під кредитні ризики поділяється на резерви під стандартну та нестандартну заборгованість за кредитними операціями. Резерви під нестандартну заборгованість формуються за кредитними операціями, класифікованими як під контролем, субстандартні, сумнівні, а також безнадійні.

 

30. Роль власного капіталу у банківській діяльності. Основні методи оцінки власного капіталу банку. Економічний капітал банку.

Власний капітал банку являє собою грошові кошти та виражену у грошовій формі частину майна, які належать його власникам, забезпечують економічну самостійність і фінансову стійкість банку, використовуються для здійснення банківських операцій та надання послуг з метою одержання прибутку. Порівняно з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал банку має незначну питому вагу у сукупному банківському капіталі. Це пояснюється специфікою діяльності банків як фінансових посередників, що здійснюють мобілізацію тимчасово вільних коштів на грошовому ринку з подальшим їх розміщенням серед юридичних та фізичних осіб. Тому власний капітал у банківській діяльності має дещо інше призначення, аніж в інших сферах підприємництва. Це чітко простежується через функції, які виконує власний капітал банку. Найчастіше сутність капіталу визначають за джерелами його формування, серед яких: акціонерний капітал; резервний капітал; нерозподілений прибуток (частина прибутку, яка залишається після виплати дивідендів і відрахувань у резервнийфонд).

Сутність банківського капіталу можна визначити через його функції.

Західні економісти пропонують п'ять основних функцій банківського капіталу: капітал служить як "гроші на чорний день" для захисту від банкрутства; капітал забезпечує кошти, необхідні для створення банку; капітал підтримає довіру клієнта до банку та переконує кредиторів у його фінансовій спроможності; капітал забезпечує кошти для організованого росту та розроблення нових послуг, програм та устаткування; капітал служить регулятором росту банку, тобто забезпечує довгострокову перспективу росту.

Деякі автори вважають, що капіталу властиві захисна, оперативна і регулювальна функції. При цьому, автори визначають, що у своїй захисній функції капітал банку захищає інтереси вкладників і зменшує ризик для акціонерів банку. Крім цього, захисна функція означає також зберігання платоспроможності шляхом утворення за рахунок частини власного капіталу (а точніше, зазвичай, прибутку) резерву, який дає змогу банку функціонувати, незважаючи на можливість спричинених збитків.

Оперативні функції включають виділення коштів на придбання землі, будівель, машин та устаткування, а також утворення фінансового резерву на випадок непередбачуваних збитків. Завдяки регулювальним функціям капітал банку дає змогу задовольнити вимоги контролюючих органів і служить цілям регулювання позичкових та інвестиційних операцій.

Багатофункціональне призначення власного капіталу робить його неоднорідним за своїм складом. Одна його частина, призначена для забезпечення банківської діяльності, є найбільш постійною і виступає у формі статутного капіталу, частково резервного та субординованого капіталу, емісійних різниць, переоцінки основних засобів, фондів розвитку банку і матеріального заохочення його працівників. Друга частина власного капіталу призначена для страхування активних та інших операцій і послуг банку від збитків. Ця частина більш рухома й виступає частково у формі резервного капіталу, резервів для покриття імовір­них збитків від активних операцій. Третя частина призначена для регулювання розміру власного капіталу, однак може використовуватися також для забезпечення банківської діяльності і для страхових потреб банку. Тому розмір цієї частини власного капіталу найбільш рухомий, може змінюватися залежно від зміни стратегічних і тактичних цілей самого банку, а також від зміни вимог регулювальних та наглядових органів. Зазначена частина власного капіталу виступає у формі нерозподіленого прибутку, частково для цього можуть залучатись кошти на умовах субординованого боргу.

У банківській практиці існує кілька методів обчислення розміру капіталу.
МЕТОД БАЛАНСОВОЇ ВАРТОСТІ
Згідно із цим методом усі активи та зобов’язання банку оцінюються в балансі за тією вартістю, яку вони мали в момент придбання або випуску. Капітал розраховують за формулою (2.2), виходячи з балансової вартості активів та зобов’язань. Такий метод оцінювання капіталу прийнятний у тому разі, коли балансова та ринкова вартість активів і зобов’язань не дуже різняться між собою. Але з часом дійсна вартість може значно відхилятися від первісної балансової вартості, що призводить до неадекватної оцінки банківського капіталу. У періоди, коли кредити та цінні папери знецінюються, метод оцінювання капіталу за балансовою вартістю не дає надійних результатів для визначення ступеня захисту вкладників від ризику.
МЕТОД РИНКОВОЇ ВАРТОСТІ
Цей метод полягає в тому, що активи та зобов’язання банку оцінюють за ринковою вартістю, виходячи з якої розраховують і капітал банку за формулою (2.2). Такий метод оцінювання банківського капіталу є найкориснішим як для інвесторів та вкладників, так і для менеджерів банку. Ринкова вартість капіталу достатньо точно відбиває реальний рівень захищеності банку від ризику банкрутства. Крім того, розглядуваний метод оцінювання є найдинамічнішим, оскільки ринкова вартість активів і зобов’язань, а отже, і капіталу може змінюватися щодня. Менеджмент банку має змогу приблизно оцінити зміну ринкової вартості капіталу, виходячи з поточної курсової вартості акцій банку та їх кількості на ринку.
Оцінка капіталу за ринковою вартістю відбиває реальний стан банку та ступінь захисту вкладників. Але банки здебільшого не зацікавлені в такому підході до визначення розміру капіталу, оскільки інші методи розрахунку дають привабливіші результати і сприяють зміцненню становища на ринку. Крім того, не завжди можна оцінити активи та зобов’язання за ринковою вартістю, особливо в умовах недостатньо розвиненого ринку. Метод оцінювання капіталу за ринковою вартістю здебільшого використовується менеджментом банку для внутрішніх потреб і контролю.
МЕТОД «РЕГУЛЮЮЧИХ БУХГАЛТЕРСЬКИХ ПРОЦЕДУР»Сутність методу полягає в обчисленні розміру капіталу за правилами, які встановлені регулюючими інстанціями. Правила в різних країнах різні, але часто такий підхід є спробою зробити банки надійнішими для сторонніх спостерігачів. За методом «регулюючих бухгалтерських процедур» капітал банку розраховується як сума ряду складових: акціонерного капіталу, нерозподіленого прибутку, резервних фондів, у тому числі на покриття кредитних та валютних ризиків, субординованих зобов’язань і т. ін.Такий підхід має істотні недоліки, які полягають у розгляді боргових зобов’язань та резервів на покриття збитків як капіталу банку. Саме з цієї причини метод «регулюючих бухгалтерських процедур» постійно критикують зарубіжні економісти [28, 29].

економічний капітал банку – це фінансова категорія, яка відображає ступінь ризиковості цього типу фінансової установи, характеризує взаємовідносини між банком та його контрагентами стосовно визначення потреби у формуванні грошових ресурсів на покриття непередбачуваних збитків, забезпечує високий рівень надійності і стабільності під час здійснення банківської діяльності, а також свідчить про ефективність реалізації процесу управління банківськими ризиками. Національний банк України визначає економічний капітал (капітал під ризиком) як метод кількісної оцінки ризику, який полягає у визначенні величини (економічного капіталу), яка постійно перебуває під ризиком і відтак може бути втрачена навіть під час звичайної діяльності. Математично капітал під ризиком визначається як добуток величини позиції, що наражає банк на ризик, волатильності об'єкта, який утворює позицію, фактора довірчого інтервалу і тривалості позиції. Капітал, що резервується проти ризику відображає схильність банку до ризику і очікуваний рівень дохідності, а капітал, який покриває витрати на безперервне функціонування банку розраховується як сума необхідних грошових ресурсів на покриття витрат, які понесе банк у разі повної зупинки грошових надходжень від здійснення банківської діяльності тим самим підтримуючи його функціонування впродовж певного періоду до моменту ліквідації (як правило 6 місяців). Таким чином, друга складова економічного капіталу банку одночасно відображає і максимальний розмір втрат у разі припинення проведення банківських операцій, і об'єм ресурсів, що були вкладені у даний напрямок діяльності при його започаткуванні. Саме ця особливість і відрізняє його від першої складової економічного капіталу. Крім того капітал, що резервується під ризик є складовою, що може змінювати свій рівень у порівнянні з капіталом, який призначений покривати витрати на безперервне забезпечення діяльності банку, що характеризується сталою величиною. Збільшення капіталу, що резервується під ризик буде означати ріст витрат на оцінку і контроль за ризиком, що покривається за рахунок власних ресурсів (наприклад, купівля інформаційних систем для забезпечення здійснення процесу ризик-менеджменту в банку). Зворотна ситуація коли величина даної складової економічного капіталу зменшується не може мати місце, оскільки, банк здійснюючи інвестування капіталу з метою отримання прибутку в операції з низьким рівнем ризику отримує менше доходів, а відтак виникає питання доцільності банку здійснювати фондування недохідних активів за рахунок найдорожчих джерел фінансування.

Таким чином, розглянувши сутність економічного капіталу банку, можемо констатувати, що даний показник відіграє роль індикатора надійної та стабільної роботи банківських установ, дає можливість здійснення кількісного вимірювання ризиків, які визнає банк, відображаючи при цьому ступінь ризиковості здійснюваної ним діяльності. Запровадження концепції з розрахунку економічного капіталу, забезпечить зосередження уваги менеджменту на перебігу внутрішньобанківських процесів пов'язаних з управлінням ризиками, що призведе у майбутньому до уникнення різного роду загроз. Проводячи порівняння економічного капіталу з регулятивним та балансовим капіталом банку, підвищується можливість оперативного прийняття ефективних управлінських рішень, здатних позитивно впливати на роботу окремих напрямків діяльності та координувати перебіг внутрішньобанківських процесів, покращуючи функціонування банківської установи у цілому.