Пояснення до деяких лінгвістичних термінів, які використані в посібнику

Абзац (з нім. Absatz, букв. уступ) – 1. Відступ у почат­ковому рядку рукописного чи друкованого тексту; 2. Компонент тексту, який складається з однієї чи декількох фраз (речень) та характеризується єдністю і закінченістю змісту. Одним із cтиліс­тичних прийомів оформлення зв'язного тексту є членування його на абзаци. Абзаци, які складаються з декількох речень, можуть становити складне синтаксичне ціле. Проте в абзаци об'єднуються і кілька складних синтаксичних цілих, і одне речення. Композиція тексту, поділ його на абзаци вносить додаткові значення в роздум, опис, повідомлення.

Абревіатура – скорочене складне слово, утворене з по­чаткових звуків, назв початкових літер чи початкових частин слова, на основі яких утворюється скорочення.

Активні конструкції – синтаксичні конструкції, в яких присудок виражений дієсловом дійсного стану, підмет означає діючу особу, предмет, а об'єкт є прямим додатком, на який спрямована дія, що виражена присудком. Активний стан означає, що виконавцем дії виступає підмет, наприклад: доцент читає лекцію; секретар друкує протокол.

Антоніми (від грец. anti – протилежність, onyma – ім'я) – слова однієї частини мови, які мають протилежне значення. Антоніми властиві: 1) словам з якісно-оціночним значенням (наприк­лад, друг – ворог, світло – темрява, холодний – теплий); 2) сло­вам, які позначають координаційні поняття (наприклад, лівий – правий, західний – східний, початок – кінець); 3) словам з протилежною спрямованістю дій (наприклад, заходити – виходити, наван­та­жи­ти – розвантажити).

Вид дієслова – дієслова можуть бути доконаного й недо­конаного виду. Доконаний вид дієслова мають такі дієслова, які позначають завершені дії, процеси, стани, досягнення результату (наприклад: зробити, скоротити, дозволити, надрукувати, перекласти, обговорити, затримати тощо). Недоконаний вид дієслова мають дієслова, які позначають дії, процеси, стани без вказівки на їх завершеність, досягнення результату (наприклад: прочитувати, відряджати, перекладати, робити, затримувати, задумувати, мобілізувати, писати тощо).

Вставні слова – слова й словосполучення, граматично не зв'язані ні з одним із членів речення. Вставні слова здійснюють модальну, експресивну, емоційну оцінку повідомлення. У вимові вставні слова виділяються паузами, зниженою інтонацією, трохи прискореним темпом; на письмі – комами. Приклади вставних слів: на жаль, по-друге, кажуть, послухайте, можливо, здається, безумовно, відомо, на мій погляд, іншими словами, повірте, між іншим тощо.

Гіпербола (від грец. hyperbole – перебільшення) – троп, який містить навмисне перебільшення розмірів, сили, значення для надання зображуваному більшої виразності та загостреності (наприклад: сто років не бачитися, океан горя і сліз тривалої війни).

Графіка (від грец. graphike, від – grapho пишу, креслю, малюю) – сукупність усіх засобів певної писемності, система відношень між буквами письма й звуками (або фонемами) мови, а також самі написання букв і знаків. Основними засобами сучасної української графіки є букви, розділові знаки, засоби скорочення слів. Сьогодні в світі найбільш поширені національні системи письма, побудовані на основі латинського алфавіту, кирилиці, арабського письма.

Діалект (від грец. dialektos – говірка, наріччя) – різновид певної мови, яка використовується як засіб спілкування осіб, що пов'язані територіальною, соціальною, професіональною спіль­ністю. Розрізняють територіальні (поширені на певній території) та соціальні (мова певних соціальних груп) діалекти.

Діалектизми –характерні для територіальних діалектів мов­ні (фонетичні, морфологічні, синтаксичні, лексичні) особливості. Діалекти відсутні в літературній мові. Приклади діалектів; відтак замість потім; казенка, цюпа, фурдига замість в'язниця; згибнути замість загинути тощо.

Дієслово –самостійна частина мови, що означає дію, стан, ознаку як процес. Дії завжди пов'язані з будь-яким виконавцем: людиною (слідчий пише), твариною, істотою (сонце світить), явищем природи (іде сніг). Стан, як правило, є ознакою якогось їх носія (дитина росте, дерево зеленіє). Безособові дієслова виражають стан безвідносно до їх носія: світає, смеркає. Дієслово виражається в категоріях роду, виду, способу дії, часу, особи, стану, числа.

Евфемізм (від грец. euphemia – пом'якшений вираз) – слова чи вирази, що використовуються для заміни неприємних, грубих, непристойних слів (наприклад, не придумуйте замість не брешіть тощо).

Епітет (від гр. epitheton – прикладка) – троп, художнє й об­раз­не слово чи словосполучення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії (наприк­лад: сива давнина, холод­на ненависть, героїчний наступ, озвіріле обличчя, несамовитий крик, радісний крик тощо).

Займенник –слово, яке вказує на істоту, предмет, ознаку або кількість, не називаючи їх. Займенники не мають власного конкретного значення, не виступають у лексичній системі мови як номінації предметів, понять, явищ, ознак або кількостей. Так, займенник вона вказує на особу і будь-який предмет (дівчина, медична сестра, книга, академія), такий – на будь-яку ознаку (червоний, срібний, холодний, маленький). Предметно-логічний зміст займенника конкретизується тільки в контексті. За своїм значенням займенники поділяються на такі розряди: особові (я, ти, ми, ви, він, вони, вона); зворотний (себе); присвійні (мій, твій, ваш, її, його, їх); вказівні (цей, той, такий); означальні (сам, увесь, усякий, кожний); заперечні (ніхто, ніщо, ніякий, нічий, жодний); неозначені (дехто, дещо, хтось, щось, хто-небудь, що-небудь, будь-що, чий-небудь, якийсь і т. д. ).

Запозичення – перехід елементів однієї мови в іншу як результат мовних зв'язків і взаємодії мов.

Значення слів – 1. Пряме значення слів – лексичне значення слова; безпосередньо вказує на співвідношення слова з яви­щами реальної дійсності. Здебільшого пряме значення є також первинним (яке виникло разом зі словом). 2. Переносне значення слів – лексичне значення слова; є одним із значень багатозначного слова.

Переносне значення слова виникає внаслідок перенесення найменувань одних явищ, предметів, ознак на інші у зв'язку зі схожістю. Переносне значення завжди вторинне і мотивоване прямим значенням, наприклад: тихо говорити – тихо жити, штовхнути в спину – штовхнути на злочин, нести речі – нести відповідальність, огляд лікаря – огляд місця події, кишеньковий ліхтар – кишеньковий злодій.

Іменник – самостійна частина мови, яка позначає істоти, предмети, абстрактні назви властивостей, процесів, дій (наприк­лад, афектація, абстракція, доброзичливість, беззаконня, несправедливість). Розрізняють іменники власні (індивідуальні найменування: Європа, Дніпро, Карпати, Ніна, Віталій, Юлія) та загальні (кодекс, аудиторія, словник, юрист). Іменник виражається в незалежних категоріях роду, числа, відмінка.

Інтернаціональні слова (інтернаціоналізми) – слова, запозичені з тим самим значенням з одного джерела в декілька мов, у тому числі й неспоріднених (наприклад: еволюція, космос, революція, демократія, старт, хобі, бізнес, штаб, штурм тощо).

Іншомовні слова – слова, запозичені з інших мов. Слова іншомовного походження підпорядковуються законам фонетики, словотворення й граматики тієї мови, яка їх запозичує. У деяких випадках іншомовні слова не підпорядковуються законам фонетики й граматики. Такі слова називаються варваризмами. Варваризми не перекладаються і часто зберігають на письмі графічну передачу, наприклад: тет-а-тет (tête-à-tête) – віч-на-віч, тільки вдвох; місіс; сер; мадам тощо. Деякі іншомовні запозичення означають поняття, для вираження яких в українській мові немає близьких за значенням слів. Іншомовні запозичення мають укра­їнські відповідники, які утворюють синонімічні пари з іншо­мовними словами (наприклад: експеримент – дослід, лаконічний – стислий, екстрений – негайний, анулювати – скасувати).

Крилаті слова (або вислови) –стійкі, афористичні й об­раз­­ні вислови, які походять з певних літературних, фольклор­них, публіцистичних, наукових джерел чи на їх основі. До крилатих слів також належать вислови видатних історичних діячів, що от­ри­­мали велике поширення в мові. Використовуються в пе­ре­носному значенні і виступають як стилістичний засіб підсилення виразності тексту. Наприклад: І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь (Т. Г. Шевченко); Знання – сила (Ф. Бекон); Їсти, щоб жи­ти, а не жити, щоб їсти (Сократ); Украдене щастя (І. Фран­ко); Моя міліція мене береже (В. Маяковський); зарити талант в землю (не піклуватися пророзвиток таланту); драконівські закони (дуже суворі й жорстокі закони); корінь зла (основа, першоджерело зла).

Лексика – уся сукупність слів української мови. Термін "лек­сика" вживається також на позначення певних груп слів, які об'єднані спільною ознакою (загальнонародна, запозичена, книжна, професійна, діалектна, поетична, експресивно-емоційна, просторіч­на, жаргонна, застаріла тощо), а також на позначення сукупності слів, які вживаються певним письменником у його творах (наприклад, лексика Т. Шевченка, І. Франка, В. Симоненка), або в будь-якому одному творі (наприклад, лексика "Руської Правди").

За походженням розрізняють власне українську лексику та запозичену. Лексика прямо чи побічно відображає дійсність, реагує на зміни в суспільстві, постійно поповнюється новими словами для позначення нових предметів, явищ, процесів, понять.

Нові слова в мові називаються неологізмами і, коли закріплюються в мові та стають загальновживаними, вони перестають бути новими. Лексичні одиниці не зникають раптово, вони можуть довго зберігатися в мові як історизми (або застарілі слова).

У лексиці знаходять відображення соціально-класові, професіональні, вікові відмінності всередині мовного колективу. Відповідно до цього лексика поділяється за принципом належності до різноманітних соціальних груп: жаргон, арго тощо. До слов­никового складу української літературної мови належать також діалектні та інтернаціональні слова.

Літота (від грец. litotes – простота) – троп, який є засобом підкреслення мовної виразності для применшення будь-якої ознаки предмета (наприклад: курсант 1 курсу Т. була тонесенька, як билиночка); визначення будь-якого поняття, виразу у формі заперечення (наприклад: непогано сказано – добре сказано; не без допомоги – за допомогою).

Метафора (від грец. metaphora – перенесення) – слово або вислів, яке використовується у переносному значенні на основі схожості в будь-якому відношенні двох предметів, ознак, явищ чи дій (колюча відповідь; злі очі; совість загризає; не кидати слів на вітер; залізні нерви; доля грає людиною). Номінативна метафора породжує омонімію (наприклад: гостре слово – гострий розум – гострий конфлікт – гостра криза; тупий ніж – тупий учень). Образна метафора породжує синонімію (наприклад: лякливий і заєць, хитрий і вовк тощо).

Метонімія (від грец. metonymia – перейменування) – слово чи вираз, які використовують для перенесення назви одного предмета на інший на основі внутрішнього чи зовнішнього зв'язків між цими предметами (наприклад: ліки від голови – ліки від головного болю; купити В. Даля – купити словник В. Даля; з'їсти три тарілки – з'їсти три тарілки супу; випити дві чашки – випити дві чашки кави; старовинна бронза – вироби з бронзи; вчорашній день – щось характерне для минулого, застаріле).

Норма, мовна норма (від лат. norma – правило) – прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці людей правила вимови, слововживання, граматичні, лексичні, стилістичні, пунктуаційні мовні засоби. Мовна норма є однією з важливих умов стабільності й єдності національної мови.

Омоніми – слова, які мають однакове звукове оформлення, але зовсім різні значення. Лексичні омоніми – слова, які належать до однієї й тієї ж частини мови та збігаються за звучанням і на­пи­сан­ням в усіх граматичних формах. У повних лексичних омоні­мах усі граматичні форми збігаються (наприклад: гриф – птах і гриф – позначка про ступінь секретності, важливості, термі­но­вості виконання документа). У неповних (або часткових) лек­­сичних омонімах звуковий склад збігається тільки в частині гра­матичних форм.

Орфографія (від грец. orthoqraphia, від orthos – правильний і qrapho – пишу) – 1. Правила, що встановлюють єдність засобів передачі мовлення на письмі; 2. Розділ мовознавства, який вивчає систему правил, що забезпечують єдність написання. Орфографія визначає правила передачі звуків буквами; написання слів (та їх частин) разом, окремо або через дефіс; використання великої літери; правила переносу слів. Буквально орфографія – це правопис, тобто правильне письмо (написання), що відповідає мовним нормам. Але значення орфографії та правопису не збігаються. Правопис має більш широке значення, яке включає пунктуацію.

Пароніми (від грец. para – біля, коло, поруч і onyma – ім'я) – слова, подібні за структурою і вимовою, мають загальні граматичні ознаки, належать до однієї частини мови, але відрізняються значеннями (наприклад: людський – людяний, обшукати – ошукати, погроза – загроза, свідчення – свідоцтво, розвідницький – розвідувальний, тоталітарний – тотальний тощо).

Пасивні конструкції – пасивний стан дієслова означає, що дія спрямована на об'єкт, наприклад: лекція читається доцентом; протокол друкується секретарем.

Плеоназм (від грец. pleonasmos – надмірність) – багатослів'я; використання в мові близьких за змістом і тому логічно зайвих слів (наприклад: кожна хвилина часу, відступити назад, окремі епізоди, вперше дебютувати і т. п.). З поняттям плеоназм часто поєднують поняття "тавтологія", яке вважають різновидом плеоназму.

Полісемія (від грец. polysemos – багатозначний) – наявність в одиниці мови більше одного значення. Більшість слів мають не одне, а декілька значень, тобто одне слово служить назвою кількох різних предметів та явищ дійсності. Наприклад, слово день означає: 1. Частину доби від сходу до заходу сонця; 2. Час, який дорівнює 24 годинам; доба; 3. Час, період у житті людини, народу; 4. Календарну дату, встановлену для чого-не­будь (День незалежності).

Поняття – думка, яка в узагальненій формі відображає предмети, явища дійсності шляхом фіксації їх властивостей і відношень.

Порядок слів – певне розташування слів у реченні чи синтаксичній групі. Розташування в реченні синтаксично зв'язаних членів може варіюватися. У зв'язку з тим, що в різних типах речень порядок слів має свої особливості, розрізняються прямий і зворотний порядок слів.

При прямому порядку слів підмет разом з означеннями, які до нього належать, стоїть першим, а після нього – присудок (наприклад: майор В. Овчаренко відзначився в цій операції найбільше).

При зворотному порядку слів присудок передує підмету (наприклад: відзначився в цій операції найбільше майор В. Овчаренко). Зворотний порядок слів називається інверсією (від лат. inversio - переміщення, перестановка - порушення прямого порядку слів з ме­тою підсилення смислового навантаження слова в реченні).

Прямий порядок характерний для офіційного, наукового, пуб­лі­цистичного стилів, а зворотний – для художнього та розмов­ного.

Префікс (від лат. praefixus – прикріплений спереду) – службова морфема, мінімальний елемент мови, що стоїть перед коренем і служить для утворення нових слів і граматичних форм слова (наприклад: пре-, за-, най-, про-, без-, архі-, контр-, анти-, ультра-, пра- тощо – премудрий, заходити, найтепліше, прочитати, безкорисливий, архімільйонер, контратака, антициклон, ультразвук, прамова).

Приказки – стійкий стислий вислів, який влучно характеризує будь-яке життєве явище, перш за все, з точки зору його емоційно-експресивної оцінки. Приказка отримує остаточне оформ­лення та конкретний смисл тільки в контексті, тобто вона є час­ти­ною судження. Приказки мають тільки буквальний план (наприк­лад, правда у вогні не горить, у воді не тоне; горя боятися – щас­тя не бачити; зростом мале, але розумом старе; знай більше, а говори менше; убити двох зайців).

Прислів'я –стислий і стійкий у мові та ритмічно й гра­матично організований вислів, у якому зафіксована певна життєва закономірність (або правило), який є узагальненням багатовікових спостережень народу. У мові виступає як самостійне су­д­жен­ня, наприклад: під лежачий камінь вода не тече; за праве діло стій сміло; хочеш багато знати, треба менше спати.

Професіоналізми –слова й вирази, властиві мові представників тієї чи іншої професії чи сфери діяльності; вони проникають до загальнолітературної мови та виступають як розмовні, емоційно забарвлені еквіваленти термінів. Професіоналізми не відповідають нормам літературної мови (наприклад, синхрофазотрон у мові фізи­ків – кастрюля, кок у мові моряків – кухар, пересадка у мові меди­ків – трансплантація, баранка у мові шоферів – руль, вікно у мо­ві викладачів – відсутність пари або лекції і т. д.).

Пунктуація (від лат. punctum – крапка) – 1. Система розділових знаків, які разом з орфографією та графікою утворюють основні засоби письмової мови; 2. Правила використання розділових знаків; 3. Розділ мовознавства, який вивчає закономірності системи пунктуації та норми використання розділових знаків. За допомогою пунктуації передається членування тексту, його струк­тура, особливості інтонації.

Речення – словесна конструкція, яка лексично і гра­ма­тично оформлена за законами української мови і є елементарною формою вияву думки. Речення є виявом внутрішньої форми мовної сис­теми у вигляді визначених будовою мови лексико-гра­ма­тич­них зв'язків між елементами системи – членами речення. Струк­турно орга­ні­зуючим елементом у реченні є член речення. Кожний член ре­чен­ня має здатність вступати у синтаксичні зв'язки з іншими членами речення.

Речення можуть бути простими та складними. Речення з одним синтаксичним центром називають простим, а з декількома синтаксичними центрами – складним. Складні речення утворюються з двох або кількох предикативних частин, які, маючи будову простих речень, поєднуються в єдине смислове, граматичне та інтонаційне ціле. Частини складного речення з'єднуються в єдине ціле за допомогою сполучників, сполучних слів (прислівники, відносні займенники), інтонації, змістової співвіднесеності, розташування частин. Складні речення, в свою чергу, поділяються на складнопідрядні та складносурядні.

Складнопідрядне речення – комбінація речень, між якими існують синтаксичні зв'язки, характерні для підрядних словосполучень: означальні, об'єктні, обставинні. Складнопідрядне речення складається з головного і підрядного речення. Головне речення є ведучим у структурі складнопідрядного, а підрядне – залежним. У складнопідрядних реченнях використовують такі сполучники: тому що, через те що, завдяки тому що, незважаючи на те що, внаслідок того що, в міру того як, з тих пір як, після того як, перед тим як та деякі інші.

Складносурядне речення – складне речення, частини якого поєднані сурядними зв'язками. Сурядні частини нагадують однорідні члени речення і зв'язки між ними. У складносурядних реченнях використовують такі сполучники: і (й), та, а (в значенні і), ні...ні, ані...ані, та й, ще й, також, а також (єднальний зв'язок), тобто (пояснювальний зв'язок), а (зіставно-протиставний зв'язок), та й, а також (приєднувальний зв'язок), але, а, так, проте, однак, зате (протиставний зв'язок), або, чи, а чи, то...то, не то... не то, чи то... чи то (розділовий зв'язок) тощо.

Синоніми (від грец. synonymos – однойменний) – слова однієї частини мови, які повністю чи частково збігаються у лексичному значенні, але відрізняються значеннєвими відтінками, емоційно-експресивним забарвленням, сферою стилістичного використання. Синоніми об'єднуються в синонімічні ряди (або гнізда). У синонімічних рядах виділяють домінанту (основне слово), тобто найбільш визначальне слово для цього ряду, наприк­лад: скаржитися, нарікати, жалітися, ремствувати; закон, декрет, указ, конституція, догма, аксіома, норма; грабіж, грабунок, грабіжництво, розбишацтво, пограбування, мародерство, побори (податком), здирство тощо.

Слово –основна мінімальна структурно-семантична одиниця мови, яка служить для найменування предметів та їх властивостей, явищ дійсності, процесів і володіє сукупністю семантичних, фонетич­них, граматичних ознак, специфічних для кожної мови. Основна
функція слова – номінативна (від лат. nominatio – найменування).

Словосполучення – синтаксична одиниця мови, яка утворюється словосполученням двох чи більше повнозначних слів на основі підрядного граматичного зв'язку. Словосполучення порівняно зі словом становить більш повну назву предмета, стану, ознаки, дії (наприклад, захоплюватися і захоплюватися правом, протокол і під­пи­са­ти протокол тощо). У словосполученнях виділяють голов­не слово та залежні від нього слова. За структурою розрізняють слово­спо­лу­чен­ня прості (читати книгу), складні (швидко виконати роботу) та комбіновані (скласти графік чергувань по кафедрі).

Стан дієслова – граматична категорія дієслова, що виражає різні відношення між суб'єктом і об'єктом дії. Розрізняють активний та пасивний стан дієслова. Активний стан дієслова означає, що джерелом, виконавцем дії у реченні виступає підмет. Пасивний стан дієслова означає, що дія спрямована на об'єкт.

Стилістика – 1. Розділ мовознавства, який вивчає функціо­нування мовних одиниць у рамках літературної мови відповідно до її функціональних розмежувань у різноманітних умовах мовного спілкування; 2. Індивідуальна манера виконання мовних актів як функціональний стиль мови, як стиль мови.

Стилістика досліджує еволюцію стилів у зв'язку з історією літературної мови; вивчає мову художньої літератури, універсальні засоби мовної будови твору літератури, жанри спілкування; вивчає експресивні засоби мови, фігури і тропи мовлення. Залежно від цього стилістика буває: функціональна, стилістика мовних одиниць, стилістика тексту, стилістика мови художньої літератури.

Стиль ( від лат. stilus, stylus – гостра паличка для письма, манера письма). У мовознавстві: 1. Різновидність мови, що традиційно закріплений у суспільстві за однією з найбільш загальних сфер соціального життя. У сучасних розвинутих національних мовах існує три великі стилі мови в цьому значенні: нейтраль­ний; більш "високий", книжний; більш "низький", розмовний; 2. Те ж, що функ­ціональний стиль.

За характером експресії мовних елементів поряд з функ­ціональними стилями в мовознавстві виділяють експресив­ні стилі: урочистий або риторичний, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний.

Суфікс (від лат. suffixus – прикріплений) – службова морфе­ма, мінімальний елемент мови, що стоїть після кореня і слу­жить для утворення нових слів, граматичних форм слова (наприк­лад: -ість, -анн-, -енн-, -тель, -ізм, -еньк-, -ісіньк-, -янин (-анин),
-ит – радість, питання, збереження, учитель, гуманізм, маленький, точнісінько, киянин, одесит).

Східно-слов'янські мови – група слов'янських мов, яка вклю­чає білоруську, російську, українську мови.

Тавтологія (від грец. tautologia, від tauto – те ж саме і logos – слово) – спеціальне чи непередбачене використання одно­рідних за значенням і звучанням слів у складі словосполучення чи речення, які повторюють в іншій формі раніше сказане (наприклад: рано-ранесенько; чорне чорнило; хрест-навхрест; читав не читав, проте знаю). Тавтологія свідчить про недостатню логічну та мовну грамотність мовця. Тавтологія використовується в художній літературі, фольклорі, публіцистиці, риториці, розмовному мовленні. У науковому та офіційно-діловому стилях тавтологія неприпустима.

Текст (від лат. textus – з'єднаний) – ряд речень, об'єднаних семантичними і синтаксичними відношеннями, що виражаються лексичними, граматичними, лексико-граматичними засобами; склад­не синтаксичне ціле, цілісний уривок мовлення, що має ознаки змістового й синтаксичного зв'язку між реченнями й абза­цами. Текст може бути усним чи письмовим. Компонентами текс­ту є прості й складні речення.

Термін (від лат. terminus – кордон, межа) – слово або словосполучення, що виражає спеціальне поняття будь-якої сфери науки, виробництва, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя. Розрізняють терміни: а) загальнозрозумілі (або загальнонаукові), тобто такі, що поширені в усіх галузях науки (наприклад: аргумент, класифікація, об'єкт, суб'єкт, квадрат, кисень); б) вузь­ко­спеціальні (або галузеві), тобто ті, що використовуються тільки спеціалістами у певній сфері (наприклад: епос, романтизм – літера­турознавчі терміни; іменник, екзотизми, полісемія – терміни мовознавства; юриспруденція, правоспроможність, лжесвідчення, обвинувачений – юридичні терміни; резекція, пункція, кома – медичні терміни і т. д.). Нерідко один і той же термін входить до різних термінологічних систем (наприклад: реакція (філософія, хімія, політика), суб'єкт (право, філософія, логіка).

Термінологія (від лат. terminus – кордон, межа і грец. logos – слово, вчення) – система термінів певної сфери науки, техніки, мистецтва тощо, які використовуються в мовознавстві для вираження спеціальних понять. Термінологією називають також усю сукупність термінів будь-якої мови.

Фразеологізми (від грец. phrasis – зворот, вираз). Слова в мові вживаються не ізольовано, а в реченні, утворюючи стійкі словосполучення, які сприймаються як єдине ціле. Сукупність таких стійких словосполучень називається фразеологією. Приклади фразеологічних словосполучень: опинитися між двох вогнів (потрапити у скрут­не становище, коли небезпека загрожує з усіх боків), не братися за холодну воду (нічого не робити). До фразеологізмів належать також усталені мовні звороти (фразеологічні сполучення), які характеризуються певною самостійністю частин, а цілісне значення фразеологізму випливає із значення компонентів (наприклад: притягти до відповідальності – притягти до кримінальної відповідальності; бра­ти до уваги – брати до відома – брати участь тощо).

Функції мови –роль (використання, призначення) мови у суспільстві людей. Функції мови є проявом її сутності, призначення, діяльності у суспільстві, її природи, тобто вони є хара­к­теристиками, без яких мова не може бути сама собою.

Мовознавці виділяють такі основні функції мови, як комунікативна (мова використовується як засіб спілкування); номінативна (предмети та явища, які пізнані людиною, одержують наз­ву); гносеологічна (людина пізнає світ не лише через власний досвід, а через мову); експресивна (мова надає можливість розкрити світ інтелекту, почуттів, емоцій людини для інших людей, а також вплинути на них силою своїх переконань або почуттів); естетична (мова фіксує в собі естетичні смаки, уподобання своїх носіїв; джерелом естетичної насолоди стає милозвучність мови, гармонія змісту, форми і звучання) та інші.

Функціональні стилі мови – різновид літературної мови, який характеризується сукупністю мовних засобів, певними прин­ципами і прийомами їх добору, що зумовлені змістом, функцією, цілеспрямованістю висловлювання. Функціональний стиль є ка­те­горією історичною, яка залежить від соціально-культурних умов використання мови, що історично змінюються. Системи функціональних стилів неоднакові в різних мовах і в різні епохи існування однієї мови. Функціональний стиль реалізується в ус­ній та писемній формах і має особливості в лексиці, фразеології, словотворенні, морфології, синтаксисі, фонетиці.

У сучасній українській літературній мові виділяють п'ять функціональних стилів: науковий, офіційно-діловий, публіцистич­ний, художній, стиль побутового мовлення (або розмовний). Інколи виділяють ще епістолярний стиль, або стиль листування, та конфесійний стиль.

 

* При написанніпідрозділу використані: Словник староукраїнської мови ХІV–XV ст.: В 2-х т. – К.: Наук. думка, 1977–1978; Словник української мови: В 11-ти томах. – К.: Наук. думка, 1970–1980; Словарь древнерусского языка (XI–XIV вв.): В 10 т. (АН СССР. Ин-т рус. яз.; Гл. ред. Р. И. Ава­несов. – Т. 1–4. – М., 1988–1989; Історія української мови. Лексика і фразеологія. – К.: Наук. думка, 1983. – 743 с.; Язык закона / Под ред. А. С. Пигол­кина. – М.: Юрид. лит., 1990. – 192 с.

1 Калька – фр. calque - копія – слово або вираз, скопійовані засобами рідної мови з іншої мови, тобто кожна значуща частина оригіналу перекладається буквально.

2 Кліше – фр. cliché – відбиток – мовний стереотип, готовий зворот, який вживається в певних умовах і подібних контекстах. Мовні кліше полегшують процес спілкування, економлять зусилля й час як того, хто говорить або пише, так і того, хто слухає або читає.

1. Потебня А. А. Мысль и язык. – Х., 1913. – С. 141.

2. Розенталь Д. Э. Практическая стилистика русского языка. – М., 1965. – С. 20.

3. Ушаков А. А. Очерки советской законодательной стилистики. Учеб. пособие. – Пермь, 1967. – С. 177.

4. Там же. – С. 130.

5. Алексеев С. С. Общая теория права. В 2-х т. – Т. І. – М.: Юрид. лит., 1982. – С. 284.

6. Ушаков А. А. Очерки советской законодательной стилистики. Учеб. пособие. – Пермь, 1967. – С. 18.

7. Черданцев А. Ф. Толкование советского права. – М.: Юрид. лит., 1979. – С. 41.

8. Ушаков А. А. Право, язык, кибернетика // Правоведение. – 1991. – № 2. – С. 37.

9. Там же.

10. Спасов С. Закон и его толкование. – М., 1986. – С. 83.

11. Савицкий В. М. Язык процесуального закона (вопросы терминологии). – М.: Наука, 1987. – С. 8.

12. Карбонье Ж. Юридическая социология. – М., 1986. – С. 47.

13. Головатий С., Зайцев Ю., Усенко І. Правнича терміноло­гія і державотворчий процес // Українське право. – 1995. – № 1(2). – С. 94.

14. Щерба Л. В. Современный русский литературный язык // Русский язык в школе. – 1939. – № 14. – С. 21–23.

15. Цитується за: Люблинский П. И. Техника, толкование и казуистика уголовного кодекса. – Пг., 1917. – С. 7–8.

16. Wach. Legislative Technik Vergi Darst. Allq. – Р. 20 (Цитується за роботою П. І. Люблінського. - С. 9).

17. Спасов С. Вказана праця. – С. 90.

18. Ушаков А. А. Очерки советской законодательной стилистики: Учеб. пособие. – Пермь, 1967. – С. 18.

19. Алексеев С. С. Право – конституционное социальное обра­зование // Вопр. теории государства и права. – Саратовский ун-т, 1983. – С. 7.

20. Презент М. Язык закона // Советское строительство. – 1931. – № 4. – С. 145.

21. Савицкий В. М. Вказана праця. – С. 18.

22. Селищев А. М. О языке "Русской правды" в связи с вопросом о древнейшем типе русского литературного языка. Избранные труды. – История русского литературного языка. – М., 1968. – С. 43.

1. Головатий С., Зайцев Ю., Усенко І. Правнича термінологія і державотворчий процес // Українське право. – 1995. – № 1(2). – С. 88.

2. Савицкий В. М. Язык процессуального закона (Вопросы терминологии). – М.: Наука, 1987. – 177 с.

3. Язык закона / Под ред. А. С. Пиголкина. – М.: Юрид. лит., 1990. – С. 65.

4. Полянский Н. Н. О терминологии советского закона // Проблемы социалистической законности. – М., 1938. – С. 120.

5. Люблинский П. И. Техника, толкование и казуистика уго­лов­но­го кодекса. – П., 1917. – С. 12.

6. Ранганатан Ш. Р. Классификация двоеточием. Основная классификация. – М., 1970. – Пер. с англ.

7. Див. Язык закона … – С. 68.

8. Алексеев С. С. Проблемы теории права: В 2-х томах. – М., 1982. – Т. 2. – С.157, 268–303.

Румянцев О. Г., Додонов В. Н. Юридический энцикло­педи­чес­кий словарь. – М.: ИНФРА, 1997. – С. 477.

Савицкий В. М. Язык процессуального закона (Вопросы терминологии). – М.: Наука, 1987. – С. 24-28.

Ушаков А. А. Очерки советской законодательной стилистики. Учебное пособие. – Пермь, 1967. – С. 164-166.

9. Губаева Т. В. Русский язык в профессиональной деятельности юриста. – Казань, 1988. – С. 17.

10. Алексеев С. С. Проблемы теории права: В 2-х томах. – М., 1982. – С. 157.

11. Прянишников Е. А. Терминология уголовно-процессуаль­но­го законодательства // Правоведение, 1968. – № 4. – С. 90-91.

12. Юсупов С. Н. Правовая терминология и ее интерпретация в категориях фасетной классификации // Проблемы совершенствования совет­­ского законодательства. Труды ВНИИСЗ. – Т. 15. – М., 1974. – С. 72.

13. Там же. – С. 72-73.

14. Прянишников Е. А. Вказана праця. – С. 92.

15. Юридичний словник // За ред. Б. М. Бабія, В. М. Корецького, В. В. Цветкова. - К., 1974. - С. 32-33.

16. Там же. - С. 451.

17. Новий тлумачний словник української мови. - Т. 4. - К., 1999. - С. 380-381.

18. Юридичний словник... - С. 677-678.

19. Новий тлумачний словник... - Т. 4. - С. 147.

20. Там же. - Т. 4. - С. 345-348.

21. Там же. - Т. 3. - С. 659-660.

22. Там же. - Т. 3. - С. 661.

23. Будагов Р. А. Закон многозначности слова // Русcкая речь, 1972. – № 3. – С. 134.

24. H. W. Müller. Handbuch der Gesctzgebun gstechnik. Koln u. a., 1963. – S. 94.

25. Головатий С., Зайцев Ю., Усенко У. Правнича термінологія і державотворчий процес // Українське право. – 1995. – № 1(2). – С. 88.

26. Історія української мови. Лексика і фразеологія. – К.: Наук. думка, 1983. – С. 260–265.

27. Там же. – С. 538.

1. Гальперин И. Р. О понятии "текст"// Вопросы языкознания. – 1974. – № 6. – С. 15.

2. Русский язык; Энциклопедия / Гл. ред. Ф. П. Филин. – М.: Советс­­кая энциклопедия, 1979. – С. 348.

3. Українська мова. Навч. посібник / П. П. Кононенко, Л. О. Кадом­цева, Л. І. Мацько. – 2-е вид., стер. – К.: Либідь, 1991. – С. 175.

4. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В. Н. Яр­цева. – М.: Советская энциклопедия, 1990. – С. 507.

5. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитися і правильно говорити: Посібник / За заг. ред. О. Сербенської. – Львів: Світ, 1994. – С. 6.

6. Коваль А. П. Ділове спілкування: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1992. – С. 256.

7. Н. Ботвина вважає, що російські форми на - ущ, -ющ в ук­раїнській мові слід передавати іменниками, зокрема, исполняющий обязанности – виконавець обов'язків (див. Ботвина Н. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навч. посібник. – К.: "АртЕк", 1999. – С. 146.)

8. Словник-довідник з культури української мови / Укладачі: Д. Гринчишин, А. Капелюшний, О. Сербенська та ін. – Львів: Фенікс, 1996. – С. 195, 289.