Етнопсихологія як галузь психологічної науки

А. М. ЛЬОВОЧКІНА

 

ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

Навчальний посібник

 

 

Київ 2002

 

ВСТУП

 

Етнічна психологія - наука про психічну своєрідність людей, які на-

лежать до різних етнічних об'єднань (родоплемінних спільнот, народ-

ностей, націй). У нашій Вітчизні вона була приречена, як і багато при-

родничих і гуманітарних дисциплін, таких, як генетика, психодіагности-

ка, соціальна психологія.

Етнопсихологія як наука пережила період якщо не прямої заборони,

то явної зневаги. Настанова на швидке злиття націй у "нову спільноту --

радянський народ", яка домінувала в СРСР, призвела до того, що влада

та широке коло спільноти виявилися не готовими до бурхливих процесів

відродження національної свідомості в ході перебудови суспільства.

Неозброєність психологічної науки як у теоретичному плані, так і у

плані достатньої бази емпіричних даних, призвела до того, що вона ви-

мушена була поступитись правом гасити численні етнічні конфлікти вій-

ськовим, політичним і релігійним діячам, які навпаки ще дужче їх розпа-

лювали.

В Україні проблеми міжетнічних конфліктів не стоять так гостро, як

у деяких інших країнах колишнього СРСР, таких, як Росія, Молдова,

Грузія. Але тут існують інші проблеми -- відродження української нації,

національної ідеї, пробудження волі нації, зміцнення почуття національ-

ної гідності та національної єдності.

Останнім часом виникла необхідність розвитку етнопсихологічної

науки і для потреб практичної психології. Наприклад, знання з етнопси-

хології необхідні і для психологічного консультування інтернаціональ-

них подружніх пар, і для відродження національних традицій у вихован-

ні, оскільки, як показує досвід, упровадження методів виховання, що не

властиві певному народові і не відповідають його психічному складу,

може призвести до негативних наслідків.

Розширення зв'язків України з іншими державами поставило перед

етнопсихологами нову задачу: допомогти ці зв'язки укріпити і зробити

їх плідними. Етнопсихолог у цьому контексті має вивчати психологічні

особливості спілкування різних націй, таких, наприклад, як психологіч-

на дистанція при спілкуванні, психологія жестів, мистецтво ведення роз-

мови, символіка квітів і кольорів при підношенні дарунків тощо.

У сферу свого впливу включив Україну й міжнародний криміналітет,

тому тут теж є чимало роботи для етнопсихологів.

Крім того, Україна бере участь у розв'язанні етнічних конфліктів за її

межами. У цьому випадку допомога етнопсихолога стає незамінною.

Усі ці обставини зумовили необхідність знань у сфері науки етнопси-

хології та подальший розвиток цієї науки.

 

ЕТНОПСИХОЛОГІЯ ЯК НАУКА.

РОЗДІЛ 1

ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ

ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

Методологічні принципи та методи етнопсихології

Методологічні принципи етнопсихології

Етнічна психологія, як й інші психологічні галузі, дотримується ме-

тодологічних принципів, прийняті у загальній психології:

· єдності психіки та діяльності;

· детермінізму;

· відображення;

· конкретно-історичного;

· системного;

· особистісного підходу.

Але в етнопсихології як окремій науковій галузі існують і власні ме-

тодологічні принципи.

Зокрема, В. Хрущ пропонує принципи, яких потрібно дотримуватися

при зіставленні різних націй.

Принцип обґрунтованості та достовірності

Національно-психологічні особливості повинні порівнюватись на ос-

нові чітко обґрунтованих показників у рамках своєрідності того класу

психологічних феноменів, які становлять зміст і структуру певної діяль-

ності. Тобто критерії дослідження повинні бути чітко обґрунтованими.

Принцип порівняння та зіставлення значимих величин

Порівнюватись і зіставлятись повинні істотні, значимі величини

національної психології, які визначають специфіку функціонування ос-

танньої.

Принцип соціального підходу

Сутність національно-психологічних особливостей певної групи

потрібно аналізувати також з урахуванням її соціального статусу. Адже

вивчення цих особливостей не є самоціллю. Воно необхідне для аналізу

діяльності представників конкретних спільностей, виховної роботи з ни-

ми, оптимізації їхніх стосунків з іншими етнічними групами [16].

 

Які викликає певний стимул

Прикладом цього типу дослідження може бути вивчення етнічної

специфіки асоціацій, де стимулами використовувались назви кольорів. У

результаті дослідження з'ясувалось, наприклад, що стимул "жовтий" у

росіян асоціюється із кульбабою, в українців -- із соняшником, у фран-

цузів -- із золотом і яєчним жовтком, в американців, казахів і киргизів --

з маслом, а в узбеків -- з просом.

На стимул "червоний" росіяни дають такі етноспецифічні реакції, як

"жовтень", "партизан"; американці -- "колір шкіри", поляки -- "шапоч-

ка". Білий колір в американців викликає асоціацію "дім". Зелений колір

в узбеків -- "чай" тощо.

Поняття маргінальності

Поняття маргінальності вживається досить часто в значенні погра-

ничності, перехідності, невизначеності.

Так, у багатьох дослідженнях з етнопсихології йдеться про етнічних

маргіналів -- людей, які не мають чітких етнокультурних орієнтацій, не

можуть з упевненістю заявити свою причетність до того чи іншого етно-

су, до тієї або іншої культури. Гіперболізуючи свою позицію, вони іноді

називають себе "громадянами світу". Таке явище, як маргіналізація, стає

можливим, по-перше, через міжетнічні шлюби, а по-друге, через мігра-

цію населення.

Цікаво зазначити, що діти, які народились від міжетнічних шлюбів,

все ж таки не мають великих складностей у визначенні своєї етнічної на-

лежності. Складнішим і поширенішим явищем є так звана культурна

маргінальність.

Мільйони людей, які проживають за межами території проживання

свого етносу, стають причетними до культури іншого етносу. Представ-

ники малочисельних народів живуть на рубежі культур, одна з яких є, як

правило, вищою за показниками рівня соціально-економічного розвитку

або за престижністю.

Ця культурна "граничність" призводить до відсікання людини від її

етнічних коренів і розмивання національного "я" або національної са-

мосвідомості. Світогляд і ціннісно-духовні орієнтації особистості зали-

шаються поза певної системи цінностей народу, його культури та психо-

логії.

Наслідок такої ситуації -- відмова від національно-культурних цін-

ностей, втрата усвідомлення етнічної ідентичності, невизначеність пове-

дінки та посилення маргіналізації.

Велика загроза маргіналізації різних етносів (у тому числі й україн-

ському) була за радянських часів, коли тоталітарний режим намагався

сформувати "єдину націю -- радянський народ". Тепер ми переживаємо

зворотні процеси -- відродження націй та етносів. Отже, сьогодні пра-

вильний підхід до розв'язання національного питання буде сприяти не

тільки національній консолідації, а й взагалі національному відроджен-

ню народів України.

Соціально-психологічна сутність поняття "нація". Основні етнічні та культурологічні ознаки нації

На сьогодні не існує загальноприйнятого науково-обґрунтованого

визначення поняття "нація". Усі існуючі визначення зводяться до перера-

хування її складових, таких, як спільна мова, територія та економічне й

політичне життя на ній, культура та релігія, спільні расово-етнічні коре-

ні, закладені в генотипі, психологічна єдність, стрижнем якої є націо-

нальна самосвідомість.

Мова. Отже, однією з найістотніших ознак нації вважається мова.

Розглянемо окремі нації з точки зору використання ними рідної мови.

Українці, росіяни, білоруси, що живуть за межами своїх країн, не зав-

жди володіють рідною мовою, але вважають себе українцями, росіянами

та білорусами, і немає підстави не вважати їх такими. Євреї, що живуть

за межами Ізраїлю, як правило, не володіють івритом.

Існують нації з двома або й більшою кількістю мов -- швейцарці, ін-

дуси, бельгійці, канадці. І навпаки, є різні нації, які мають спільну мо-

ву -- німці, австрійці, жителі Люксембургу, Ліхтенштейну, частини

Швейцарії говорять німецькою. Жителі Канади, Австралії, Нової Зелан-

дії говорять англійською, хоча належать до різних націй. До різних націй

належать серби та хорвати, але мови у них майже однакові.

У світі мов також існує таке цікаве явище, як піджан-мови -- своє-

рідні міжнародні мови. Вони сформувались тоді, коли європейським ко-

лонізаторам потрібно було налагоджувати стосунки з корінними жителя-

ми Африки, Америки, Індонезії, Китаю та Тихоокеанських островів.

Безумовно, європейці не вважали за необхідне попрацювати та ви-

вчити місцеву мову. На корінне населення ж вони дивились, як на дітей,

котрим не під силу вивчити мову дорослих, тобто європейців. Отже, за-

войовники розмовляли з жителями колоній спрощеною, "дитячою мо-

вою". Аборигени, сприйнявши цю мову, трохи її змінювали, добавляючи

до неї свої слова. Так виникли піджан-мови. Такими небагатослівними

піджан-мовами було зручно користуватись у торгівлі та бізнесі. Взагалі

слово "піджан" походить від слова "бізнес". Існує версія, що так слово

"бізнес" звучало у китайців, які вперше вчились його вимовляти. Часто

складалось так, що діти росли й чули тільки піджан-мову. Таким чином

формувались нові мови, які називались креольськими. Як приклад фор-

мування такої мови можна навести офіційну мову, що існує в Індонезії.

Індонезією багато років правили голландці, які спілкувались з місцеви-

ми жителями піджан-мовою, яка називалась базар-малай. На той час в Ін-

донезії було багато племен і національних груп, і кожна з них мала свою

мову. Коли вони стали незалежними від Голландії, єдиною спільною мо-

вою була мова базар-малай, яку й проголосили офіційною мовою Індоне-

зії. У подальшому ця мова розвинулась через те, що індонезійці ввели в неї

багато малайських слів. Таким чином, у нації зникло кілька мов, а на змі-

ну їм прийшла одна мова, але сама нація залишилась як така.

Отже, мова, хоч і дуже важлива, глибинна ознака нації, але не така,

без якої нація може втратити свою етнічну специфіку.

Політична та економічна діяльність на спільній території. Також

можливе існування нації і без таких важливих ознак, як спільна політич-

на та економічна діяльність на єдиній території. У межах різних держав

перебувають такі нації, як ірландці, азербайджанці, курди, узбеки, ки-

тайці. Євреї майже упродовж двох тисячоліть не мали своєї держави та

території. Цигани і тепер їх не мають. Українська, вірменська та інші ді -

аспори відірвані від своїх держав, вони розкидані по усьому світу, але

зберегли свою національну самобутність.

Релігія. Важливою, але також необов'язковою ознакою нації є також

релігія. Такі релігії, як християнство, іслам і буддизм, об'єднують безліч

націй і є світовими релігіями. У багатьох націй співіснують дві або кіль -

ка релігій. Так, багаторелігійною є американська нація -- у США існу-

ють усі більш-менш відомі релігії.

У Японії державною релігією вважається синтоїзм ("шлях богів"),

але вона мирно співіснує з буддизмом і конфуціанством. Синтоїзм або

синто вважається істинно народною японською релігією. За своєю сут-

ністю вона наближається до язичества, синто стверджує, що все у світі

має душу -- гори, квіти, райдуга, що з'являється після грози. Перед син-

тоїстським храмом обов'язково будується щось на зразок воріт із двома

поперечними перекладинами. Торій вважається національним символом

Японії, оскільки це один з небагатьох зразків японської архітектури, яка

існувала до іноземного впливу на цю країну.

Священна книга синто складається з багатьох японських легенд. Там

немає ніяких моральних заповідей чи норм поведінки, застережень проти

гріховних учинків. Тому синто не є релігією в звичному розумінні. Адже

релігія -- це зв'язок з Богом. Ця примітивна система вірувань була поро-

джена через обожнення природи. Саме вона виховала в японців любов до

природи та майже релігійне ставлення до чистоти. Бруд ототожнюється в

японців зі злом, а очищення від всіх видів бруду є основою майже усіх об-

рядів. Отже, любов до чистоти в цієї нації має глибоке коріння.

Буддизм, на відміну від простонародного синтоїзму, прижився в Япо-

нії як релігія еліти, оскільки, маючи складне філософське підґрунтя, не

сприймався рядовими японцями. Але ці такі несхожі між собою релігії

не ворогують між собою, а навпаки -- утворюють певний союз. Так, у

сільській місцевості синтоїстські та буддійські храми будують поряд, ос-

кільки вважається, що боги синто захищають Будду від місцевих злих

духів. Буддійський храм відрізняється від синтоїстського статуєю Будди

та прокладеними до нього звивистими доріжками з кам'яних плит. Пе-

ред храмом синто стоїть торій, а веде до нього дорога, що встелена дріб-

ним щебенем, у якому в'язнуть ноги.

З початку ХVII ст. військова влада Японії -- сьогуни -- почали наса-

джувати в країні конфуціанство з його ідеєю покірності владі. Конфуці-

анство дещо витіснило буддизм, але державною релігією все ж таки ста-

ла синто.

Отже, японська нація зазнала впливу трьох релігій. Синто наділив її

чутливістю до краси природи, прагненням до чистоти та легендою про

своє божественне походження. Буддизм з його філософією недовговіч-

ності всього існуючого закріпив у народі стійкість і мужність. Конфуці-

анство принесло з собою ідею про те, що основа моралі -- це вірність і

повага до старших і властей. Ці риси лягли в основу японських традицій

та національного характеру.

Своєрідний підхід до релігії мають цигани. Вони вважають своєю ре-

лігію тієї країни, в якій живуть. При зміні вітчизни вони змінюють і ре-

лігію, але в глибині душі вони завжди залишаються язичниками.

Таким чином, певну релігію далеко не завжди можна ототожнювати з

певною нацією. Те ж саме стосується культури та расових коренів.

Національна самосвідомість. Єдина складова, як вважають спеціа -

лісти, без якої неможливе існування нації, суто психологічна. Це -- на -

ціональна самосвідомість, або усвідомлення етнічної ідентичності (на -

ціональна ідентифікація), як вона називається в західній науці.

Інші фахівці вважають такою складовою національний характер. Ад-

же саме національний характер робить націю неповторною та самобут-

ньою. І нарешті, третя категорія дослідників вважає основною ознакою

нації національну ідею. Отже, усі ці ознаки, хоча й різні за змістом, але

схожі в одному -- це суто психологічні ознаки. Тому націю іноді назива-

ють психологічним видом.

Психічний склад етносу

 

1.1. Структурні компоненти психічного складу

 

Психічний склад етносу -- це стійкі риси психіки людей, що скла-

лись на основі тривалого шляху історії розвитку народу. Це одна з ознак

нації, яка проявляється у спільності національної культури, в особливо-

стях мови, побуту, характерної поведінки тощо. Елементи психічного

складу передаютьcя з покоління у покоління.

До цих елементів перш за все належать: характерна поведінка, націо-

нальні традиції, звичаї, звички, що лежать в основі установок і ціннісних

орієнтацій.

Отже, психічний склад проявляється у звичках, смаках, звичаях, тра-

диціях (їх психологічному аспекті), емоційному сприйманні людиною

навколишнього середовища (національний темперамент).

Поняття "психічний склад" часто ототожнюється або змішується з

поняттям "національний характер". Але психічний склад, на відміну від

національного характеру, це ті стійкі риси характеру, які склались протя-

гом тривалого часу (сторіч або навіть тисячоліть), а національний харак-

тер визначає риси нації на певному етапі її розвитку. Тобто зі зміною пев-

них умов розвитку нації (політичних, економічних, історичних) зміню-

ється і її характер.

Наприклад, психічний склад українців визначають такі риси, як лю-

бов до рідної землі та її природи, що проявляється і закріплюється в куль-

турних проявах -- поезії, живопису. До психічного складу українців мож-

на віднести повагу до старших, до батьків; працелюбність, що виражаєть-

ся не тільки у старанній праці щодня, від зорі до зорі, а й у святкових тра-

диціях, пов'язаних із працею (наприклад, день початку жнив), які облаго-

роджують, опоетизовують працю. Крім того, зазначимо, що традиції рат-

ної доблесті, хоробрості, а також загальне вшанування зразків героїзму і

відваги є специфічним виразом національних почуттів українців. Взагалі

героїчні традиції споконвіку притаманні українському народу.

А ось як описують фахівці психічний склад деяких інших націй [16].

Росіяни. Російська народність як етнічно складена спільність (нація)

сформувалася на початку ХVII ст. Найважливішими рисами росіян є тер-

пимість і любов до людини. Як би не склалася доля російського народу,

його ніколи не полишали милосердя і співчуття до людини, готовність

поділитися останнім шматочком хліба з голодними, прийти на допомогу

людині, яка її потребує. Таємниця російського характеру, як помічали

численні письменники і вчені, криється в стані душі цього народу.

Звісно, у кожного народу є як позитивні, так і негативні риси. Так, у

представників російської нації, крім традиційних рис, про які вже йшло-

ся, часто можна зустріти такі якості, як прожектерство, незібраність,

невміння доводити розпочату справу до кінця. Це якраз ті риси, які у ми-

нулому висміювались на Русі. Такі знавці психології російської людини,

як Л. Толстой, К. Симонов, О. Толстой та інші письменники, філософи

та психологи, наголошували, що відмінними рисами російського харак-

теру є громадянська солідарність, готовність прийти на допомогу, добро-

зичливість, хоробрість, мужність, невибагливість і старанність. Росій-

ський народ завжди славився гостинністю. У будь-якій хаті росіяни радо

приймали і приймають знайомих і незнайомих, запрошують переночува-

ти, пригощають усім, чим тільки можуть. Ця риса росіян була і залиша-

ється незмінною. У російській сім'ї батьки виховують у дітей бажання

жити в мирі, дружбі, любові до праці, до людини, в дусі високої моралі.

Білоруси. Як назва нації, так і саме слово "білоруси", має свої давні

корені, хоча білоруська нація сформувалась остаточно надто пізно, на-

прикінці ХІХ -- початку ХХ ст. Причому цей процес проходив важко і

складно.

Самобутність білоруського народу -- результат багатовікового роз-

витку. Безліч разів доводилося брати зброю до рук, а після кожного на-

паду завойовників починати будувати життя майже з початку, піднімаю-

чи своє господарство з руїн. З цієї причини наполегливість, яка іноді до-

ходить до впертості, є однією з найхарактерніших рис білорусів. Сюди ж

можна віднести також надійність, працелюбність, скромність, повагу до

старших, вірність у дружбі.

За свідченням соціологів і психологів, серед більшості білорусів про-

являються такі риси, як прагнення добросовісно ставитись до будь-якої

справи, вперто добиватися поставленої мети, діловитість, повага до по-

рядку, дисциплінованість, довірливе ставлення до людей, комунікабель-

ність, чесність, порядність.

Водночас потрібно зазначити, що у деяких білорусів проявляється не-

обґрунтована впертість, непоступливість, невміння в необхідних випадках

йти на компроміс у взаємовідносинах. Окремим з них можуть бути влас-

тиві недовірливість, підозра, відчуженість. Як свідчать експертні опиту-

вання, представники цієї нації замкнутіші, ніж, наприклад, українці, росі-

яни, що виявляється у стриманому ставленні до нових знайомих.

Молдавани. Більшість дослідників-етнографів у минулому відзнача-

ли податливу та м'яку натуру молдаван, які з давніх-давен, із покоління

в покоління передавали своїм дітям традиції гостинності, турботи про

ближніх. Молдавани за своєю натурою палкі, запальні, але водночас роз-

судливі. Вони вміють зберігати присутність духу в екстремальних ситу-

аціях. На дружбу з представниками інших національностей йдуть дуже

обережно, але якщо вона вже зав'язалась, то тоді молдавани -- довірли -

ві й вірні друзі. За умов здорового морально-психологічного клімату

молдавани -- веселі, чуйні, комунікабельні, рухливі, працелюбні, відпо -

відальні, доброзичливі.

Татари. Татари -- консолідована і розвинена щодо культури нація,

яка трансформувалася за останнє сторіччя у високорозвинену етнічну

спільноту. Татар відрізняє сильна відданість національній культурі, тра-

диціям, побуту. Як правило, ці люди горді, володіють розвиненим почут-

тям власної гідності, іноді не без відтінку самовпевненості. У професій -

ній діяльності -- кмітливі, працелюбні.

Угорці. Угорці -- пунктуальний та працьовитий народ. Вони темпе-

раментні, емоційні, добре орієнтуються в ситуаціях, стійко переносять

труднощі повсякденного життя. Для них характерна відданість націо -

нальній культурі, мові, традиціям, побуту. Вони комунікабельні, але вод-

ночас, обережні у висловлюванні власної думки.

Зазначені психологічні особливості певних націй є тією основою, на

якій може розвиватись той чи інший етнос.

Стосовно названих характеристик психічного складу різних етносів

слід наголосити, що вони наводяться тільки для ілюстрації того, як смі-

ливо і необачно, іноді, навіть науковцями, характеризується той чи ін-

ший етнос. А так звані "експертні оцінки", за допомогою яких склада-

лись наведені психологічні портрети етносів, є нічим іншим, як етнічни-

ми стереотипами. Особливо слід звернути увагу на вживання у характе-

ристиках народів негативних рис, таких, як хитрість, агресивність, упер-

тість тощо. Ми вважаємо його неправомірним, оскільки ці риси характе-

ру можуть бути властивими окремим представникам будь-якого етносу.

 

Ному середовищі етносу.

Таким чином, ментальність -- важливий етнопсихологічний фено-

мен, і саме вона виступає інтегральною етнопсихологічною ознакою

особистості, народу, нації.

Ментальність розглядають як систему, що створена трьома компо-

нентами -- емоційним, пізнавальним і поведінковим.

Емоційний (емотивний) компонент ментальності складається з емо -

ційних станів і переживань.

Емоційний компонент дає певний енергетичний заряд ментальності,

стимулює пізнавальну та поведінкову діяльність, мотивує її певним чином.

Пізнавальний (когнітивний) компонент ментальності складається зі

знання про об'єкти і ситуації життєдіяльності, які є результатом набуття

індивідуального життєвого досвіду (навчання).

Пізнавальний компонент ментальності значною мірою дає змогу орі-

єнтуватися народові в певних історичних ситуаціях.

Поведінковий (конативний) компонент -- це той компонент, що ви-

ражається у діях, вчинках етносу.

Завдяки поведінковому компоненту реалізуються ціннісні орієнтації

етносу.

Отже, етнічна ментальність -- це цілісна система образів, уяв-

лень, ціннісно-смислових утворень і "своєрідних правил життя", що

Умовах тип поведінки.

Типові психологічні риси етносуб'єктів, що зафіксовані в їхній мен-

тальності, є водночас і своєрідними "мітками" того природного і соці-

ального середовища, у якому вони сформувалися.

Саме етнічна ментальність стає на сучасному етапі відносно самос-

тійним і навіть визначальним соціально-історичним фактором, що зу-

мовлює не тільки процеси етногенезу, а й суспільно-політичні процеси в

державі.

 

Національна свідомість

Етнічна самосвідомість

 

Одним з основних і визначальних критеріїв існування етносу є етніч-

на самосвідомість.

Етнічні конфлікти

3.1. Сутність етнічних конфліктів, їх об'єктивні

та суб'єктивні умови виникнення

 

Неадекватні етнічні стереотипи призводять до формування етноцент-

ризму, який, у свою чергу, може спричиняти етнічні конфлікти.

ЕТНІЧНИЙ КОНФЛІКТ -- це форма міжгрупового конфлікту, коли

групи з протилежними інтересами поляризуються за етнічною ознакою.

Причиною етнічних конфліктів, як правило, є позаетнічні, соціально-

політичні або економічні суперечності, тому етнічні конфлікти часто бу-

вають симптомами політичної чи економічної кризи.

Наростання етнічного конфлікту супроводиться зростанням етно-

центризму, який тою чи іншою мірою властивий етнічній самосвідомос-

ті різних рівнів розвитку; посиленням інтенсивності циркуляції в сус-

пільстві негативних етнічних стереотипів, виокремленням націоналіс-

тичної ідеології.

Внутрішньою, власне, етнічною причиною етнічного конфлікту може

бути зіткнення національних інтересів, тобто тих самих соціально-полі-

тичних та економічних інтересів, але таких, що визнаються на рівні на-

ціональної самосвідомості фундаментальними життєвими потребами

цього етносу. Усвідомлення цих інтересів усе більшою кількістю членів

етнічної групи в ситуації зіткнення призводить до масового осмислення

загрози цим інтересам і потребує їх захисту. Причому загроза може бути

як справжньою, так і вигаданою.

Іншою причиною етнічного конфлікту може бути політизація етніч-

ної належності, коли соціальні верстви, що протистоять одна одній, по-

ляризуються за етнічною ознакою. Етнічні конфлікти також можуть ви-

никати і на релігійному ґрунті. Прикладом таких етнічних конфліктів, в

основі яких лежить політика та релігія, може бути конфлікт між серба-

ми-християнами та албанцями-мусульманами в Косові.

Особливої гостроти та розмаху набуває конфлікт через великий емо-

ційний потенціал етнічної свідомості людей, можливості швидкої консо-

лідації всіх соціальних груп цієї спільноти за етнічною ознакою.

 

Взаємодія з іншими народами

Та формування українського

Національного характеру

На формування національного характеру народу помітно вплинула

його взаємодія з іншими народами, яку М. Костомаров називав "взаєм-

ним тертям народів". Не виняток і український народ. Ще наприкінці ми-

нулого століття у вступі до історії малоросійської етнографії О. Пипін

писав про те, що на формування психічного складу українського етносу

значно вплинули певні стосунки з Польщею та національно-визвольна

боротьба ХVI­XVII ст. [33].

М. Костомаров передусім звертає увагу на те, що різнорідний етніч-

ний склад населення України, постійна взаємодія з іншими народами

(українці традиційно наймалися на роботу до сусідніх країн, служили у

військах інших держав і торгували з ними) зумовили "дух терпимості,

відсутність національної зарозумілості", які перейшли "згодом у харак-

тер козацтва й залишилися дотепер" [19].

Про українське козацтво, а також гайдамак згадує Ю. Липа. У спога-

дах XVII ст., зазначає він, описується, що українські козаки і гайдамаки

перед атакою салютували супротивникові [25].

Цікаві висловлювання у цьому руслі знаходимо в І. Яреми, який за-

значав, що українцям, з їхнім високим рівнем індивідуалізму ("моя хата

скраю") і крайньою соціальною незацікавленістю, усе ж притаманні цін-

ні соціальні якості, а саме: співчуття до інших, гуманність, любов до

ближнього, "здатність розуміти іншу природу, іншу людину, інший на-

род".

Поза сумнівом, такі цінні якості українського народу, як толеран-

тність, повага до інших народів і їхніх культур, збереглися до наших

днів. Україна -- одна з небагатьох держав колишнього Радянського Со-

юзу, в якій немає міжетнічних конфліктів, незважаючи на етнічне розма-

їття її населення. Вплив геополітичного чинника

На український національний

Характер

Україна розташована в центрі Європи, де перетинаються шляхи, що

з'єднують Схід і Захід. У ході досліджень, присвячених феномену геопо-

літичного положення України і його впливу на український національ-

ний характер, було встановлено, що українцям притаманні як європей-

ські риси характеру, так і східні, тобто, з одного боку, християнсько-ві-

зантійські, з іншого -- євразійсько-кочівницькі.

Саме у прикордонному (перехідному) геополітичному положенні Ук-

раїни деякі дослідники вбачають причину складності її існування як не-

залежної держави. Держава, вважає В. Янів, виникає там, де є динаміка,

сильно розвинута воля, яка зуміє силою поєднати змагання сильних ін-

дивідуальностей, що розходяться, як у Європі, або там, де пасивне бай-

дуже суспільство, що не вміє протиставитися деспотові і підкоряється

його волі, як у Азії [52]. "Ми вже належачи, в основному, до Європи, за-

надто відхилилися від неї, щоби викресати в собі достатньо волі, конче

потрібної для побудови держави, однак і не наблизилися настільки до

Азії, щоб дати себе вести власному деспотові", -- так писав В. Янів [52].

Проте події 90-х років ХХ ст. показали, що Україна не надто відійшла від

Європи і все-таки спромоглася побудувати власну незалежну державу.

Отже, за географічним станом Україна перебуває начебто на "межі

двох світів" -- між Європою й Азією, що, безумовно, вплинуло на психо-

логію народу. Окраїнне положення України, вважає О. Кульчицький, не-

минуче породжувало дружинницький, а згодом лицарсько-козацький тип

людини, яка насолоджувалась ризиком і намагалась активно протистояти

злу, захищаючи високі ідеали -- честь, віру і свободу. Однак поряд із ци-

ми ідеалами межують й інші риси, зумовлені постійною загрозою: само-

ізоляція, заглиблення в окреме життя. Разом з "vita maxima" існує можли-

вість "vita minima" -- сховавшись, перечекати й уберегтися [52].

Постійне напруження прикордонної держави, розвиває свою думку

В. Янів, породжує певний духовний стан, сформований у відомому ви-

слові: "Або пан, або пропав". Поряд із пристрасним бажанням жити й

бути існує зневажливе ставлення до смерті. Однак постійна загроза

смерті призводить до загибелі насамперед найкращих і найсміливіших. І

коли впродовж століть така селекція набуває страхітливих розмірів, стає

зрозуміло, чому зневага до смерті змінюється страхом перед нею, а геро-

їчне життя лицаря ("vita maxima") -- "схованим життям" ("vita minima").

Звідси В. Янів виводить таку сучасну українську рису, як слабка воля, що

відрізняє наш народ від європейців [52].

 

Впливом європейського чинника етнологи намагаються пояснити й

деякі інші негативні риси українців. Так, М. Григоріїв пише: "Великі

простори України привчили українців до байдужості, пасивності, роз-

слабленості, безтурботності: "до нас ще далеко", "ще встигнемо", "якось

воно буде" [3].

У свою чергу, емоційність і слабка воля породжують такі духовні

якості, як задумливість, рефлексія і навіть меланхолія, що яскраво про-

являються в народній творчості українців, проте вплив постійної загро-

зи українському народу не можна оцінювати однозначно. Річ у тім, що

коли постійно існує загроза життю народу, у нього виникає питання про

сенс життя. Відповідь на це філософське питання може бути як у релігії,

так і в інших духовних цінностях, тобто у виході за межі власного буття.

"Людина прагне вийти з себе, щоб стати СОБОЮ. Людина облагороджу-

ється, сублімується, а втікаючи від джерела свого неспокою -- від вій-

ни з усіма її страхіттями, -- вона відкидає насамперед саму війну, а по-

тім уже й лицарські цінності, замінюючи їх протиставленнями: твер-

дість -- ніжністю, нищення -- творінням блага, ризик -- розсудливістю,

рани -- шпиталями, ненависть -- любов'ю або милосердям [52].

Отже, протилежною духовною диспозицією войовничості є надання

допомоги іншому, що в Україні є великою етнічною цінністю. Це обла-

городження віддаляє нас від війни та руїн [52].

Вплив історичного чинника

На формування української

Самосвідомості

На формування української самосвідомості вплинули війни з Поль-

щею, що відбувалися після розпаду Київської Русі. Українські землі ста-

ли своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Захо-

дом, ареною непримиренної боротьби між українцями і поляками, що, з

одного боку, сприяло розвиткові української самосвідомості, а з іншо-

го -- ускладнювало цю самосвідомість.

У деяких працях зазначається, що український етнос почав формува-

тися переважно в ХIV cт., коли українська народність перебувала в за-

лежності від Великого Литовського Князівства, а згодом -- Речі Поспо-

литої. Етнічне самовизначення українців, тобто їхнє українське "ми",

проявилося в усвідомленні відмінності від поневолювачів, власної тери-

торії, релігії й права. Етнічні права захищали спільно усі верстви насе-

лення, при цьому виникало почуття гордості за свій народ і непримирен-

ність до поневолювачів. Утім на цьому тернистому шляху були і втрати

Одна з них привела до серйозних наслідків -- це так зване "опольщен-

ня" української знаті. У ХVI­XVII ст., коли Польща була могутньою дер-

жавою, "приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича

спричинив сильний асиміляторський вплив на українську знать, а його

очевидна культурна перевага посилювала потяг до всього польського"

[41]. О. Субтельний зазначав, що українська знать, як і будь-яка знать,

була чутливою до власного соціального статусу, тому пов'язаність із ре-

лігією і культурою, які вважалися неповноцінними, глибоко травмувала

її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи почали масово

зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову й

культуру" [41].

"Важко переоцінити, -- писав О. Субтельний, -- ті серйозні наслід-

ки, що мала для українців втрата власної еліти. У суспільствах, які по-

клали початок сучасній Європі, з їхнім ієрархічним устроєм народ без

знаті все одно що тіло без голови. Це означало, що українці втратили

клас, який зазвичай здійснював політичне керівництво, ставив певні по-

літичні цілі, сприяв розвиткові культури й освіти, підтримував церкву і

живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поглиблен-