Інтеграційні процеси в Арабських країнах.

Інтеграція була метою арабських країн ще з часів заснування Ліги арабських держав (ЛАД) у 1945 році. Однак, на протязі довгих років вона залишалася недосяжною мрією.

Процес глобалізації дав новий імпульс інтеграційним тенденціям в арабському світі та змусив арабські країни переглянути свої позиції, колективно та індивідуально, та по відношенню до свого статусу на міжнародній арені. Багато арабських країн перебувають в стані економічної стагнації, нерівномірності політичних структур, кризи політичної легітимності та відчувають загальний брак регіональної координації. Дилема, що постала перед арабськими лідерами, полягає у питанні як досягти інтеграції на регіональному та міжнародному рівнях, зберігши при цьому стабільність режиму. Залучення до світових глобальних процесів вимагає від арабських режимів відкритості та звітності, приватизації, демократизації та комунікації з зовнішнім світом, що може створити загрозу авторитарному управлінню. Оскільки арабські країни намагаються затвердитися на міжнародній арені шляхом набуття членства в різних міжнародних організаціях, як, наприклад, Світова організація торгівлі (СОТ) або Євро-Середземноморське партнерство, вони змушені підтягуватися до міжнародних стандартів у регулюванні фіскальної (бюджетно-податкової) політики, трудових відносин та прав людини. Однак, без ефективної регіональної або горизонтальної інтеграції, важко досягти результативності на міжнародному рівні. В той же час, регіональна інтеграція часто ототожнюється з втратою влади та загрозою окремим режимам, як внутрішньою та і зовнішньою. Регіональна інтеграція потребує наявності країни-лідера, економічно та соціально потужного для підтримки регіональної стабільності, що також є проблематичним питанням для арабських країн. Хоча Єгипет повернув собі позиції пан-арабського лідера, йому бракує економічної сили для взяття на себе такої ролі. Саудівській Аравії з її економічними ресурсами навпаки не вистачає політичного лідерства для об’єднання регіону. Так чи інакше, недовіра, суперництво, патріархальні відносини та розбіжності в поглядах на ключові проблеми регіону як, наприклад, мирний процес чи війна у Перській затоці, перешкоджають появленню гегемона на пан-арабському рівні.На думку Кетлін Рідолфо, для того, щоб досягти економічних успіхів у процесі горизонтальної інтеграції арабські країни потребують прозорості та відкритості економіки, макроекономічної стабільності та лібералізованої торгівлі.

Відрізняючись за рівнем та напрямком економічного розвитку, арабські країни мають спільну тенденцію до проведення реформ. Ініціативи, впроваджені багатьма арабськими державами з приватизації та лібералізації економік слугують доказом економічних змін та можливості інтеграційних процесів в регіоні. Так, король Йорданії Абдалла назвав пріоритетом економічне зростання та запровадив програму економічного законодавства для заохочування прямих іноземних інвестицій та приватизації. Програма була спрямована на створення нових законів та внесення змін в існуючі стосовно банківської справи, депозитних гарантій, приватизації та інших питань. У схожому руслі рухається й Саудівська Аравія, яка на початку 2000 року оголосила про прийняття нового закону про іноземні інвестиції, який передбачав відкриття нафтового та газового секторів для іноземного інвестування. Обмеження щодо іноземних інвестицій були переглянуті й в Сирії у квітні 2000 року, яка надала більше свободи бізнесменам. Туніс у 1995 році розпочав партнерство з Європейським Союзом задля лібералізації торгівлі, зниження тарифів та заохочування інвестицій. Починаючи з 1990-х років до диверсифікації нафтодомінуючої економіки вдався Оман шляхом приватизації та залучення інвестицій. У Кувейті також був прийнятий цілий пакет реформ, спрямований на реформування законодавства, приватизацію та інвестиції [3-5].

Реформування економік арабських країн сприяє спробам налагодження регіональної інтеграції, яка відбувається в рамках трьох основних інтеграційних проектів під егідою Ліги арабських держав (ЛАД), Ради співробітництва арабських держав Перської Затоки (РСАДПЗ) та Союзу Арабського Магрибу (САМ).

Незважаючи на існування багатьох суперечностей між країнами -членами ЛАД та серйозні недоліки у функціонуванні самої організації, саме Ліга арабських держав, що є найстарішою регіональною організацією (створена у 1945 році) та об’єднує всі арабські держави, може зіграти важливу роль у висуванні, підтримці та реалізації інтеграційних ініціатив. З 1953 року в структурі ЛАД діє спеціальний орган – Економічна та соціальна рада, в функції якої входить координація економічної політики країн-членів організації з метою просування внутрішньорегіональної торгівлі та економічних зв’язків. У 1970-ті роки Економічною та соціальною радою були створені Арабський фонд економічного та соціального розвитку та Арабський валютний фонд. У період з 1974 року по 2009 рік Арабський фонд економічного та соціального розвитку надав 554 позики на загальну суму в 6,5 більйонів кувейтських динарів для фінансування більш ніж 471 проектів у 17 арабських країнах. При цьому за даний період 21,7% коштів пішло на фінансування проектів у виробничому секторі, 7,8% - на соціальний сектор і по 2,4% на фінансування інших галузей [6, p.9].

Низька ефективність зусиль, спрямованих на досягнення економічної інтеграції, змусила ЛАД у 1995 році сформувати Раду експертів з вивчення шляхів активізації інтеграційного процесу та підготовки пропозицій щодо створення Арабської зони вільної торгівлі (Greater Arab Free Trade Area – GAFTA). Учасниками зони мали стати всі арабські країни. Резолюція ЛАД №1317 від 19 лютого 1997 року ухвалила рішення про створення GAFTA. Виконання програми з формування Арабської зони вільної торгівлі було покладено на Економічну та соціальну раду ЛАД, а ключовим пунктом реалізації програми було визначено поступову відміну митних зборів та податків на продукцію арабського походження, що знаходилася у торгівельному обороті між країнами регіону шляхом їх зниження на 10% на рік. Однак, вже на протязі перших трьох років реалізації GAFTA виявилися серйозні недоліки проекту. Недостатньо чітке формулювання правил визначення походження продукції та проблема списків вилучень продукції з процесу невідкладної лібералізації поставила великий знак питання стосовно результативності зусиль, спрямованих на перехід арабських країн в зону вільної торгівлі. Для вирішення ситуації голови арабських держав в рамках саміту ЛАД у квітні 2001 року дійшли згоди про усунення всіх бар’єрів на шляху розвитку торгівельних зв’язків в регіоні та прискорення створення GAFTA до 2005 року. Січневий саміт ЛАД 2005 року започаткував майже безмитну торгівлю між учасниками Арабської зони вільної торгівлі, якими на початок 2005 року стали 17 арабських країн, зокрема Єгипет, ОАЕ, Йорданія, Туніс, Марокко, Сирія, Ліван, Лівія, Саудівська Аравія, Ірак, Катар, Оман, Кувейт, Бахрейн, Ємен та інші [7, p.43 ].

Безумовно, ЛАД потребує суттєвого реформування своєї діяльності та організаційної структури. І процес реформування вже розпочався: в рамках самміту ЛАД 22 березня 2005 року були прийняті рішення про створення до 2010 року міжарабського перехідного парламенту та єдиної валюти – нафтового динару [8, p.157 ].

Безумовно, арабські країни все ще потребують подальшої економічної диверсифікації та реформування, поступової лібералізації в галузі зовнішньоекономічного регулювання; усунення тарифних бар'єрів, поліпшення транспортного зв'язку між арабським Машріком та арабським Магрибом, розширення виробничої бази, створення вигідних умов для подальшого залучення іноземних інвестицій.

 

54. Економічні зв’язки країн Африки.

Африканський континент найслабше розвинутий і найменш динамічний у плані економіки регіон світу. Країнам поки що не вдалося помітно змінити колоніальну галузеву й територіальну структуру господарства. У ній переважають сільськогосподарське виробництво та гірничодобувна промисловість, у той час як галузі обробної промисловості у більшості країн перебувають на стадії становлення. Економічний розвиток країн Африки характеризується нерівномірністю, нестабільністю, широкомасштабними кризовими явищами як суто господарського походження, так і спричиненими політичними чинниками.

На африканському континенті розташовані 33 із 47 найменш розвинутих країн світу. Тільки ПАР за рівнем розвитку належить до розвинутих країн. Серед країн, що розвиваються, найрозвинутішими є Алжир, Єгипет, Нігерія, Габон, Маврикій і Сейшели.

Найважливішу роль у зовнішніх економічних зв'язках країн Африки відіграє торгівля. Країни є експортерами паливних матеріалів, мінеральної сировини, технічних культур та деяких продовольчих товарів. Абсолютна більшість держав опинилися у небезпечній залежності від кон'юнктури ринку одного-трьох товарів. Серед готової продукції достатню конкурентноздатність мають лише текстиль та одяг. Стримує нарощування експорту нерозвиненість інфраструктури, високі витрати на перевезення продукції. Економіка країн Африки залежить від імпорту машин, обладнання, палива, напівфабрикатів і продовольства.

Зовнішня торгівля відіграє велику роль в економіці країн Африки, що розвиваються, тісно зв'язаних із світовим ринком. У країнах, які йдуть соціалістичним шляхом розвитку, зовнішня торгівля перейшла під контроль держави. Африка експортує нафту, алмази, іншу мінеральну сировину. В експорті продуктів сільського господарства переважають какао, кава, банани, кукурудза, рибні консерви. Головні зовнішньоторігівельні партнери — розвинуті держави Європи, США, Японія. Імпортують країни Африки обладнання, машини, паливо, промислову сировину, продукти харчування. Більшість країн континенту підтримують з нашою державою постійні торговельно-економічні та науково-технічні зв'язки. У цілому торговельне сальдо України з країнами Африки — позитивне. Основними торговими партнерами України є Єгипет, Ліберія, Гвінея, Марокко, Кот-д'Івуар. В експорті африканських країн на промислову і сільськогосподарську сировину припадає 80%. У більшості з них він складається з однієї-двох сільськогосподарських культур або окремих видів мінеральної сировини. Наприклад, у Гані 2/3 вивозу становлять какао-боби, у Сенегалі та Гамбії 4/5 його припадає на арахіс, в експорті Замбії і Заїру переважають мінеральна сировина й мідь. Склад імпорту змінюється. Країни, що розвиваються, почали закуповувати товари, які їм необхідні для розвитку національної економіки. Це машини й устаткування, будівельні матеріали, але все ще велику частку становлять товари широкого вжитку й продовольства.

Географія зовнішньої торгівлі свідчить про велику прив'язаність господарства країн Африки до світового капіталістичного ринку, до їхніх колишніх метрополій; понад 3/4 зовнішньоторгового обороту припадає на капіталістичні країни Європи, США і Японію. Багато країн, що розвиваються, і насамперед ті з них, які стали на шлях соціалістичного розвитку, розширюють свої зв'язки з СРСР та іншими країнами соціалістичної співдружності. В рахунок довгострокових кредитів СРСР збудував і будує у цих країнах близько 500 різноманітних народногосподарських об'єктів. Наприклад, в Анголі практично немає такої галузі, в розвитку якої їй не допомагали б соціалістичні країни.

Особливу роль у розширенні внутрішніх міждержавних зв'язків відіграє Організація африканської єдності (ОАЄ), яка докладає немало зусиль для створення спільного африканського ринку, врегулювання митних тарифів* і вжиття інших заходів, які відповідали б інтересам країн, що визволилися. Цьому сприяє також утворення регіональних міждержавних організацій.

Нові взаємовідносини допомагають країнам Африки, що розвиваються, боротися з тяжкими наслідками колоніалізму, розвивати національну економіку, народну освіту, підвищувати культуру й поліпшувати життя народів.

Політико-географічне положення країн Латинської Америки багато в чому визначається сусідством із СІЛА Воно сприяло проникненню монополій США в економіку більшості латиноамериканських держав.

Значні економічні позиції в Африці зберігають Великобританія, Франція та Бельгія. В останні десятиріччя помітну активність виявляють американський та німецький капітали. ТНК переважно діють у обробній та гірничодобувній промисловості.