Диференційоване навчання у вищій школі

Одним із шляхів удосконалення процесу навчання у сучасному ВНЗ, реалізації принципів гуманізму та індивідуалізації є педагогічна технологія диференційованого навчання студентів у відповідності до їхніх можливостей.

Диференційоване навчання (від лат. differentia – різниця, відмінність) – педагогічна технологія, яка включає спеціально організовану навчально-пізнавальну діяльність, яка з огляду на вікові, індивідуальні особливості суб’єктів навчання, їхній соціальний досвід спрямована на оптимальний фізичний, духовний і психічний розвиток студентів, засвоєння необхідного обсягу знань, практичних дій за різними навчальними планамиі програмами.

Диференціація навчання у ВНЗ є ефективним засобом забезпечення індивідуального стилю учіння студентів, який передбачає самостійний вибір ними способу засвоєння навчального матеріалу, дає змогу об’єктивно визначити рівень підготовки, а також удосконалити знання. Сутність диференціації полягає у відкритості та варіативності навчання, різноманітності засобів, методів і організаційних форм навчання шляхом заходів, які забезпечують кожному студентові засвоєння ЗУН у межаї його можливостей. Успішність і результативність диференційованого навчання зумовлені конкретними завданнями кожного етапу навчання, шляхами їх вирішення, врахування особливостей студентіві педагогічної майстерності викладачів.

Диференційований підхід викладача передбачає використання за умов довільного навчання усіх можливостей урізноманітнення освітних компонентів: вибір навчальних дисциплін з вибіркових предметів навчального плану, спецкурсів і факультативів; вибір тем рефератів, курсових, дипломних і магістерських робіт; вибір тем науково-дослідної роботи; вибір довготривалих завдань самостійної роботи тощо.

Диференційоване навчання реалізується в трьох формах:

ü індивідуалізованій – кожен студент виконує індивідуальні завдання;

ü індивідуально-груповій – частина завдань має індивідуальний характер, решту завдань виконує група;

ü груповій – завдання виконує вся група, така форма є найпоширенішою.

За своїми психофізіологічними можливостями та за умов відповідного матеріального обладнання і стимулювання викладач може працювати водночас максимум з 3-4 різними типологічними групами. Типологічні групи мають бути процесуально-динамічними, тобто перехід студентів з однієї групи до іншої залежатиме не лише від досягнутих результатів у навчанні, а й від критеріїв типологічного групування. Чим менш контрасні суб’єктні відмінності у навчальній групі, тим менше типологічних підгруп необхідно формувати. Іншими словами, відносно високий рівень гомогенності (однорідності) груп зумовлює меншу кількість підгуп і тим самим підвищує освітньо-розвивальні можливості диференційованого навчання.

Типологічне групування можна здійснювати за різними критеріями:

Ö здатність до навчання («научуваність») – ця якість характеризується відносною стійкістю і охоплює швидкість процесу засвоєння знань, оволодіння прийомами розумової діяльності;

Ö рівень розвитку здібностей до нвчання і працездатність;

Ö рівень успішності, рівень пізнавальної самостійності, тобто здібності до навчання, організованість у навчанні та інтерес;

Ö здатність до навчання (вміння аналізувати, синтезувати, виділяти головне, самостійно мислити; навички розумової діяльності) і навчальна працездатність (фізіологічна здатність до праці, ставлення до навчання, наполегливість, нахили, інтереси).

Диференційоване навчання передбачає систему роботи з вирішення диференційованих завдань. Ефективній реалізації дидактичних цілей сприяє відповідна класифікація завдань. Систематизація диференційованих завдань здійснюється:

Ø за рівнем складності змісту: полягає у виконанні студентами роботи, однакової за характером діяльності та різної за наявністю елементів знань, уявлень, понять про об’єкти та явища, зв’язки та залежності між ними;

Ø за операційним вмістом: передбачає різну кількість операцій стосовно однакового обсягу змістової інформації;

Ø за пізнавальною самостійністю: завдання характеризуються однотипністю з операційно-змістового погляду та різноплановістю за мірою допомоги викладача певній групі студентів.

Однією з необхідних умов ефективного застосування диференційованих завдань є забезпечення їх дидактичної підготовки у межах державних стандартів за варіативності способів засвоєння ЗУН. Виконання диференційованих завдань означає не лише зниження загальних вимог для «слабких» і підвищення для «сильних» студентів, а насамперед вільний вибір ними варіанта і рівня засвоєння, допомогу «слабким» і створення умов для глибокого засвоєння «сильниішими».

Технологія диференційованого навчання має певну систему оцінювання, яка спрямована на те, щоб ліквідувати негативний вплив оцінювання на психічний розвиток студентв і процес навчання загалом. Вона передбачає:

ü оцінювання лише тих знань, які є основою навчального предмета;

ü відповідність діапазону оцінок амплітуді коливань у розумовому розвитку студентів і в рівнях засвоєння ними знань;

ü всі оцінки позитивні (незнання не оцінюються);

ü структурування викладачем навчального матеріалу відповідно до наявних оцінок, що забезпечує свідоме засвоєння студентом з орієнтацією на певну оцінку.

Диференційоване навчання вимагає ґрунтовної підготовки викладача. Він має добре знати індивідуальні особливості студентів, уміло розподілити їх по групам, чітко продумати зміст і структуру кожного заняття, систему контролю і перевірки результатів їх роботи. Важливо під час заняття поєднувати індивідуальну, групову і фронтальну роботу студентів.

Позитивним у цій педагогічній технології є наявність можливостей ставити перед студентами навчальні завдання, що передбачають пошук. Як правило, виконання навчальних завдань відбувається у процесі спілкування членів групи, що сприяє вихованню відповідальності за результати навчання, формуванню комунікативних якостей, поділу праці між членами групи. Перевагою диференційованого навчання є також опосередковане керівництво викладачем навчальним процесом.