Стаття 45. Участь у громадському житті

1. У суспільно-громадській роботі лікар повинен дотримуватися етичних норм поведінки. У разі відсутності відповідних повноважень він не може обгрунтовувати власні заяви громадського характеру авторитетом своєї професії чи професіонального співтовариства.

2. Лікар може ділитися з громадськістю своїм досвідом розуміння та вирішення проблем, які впливають на стан здоров’я населення. Лікар повинен завжди пам’ятати про свою особливу громадянську роль захисника здоров’я та добробуту людини.

 

 

Конве́нція про за́хист прав люди́ни і основополо́жних свобо́д (скорочено — Європе́йська Конве́нція з прав люди́ни (ЄКПЛ)) прийнята відповідно до Загальної декларації прав людини з метою додержання країнами-підписантами (учасниками Ради Європи) та забезпечення на своїй території прав та основоположних свобод людини. Конвенція була відкрита для підписання 4 листопада 1950 року, набула чинності 3 вересня 1953. Вона запровадила судовий механізм захисту визнаних міжнародним правом загальних стандартів політичних, економічних, соціальних і культурних прав та свобод людини в країнах-членах Ради Європи. Витрати на роботу суду фінансуються з внесків країн-членів Ради Європи. Звернутися до Європейського суду з прав людини можна тоді, коли вичерпані всі засоби національного правового захисту прав людини. Скарга повинна подаватися мовою національного судочинства, до неї обов'язково додаються рішення всіх судових інстанцій. Термін розгляду справи — у середньому 3—5 років. Україна, ставши 9 листопада 1995 членом Ради Європи, взяла на себе зобов'язання дотримуватися положень названої конвенції. 23 квітня 1998 кабінет міністрів України ухвалив постанову «Про уповноваженого у справах дотримання конвенції 1950 р. „Про захист прав і основних свобод людини“». В листопаді 1998 року Європейський суд з прав людини та Європейська комісія з прав людини були об'єднані в новий постійно діючий орган — Європейський суд. До його складу увійшов представник України, який бере участь у засіданнях вищої палати суду при розгляді справ за позовами українських громадян^[1].

Конвенція набула чинності для України 11 вересня 1997 року. МЗС України затвердило офіційний переклад 27 січня 2006 року.

Зміст

• 1 Історія ухвалення Конвенції
• 2 Структура Конвенції
• 2.1 Розділ І. Права і свободи
• 2.2 Розділ ІІ. Європейський суд з прав людини
• 2.3 Розділ ІІІ. Інші положення
• 2.4 Протоколи
• 3 Додаткові протоколи № № 4, 6, 7 і 13
• 3.1 Протокол № 4
• 3.2 Протокол № 6
• 3.3 Протокол № 7
• 3.4 Протокол № 13
• 4 Права, які захищаються Конвенцією
• 5 Конвенція забороняє
• 6 Принципи тлумачення Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року
• 6.1 Принцип ефективного й динамічного тлумачення
• 6.2 Принцип забезпечення певної свободи національного розсуду
• 6.3 Принцип автономного тлумачення
• 6.4 Принцип забезпечення мінімальних гарантій прав і свобод людини
• 7 Ратифікація Конвенції Україною
• 8 Примітки
• 9 Див. також
• 10 Джерела
• 11 Посилання

Історія ухвалення Конвенції

На тлі Другої світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи — міжнародна регіональна організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища.

Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним з наріжних каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвецію підписали уряди десяти держав — членів Ради Європи в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами. У Конвенції сказано, що обидва тексти є однаково автентичними, кожен існує лише в одному примірнику, і зберігається в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.

Конвенція набула чинності 3 вересня 1953 року після її ратифікації країнами-підписантами та здачі на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Після набрання документом чинності були створені два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. Під час Віденського саміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 року.

Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став вступ нашої країни 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.

Структура Конвенції

Конвенція складається з 59 статей та 3 розділів: Права і свободи (ст. 2-18), Європейський суд з прав людини (ст. 19-51), Інші положення (ст. 52-59)^[2].

• Стаття 1. Зобов'язання поважати права людини

Розділ І. Права і свободи