Водночас нормам адміністративного права притаманні певні особливості, які відрізняють їх від норм інших галузей права.

1) предметом їх регулювання є суспільні відносини у сфері функціонування управлінських інститутів публічної влади, а відповідно метою цих норм є забезпечення як організації та впорядкованості дій суб'єктів виконавчої влади, місцевого самоврядування, деяких інших суб'єктів управлінської діяльності, так і умов для реалізації і захисту прав і свобод громадян, щодо яких ця діяльність здійснюється.

2) переважна більшість норм адміністративного права має імперативний характер, адже одна із сторін у відносинах, що регулюються зазначеними нормами, завжди є носієм владних (державних або самоврядних) повноважень, тому для цих відносин характерне одностороннє волевиявлення носія цих повноважень. Ця імперативність виражається:

а) у прямому приписі, що зобов'язує суб'єкта діяти тільки певним чином та неможливості зміни умов норми за його волевиявленням;

б) у можливості суб'єкта обирати варіант поведінки лише із передбачених у нормі таких варіантів;

в) у можливості застосування примусової сили держави у випадку недотримання правил, встановлених нормою.

г) надання стороні управлінських відносин можливості діяти на свій розсуд, тобто або вчинити певні, передбачені даною адміністративно-правовою нормою дії, або відмовитися від їх учинення.

 

Водночас інша частина норм адміністративного права має ознаки диспозитивності. Вона полягає у наданні суб'єкту, що не наділений державно-владними повноваженнями, права діяти за своїм вибором, хоча в загальних межах, визначених нормою. В цілому такими нормами встановлюються межі як належної (необхідної), так і дозволеної (можливої) поведінки. Адміністративно-правова норма встановлює таку поведінку шляхом закріплення, які дії можна вчиняти (дозволи), від яких слід утриматися (заборони), які вчиняти необхідно (приписи). Причому суб'єкти адміністративно-правових відносин повинні виконувати приписи і заборони, встановлені адміністративно-правовою нормою, під загрозою можливості застосування до них примусових заходів з боку держави.

3) для адміністративно-правових норм у багатьох випадках характерне пряме застосування адміністративних санкцій за правопорушення, адже адміністративна (а тим більше дисциплінарна) відповідальність настає найчастіше у позасудовому порядку.

4) адміністративно-правові норми часто встановлюються у процесі реалізації повноважень виконавчої влади і безпосередньо її суб'єктами.

Як уже зазначалося, дотримання адміністративно-правових норм забезпечується як шляхом юридичного примусу, так і застосування різноманітних організаційних, роз'яснювальних, стимулюючих та інших засобів. У адміністративно-правовій науці пропонується наступна класифікація засобів, за допомогою яких держава гарантує виконання приписів адміністративно-правової норми:

- примусові засоби (можливість притягнення до відповідальності перед державою);

- організаційні засоби (видання норм, створення умов для їх застосування, матеріально-технічне забезпечення тощо);

- роз'яснювальні засоби (доведення змісту норми до адресата, підкреслення її значущості та неминучості відповідальності);

- стимулюючі засоби (застосування різних заохочувальних заходів до тих, хто точно виконує приписи норм).

 

Норми адміністративного права впорядковують різні компоненти системи державного управління; формують, закріплюють науково-обгрунтовані і доцільні взаємовідносини між суб’єктами та об’єктами державного управління; регламентують зв’язки окремих галузей управління між собою, взаємодію різних органів виконавчої влади, їх стосунки з підприємствами, установами, організаціями та громадянами.

В адміністративно-правових нормах знаходить своє безпосереднє відображення регулятивна роль адміністративного права. При цьому, мета правового регулювання суспільних відносин у вказаній сфері полягає у встановленні точної відповідності вимогам законності дій кожної із сторін: органів виконавчої влади, державних службовців, підприємств, установ, організацій, трудових колективів, політичних партій, громадських організацій та громадян. Ця мета досягається шляхом визначення в адміністративно-правових нормах меж належної поведінки сторін. Дані норми вказують, які дії належить вчинити, а від яких слід утриматися. Практично, це означає, що при допомозі адміністративно-правових норм створюється певний правовий режим діяльності окремих суб’єктів, їх взаємовідносин у сфері державного управління.

Адміністративно-правові норми передбачають взаємні обов’язки і права сторін, а також їх відповідальність у разі неналежного виконання обов’язків або порушення (неправильного використання) прав. Вони визначають обов’язки сторін не тільки в межах конкретних управлінських відносин (обов’язки однієї сторони перед іншою), але і перед державою та суспільством, а також засоби, що забезпечують їх виконання і гарантують використання наданих прав.

Адміністративно-правові норми, регулюючи управлінські відносини, враховують наявність у них органів виконавчої влади держави (їх офіційних представників) – носіїв владних повноважень. У більшості своїй такі норми адресуються саме цим органам (посадовим особам), так як вони здійснюють виконавчу і розпорядчу діяльність, у зв’язку з якою і виникають відносини, що регулюються адміністративно-правовими нормами

За цими органами, що виступають від імені держави, адміністративно-правові норми закріплюють відповідний обсяг юридично-владних повноважень, визначають юридичні обов’язки як перед державою, так і перед іншими учасниками управлінських відносин і, накінець, встановлюють відповідальність за неналежне їх виконання.

Слід зазначити, що адміністративно-правові норми наділяють правами не лише органи виконавчої влади, а й інших можливих учасників управлінських суспільних відносин, що цими нормами регулюються. Правам однієї сторони завжди кореспондують обов’язки другої і навпаки.

Таким чином, адміністративно-правові норми, регулюючи управлінські відносини, впливають на них шляхом:

· а) надання учасникам цих відносин певних прав;

· б) покладення на них юридичних обов’язків;

· в) гарантування прав і забезпечення виконання обов’язків.

Регулюючи управлінські суспільні відносини, адміністративно-правові норми активно сприяють їх впорядкуванню, закріпленню і розвитку в інтересах держави, а також забезпечують їх охорону. Адміністративно-правове регулювання має державний характер, тому виконання, застосування і додержання правил, визначених нормами адміністративного права, забезпечуються, у разі необхідності, заходами державного примусу.

Виходячи із загального поняття правового регулювання, можна зробити висновок, що змістом адміністративно-прававого регулювання є:

· впорядкування і закріплення найбільш доцільних суспільних відносин у сфері управління;

· охорона врегульованих правом суспільних відносин, що відповідають вимогам об’єктивних законів розвитку суспільства і держави;

· витіснення та ліквідація суспільних відносин, що застаріли і не відповідають сучасним вимогам.

· СТРУКТУРА. Як відомо, «класична» модель будь-якої правової норми передбачає обов'язкову наявність трьох взаємозв'язаних елементів — гіпотези, диспозиції та санкції.

Під структурою розуміють її внутрішню побудову, певний порядок взаємозв’язку, взаємообумовленості її складових частин, елементів норми.

Специфіка адміністративного права полягає у тому, що зазначені елементи норми досить часто містяться не в одному, а в різних актах законодавства. До того ж у більшості адміністративно-правових норм не передбачено санкцій.

Ще однією особливістю адміністративно-правових норм, на яку останнім часом дедалі частіше звертають увагу вчені-адміністративісти, є те, що норми адміністративного права можуть містити разом із санкцією заохочення.

Заохочення як елемент правової норми — це публічне визнання заслуг юридичної і фізичної особи у виконанні адміністративно-правових або громадських обов'язків. Такі заслуги формулюються (перелічуються), як правило, в диспозиції норми. Підставою для заохочення є визначені адміністративно-правовою нормою права на дії (поведінку), що стимулюються державою.

Гіпотеза (грец. hypothesis – умова, припущення) – складова частина норми права, що визначає умови, за наявності яких суб’єкти права повинні здійснювати свої права і виконувати обов’язки, визначені в диспозиції даної норми. Це фактичні умови, за яких дана норма застосовується та повинна виконуватися.

Інакше кажучи, гіпотеза включає в себе характеристику умов, за яких слід керуватися вимогами (приписами) даної правової норми. Як правило, гіпотеза передбачає певні конкретні юридичні факти, тобто обставини, за яких виникають, змінюються або припиняються адміністративно-правові відносини (наприклад, досягнення особою певного віку, вчинення нею адміністративного правопорушення і т.д.).

У більшості адміністративно-правових норм, які визначають права і обов'язки, форми і методи органів державного управління, гіпотеза не формулюється, хоча, як слушно наголошується в юридичній літературі, не обов'язково, щоб структура норми була тотожна структурі акту законодавства. Гіпотеза відсутня в адміністративно-правових нормах, що регулюють організацію і діяльність, а також визначають повноваження органів виконавчої влади (посадових осіб). Пояснюється це тим, що такі норми (а їх більшість) реалізуються безпосередньо в діяльності органів управління, остання і оцінюється як умова (тобто гіпотеза), що диктує необхідність керуватися вимогами норм, адресованими цим органам.

Існують такі види гіпотез адміністративно-правових норм:

- невизначена гіпотеза (вона може бути загальною для декількох адміністративно-правових норм, але в результаті логічного аналізу завжди може бути знайдена). Таке вираження гіпотези необхідне для оперативної самостійності суб'єктів публічного управління (їх посадових осіб), тобто для здійснення ними своїх повноважень шляхом вибору найбільш ефективних форм впливу на учасників управлінських відносин у межах закону, з урахуванням конкретної ситуації;

- відносно визначена гіпотеза формулюється в адміністративно-правовій нормі та містить елементи адміністративного розсуду (тобто вказівки на можливість її застосування на розсуд право-застосовувача). У відносно визначеній гіпотезі міститься лише загальна характеристика умов, за наявності яких може бути реалізована правова норма. Такі гіпотези, як правило, містять формулювання: може бути, у разі необхідності, у певних випадках тощо (наприклад, військовозобов’язаний, який без поважних причин не з’явився за викликом військкомату, може бути притягнутий до адміністративної відповідальності). Переважна більшість адміністративно-правових норм містять саме відносно-визначену гіпотезу.

- абсолютно визначена гіпотеза формулюється в адміністративно-правовій нормі. З її допомогою законодавець виключає можливість суб'єкта управління приймати те або інше рішення з урахуванням умов та особливостей місця й часу, пов'язуючи його єдиною умовою. Абсолютно визначена гіпотеза містить конкретні фактичні умови, за яких реалізується норма права (наприклад, особа не може бути притягнута до адміністративної відповідальності, якщо минуло більше двох місяців з моменту вчинення нею правопорушення).

Залежно від складу адміністративно-правової гіпотези можна виділити прості та складні гіпотези. Найчастіше зустрічаються прості гіпотези.

Ще однією підставою для класифікації адміністративно-правових гіпотез є форма їх вираження. За цим критерієм вони поділяються на абстрактні та казуїстичні.

Як правило, гіпотеза адміністративно-правової норми у нормативних актах має абстрактну форму. Рідше зустрічається казуїстична форма, тобто коли реалізація правової норми, виникнення, зміна та припинення відносин, які нею врегульовуються, пов'язуються з окремими, чітко визначеними випадками, які неможливо відобразити з допомогою абстрактної гіпотези (наприклад, через суворий перелік дій, ознак тощо).

Диспозиція (лат. dispositio – розпорядження) – складова частина норми права, яка визначає права і обов’язки учасників правовідносин, що виникають за обставин, передбачених гіпотезою норми.

Можна сказати, що диспозиція – це конкретне правило поведінки, передбачене нормою. Диспозиція в адміністративно-правових нормах формулюється, переважно, як права, повноваження, дозволи, або у вигляді приписів, обов’язків, а також заборон і обмежень. Диспозиції, в яких формулюються одночасно і права і обовязки, в нормах адміністративного права зустрічаються досить рідко. Незалежно від того, яким чином сформульована диспозиція, вона завжди передбачає нерозривність, взаємозв’язок прав і обов’язків, завжди вказує на те, як повинні (або можуть) поводити себе суб’єкти.

Часто для детальнішого роз'яснення правила поведінки треба звернутися до іншого правового акту, тобто диспозиція має так званий відсилочний характер.

Типовою ознакою адміністративно-правової диспозиції є, з одного боку, її імперативний характер, оскільки встановлене адміністративно-правовою нормою правило поведінки не може бути змінено за згодою сторін. Існування норм такого виду зумовлено роллю, яку виконує публічне управління, оскільки воно має забезпечити реалізацію загальнодержавних та інших суспільно значущих інтересів з урахуванням інтересів галузевих, регіональних, міжгалузевих, інтересів окремих організацій тощо.

З іншого боку, частина адміністративно-правових норм має дозвільну диспозицію, коли законодавець дозволяє окремим учасникам відносин самим визначати свою поведінку в межах загального дозволу. Наприклад, таким чином регулюються відносини в процесі звернення громадян до органів виконавчої влади з приводу реалізації наданих громадянам конституційних та інших прав.

Санкція адміністративно-правової норми містить вказівку на заходи адміністративно-правового примусу (попереджувального або запобіжного характеру) або заходи дисциплінарної відповідальності, які застосовуються у разі невиконання своїх обов'язків (а іноді нереалізації прав) учасниками адміністративно-правових відносин.

Санкції адміністративно-правових норм мають певні особливості, які визначаються характером суспільних відносин, які регулюються адміністративно-правовими нормами. Це насамперед:

- те, що санкція завжди виражає негативну реакцію держави на будь-яке відхилення від належної поведінки у сфері державного управління.

- специфічне коло суб'єктів, які уповноважені застосовувати адміністративно-правові санкції: органи виконавчої влади та їх посадові особи;

- те, що санкції містяться не у всіх адміністративно-правових нормах. Це характерно для норм, що регулюють відносини між супідрядними сторонами управлінських відносин (наприклад, між вищими і нижчими органами управління, між керівником і підлеглими йому працівниками). Порушення правових приписів передбачає тут настання дисциплінарної відповідальності, передбаченої не даною адміністративною нормою, а нормами, що містяться в правових актах, які регламентують, наприклад, державну службу.

- виключно багатий арсенал засобів адміністративного впливу, розмаїття видів санкцій, а також надання органам та посадовим особам у встановлених межах широких можливостей застосовувати ті заходи впливу, які вони вважають найбільш доцільними та ефективними. У найбільш систематизованому вигляді перелік адміністративно-правових санкцій, що передбачені чинним законодавством України, закріплено у ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП). До них, зокрема, віднесено: попередження; штраф; оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або був посереднім об'єктом адміністративного проступку; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину; виправні роботи; адміністративний арешт.

У зв'язку з поширенням заходів адміністративної відповідальності на юридичну особу з'явилися й нові види санкцій, наприклад, обмеження або тимчасова заборона певного виду діяльності, які зафіксовані не у КпАП, а в інших нормативних актах.