За попередніми оцінками витрати на розмінування встановлених на сьогодні мін перевищать 33 млрд. Дол. Сша і при теперішніх темпах розмінування на це буде потрібно більше тисячі років.

На кожних 48 жителів планети (або на кожних 16 дітей) припадає приблизно одна міна, а в Анголі та Камбоджі кількість мін перевищує число жителів. Щотижня в результаті підривів на мінах гинуть або стають інвалідами біля 800 чоловік.

Найбільш гостро мінна проблема розглядається у В‘єтнамі (до 35 млн. мін), Анголі (до 15 млн. мін), Афганістані (до 10 млн. мін), Камбоджі (до 10 млн. мін), Іраку /Курдистан/ (до 10 млн. мін.), БіГ (до 6 млн. мін), Хорватії (до 6 млн. мін), Мозамбіку (до 3 млн. мін), Еритреї, Сомалі, Судані та Південному Лівані (по 1 млн. мін).

Не меншу гостроту мінна проблема набуває і на території колишнього СРСР, де в 90-і роки виникла низка збройних конфліктів, які супроводжувалися широким застосуванням МВЗ, у тому числі, протипіхотних. За масовістю застосування МВЗ і ступенем небезпеки їх для мирного населення слід зазначити збройні конфлікти в Чечні, Таджикистані, Грузії і Придністров‘ї.

Основними характерними рисами цих конфліктів є:

масове та, в основному, безконтрольне застосування мін неурядовими формуваннями без складання звітних документів і без зняття МВЗ по закінченні бойових дій;

широке застосування не тільки табельних інженерних боєприпасів, але і саморобних вибухових пристроїв та артилерійських і авіаційних боєприпасів в цілях мінування;

ведення в ході збройних конфліктів “дорожньої мінної війни” (встановлення мін і фугасів переважно на шляхах прямування військ), а також мінування цивільних і промислових об‘єктів, у т.ч. з використанням заборонених Женевською конвенцією (1980 р.) мін-пасток, “сюрпризів” тощо.

Застосування мін та інших вибухових пристроїв набуло масового характеру з початком збройного конфлікту в Чеченській Республіці. Головним чином міни і фугаси застосовувалися бойовиками для “турбуючого” мінування і завдання втрат об’єднаному угрупованню федеральних військ (ОУФВ). В міру того як розростався конфлікт та отримували бойовики зовнішню допомогу, тактика і прийоми мінування змінилися. У 1996 році цей процес переріс у справжню “мінну війну”, яка змусила федеральні війська вживати цілий комплекс заходів протидії для зменшення втрат особового складу і техніки. Протиборчими сторонами найбільш широко застосовувалися міни ПМН, ПМН-2, ОЗМ-72, МОН-100, МОН-200 та ручні гранати з саморобними розтяжками. При цьому звітні документи про встановлені боєприпаси бойовиками не складалися.

Частина встановлених бойовиками мін на головних шляхах пересування військ була виявлена і розмінована підрозділами інженерних військ із складу ОУФВ, однак випадки підриву на невиявлених боєприпасах тривають.

Федеральними військами в ході збройного конфлікту в Чечні в 1994-96 рр. міни застосовувалися тільки для прикриття позицій військ, базових районів і блокпостів.

 

В основному, встановлювалися керовані мінні поля і групи мін з табельних возимих комплектів протипіхотних мін ВКПМ-1 та ВКПМ-2 та комплектів керованого мінного поля КМП-3. В них застосовувалися протипіхотні осколкові міни ОЗМ-72 і МОН-50. Менше застосовувалися фугасні міни ПМН-2 і ПФМ-1С. Широко використовувалися сигнальні міни, які ставилися на підступах до мінних полів або безпосередньо перед об'єктами, що охоронялися. Спрацьовування цих мін сигналізувало про появу бойовиків.

В період виводу військ з території Чечні у вересні-жовтні 1996 року, за заявами російських військових, всі встановлені мінні поля були зняті або знищені, про що комісіями військових частин були складені спеціальні акти.

В ході антитерористичної операції, яка проводиться федеральними військами на території Чечні з 1999 року, мінно-вибухові загородження також застосовувалися як федеральними військами, так і чеченськими формуваннями. Затяжний характер бойових дій у Чечні, специфіка їх ведення, перманентна нестабільність обстановки в регіоні, а також особливості фізико-географічних умов безпосередньо вплинули на характер і розмах так званої “мінної війни”, яка в загальному розумінні передбачає необмежене за масштабом, місцем, часом і формами бойових дій застосування стандартних мін та інших вибухових пристроїв.

Якщо в період з серпня 1999 року по березень 2000 року різноманітні мінно-вибухові загородження (МВЗ) чеченськими бойовиками застосовувались порівняно обмежено, то, починаючи з квітня 2000 року їх діяльність в цьому напрямку стала більш активною.

Загалом, “мінна війна” на території Чечні носила імпульсивний характер і визначалась такими особливостями:

замість традиційних мінних полів, які складають основу класичної системи мінно-вибухових загороджень, найбільш розповсюдженим було застосування керованих і некерованих фугасів, окремих мін і груп мін, а також ручних осколкових гранат, встановлених з розтяжками;

основна маса МВЗ ставилась на автомобільних і залізничних шляхах пересування: таким чином велась “дорожня мінна війна”;

головним засобом ведення “мінної війни” стали не стандартні інженерні міни (протипіхотні і протитанкові), а артилерійські і авіаційні боєприпаси, ручні гранати, пристосовані за допомогою підривних пристроїв як “фугаси-пастки”.

Найбільш активна фаза “мінної війни” розпочалась влітку 2000 року, коли підрозділи федеральних військ втрачали внаслідок підривів на встановлених бойовиками вибухових пристроях до трьох одиниць техніки щоденно.

Обсяг застосованих з обох конфліктуючих сторін МВЗ, як один із основних параметрів ведення “мінної війни”, складався, в основному, з протипіхотних і протитанкових мін російського виробництва, великої кількості саморобних вибухових пристроїв, а також вибухонебезпечних предметів (боєприпасів), які не розривались і залишались на грунті після бойових дій.

Як основний засіб прикриття базових районів, блокпостів і інших важливих об’єктів федеральні війська широко застосовували возимі комплекти протипіхотних мін ВКПМ-1 і ВКПМ-2. Крім того, з комплектів КМП-3 встановлювались керовані мінні поля в комплексі з сигнальними мінами і невибуховими загородженнями (МЗП, дротовими парканами тощо). Наприклад, для прикриття базового району мотострілецького полку могли бути використані два комплекти КМП-3, вісім ВКПМ-1(2), близько 200 сигнальних мін та 50 пакетів МЗП. В деяких випадках встановлювались мінні поля з використанням протипіхотних мін ОЗМ-72.

Для чеченських збройних формувань (ЧЗФ) характерно застосування різного роду фугасів і окремих мін, а інколи - примітивних змішаних мінних полів, реальний обсяг яких оцінити досить важко.

Як правило, саморобний керований фугас, встановлений бойовиками, міг складатись з одного чи декількох артилерійських снарядів калібру від 85 до 152 мм, основного і додаткового електродетонаторів та лінії управління. Як лінії управління використовувались дроти від протитанкових керованих ракет (ПТКР).

Виготовлення і встановлення фугасів проводилось таким чином, щоб під час вибуху формувався потужний і спрямований осколковий потік та ударна хвиля в радіусі до 70 м.

Найчастіше встановлення керованих фугасів здійснювалось обіч доріг на відстані 2-8 м від проїзної частини. Віддалення від місця встановлення фугасу до місця, де пересиджував бойовик, який вів спостереження і приводив в дію вибуховий пристрій, могло складати від 300 до 600 м.

Велика кількість подібних фугасів могла встановлюватись на поверхні грунту чи в грунті з товщиною маскувального шару від 5 до 20 см. Іноді вибухові пристрої встановлювались в розбитій техніці, кинутій обіч доріг; в гірській місцевості - в кронах дерев, на кам’янистих схилах та у воді. В населених пунктах практикувалось використання вибухових пристроїв, які приводяться в дію від електромережі, встановлення фугасів всередині стовпів освітлення та інших місцях. По можливості, встановлені вибухові пристрої прикривались вогнем зі стрілецької зброї, гранатометів, що значно ускладнювало їх знешкодження.

В більшості випадків вибухові пристрої встановлювались на невилучення. Інструкторами мінно-вибухової справи виступали бойовики, які отримали відповідну підготовку в тренувальних таборах одного з найвідоміших лідерів сепаратистів Хаттаба.

Протидія підрозділів федеральних військ діям бойовиків у “мінній війні” організовувалась та здійснювалась з урахуванням досвіду ведення бойових дій у Афганістані і під час “першої чеченської кампанії”.

Зокрема, з метою забезпечення безперешкодного пересування військових колон, обрані маршрути їх руху “розбивались” на ділянки відповідальності частин, які постійно чи тимчасово дислокувались поблизу того чи іншого шляху та наявними силами і засобами періодично здійснювали перевірки доріг щодо наявності мінно-вибухових пристроїв. Безпосереднє забезпечення пересування колон здійснювалось загонами забезпечення руху. У склад групи інженерної розвідки і розмінування могли включатись танк з мінним тралом чи бойова машина розгородження (БМР), а також інженерно-саперне відділення на БТР. Подібні групи перевіряли маршрути двома основними способами: там, де застосування противником МВЗ малоймовірно - на техніці без спішування, візуально, вишукуючи демаскуючі ознаки МВЗ, та з ходу розстрілюючи підозрілі предмети з гарматно-кулеметного озброєння; на ділянках, де можливість встановлення вибухових пристроїв підвищувалась, - у пішому порядку з ретельною перевіркою маршруту і прилягаючої до нього місцевості у смузі до 40-50 м. Для запобігання вибухам радіокерованих фугасів у склад груп розвідки і розмінування входила техніка, обладнана передавачами завад РП-377Б.

Загалом, з початку операції на території Чечні за станом на червень 2000 року в результаті діяльності федеральних військ щодо протидії бойовикам у “мінній війні” та знешкодження боєприпасів, які не розірвались під час ведення бойових дій, було виявлено та знешкоджено понад 8 тис. вибухонебезпечних предметів, в тому числі: інженерних мін - понад 500; артилерійських боєприпасів - понад 3 тис.; авіабомб - близько 30; мінометних мін - понад 1 тис.

В ході збройного конфлікту в Таджикистані міни почали застосовуватися російськими військами у великих кількостях після трагічних подій липня 1993 року (розстрілу моджахедами прикордонної застави Московського прикордонного загону). В ході реалізації термінових заходів в липні-серпні 1993 року були заміновані можливі шляхи переходу бойовиками державного кордону, підступи до прикордонних застав та інші важливі в географічному положенні об’єкти. При цьому застосовувалися міни ОЗМ-72, ПМН-2 та ПФМ-1С. За наближеними оцінками, загальна кількість встановлених мін на території Таджикистану може досягати до 100 тис. штук.

В зоні грузино-абхазького збройного конфлікту у 1992-93 рр. було встановлено понад 80 тис. різноманітних мін. Вони встановлювалися обома протиборчими сторонами.

В основному застосовувалися протипіхотні міни ПМН, ПМН-2 та протитанкові - ТМ-57 і ТМ-62, а також саморобні фугаси керовані по радіо або по проводах. При цьому терористичними групами мінувалися дороги з твердим покриттям, будинки, які були придатні для розміщення особового складу, стежки, броди через ріки тощо.

У 1998 році в зв‘язку з обстрілами і нападами на миротворчі пости, КПП, райони розташування військ почалося застосування протипіхотних мін і російським миротворчим контингентом з метою підсилення прикриття цих об‘єктів. З огляду на складність політичної обстановки в регіоні, напередодні мінування були сповіщені адміністрація і населення грузинської та абхазької сторін. Міни встановлювалися тільки в керованому варіанті з використанням комплектів ВКПМ-1 і ВКПМ-2, при цьому місце встановлення мін позначалося знаками з написом “Міни”. Навіть, незважаючи на те, що застосування мін носило одиночний характер (реально було прикрито усього 3 пости миротворчих сил, а на інших проведена тільки рекогносцировка), воно зіграло позитивну роль і інтенсивність впливу терористичних груп на позиції миротворців значно знизилася.

В ході збройного конфлікту в Молдові міни застосовувалися, в основному, на території Придністров‘я, хоча мінування деяких ділянок проводилося і на правому березі Дністра. Обидві конфліктуючі сторони застосовували наявні в них боєприпаси (в основному протитанкові міни ТМ-57 і ТМ-62, протипіхотні міни ПМН, ПМН-2, ОЗМ-72 МОН-50, МОН-100, МОН-200) з метою прикриття території та важливих об‘єктів. Загальна площа замінованої території перевищувала 70 км².